Реферат з дисципліни «регіонознавства»
На тему «Європейські регіони»
Виконала студентка 4-го курсу
Групи 45-РА,
Калмикова Т.Г.
Зміст.
Введення
Європейський Союз та регіони Європи.
V Країни-члени Європейського Союзу.
V Економічний потенціал і рівні розвитку регіонів Європи.
V Бюджет, податки, фінанси регіонів Європи.
V Децентралізація.
V Солідарність у захисті інтересів регіонів Європи.
V Міжрегіональне економічне співробітництво.
Регіони в системі європейської інтеграції.
V Огляд етапів, умов і причин інтеграції.
V Інтеграція в регіонах Європи.
V Спільні позиції по основних проблем інтеграції.
РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА КРАЇН-ЧЛЕНІВ ЄС
V Політичні завдання.
V Політичні принципи.
V Структура управління.
V Політичні інструменти.
V Просторовий аспект.
РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ.
V Цілі і принципи регіональної політики.
V Структура управління .
V Політичні інструменти.
V Просторовий аспект.
Висновок.
Введення.
Останнім час регіоналізм все помітніше звертає на себе увагу. У
Європі він має досить помітний генетичний фон і як явищезаслуговує уважного аналізу.
У своєму рефераті я хочу розглянути загальний стан регіонів Європи,інтеграційні процеси, представити огляд європейської регіональноїполітики у двох різних політичних областях: у країнах ЄС, і назагальноєвропейському рівні. У даному аспекті моєю метою є отриманняуроків, які можуть виявитися корисними для Росії, у чотирьох основнихаспектах - цілі та основні принципи регіональної політики; оптимальніуправлінські структури для здійснення регіональної політики; найбільшвідповідні політичні інструменти, і просторовий аспект політики.
Так само я б хотіла проаналізувати зв'язок всередині регіонів Європи таміжрегіональне економічне співробітництво.
Головне зараз - постійне та кваліфіковане увагу до регіональноїтематики в Росії. У свою чергу, вивчення закордонного досвіду в ційобласті дозволить не тільки сприйняти в даній сфері все краще івивірене життям, а й уберегтися від помилок.
Європейський Союз та регіони європи.
Країни-члени Європейського Союзу.
| Країна | Площа | населений | Рік |
| | (Кв. км) | ие | Вступ |
| | | (Тис. | я в ЄС |
| | | Чол.) | |
| Австрія | 83.900 | 8 047 | 1995 |
| Бельгія | 30.500 | 10 137 | 1951 |
| Данія | 43.100 | 5 228 | 1973 |
| Німеччина | 356.900 | 81 661 | 1951 |
| Греція | 132.000 | 10 454 | 1981 |
| Ірландія | 70.300 | 3 598 | 1973 |
| Іспанія | 504.800 | 39 210 | 1986 |
| Італія | 301.300 | 57 301 | 1951 |
| Люксембург | 2.600 | 410 | 1951 |
| Нідерланди | 41.200 | 15 459 | 1951 |
| Португалія | 92.400 | 9 917 | 1986 |
| Сполучене | 244.100 | 58 606 | 1973 |
| Королівство | | | |
| Фінляндія | 337.100 | 5 108 | 1995 |
| Франція | 544.000 | 58 198 | 1951 |
| Швеція | 450.000 | 8 827 | 1995 |
Європейський Союз об'єднує 15 європейських країн з метою забезпеченнямиру і процвітання їх громадян в рамках все більш тісного об'єднання наоснові спільних економічних, політичних і соціальних цілей. Країни Союзутвердо прихильні збалансованого та сталого соціального таекономічному прогресу. Зокрема, це досягається шляхом створенняпростору без внутрішніх кордонів, зміцнення економічної та соціальноїінтеграції та установи економічного і валютного союзу.
Створення єдиного ринку для більш ніж 370 мільйонів європейцівзабезпечує свободу переміщення людей, товарів, послуг і капіталу.
Усередині Європейського Союзу розробляється єдина політика в такихгалузях, як сільське господарство, телекомунікації, транспорт, енергетика таохорона навколишнього середовища. Для відносин із зовнішнім світом Союз розробляєзовнішню торговельну та комерційну політику і починає грати все більш важливуроль на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики іполітики з питань безпеки.
Інтереси європейців на міжнародному рівні представляються поруч загальнихінститутів:
- Європейська Комісія
- Рада міністрів
- Європейський Парламент
- Суд
- Рахункова палата
Європейська Комісія - виконавчий орган Європейського Союзу.
