Чорноморські протоки
Протоки
і канали є одним з головних факторів у сфері міжнародних перевезень і
торгівлі. Серед них помітно виділяються міжнародні протоки і канали. Вони
завжди мали важливе історичне значення. Це цілком зрозуміло, тому що
володіння тим чи іншим протокою або каналом часто означало для держави
можливість регулювання та контролю за морським сполученням між різними
державами. Країна, яка контролює даний протоку або канал, могла встановити
блокаду і таким чином вплинути на економічний розвиток окремих держав
і світу в цілому. Морські шляхи завжди були найбільш прийнятні і зручні для
транспортування різних вантажів і подорожей. Їх роль не змінилася і в
даний час. Часто відкриття нового канал або протоки приводило до серйозних
світовим наслідків: виникнення нової держави, вдосконаленню
торгівлі, розквіту або занепаду міст або навіть держав. Не можна не відзначити,
що часто існує брак проток або каналів в певних місцях.
Людина навчилася виправляти географічну карту за своїм бажанням. Про це
свідчить будівля все нових каналів. Чорноморські протоки про них рідко
говорять окремо, у нашому уявленні вони виступають як єдине ціле.
Чорноморські протоки, говоримо ми, і це поняття охоплює не тільки самі
протоки, але і Мармурове море, розташоване між ними. Чорноморські протоки --
єдиний шлях сполучення між Чорним і Середземним морями, і вони займають особливе
становище в системі міжнародних морських шляхів. Історичний шлях чорноморських
проток. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 році Константинополя турками
- Османська імперія панували над усім Чорноморським узбережжям і Чорне
море з огляду на це було фактично їх внутрішнім морем використання
чорноморських проток було внутрішньою справою цих держав. До кінця
сімнадцятого століття ситуація суттєво змінилася. Петро 1 приступив до
будівництва Азовського флоту і в 1696 році взяв Азов. Таким чином Росія
вийшла на узбережжі Азовського і Чорного морів. Тепер питання про входження в Чорне
море і виході з нього набув міжнародного характеру і склав згодом
важливу частину так званого східного питання. До початку російсько-турецької війни
1768-1774 років Росія не ставила перед собою широких міжнародних завдань.
Завданням першої необхідності було прагнення закріпитися на Чорноморському
узбережжі, забезпечити свободу морської торгівлі в Чорному морі, утримати за собою
раніше завойований Азов і встановити з Туреччиною дипломатичні відносини нарівні
з західноєвропейськими державами.
Однак
вже в ході війни стало зрозуміло, що зовнішньополітична програма може бути
розширена за рахунок вимоги пропуску російських суден через Босфор і Дарданелли і
права надавати заступництво християнського населення Туреччини. У результаті
успіхів російської армії і флоту у 1774 році був підписаний Кючук-Кайнарджийський
мирний договір, який мав важливе значення як для внутрішнього розвитку Росії,
так і для міжнародних відносин. Перетворення Росії в чорноморську державу
включило її до сфери міжнародних проблем, пов'язаних з рішенням східного
питання. Потім Росія висунула нову політичну вимогу - відкриття
проток для російських військових кораблів. Відразу ж після підписання Кючук-Кайнарджійського
договору проблема проток викликала різке зіткнення з західними державами.
Один французький дипломат написав у 1776 році: Захоплення Росією Константинополя,
її вихід в Середземне море, її володіння протоками представляють в даний
час найбільшу небезпеку для Європи. Пізніше право торгового мореплавання
отримали й інші держави, за винятком держав, що воюють з Туреччиною.
Набагато більш складною справою для Росії було врегулювання питання про проході
військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали
встановлення в чорноморських протоках такого режиму, який, забезпечуючи їх
військовим флотам надійний зв'язок з відкритими морями, в той же час забезпечив би ці
країни від загрози агресії з боку нечорноморських держав. Цей принцип був
чітко сформульований у 1802 році канцлером Воронцовим у відповідь на претензії
Франції, домагалася для свого військового флоту права проходу через
чорноморські протоки. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і
Туреччина. Не минаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських держав, вона
по російсько-турецьким союзним договорами 1799 і 1805 років надала російським
військовим кораблям право проходу в Середземне море. Тим часом нечорноморських
держави, в першу чергу Великобританія і Франція, прагнули отримати право
необмеженого доступу в Чорне море для своїх не тільки торговельних, а й
військових судів, з одночасною забороною проходу через чорноморські протоки
російського військового флоту. Але позаяк відкрито обгрунтувати настільки неправомірне
вимогу було неможливо, вони домагалися «рівності» з Росією,
тобто або повного відкриття, або повного закриття чорноморських проток для
військових кораблів всіх країн. Під впливом наполеонівської дипломатії Туреччина в
1806 скасувала в порушення союзного договору 1805 з Росією вільний
пропуск російських кораблів через протоки.
