Агатангел Юхимович Кримський

I

вісімдесяті і дев'яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в
Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії -
"Великий згон" на правобережжі України 1680-х рр. .. Кримські походигетьманів Івана Самойловича 1687 р.. і Івана Мазепи 1689 р "невдала турецькаоблога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).
Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламськогодухівника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву.
Зв'язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя
Литовської про Вітовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружінніківдо обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у
Мстіславі (тершорія Могілівської області Білорусії), прийняв християнство іодружився з місцевою жінкою (близько 1698 р.)..
Із того Мстиславська татарського роду походили дві цікаві заслуженіродини: Куторгі та Кримські (пер. із 'тюрк .. Кірімлі). Брати Куторгі стали впершій половині XIX сторіччя оздоби російської науки. Обидва булипрофесорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович
(1805 - 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло
Семенович (1809 - 1886).
Як відомо, обурений польським повстанням 1831 р.. і, зокрема, 1863 р..,царський уряд вирішив деполонізуваті "Південно-Западньїй" край. Почализасновувати російські середні школи, зокрема на Волині, і туди теперподавалися на працю українці пе тільки з Правобережжя, але й з колишньої
Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р.. народився в
Холмі Михайло Грушевський, син учителя Сергія з Київщини, а 25 лютого 1871року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша
Леся Українка, дочка Петра Косача із Гадяча, а дещо раніше, 15 січня того жроку, - найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович
Кримський. Бо вчитель історії і географії Євфімій (українською мовою Юхим)
Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістюдістати працю на Волині і переїхав у Володимир-Волинський з Білорусі разомзі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, яка - за словами
Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка - була "полька литовська"
[Кримський 1972-1974,5/1, 38].
Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса
Грінченка (17.УІ.1901 р.): "До речі, пітаєтеся, яким робом з мене татарин.
Наскільки мені вияснили, перший наш прадід, виходець із ханства, мавохрестити більш-менш 1698 р.. у Мстіславці. Це я віводжу із запису настародавнім молитовник. У сентябрі сестра моя в інших перешле меніарабські документи (її батько був найстарший і папери позоставалісь унього) "[Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].
Через кілька місяців після народження Агатангела Юхим Кримський переїхав нароботу до Звенигородки над Гнилим Тікічем, на південь від Києва, і загроші, зароблені виданням підручника з географії для "двокласного шкіл",побудував собі там дім, і його сім'я відтепер зв'язалася напостійно зукраїнською землею.
Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський
1972 - 1974, 5/1, 59], а коли виповнилось п'ять років, батько віддав його внауку до Звенигородського "городська училища", де він пробув наступнихп'ять років (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чималабібліотека батька. У листі до Грінченка з 1892 р.. (17.УІ) писав Агатангел
Юхимович так: "Може, хіба що я, Ж дитина, читав страшно багато, тим більше,що батько мав і тепер має бібліотеку;
Од читання я й очі геть зіпсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч.окулярів) і фізично недорозвівся (мій менший брат виглядає далеко старшимод мене). Певно,. Що хлопці-товариші, котрі дуже цінують фізичну силу тазручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покідішем, алетак як я вчився дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дужерозумним і був певен, що ніколи вищого од мене немає (звісно, такі гадки япильно ховає при собі і нікому не висловлював) "[Кримський 1972 - 1974,
5/1, 59].
У той час він почав вже вивчати чужі мови, а саме, крім салоновіх мов краю
-польської та французької, ще англійську та німецьку.
1881 року, коли йому було десять років, його віддали до протогімназії вм.Острозі, на Волині, де жила його тітка Филипа - сестра батька. Воназавідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ докнигосховища для дорослих і читав різними мовами без розбору.
У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другоїкиївської гімназії Кромера. Через рік бачимо його вже як стипендіата "поконкурсі "відомої на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана, яку він закінчив,маючи 18 років і вивчивши ще наступні мови: грецьку, італійську ітурецьку.

II
Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національноїприналежності і свідомості її, відбулося під час студій Агатангела
Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школуйого свідомого життя заховалися його ж характеристики, із яких ми запитуємодві: "зовнішню", офіціальну - у листі Агатангела Юхимовича до Львівськогопрофесора української літератури Омеляна Огоіовського (21.УІ.1893) та
"внутрішню", дружню - у листі до свого приятеля Бориса Грінченка
(17.УІ.1892 р.).