Голова і 19 членів Європейської Комісії контролюють виконання
Європейських Договорів. Європейська Комісія виконує рішення Ради
Міністрів і має право ініціативи з підготовки та висуненняспільних проектів законодавчих актів. Комісія має виконавчийапарат, а також управляє бюджетом і різними фондами і програмами
Європейського Союзу, зокрема програмою Тасіс.
Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС таочолює відповідний підрозділ (так званий Генеральний
Директорат).
Комісія грає головну роль у забезпеченні повсякденної діяльності ЄС,спрямованої на виконання основоположних Договорів. Вона виступає ззаконодавчими ініціативами, а після затвердження контролює їхвтілення в життя. У разі порушення законодавства ЄС Комісія маєправо вдатися до санкцій, у тому числі звернутися до Європейського суду.
Рада Міністрів, що складається з п'ятнадцяти голів держав і урядівкраїн-членів ЄС є основним органом прийняття рішень. Він висуваєширокі політичні ініціативи і визначає основні напрямкиполітики. В залежності від обговорюваних питань, Рада складається з тихміністрів країн-членів, які відповідають за дану область.
У рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюютьзаконодавчі акти Співтовариства і приймають або відкидають їх шляхомголосування. Рішення в Раді приймаються або одностайно, абокваліфікованою більшістю, і вони не можуть бути скасовані. У Радіміністрів діє система ротації, відповідно до якої представниккожної з держав-членів по черзі займає пост голови впротягом шести місяців.
Європейський Парламент є зборами з 626 депутатів, напрямуобираються громадянами країн-членів. Депутати вивчають законопроекти ізатверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів зконкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС та Європейської
Комісії.
Депутати вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони берутьспільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань іконтролюють роботу Рад ЄС та Європейської Комісії. Депутати такожсамостійно піднімають питання, що стосуються Росії, зокрема в такихсферах, як прикордонне співробітництво та ініціативи зі зміцнення правлюдини і демократії, взаємодію в галузі вищої освіти, атакож в рамках проектів з охорони навколишнього середовища і сприяння свободідруку.
Парламент володіє правом розпуску Європейської Комісії (яким,втім, він ніколи не користувався). Рейтинг клієнта Парламенту потрібно і приприйняття до спільноти нових членів, а також при укладанні угод проасоційоване членство і торговельних домовленостей з третіми країнами.
Європейський суд проводить свої засідання в Люксембурзі і єсудовим органом ЄС вищої інстанції. Суд регулює розбіжності міждержавами-членами; між державами-членами і самим Європейським
Союзом; між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичнимиособами, включаючи співробітників його органів. Суд дає висновки поміжнародними угодами; він також виносить попередні постановиу справах, переданих йому національними судами, втім, не маютьюридичної сили. Зрозуміло, під його юрисдикцію не потрапляють області, неохоплені договорами ЄС, наприклад, кримінальне право. Суд складається з 15суддів, по одному від кожної з держав-членів. Вони призначаються нашестирічний термін, який може бути продовжений. Кожні три роки оновлюєтьсяполовина складу суддів.
Рахункова палата почала роботу в 1977 році з метою перевірки всіх витрат
ЄС або створених ним інститутів. Вона складається з 15 членів, що обираються нашість років і цілком незалежних у своїй діяльності.
Економічний потенціал і рівні розвитку регіонів Європи.
Загальним для регіонів Європи є те, що вони вкрай різні, як,відповідно, і їх ресурсно-господарські потенціали. Навіть у межаходнієї країни, не кажучи вже про континенті в цілому, їх відрізняють своягеографія, природа, обсяг і щільність населення і, нарешті,господарська спеціалізація та рівні економічного розвитку.
Так, у географічному відношенні тут сусідять арктичні ісубтропічні зони, не кажучи вже про тропічних заморських департаментахряду країн. По рельєфу високогірні регіони сусідять з низиннимирівнинами і навіть "польдера", тобто територіями нижче рівня моря.
Вкрай нерівномірно, при їх загальної обмеженості, розміщені в Європі іприродні ресурси, у тому числі корисні копалини і землі, придатні длясельхозобработкі.
Ці вихідні рівні визначають і відмінності господарських потенціаліврегіонів Європи.
Населення і зайнятість. Переважна щільність населення в Європістановить 100 - 500 чоловік на 1 кв. н, і тільки 6,3% його живе в зонах зщільністю понад 1000 чоловік.