Через
три роки під час російсько-турецької війни Великобританія нав'язала Туреччини договір,
який під виглядом давнього правила Османської імперії забороняв пропуск через
чорноморські протоки військових кораблів будь-якої іноземної держави. 30-40-і роки
19 століття були часом значного загострення міжнародних відносин Близькому
Сході, посилення боротьби європейських держав за переважання в Константинополі.
Розвиток капіталістичних відносин в Європі, з одного боку, і розкладання
феодально-ленній системи в Туреччині, з іншого, визначали колоніальний,
загарбницький характер політики великих держав по відношенню до Туреччини. Росія
добровільно відмовилася від переваг, отриманих у результаті підписання
Ункяр-Іскелесійского договору і погодилася передати Босфор і Дарданелли під
міжнародний контроль. Російський уряд сподівався, що збереження
проток в руках султана при міжнародній гарантії їх закриття допоможе зберегти
безпека чорноморських кордонів і забезпечити мирне та сприятливий розвиток
південних областей держави. У даному питанні виявилося ослаблення царизму і
його побоювання, що протоки будуть захоплені Англією та Францією. Проте всі
розрахунки самодержавства виявилися в кінцевому рахунку помилковими. Царська дипломатія
в ході східного кризи зазнала повної поразки. Міжнародна гарантія
проток позбавляла Росію привілейованого положення в Туреччині, не забезпечувала
безпеки Чорноморського узбережжя і послаблювала її вплив на Близькому Сході.
Європейська криза і Лондонські конвенції 40-х років не змогли вирішити
східного питання, а лише ще більше загострили суперечності великих держав.
Ункяр-Іскелесійскій договір 1833 року, фактично відновивши російсько-турецький
союз, зобов'язав Туреччину закривати на вимогу Росії Дарданелли для проходу
військових кораблів інших держав Проте вже Лондонська конвенція 1840
відродила нібито завжди існувало давнє правило Османської імперії.
Перше багатосторонню міжнародну угоду про Чорноморських протоках -
Лондонська конвенція 1841 підтвердила давнє правило і перетворила його в
міжнародне зобов'язання. Таким чином, Туреччина і Росія втратили
що належало їм право самостійно, двосторонніми угодами регулювати
порядок допуску військових судів у Чорне море і виходу з нього. Російський військовий
флот виявився замкнутим в Чорному морі. Заборона ж військовим кораблям
нечорноморських держав проходити в Чорне море не становило для Росії
значної цінності, тим більше, що воно передбачалося конвенцією лише на
мирний час. Тим часом Туреччина, потрапляючи у все більшу залежність від
західноєвропейських держав, нерідко робила для них виключення зі стародавнього
правила.
Це
стало одним з важливих спонукальних мотивів, які штовхнули царську Росію в 1853
році на війну з Туреччиною. Результати завершив цю війну Паризького світу
були наслідком військової поразки Росії і ознаменували виконання тих
цілей і завдань, які поставили перед собою в Кримській війні
західноєвропейські держави. Були підірвані не тільки вплив царизму на Близькому
Сході та Балканах, але і міжнародний престиж Росії як великої держави. У
перспективному плані Паризький світ створив передумови для подальшої колонізації
Близького Сходу європейськими державами, для фінансового і політичного
закабалення Туреччини Англією і Францією. Після цього світу російський уряд
не ставив питання ні про повне розділі Туреччини, ні про захоплення Константинополя і
проток: для цього не було ні сил, ні можливостей. У 1870 році російський
уряд відмовився визнавати статті Паризького договору про нейтралізацію
Чорного моря; Лондонська конвенція наступного року санкціонувала скасування цих
статей. Проте режим чорноморських проток було визначено в цій конвенції майже
на тій же основі, що і в 1841 році. Аж до 1-ї світової війни російська
дипломатія марно намагалася змінити невигідний для Росії режим чорноморських
проток. Бували випадки, наприклад у 1891 і 1894 роках, коли турецький султан
видавав фірмани на прохід російських військових кораблів через Босфор і Дарданелли
(без озброєння і без збройної охорони), але нечорноморських держави утрудняли
отримання таких дозволів, а в період російсько-японської війни 1904-1905 рр..