У першому листі Агатангел Юхимович писав: "Мабуть, ви не відаєте, що такеколегія Ґалаґана, тим-то я дозволю собі сказати про неї два слова. Це дуженевеличка школа, "закрита" (себто з інтернатом), приймаються туди найкращіучні з 4-ї класи гімназіальної за конкурсним екзаменові. Видима річ, щочерез це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельмисприяючи розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці йдо науки, виробляється навіть жадність до знаття. Іменно такий вплив малона мене колегіатське виховання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителемсловесності був у колегії Павло Гнатович Житецький - людина, що її вплив яй досі на собі відчуваю. Були в Колегії і перечні боки, та я про них нехочу тутечки згадувати "[Кримський 1972 - 1974, 5/1, 115].
Зате в листі до Грінченка (12. VI. 1892) маємо внутрішню характеристику тоїшколи: "Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Ґалаґана у Києві.
Ви знайомі з цим-о закладом? Це закрита школа, трохи з українським духом.
Там є тільки 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока - 750 крб.річно, так що своєкоштні вченікі, очевидячки, люди аристократичних абоплутократічніх родин. Але тут є рівне число й стипендіатів (а всіх ученіківє більше-менше 60 - 65); стипендіати вступають по конкурсовому іспиту і всівони пролетарі! й Плебеї. (Мій батько і теперічкі незаможних, а тоді зовсімбув бідний), не важко зрозуміти, що стипендіати та своєкоштні мусятьнеодмінно образуваті два табори, які аж ненавидять один одного. У першихзброя - їх знаття, бо вони всі були в гімназіях першими учнями, а всвоєкоштніх зброя - їх пиха, висока бридка про своє дворянство, князівствочи гроші, та ще й, звичайно, фізична сила, якою вони в 1-му та 2-м (себтов 5-му та 6-м) класі дуже добре користуються. Якщо стипендіаттрапітьсятакій, що й сам може дати здачі, то вони стараються його купитигрішми, себто затягують його з собою по кондитерських, їздять укупіп'янствуваті, тягнуть його по лупанарії і т. ін. Але все-таки зостаютьсятакі стипендіати, що завзято ведуть боротьбу і доводять діло до перемоги. Яй у Колегії був першим учнем, гордощі розвелося в мене незмірне, тому -то, хоч я себе поставив одразу так, що наші аристократія не сміли чіпатимене, слабкого, але я відчував гніт над стипендіатами ще сильніше, ніждругі, і моє самолюбіє дійшло до болісності. Навіть словами (безпосередньо)мене кривдила геть менше, ніж інших, а проте який-небудь слабісінькійнатяк на адресу плебсу мене болісно зачеплять, сіяв у мене насінняненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу "[Кримський 1972-1974, 5/1,
59 - 60].
"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка,
-зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру янезабаром "почав читати. Спершу Писарєв, далі другі пісателі того часу малина мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще,ніж сучасну). Вони формулював мені мої змагання, дали систему моємусвітоглядові, навчили мене думати "[Кримський 1972 - 1974,5/1,67].
Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитанняпередмови М. Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела
Юхимовича у його листі до Б. Грінченка від 24 червня 1892). "Зоставалося доканікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою
Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що ямусю бути українофілом - і це я зрозумів цілком свідомо. У цій свідомостібула певна частина одвіту на мої мучітельці сумніви, і от я жадібноухопився за українство "[Кримський 1972 - 1974, 5/1, 65].
Більш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про
Драгоманова: "Етнографічні М. ПДрагоманова писання знав я, ще на шкільнійлаві сідівші, в Колегії Павла Ґалаґана вчівшісь. Допомогли тому,безперечно, і вчителі мої: ПТ.Жітецькій та Є. К. Трегубов, бо нам,колегіатам, доводилося писати шкільні роботи ( "сочинения"), прим. на такідані од них теми: "Казачество по" Тарасу Бульбі "Гоголя" і ін., і при томузазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновичата Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії
"Малорусские народньїе предания" Драгоманова в книгозбірні свого батька звласноручно написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті "Перекази" неодин раз. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсомя з захопленням прочитав "Переднє слово" Драгоманова до "повістей Осипа
Федьковича ", що розкрило мені очі на правдиву роль Галичини в нашімписьменстві. Але ж те все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про
Драгоманова як про емігранта ми нічого не знали виразного "[Кримський 1972
- 1974, 2, Б2Б].