Європа поступово старіє, і до 2020 року число європейців старше 65 роківстановитиме 20% проти 15% у цей час.
Втім, головною демографічною проблемою Європи є навіть нестаріння людей, а масове безробіття. Кілька років тому вона становилав ЄС 18 млн. чоловік. Ця проблема в ЄС бере дедалі застійний іструктурний характер. Довгостроковою безробіттям тут охоплена половинанезайнятих, 5 млн. безробітних складає молодь. Проте вельмипоказово, що регіони Європи далекі від вимог лікувати цю хворобутрадиційними засобами у вигляді пільг, або інших виплат. Навпаки, вонибачать вихід із цієї кризи на творчій основі, шляхом створення новихробочих місць, вимагаючи збільшення асигнувань з усіх джерелпідтримку МСБ (де в основному і нині створюються робочі місця), перенавчаннята перекваліфікації персоналу, посилення конкурентоспроможності європейськоїпромисловості для розширення експорту на зовнішніх ринках, розвитку для цихже цілей міжрегіонального співробітництва.
Однак і зайняте населення розподілено явно нерівномірно по сферахгосподарювання. Незважаючи на зовнішній індустріальний імідж Європи, 80% їїтериторії зайнято під сільське господарство, а в ВНП і зайнятості домінуєсектор послуг.
Не дивно, що в Європі не зжиті і таке екстремальне явище,як злидні. Відсоток населення окремих країн ЄС, що живуть нижче офіційноїмежі бідності, у середині 90-х років становив: в Данії 4,9% Нідерландах -
6,2, Бельгії - 6,6, Люксембурзі - 9, Німеччини - 11,2, Франції - 14,9,
Ірландії - 15, Великобританії - 17,2, Іспанії - 17,3, Греції - 19,9, Італії
- 22 і Португалії - 26,5%, причому цю картину не змінює і той факт, щокритерії визначення межі бідності відрізняються по окремих держав.
Структура виробництва. Секторальних пропорції зайнятості дають в ціломууявлення і про структуру виробництва в Європі. Однак для регіонівважливіше те, що більшість з них досить чітко спеціалізується, що, всвою чергу, позначається на їх господарської долю.
Як показує практика, така спеціалізація подекуди інерційні, ітому в ієрархію регіонів постійно вносить свої поправки технічнийпрогрес.
Послуги та інфраструктура. Знову ж таки всупереч поширеній думці Європа неявляє собою зони суцільної інфраструктурної забезпеченості. На рівнінижче середньої по ЄС перебувають щільність і протяжність залізниць вдеяких регіонах. Число ЕОМ, мобільних телефонів, користувачів мережі
«Інтернет» в домашніх умовах досить низька, в порівнянні з середнімвідсотком по Європі. Частка сімей, що мають кабельне телебачення, теж мала,а вартість установки телефону - на 32%, локальних дзвінків - на 26%,з'єднань за допомогою мобільного зв'язку - на 29% вище, ніж в "ядрі".
Ще більший різнобій наголошується в забезпеченості окремих регіонівфінансово-банківськими послугами. Природно, що міць фінансового капіталупрямо впливає на темпи і рівні розвитку відповідних європейськихдержав та їх регіонів стан їх приватних та державних фінансів.
Таким чином, поточне господарювання країни ЄС виглядають явноешелоновані постійною присутністю в другому ешелоні такихдержав, як Великобританія, Греція, Іспанія, Італія, Нідерланди та
Швеція.
Для повноти картини слід додати, що регіон Європи дуже різнятьсяі за ступенем забруднення та охорони навколишнього середовища. Більш здорової напівночі континенту і місцями вже деградуючою в промислових зонах і в
Середземномор'ї. При цьому характерно, що якість середовища тут - аж ніяк нежорстко - пов'язано з рівнем промислового розвитку (і, отже,обсягом викидів промислових відходів), а скоріше зі ступенем уваги доцього питання в окремих державах.
У зведеному вигляді всі ці тенденції знаходять своє рельєфне втілення внайбільш узагальнюючим показником розвитку - валовому національному продукті надушу населення, який розрізняється по регіонах Європи в їх індивідуальноговибіркою (найбагатший - найбідніший) в 4 рази. Всього ж на початку 90-х роківвсередині ЄС:
- 10% населення жили в регіонах з душовим ВРП в 125 і вище до середньогорівня ЄС;
- 40% у регіонах з таким показником між 100 і 125;
- 25% у регіонах з таким показником між 75 і 100;
- решта 25% у регіонах з показником нижче 75.