Великобританія влаштувала військово-морську демонстрацію поблизу Дарданелл, щоб
перешкодити пропуску російських військових кораблів з Чорного моря в
Середземне і появи їх на Далекому Сході. Міжнародний нагляд над
чорноморськими протоками був невигідний для Туреччини, так як порушував її суверенітет,
сприяв перетворенню Туреччини в напівколонію імперіалістичних держав,
створював небезпечне для неї загострення відносин з Росією. Наприкінці 19-початку 20
століть найбільшим економічним і політичним впливом в Туреччині користувалися
Великобританія та Франція. Але в роки, що передували безпосередньо 1-й
світовій війні, значно зміцнилися і позиції Німеччини. Після вступу
Туреччини в 1-у світову війну на боці Німеччини була підписана секретна
англо-франко-російську угоду 1915 року, що передбачає включення
Константинополя (Стамбулу) і чорноморських проток до складу Російської імперії.
Ця угода була покликана зберегти зацікавленість правлячих кіл
Росії в доведенні війни з Німеччиною до переможного кінця. Після перемоги Великої
Жовтневої соціалістичної революції Радянська Росія оголосила про відмову від
таємних договорів царського уряду, від угоди про Константинополь і
чорноморських протоках.
Навпаки,
імперіалістичні держави поставили на порядок денний захоплення проток. За
підписання Мудросского перемир'я в 1918 році військово-морський флот держав Антанти
увійшов в чорноморські протоки. Через 2 роки Стамбул був окупований військами
Антанти. Своє панування над Стамбулом і зоною чорноморських проток
імперіалістичні держави використовували для здійснення збройної
інтервенції на півдні Радянської Росії, а також (за посередництвом грецької армії)
для інтервенції проти Туреччини. Згідно з підписаним султанським урядом
Севрського мирним договором 1920 року, питання про чорноморських протоках дозволявся
на користь імперіалістичних держав. Севрський договір не набув чинності, тому
що англо-грецька інтервенція в Туреччині зазнала поразки. Принципи рішення
питання про протоки, що відповідали інтересам як Радянської Росії, так і Туреччини,
були розроблені В. І. Леніним. Вони були зафіксовані в Московському договорі від
16 березня 1921 між РРФСР і Туреччиною, що передбачав вироблення
міжнародного статуту Чорного моря і чорноморських проток конференцією ... з
делегатів прибережних держав, за умови, що винесені нею рішення не
завдадуть шкоди повного суверенітету Туреччини та її столиці Константинополя.
Ідентичні статті були включені в Карський договір 1921 року і в
українсько-турецький договір наступного року. На Лозаннської конференції радянська
делегація вела наполегливу боротьбу за справедливе вирішення питання про протоки.
Ця конференція про протоки, підписана 24 липня 1923, встановила, що зона
чорноморських проток демілітаризує і оголошується відкритою для проходу будь-яких
військових кораблів. Такий режим ставив чорноморські країни під загрозу агресії,
тому Радянський Союз не ратифікував Лозаннську конвенцію. У квітні 1936
року турецький уряд, розраховуючи на підтримку Великобританії,
зацікавленою в залученні Туреччини в орбіту своєї середземноморської політики
і використанні турецьких військово-морських баз, запропонувала державам - учасницям
Лозаннської конференції провести переговори для укладення нової конвенції про
чорноморських протоках. У червні 1836 року в Монтре відкрилася міжнародна
конференція з питання про чорноморських протоках, який завершився підписанням
20 липня нової конвенції. У ній враховувалися, хоча і не повністю, інтереси
чорноморських країн. Їм дозволялося проводити через чорноморські протоки будь-які
свої кораблі при дотриманні встановлених правил проходу, у той час як допуск
військових кораблів нечорноморських держав обмежувався тоннажем, класом про строком
перебування в Чорне море; прохід військових кораблів воюючих держав заборонявся;
Туреччина, у разі свого вступу у війну або перебуваючи під загрозою війни,
мала право дозволяти або забороняти прохід через протоки будь-яких військових судів.