Лист Агатангела Юхимовича до Грінченка (із 25.УІ.1892 р.) Додає щеінтимного колориту: "Грунт до українофільства у мене був вже давноприготований. Пригадую, напр., Як ще за два роки перед тим мені дуже любобуло являтися на любительські спектаклі в Звенігородці в щонайпоганішомувбранні, не в чоботях, а в подраних пантофлях: це я робив на те, щобобуритися нашу провінціальну арістократію непрілічністю своєю; щоб іще більшеобуритися всіх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраїнські, то по -французьки, останнє я робив на те, щоб показати, що я вмію не тількиросійської, ба навіть ще арістократічнішої мови, а все-таки вкраїнськушаную більше, бо вона Мужицька (N3. я тоді багацько викидував таких штук,бо одне, що був ще зовсім хлопчина, а друге-хтілося бравуваті своїммужіцтвом) "[Кримський 1972 - 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цейбравурної виступ в обороні переслідування української мови Агатангел
Юхимович описав у своїм оповіданні "Перші дебюти одного радикала", де вінвиступає під іменемПетра Химченко [Кримський 1972 - 1974, 1, 414-415].
"Яуже страшно віучував усе те, - пише далі Агатангел Юхимович Грінченкові
(5ДД.1892 р.), - Що читалось на лекціях (на першім-таки семестровімекзамені мав увІІ *), і через те мені здавалося, що решту часу я можу і сміюприсвятити цілком у "У" івству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитисясамісінькімі лекціями, то мозкяа й десять факультетів скінчити, а зостатисятим самим неуки! Я не хтів зміркуваті, що задля України я зможу бутикорисним лише тоді, коли я матиму основні всесторонні знаття, коли я будулюдиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд. Я цього незміркував: мені здавалося гріхом "не побігти на допомогу моїй Ненці", яку ядопіру "обрів", - я не хтів бути "зрадником". І я побіг.
Кожнісіньку вільно від "офіціальніх" зайняти часіну я й присвячував
"Україні". Перша ознака національності є мова - я й нею найпершезаклопотався, пильно читав усякі книжки, особливо увагу звертав наетнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі: знайомивсяз нашою літературою, спішівся перечитати навіть погань. Кинувся й долітературної праці: перекладав, писав оригінальні твори (на щастя, послав іпошлю до друку дуже мало цих "овочів незрілої музи"). Хай собі, по заповіту
Горація, полежать: попит ргетат ІП аппіт! ( "нехай друкується на дев'ятийрік "). знайомився з Галичиною та її діячами, завів переписних; і в Москві япридбав собі одного знайомого з галичан, котрий навіть дещо писав почасописах (перекладав з московського), от од нього я дуже багато дізнавсяза тую "Галілею". Нарешті поліз і в політику ... "[Кримський 1972 - 1974,
5/1 ,68-69].
У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимовичписав: "Відносно національного українського питання, я повинен признатися,що воно мене властиво мало цікавило із теоретичної точки погляду. У менечисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському натими, не обов'язково національні) непомітно і поступово виробилися відомінаціональні переконання, і коли я вже після того читав теоретичні пращ прозначення національності, то вони вже не викликали ніякого впливу на мене:вони повторювали те, до чого я сам без примусу прийшов раніше. Тому я не можуоцінити, наскільки вони (оті праці; переклад мій. - ОЛ.) є дійснопереконливі "[Кримський 1972 - 1974, 5/2, 147].

III
Із Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічнівзаємини, етапи яких він подав у своїй документальній студії, присвяченійтому національному діячеві, яка була вперше повністю опублікована узбірнику праць Агатангела Юхимовича "Розвідки, статті та замітки" в 1928 р..
(передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672], Агатангел
Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла і від Савла до Павла.