Іншими словами, до нижче середніх по доходу належить половина населення
ЄС, а з урахуванням того, що в країнах поза ЄС (крім Швейцарії та Норвегії)цей рівень доходу ще нижче, - до 2/3 європейців, які проживають за межами СНД.
Насторожує, нарешті, і те, що відмінності виявляються пов'язаними навітьне стільки з початковими умовами господарювання, скільки з порівняльноюздатністю сформованого господарства регіонів пристосовуватися досучасним швидкоплинним змін таких умов. Тим часом потенціалтакої мінливості у них теж дуже різний.
Ці відмінності кореняться вже в загальноосвітній структурі населення,тобто його здатності і підготовленості адаптуватися до нової техніки іорганізації виробництва. Тим часом число осіб без середньої освіти,нікчемна (крім іммігрантів) в "ядрі" ЄС.
У плані інфраструктури сучасного економічного зростання вельмипоказова міжрегіональна ситуація в області інформатики. Європа щедалека від ідеальної моделі єдиного європейського інформаційногопростору, в якому кожен регіон, громадянин, підприємство або органвлади мав би доступ інформаційних мереж на рівній основі і запорівнянними цінами. Швидше ЄС ризикує зіткнутися навіть зі збільшеннямщо склалися тут розходжень, якщо взяти до уваги розрив увідповідних інвестицій.
В останні роки ЄС привертає до себе близько половини обсягу світовихзарубіжних інвестицій. Однак, збільшившись з 1984 - 1985 по 1992 - 1993роки уп'ятеро, вони знов-таки концентруються в найбільш перспективнікраїнах і регіонах, складаючи, наприклад, в Бельгії та Люксембурзі 4,7% ВНП,
Нідерландах - 2,7, тоді як Іспанії - лише 1,8, у Греції - 0,8, на півдні
Італії - 0,4%. На жаль, внутрішні потоки капіталу обходять стороноюзаштатні регіони.
В цілому при порівнянні внутрішніх відмінностей з міждержавні розрив уосновні показники розвитку між регіонами Європи виявляється навіть більшезначним, ніж між її країнами.
Характерно, що і в Центральній, і в Східній Європі порівняльнийрівень розвитку регіонів також визначається не тільки початковими умовамирозвитку виробництва (часто-густо досить непоганими), але і здатністюїх господарств адаптуватися до тим, що відбувається структурно-технологічнимзмін, а в ситуації перехідного періоду також і до формування тутринку. Більш-менш здатними до такої адаптації виявляються знову ж такипереважно столиці і великі міста. Принаймні, саме сюдистікаються основні обсяги іноземних інвестицій, особливо ретельновибирають для себе перспективні "полюси зростання". Однак, якщо врахувати, щосаме в цих країнах роль іноземних інвестицій у накопиченні капіталу тамодернізації виробництва особливо велика, такі точкові вливання лишепосилюють порівняльну відсталість регіонів від столиць.
Бюджет, податки, фінанси регіонів Європи.
Розглядаючи фінансову сферу регіонів Європи, основнимистратегічними і тактичними завданнями регіонів є нині всебічнезміцнення власної дохідної бази, податкової бази та забезпеченнядодаткових зовнішніх джерел фінансування своїх Віксшіх витрат,в тому числі за рахунок центру кого бюджету.
Податкова компетенція регіональних та місць влади прямо залежить відконституційного устрою відповідних держав. Тоді як уфедераціях вона зізнається, кодіфіціруется і часом близька до автономної, вунітарних державах субнаціональними адміністрації офіційно позбавлені їїзовсім, а в країнах проміжного типу вона виступає як часткова,умовна і базується, як правило, на актах наспіл котельної влади.
Так, в Австрії землі мають право вводити і збирати власні податки,а комуни - стягувати або стягувати податки, дозволені їм державою. У
Бельгії автономну податкову компетенцію мають усі з національні ланкивладної вертикалі аж до комун, проте в обмін вони ділять гарантіїцентрали влади з погашення федерального державного боргу та позобов'язанням країни в рамках її економічного і валютного союзу з
Люксембургом. Подібну австрійської податкову компетенцію мають землі ФРН ікантони Швейцарії. Навпаки, у Великобританії та Ірландії графство дорученостягувати усього один місцевий податок, нарахування якого централізованорегулюється, і подібне положення існує в Греції, Нідерландах,
Португалії та Швеції.