Під
час 2-ї світової війни 1939-1945 років Туреччина, оголосивши після нападу
Німеччини на СРСР про свій нейтралітет, надавала фашистським агресорам
можливість використовувати чорноморські протоки в своїх цілях. У світлі цих
обставин Потсдамська конференція 1945 року визнала, що конвенція,
укладена в Монтре, повинна бути переглянута. У наступному році СРСР приступив
до переговорів і з Туреччиною, але турецький уряд відкинув радянські
пропозиції. У 1953 році радянський уряд заявив уряду Туреччини,
що воно переглянув своє колишнє думку щодо зазначених пропозицій.
Таким чином, конвенція 1936 залишається міжнародним актом, що регулює
судноплавство в чорноморських протоках. Краса і недоліки Босфору. Босфор --
майже самий вузьку протоку, його найменша ширина всього 700 метрів, що на 600
метрів менше ширини протоки Дарданелли. Босфор сам по собі не тільки дуже
важливий протоку для багатьох держав, але й дуже гарне місце. Люди,
проїжджаючі з цього протоці безперестанку захоплюються його красою. Кораблі
входять до нього наче в тісні ворота. Круті береги Босфору схожі на
фортечні стіни. Але де-не-де вони знижуються, і в цих місцях селища спускаються
прямо до води. Босфор - чудове, ні з чим незрівнянне видовище. Цей
морський протоку, облямований мальовничими зеленими берегами, нагадує величаву
річку, то звужується, то широко розливається. Тільки специфічний солоний
запах морських бризок від набігаючих хвиль та незвичайна блакить і прозорість
води, як це буває в сонячні дні на Чорному морі, нагадують про те, що це
морський протоку. В давнину Босфор називали восьмим чудом світу. Ще аргонавти,
пропливали через цю протоку на своєму судні, прямуючи за золотим руном,
захоплювалися його красою. Правда верхній Босфор, відкритий північно-східним
вітрам, кілька безлюдний: тут менше рослинності, рідкісні селища,
розкидані по прибережних схилах. Але, починаючи від старовинних фортець
Румелі-Хисар і Анадолу-Хисар, що стоять на протилежних берегах над самою
вузькою частиною протоки, на тлі темної зелені все частіше й частіше з'являються вдома,
палаци, заміські вілли. Ландшафти Босфору надзвичайно мальовничі. Їх чарівність
- В нескінченної мінливості, у витонченості обрисів прибережних схилів, де
височіють стрункі кипариси і гігантські платани (або, як їх називають на
Сході, чинари), де навесні цвітуть багряник і гліцинія рожевими і фіолетовими
гірлянди, а восени вереск розкидає свій сріблясто-синій плащ. Але Босфор
буває й іншим.
Коротким
взимку із-за туманів, дощів, зрідка навіть снігу він виглядає досить суворо.
Північні вітри вриваються в гирлі. Холодний вологе повітря мчить по протоці,
змушуючи поворухнувся й тих, хто опинився поблизу. Швидкість течії в Босфорі
підвищується. Ближе до весни, коли в басейні Дунаю починається танення снігів,
протягом досягає своєї максимальної швидкості. У вузьких місцях протоки вода
вирує, як у киплячому котлі. Немов стріла, проноситься блакитна струмінь води уздовж
берегів. Цей стрімкий потік турки називають шейтан акантиси - чортове
перебіг. Крім цього, верхньої течії, в Босфорі є ще й нижнє, що йде в
зворотному напрямку - з Мармурового моря в Чорне. По ньому в Чорне море
надходить більш солона вода Мармурового моря. Чим далі на південь, тим все більше
на берегах протоки з'являється сіл, парків, садів, вілл, мечетей,
султанських палаців. До самої води збігають невеликі споруди, поряд з якими
вириті земляні ніші для зберігання рибальських човнів. У найбільш мальовничих місцях
височіють ошатні будинки в кілька поверхів, по-південному підперезані терасою,
галереєю. Багато на берегах Босфору і старовинних фортець. Їх похмурі товсті
вежі і хижі зубці стін жваво нагадують про неспокійної історії Босфору, про
незліченних кровопролитних боях. Береги протоки в міру просування по
нього то розсуваються, то зближуються. Починає здаватися, що це якась ланцюг
озер, з'єднаних каналами. Одночасно берега то опускаються, то піднімаються
вгору, і тоді корабель наче провалюється в ущелині, затиснуте обривистими
схилами гір. Босфор - не довгий протоку, але все-таки жоден корабель не може
пройти по ньому, не зустрівши рибальську човен, маленький пароплав або великий
корабель якоїсь держави. Босфор - жвава морська дорога, вихід з
Чорного моря на простори світового океану. (c) Юдіна Катерина
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://rgo.ru