У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі "Народ", якана думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справи,остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові:
"Стаття Драгоманова обурила мене, - писав він до Грінченка (26.УІ.1892), --і зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького
(дуже важкого) екзамена "[Кримський 1972 - 1974,5/1.76].
Сангвінічній Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензію до другого
Львівського журналу "Правда", яка закінчувалася запитаннями: "Тепер я Васпитаю: яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольності
(між іншим, певне, і прав національности) сполучити з непріхільнімі доних москалями, та й не потопити при тім в "спільному русском море"? Або якимспособом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Виможете дати на це пораду (та, 'Бога ради "не загальними фразами, а точно!),тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої · • омкі, нічого не скаже "
[Кримський 1928,326].
Другий гріх Драгоманова - це Недооцінювання національної мови. Агатангел
Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вічуттямважливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагуваті.
"Нам же одібрано, - він каже, - усякі мінімальні, елементарні права. Длянас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій наці! - Гірше, ніж усіміншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ - придбати собі хоч первісніправа, хоч право на мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогогонам народу ... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна будеосвічуваті народ і впливати на народ, - тоді й народ може статисяпомічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без долінародньої маси - хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція? Зрештою, колиб Ви вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вамгаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та йпо всій мові! "[Кримський 192 ^, 338].
Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство,приязнь з Іваном Франком, головним учнем Драгоманова, - знов повернули
Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше),спокійно розмішлю-ючи, примиривши у собі національство з поступом і довівсобі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав ДраїОман) одне з одним ... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з
Франком ... "[Кримський 1972 - 1974, 5/1, 78].
Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своємунекролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це такевелике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти "[Кримський
1928,364].

IV
У ті часи у Російській імперії було два центри сходознавства: східнийфакультет Санкт-Петербурзького університету - з чисто науковими цілями та
Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніхдипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там три роки.
Очевидно, для випускників Лазаревського інституту була відкрита можливістьпісля того, як вони практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкілна східному факультеті у Санкт-Петербурзі.
Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен
(1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста
Агатангела Юхимовича і запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.
Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своїхукраїністічніх і славістічніх інтересів і присвятити себе виключно науковійарабістіці. Такої жертви для "чистої науки" Агатангел Юхимович не мігзробити, тим більше, що українське життя вимагало його участі.
Правда, він пішов продовжувати студії до університету, але не до Санкт-
Петербурзького, а до Московського, і тим самим не на східний факультет
(такого у Москві не було), а на історико-філологічний, де він у 1892 - 1896рр.. проходив курси зі слов'янської філології (головно у Романа Брандта) тасвітової історії (головно у Володимира Гер'є). Державні іспити витримав там
1-го травня 1896 р..
28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівськогоуніверситету Омелян Огоновський. У кругах наддніпрянських постала ідеяповторити обсад Львівської кафедри прідніпровськім українцем (як це було з
Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собівизнання своєю завзято полемікою із Соболевський, відновлювачем
Погодінської тези про те, що давні кияни були росіянами, які тільки вмонгольські часи перейшли на північ.
У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два роки,один на перебування в арабських країнах, а другий - на студії в одному іззахідноєвропейських університетів (відвідувати лекції з орієнталістікі). Цевирішило остаточно питання Львівської кафедри. Ось що він пише своємуучителеві ще з колегії Ґалаґана-Павлові Житецького про свою ідею сполучитиарабістіку з україністікою: "Декотрі моі земляки не хтять розуміти, що,йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на ріднійниві, а навпаки - думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, наякій вони бажали б мене бачити ... Не знаю, чи я Вам писав про колективнийлист чернігівців до мене. Вони, обзиваючи до мого патріотизму, прохали,щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинув гадкупро арабську (а про арабську вони довідалися від Чайченко (Грінченка. -
О.П.)). Як Ви знаєте, я вже і раніш був сам не від того; але як одержав яоцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі.
Зрозумівши, що вже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дд.
Кониський і Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректисяусяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори значило бНЕ шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писалилист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янськійкафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у
Чайченко, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листівякесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й
Ви мене засудили, то я й почував би себе найнещаслівішою людиною на землі. З
Вашого останнього листа бачу, що Ви не засудили, і це мене дуже потішило,тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашогоголосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.