Серед "проміжних" країн в Іспанії "автономні співтовариства" маютьправо запроваджувати надбавки до зібраних загальнодержавних податків або навітьвласні податки, якщо вони не перетинаються з цими загальними по оподатковуваноїбазі. У Франції департаменти також мають певну свободу вваріюванні ставок загальних податків, у тому числі у бік їх зниження дляокремих категорій платників. У Люксембурзі місцеві адміністрації можутьваріювати ставки оподаткування з попередньої згоди держави.
Нарешті, в Італії зачатки власної податкової компетенції присутніпоки що лише в регіонах із спеціальним статусом.
Що стосується безпосередніх об'єктів місцевого оподаткування, то серед нихв Європі найбільш часто фігурують власність, особисті доходи населення,що проживає на даній території, володіння автотранспортом, діловадіяльність, а також домашні тварини, реклама, туризм.
В Австрії і Греції на користь місцевої влади йде акциз на пиво.
Основну масу надходжень майже повсюдно дають податки на власність іділову діяльність. При цьому в абсолютній більшості країн парламентиставлять місцеве оподаткування в певні регульовані рамки, або,передбачаючи для нього стеля, або, навпаки, дозволяючи відповіднимадміністраціям застосовувати при нарахуванні податків системи знижок і пільг.
Ці особливості методології та практики оподаткування ілюструютьсянижче на прикладах окремих країн. Так, в Австрії ставки ряду місцевихподатків мають свої стелі, в межах яких відповідніадміністрації можуть, на свій розсуд, встановлювати, змінювати імодифікувати ці ставки, так само як і взагалі не стягувати цей податок. У
Фінляндії при середній ставці місцевого прибуткового податку в 17,53% вонаколивається по окремих комунам в діапазоні 20%. Загальний податок на діловудіяльність стягується за єдиною ставкою всюди, крім Північної Ірландії,влада якої визначають її самостійно. У Португалії ставки податку нанерухомість встановлені в 0,8% для сільської та в 1,1 - 1,3% для міськоїмісцевості. У Греції податок за комунальне освітлення береться з віщаєплощі, на рекламу - з розміру рекламних щитів при максимумі і мінімумі їхставок, що затверджуються централізовано. Однак найбільш диверсифікованамісцева податкова практика склалася в Іспанії та Франції. Основними намісцях є податки на власність, ділову діяльність та автомобілі.
Податок на власність (в основному нерухомість) базується на їїкадастрової оцінки, має свої верхні і нижні межі, що встановлюютьсядержавою. Податок на ділову діяльність варіюється в залежності від їїхарактеру і чисельності насіла відповідних комун, але в будь-якому випадку неможе перевищувати 1 прибутку підприємства.
Зрозуміло, фантазія місцевих фінансистів невичерпна. Однакрегіональні та місцеві влади вважають за краще знати в дозволених їм податкиміру, щоб не придушити власний і не відлякати прийшлий бізнес. До тогож їх податкова політика є не тільки чисто фіскальної, а йструктурної, тобто спрямованої на регіональний розвиток.
Одним з провідних джерелом доходів регіонів (провінцій, округів,комун) стають нині платні державні послуги, що надаються їхвладою місцевому бізнесу і населенню, а також прибуток підприємств,що знаходяться в їх власності. У число цих послуг входять водо-, тепло-таенергопостачання, збирання і переробка сміття, освітлення, оренда землі тамуніципальної власності, плата за дороги та стоянки, послугимуніципальних підприємств транспорту, зв'язку, інформації, рекреаційноїсфери, освіти, охорони здоров'я, культури, соціального забезпечення і т.д.
Іншими словами, регіональні та місцеві влади прагнуть активнозаробляти на виконання делегованих їм функцій, а також навласності, якою вони мають у своєму розпорядженні. Саме тому регіони і комунитим багатший, чим більше власності знаходиться в їх володінні, і жорсткотримаються за цю власність, вдаючись до її приватизації лише заскрутному фінансовому становищі.
Зрозуміло, далеко не всі названі вище послуги, особливо соціальні,сплачуються до місцевих бюджетів повної вартості. Частина з них дотується, іще частина як продукт природних монополій підпадає під державнийконтроль за їх цінами. Однак за межами цих обмежень регіональні та місцеві адміністрації зазвичай досить вільні відповідномуціноутворенні.