Дорогий Павло Гнатович! Можу Вас завірити словом честі, що мені прокар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли ялюблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить меніроботу українську, дак цьому вірте "[Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].
Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік,призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв передрішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обнятикафедру арабістікі у Лазаревському інституті.
Директор інституту, всесвітній історик (учень Т. Н. Грановського) Георгій
Ілліч Кананіт (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб
Кримський зірвав зі славістікою і присвятив себе всеціло арабістіці.
Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.
Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхімовічеві, але мусив датизгоду на рішення свого начальника.
Але вже в 1897 р.. помер Кананіт. Його спадкоємцем став іраніст іфольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 -
1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого,він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір йогодо Імператорської Академії Наук у 1911 р. був для нього спасінням, бо вжезбиралися його звільняти з посади директора.
Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел
Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я
Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича засвого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій
Лаговській ". Життя йшло далі вперед. У 1901 р.. Агатангел Юхимович ставнадзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р.. став ще таким жепрофесором історії мусульманського Сходу. Але дисертація НЕ закінчувалася.
Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера
(23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості.
Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертаціютому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенігородці, я не забравз собою потрібніхкніг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, язадержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво,дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом
(Міллером, сином адресата. -О.П.) І протягом кількох місяців не бачивлюдського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї --усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукопісові стрійній танауковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад безлічіарабських віїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для менечимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися,як хаотична брила переміняється в чітабельні сторінки; але ж така робота іробиться нудно: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, ядоведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б ззадоволенням її розтягнувся ще років на два, щоб між тим зайнятися більшцікавими працями.
Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішогопредставлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те ділотакож і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в меніамбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру,і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії ... Ах,дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Винедалеко мене підгоніте: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у менеїї завдатку, я її цілком вікоренів. Найбільше, що я ще відчуваю, це дикепочуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вонисвідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальнарецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми,стид та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидкоробиться на душі.
Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії яніяк не спосібній. Ледве Ви схвалите ті стимули, які заставляють мененапружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тількидля того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензіїі бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і дляінших пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почуванняпрів'язаності і, Розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обидиі т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул,власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняті -ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останнітри місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон,щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р.. дав результати в томунапрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тодімною віткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони,стараючись захопити думкою якнайшірші горизонти: то я кидався настарохристиянський літературу і впівався Єфремом Сирин, Аввою Ісаїєю,
Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськімі мовами і народами", цікавимидля мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собітакож Огіп (1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то зновперескакував на малоруських Філологію, то на англійську літературу і т.д., іт.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в областьсуспільного життя, хвилювався горожанськімі почування і пр. Серед тихзайняла чуття оскорбленої особистої прів'язаності затихало, і серце потрохупереставало нитки. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудьприв'язувати, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругузацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати осьтакого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будутьписатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будутьскладатися на окремі полиці разом з безліччю інших моїх рукописів,чекаючи кінцевої обробіткі, які відкладаються до більш спокійного часу. Ярозказав Вам щиро закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнялись.
До ерудиції (я тут не стану удавано бути скромним: навіть до порядноїерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому,при всіх моїх скока з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожноїобласті остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, явповні нада, тому що мої зайняття НЕ шарлатанські. А тої кар'єри, щопрямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і якначальник інституту, уважали б найбільше пожадання, треба думати, я незроблю.
З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожитидуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякіпідсумовуючі загальні огляди ( "Історія арабської літератури", "Історіяперської літератури "і др., що я їх постійно переробляв), ніж вікінчуватідисертацію ...
Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб япоспішівся, і я це зроблю (теперішня затримка не з моєї вини), але я зроблютільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-замене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите менікомпліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслуженимкомпліментів. Якщо Ваш учень і доставити Вам коли-небудь приємність, то цене буде незабаром осягнення всяких можливих офіційних наукових дипломів іпочестей, до яких у нього немає найменшого потягу, а при очікуваннікороткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвідпоказує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, вінсам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писавсвою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав своюдисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до їїписання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історіямусульманства ", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама
Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на меневідповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, на треба воложітілюдей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, щовона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з
Житецького, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїхславістічніх знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, щоцікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славуінституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із -за мене "[Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V
Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р.. остаточно вирішив справусвоєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався
Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиномуіснуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р..: "Історія новогокримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, якийналічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Яприхильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до
Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий ябув з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринського і йогоспільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особистізнайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через темені хочеться вірити, що в тім стіслім історічнім нарисі, який я оценакреслив, не міг я допустити небажаної суб'єктивності, не міг чогосьнедооцініті "[Студії з Криму 1930,765 -198,190].