Разом з тим у більшості країн центральні влада прагне, по -перше, уникнути "подільності" податків по-друге, не зв'язуватися здиференціацією податкових пільг по окремих регіонах (будь-якііндивідуальні пільги в Європі представляють собою крайню рідкість, і тутпослідовно проводиться принцип податкового рівності) і, по-третє,перерозподіляти вихідну дохідну базу, а вже зібрані податки через свійбюджет.
Такий перерозподіл здійснюється переважно через системугрантів або безоплатних бюджетних субсидій, роль яких останнімчасом помітно зростає. Більше того, саме гранти дедалі більше перетворюютьсяголовне знаряддя оперативного фінансового впливу столиць на регіони, бодозволяють перекладати на них нові управлінські функції безпрорахованого фінансового забезпечення, а також відкривають певнийпростір для волюнтаризму столиць при розподілі коштів, а отже,і можливість приручати або, навпаки, дисциплінувати окремі регіони.
За джерелами фінансування гранти зазвичай виплачуються із загальнихвитрат центрального бюджету, іноді проходячи в них окремим розділом.
Рідше вони бувають прив'язані до конкретних джерел бюджетних надходжень, алезавжди - до наявних розмірами центральних бюджетів і тому змінюютьсясвоєму обсязі щорічно, а сама рядок грантів у бюджеті не єзахищеною.
Наприклад, в Іспанії сума грантів не може рости швидше ВНП абовитрат на аналогічні цілі в центральному бюджеті, в Португалії прив'язанадо що збирається ПДВ, у Франції індексована до 2/3 від темпу зростання ВНП і доінфляції і т.д.
У числі іншого це спонукає регіони забезпечувати повну збираннязгаданих податків, а саме надання грантів часто буваєобумовленим виконанням регіонами всіх своїх зобов'язань передцентральним бюджетом.
У свою чергу, за своїм характером гранти діляться на генеральні іцільові. Генеральні гранти спрямовуються зазвичай на загальну підтримкурегіональних та місцевих бюджетів і витрачаються на розсуд їх влади.
Саме генеральні гранти, зокрема, лежать в основі механізмуміжрегіонального вирівнювання доходів. Ту ж форму набувають ікомпенсації столицями регіональним і місцевим адміністраціям недоборумісцевих податків через централізованого надання пільг та вилучень зїх сплати. Офіційно вважається, що генеральний характер наданихгрантів підвищує фінансову самостійність їх отримувачів. Однак насправі саме такі гранти є і найменш передбачуваними за фактомнадання та обсягом і тому регіональні адміністрації вважають за краще їмпо можливості цільові перерахування, в тому числі прив'язані до окремихпроектами або видами витрат.
Цільові гранти можуть надаватися на цілі підтримки освіти,науки, охорони здоров'я, охорони середовища, соціальної політики, інфраструктури,міського господарства, тобто перш за все під місцеві витрати, якідають загальнонаціональний ефект або укладаються у відповіднізагальнодержавні політики і програми. У Фінляндії, наприклад, вони йдуть увіддалені й важкодоступні регіони, у Німеччині - на розвиток східнихземель, у Португалії - на запобігання і ліквідацію надзвичайнихситуацій, у Великобританії - на модернізацію місцевої поліції за загальними длякраїни стандартам і виконання тих державних програм, якіпередаються на виконання регіонам на разовій основі. Дуже поширенавидача цільових грантів політичними силами, які стоять при владі, в періодивиборчих кампаній для "уловлювання" регіонального електорату. Нарешті,на відправлення своїх особливих політичних функцій цільові гранти отримують ісамі, звичайно дотаційні, столиці (як варіант - столиці "особливих"регіонів).
Критерії та механізм міжрегіонального розподілу грантів вельмискладні, часом свідомо заплутані і залишають значний простір дляволюнтаризму центральної влади.
У більшості випадків гранти видаються обумовлено, причому головнимиумовами надання є повне використання адміністраціями -бенефіціарами їх власної податково-доходної бази і аудит витрат. Зособливих умов можна відзначити також жорстко профільне використання цихкоштів, їх обов'язкову спряженість з місцевими інвестиціями в ті жпроекти, витрату не менш 60% генеральних грантів на інвестиції,відповідність вироблених витрат їх офіційним довідковим стандартам іт.д.
Нарешті, в ряді випадків гранти розподіляються через спеціалізованінаціональні фінансові інститути. Такі Фонд муніципальногоспівробітництва (Іспанія), Фонд фінансових компенсацій (Португалія),
Муніципальний фонд (Люксембург) і т.д.
Заляканістю критеріїв і велика ступінь свободи центральних урядів урозподіл грантів породжують, на жаль, серйозні порушення на всьомушляхи їх проходження і використання.
Децентралізація.
Децентралізація функцій державного управління сама по собі неє чимось новим. Вона мала місце і раніше, наприклад, щодовіддалених, важкодоступних чи інших специфічних регіонів аж дорізних форм їх автономії чи самоврядування.
Однак децентралізація (через правові інструменти або в робочомупорядку) перетворилася з виключень у правило державного управління тадержавного будівництва в Європі, причому вже не тільки вфедеративних, а й у формально унітарних країнах. Корені цього явищайдуть у непристосованість або в нездатність сучасної державицентралізовано вирішувати багато хто, в тому числі соціальні, інфраструктурні іекологічні проблеми. Так, центральна влада не змогла подолати,наприклад, зазначену вище нерівномірність у рівнях розвитку регіонів і,більше того, лише легалізувала донорської-клієнтські відносини між ними,опосредуемие через держбюджет.
Дійсно, у думки населення все більше вкорінюється поняття особливоїцінності саме місцевої, конкретної демократії, на відміну від абстрактної,загальнонаціональної.
На ті ж оцінки виходять і результати опитувань громадської думки, і,наприклад, від 74 до 89% опитаних громадян окремих країн ЄС зі схваленнямвідгукувалися про зусилля саме своїх місцевих адміністрацій у справірегіонального розвитку, а в тому, що їхня роль тут необхідна, несумнівалися 60 - 93% опитаних.
Розглядаючи оцінки ефекту децентралізації, можна з багатьох підставвідзначити, що місцеве управління в Європі дійсно відрізняєтьсяпомітними позитивними рисами. Не кажучи вже про повсякденне забезпеченняжиттєдіяльності населення, воно виступає, наприклад, "повитухою"розвитку місцевого дрібного та середнього бізнесу, на частку якого тут усеще припадає 99,8% зареєстрованих ділових підприємств. Це стратегія,Бо саме цей бізнес дає нині 65% зайнятості в Європі, то євідповідні витрати на його розвиток явно перекриваються розрахунковоїекономією на утримання безробітних.
Солідарність у захисті інтересів регіонів Європи.
Схожість проблем і необхідність вироблення по ним загальних позицій, у томучислі у спілкуванні з центральною владою, обумовлюють зростаючу солідарністьрегіонів у захисті їхніх спільних інтересів.
Ідеологією цих дій є забезпечення посередньої участірегіонів не тільки в проведенні, а й у формулюванні державноїполітики, що впливає на їх економічний і соціальний розвиток, вибудовуваннявідповідних ініціатив і проектів не тільки зверху вниз, а й знизувгору, відштовхуючись від місцевих думок і потреб.
У свою чергу, своєрідною "біблією" регіонів в цій області є
Європейська хартія місцевого самоврядування, прийнята Радою Європи ще в
1985 році, хоча і не ратифікована до цих пір більшістю його країн -членів. Вона проголошує право субнаціональними органів владисамостійно відправляти частина функцій державного управління, прямозачіпають інтереси місцевого населення, зокрема там, де вони можутьробити це більш ефективно, а головне - право цих влади отримувати підфункції, які передають їм знову, фінансування, необхідне для виконанняцих обов'язків. Організаційно така солідарність знаходить своє вираженняу створенні і функціонуванні майже в усіх країнах Європи контактних абокоординуючих організацій регіональної та місцевої влади, що оперують нанаціональному, субнаціональними або на обох цих рівнях.
Інституційні міжрегіональні зв'язки можуть доповнюватися такождоговірними зв'язками на базі окремих угод, цільових консорціумів,тимчасового об'єднання зацікавлених служб, причому особливо чітко цімеханізми відпрацьовано в Італії і у Фінляндії.
В цілому рівень, побудова та функції цих асоціацій звичайно єсвоєрідним зліпком з внутрішньої політико-адміністративної структурикожного держав, де вони оперують, що пояснюється прагненням до їхможливо більш тісної симетрії з цією структурою для забезпеченняадресності та ефективності роботи. За своїм членства це зазвичайдобровільні відкриті спілки (хоча в них часом не беруть участь фрондірующіерегіони).