Ісмаіл Гаспринського (1851 - 1914) працював усе своє творче життя якбудитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіхтюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у
1883 р., Він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний
(татарсько-російський) журнал "Терджиман. Перекладач". Агатангел Юхимовичдуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії
"Мусульманство і його Будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив однесвоє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважнонаводітіму факти із найважнішого татарського органу - бахчісарайськоїчасописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів ".
З другої сторони, Гаспринського перекладав і друкував у Терджімані "думки
Агатангела Юхимовича про тюркського фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або пропроблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Томуне дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "Історія Туреччини"в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого ізцікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх
"Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національнусвідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснивросійським читачам, хто він, такими словами: "Я російська, залишаючись в той жечас мусульманином й татарином ". До тих слів Агатангел Юхимович додавтаке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.),
Гаспринського себе ніколи "русским" не називав "[Студії з Криму 1930, 772,прим. 2].
Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Осьяку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом
Лемановім (1871 - 1936?), Викладачем російської та арабської мов унайвізначнішій Ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.
"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р.. Побував я в
Зенджірлі вкупі з Лемановім, і він хитренько наперед попрохав мене неговорити з софтом (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по -російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабських: що з того вийде.
Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти менівідповіді, скільки-небудь грамотної:сілуваліся зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, атим часом я з Лемановім, в присутності софтів, вели арабську науковурозмову, обмінювалися вражіннямі і т. п. З того Леманов був дужезадоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Коранагяур (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Черезте, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілімсередньовіковім "[Студії з Криму 1930, 7 75].
Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячамипісля переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близькимспівпрацівніком був історик-середньовічнік Осман Акчокракли (1879 - 1937?),що, між іншим, стимульованих Агатангелом Юхимовичем, видав українськоюмовою зміст поеми про походи Б. Хмельницького у 1648 р.., складеної Джан
Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема
Джан-мухам-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом
Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.:
Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел
Юхимович радо спілку?? ався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде
(1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього:
Бібліографічний словник ... 1975, 601].
Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучийреволюційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел
Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарськоїхудожньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з
Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірикувносить громадські настрої "." А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблюнавпаки: в громадські теми вношу лірику "[Студії з Криму 1930,183]. Уіншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося менічути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїйскромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дужепрактична, утілітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичнимиідеями "." Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкаєтьсявона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії "[Студії з Криму
1930,188].
Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними бувісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, щодосліджував Суфізм, ісламський містицизм, одну з улюблених наук А.
Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним
"Арабський суфійській рукопис ХТО ст" в Криму знайдений, і чи не в Криму йписаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у
1940 р., Кемалева вже надрукована монографія "Документальна історія цехів в
Крімськім ханстві "не вийшла у світ у 1931 р., А була повністю знищена.
Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогійсерцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічніроки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.

VI
Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя
Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував своюнезацікавленість кар'єрою в Російській Імператорській Академії Наук.
Очевидно, він не бажав збільшити число тих українських духовніків тавчених, що від часів Петра І наводнювалі столицю імперії, спричиняючиінтелектуальну засуху на своїй батьківщині.
Але у 1918 р.. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в
Українській Академії Наук і тим самим реалізувати мрію учителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без
Людних застережень.
Михайло Драгоманов (1841 - 1895) має заслужену славу як найвизначнішийтеоретик лібералізму і констітуціалізму в царській імперії та на еміграції.
Але його Місце в історії української інтелектуальної історії - віїмкове.
Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антоновичпродовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітічнеукраїнофільство, Драгоманов відкрив, що всякий український (неукраїнофільській!) рух на Україні мусить бути політичний, всякий політичнийрух, отже