Керівництво таких асоціацій є виборним або ротаційним припріоритеті для осіб, які безпосередньо працюють у регіональних та місцевихадміністраціях. Практична діяльність таких колективних органівзалежить від їх зрілості та авторитетності і ранжирується від спорадичнихконтактів учасників до повсякденного, систематизованої роботи.
Належність до однієї держави, переважна розуміннянеподільності з ним своєї долі і того, що підсумкова міць країнивизначається додаванням сил, що становлять, роблять основним типом відносинцентральних, регіональних і місцевих властей у Західній Європі їхспівробітництво з опорою на закон і діалог.
Дуже важлива солідарність регіонів. Місцеві фанатики можуть звернути узло будь-яку індивідуальну політику регіону, якщо вона не скоординована зіншими. Об'єктами міжрівневого такого діалогу виступають, перш за все,можливі зміни в державному будівництві, особливо прямозачіпають повноваження і проблеми влади на місцях, сфери спільнихдій, поточні загальнонаціональні та місцеві питання економічної тасоціальної і рідше зовнішньої політики, але завжди - державних фінансів.
Міжрегіональне економічне співробітництво.
Регіони Європи здавна співпрацювали і торгували між собою, будучискладовими частинами національних ринків своїх держав. Зі зняттям в
Євросоюзі внутрішніх економічних кордонів ця співпраця виплеснулосяна простори "єдиного внутрішнього ринку" ЄС, стало транскордонним,істотно збагатилося у своїх формах. Більш т?? го, воно стало нині справоювже не тільки приватних фірм, а й регіональних (місцевих) адміністрацій.
Конкретно домінували в міжрегіональне співробітництво першепізодичні торговельні зв'язки доповнюються: а) пристроєм регулярних виставок і ярмарків місцевої продукції натериторіях один одного, у тому числі в інтересах малого та середнього бізнесу; б) налагодження обміну досвідом місцевого господарського самоврядування, втому числі в рамках міжрегіональної конвенції "Директорія", яка щорічнозбирає для цих цілей до 600 керівників регіонального та місцевоголанок, а також для вироблення зацікавленими регіонами спільнихділових ініціатив; в) запрошенням підприємств інших регіонів до участі у торгах назакупівлю товарів і послуг для потреб місцевих або регіональних адміністрацій; г) господарським співпрацею поріднених міст, число яких вкраїнах ЄС і Центральної та Східної Європи нині перевищує 2600, не рахуючипоріднених округів, префектур, комун і парафій.
Останнім часом регіони освоюють і вищі формиекономічного співробітництва аж до просторового планування,розвитку при оптимізації використання ресурсів і розміщенняпродуктивних сил, створення спільних банків розвитку, промисловоїкооперації, спільних НДДКР тощо На цій базі в діловий лексикон ЄСувійшов навіть спеціальний термін "сетірованіе" підприємств, проектів ітериторій.
На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що саме дуже швидковідкрився "єдиний внутрішній ринок" Європи-15 був кращим подарунком ЄСрегіонами. У свою чергу, саме вони разом із транснаціональним бізнесомнині особливо активно створюють живу ділову тканина даного ринку, вЗокрема вздовж колишніх кордонів, тим самим "зарубцовивая" ці колишні тріщинина економіко-географічній карті єдиної Європи.
Прикордонні регіони проявляють жвавий інтерес до співпраці ззарубіжними сусідами зовсім не без підстав. У першу чергу їм найбільшезаважали в минулому співпрацювати митні бар'єри, вони ж в силу своєїгеографії виявлялися периферією для своїх столиць. У підсумку, відстаючи всвоєму розвитку, саме вони в нових умовах сподіваються на вирішення своїхпроблем через об'єднання добросусідських зусиль.
Вражає і сам масштаб "прикордоння". Сухопутні кордони країн ЄСскладають нині 10 тис. км, морські - 60 тис. км; "прикордоння" в ціломуформує 22% території ЄС, де проживає 16% його населення. Не випадково,що це, перш за незатребуваний, потенціал транскордонногоміжрегіонального співробітництва нині реалізує себе по експоненті. Саметут розташовуються нині зони і полюса зростання західноєвропейської економіки,аж до формування самостійних, територіально-виробничихкомплексів поверх кордонів національних держав.
У 1996 році 122 прикордонні комуни на внутрішніх кордонах ЄСздійснювали спільно 2500 проектів. Починаючись зазвичай з об'єднаннятранспортних і енергомереж, а також комунального господарства, такеспівпраця поширюється потім на ох
