Курсова робота НА ТЕМУ:

ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА.

ЗМІСТ

стор
1. ВИЗНАЧЕННЯ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА ... ... ... ... ... ... .1

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА ... ... ... ... .10

3. НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АКТ, ЯК ОСНОВНА ФОРМА ПРАВА В
УКРАЇНІ. КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 17

4. ДІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ У ПРОСТОРІ,
ЧАСУ ТА У КОЛІ ОСІБ ... ... ... ... ... ... ... .. 23

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 26 < p> ВИЗНАЧЕННЯ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА.

"Сутність права полягає в його природності по відношенню добуття че-ловека.Право існує свідомості людини, вононевіддільний від нього. Воно по-Площа в розумінні людиноюцінності його життя, власного едінс-тва з жізнью.Налічіеправа присутній у гідність людини, в її фізичним і моральної недоторканності. "[1]

Право у власному розумінні-це не юридична
, А соціальна категорія. Йдеться про право народу насуверенітет, на свій політичний, економічний ікультурне самовизначення, на право окремої людинисамостійно визначати своє місце в суспільстві. Але всеце набуває юридичне значення тільки тоді, коливоно втілюється в юридичні закони. Право народу на йогосуверенітет має набути форму консти-туціонногоположення, визначиться в деклараціях і конституціях,приня-тих законодавчою владою. Наприклад, право людинина власність з загальносоціального феноменаперевтілюється в феномен юридичний тільки тоді,коли воно визначається конституцією та чиннимцивільним кодексом.

У юридичній літературі, зокрема в підручниках інавчальних посібниках, термін право нерідко використовується врозумінні законодавства. Так, наприклад, відомі юристи -теоретики С. Н. Братусь, О. В. Міцкевич та І. С.
Самощенко стверджують, що сутність права
(законодавства) характеризується тим, які об'єктивнозумовлені суспільні інтереси і яких саме класівзакріплені в цій правової (законодавчої) системі вцілому.

Право (законодавство) - це, безумовно, вольовийфактор у багато-значному його розумінні. Це воляокремих людей з їхніми думками і чувс-твам, з їхупередженнями і слабкостями, які беруть непосре -дственное участь у створенні проектів юридичних законів,обговорюють їх, голосують за або проти них. Юридичний закон завжди буває направлений-ним у бік вольової активностілюдей. Дія його - це упорядкування цих відносин.

У волі людей, що втілюється в юридичні законизнаходять своє вираження програми, надії великихсоціальних груп людей, тобто народу або його шарів.

Проблема наповнення юридичних законів конкретнимзмістом-це не що інше, як їх послідовнавольова обумовленість, що у свою чергу залежитьвід матеріального життя суспільства.

Сутність законодавства знаходиться в його внутрішньомузміст і знаходить своє відображення в багатьох явищах.

Логічне зведення історичної інформації прозаконодавстві при-водить до висновку, що законодавствояк і держава виникає з необ-ходимості управліннясоціальними процесами, тобто взаємовідносинами міжлюдьми, стає одним з найбільш важливих важелівуправління цими процесами. Без законодавствадержава не здатна виконувати своє призначення,державне управління в основі своїй-це одночасноі законодавчо обгрунтоване управління.

Держава виникає на етапі неолітичноїреволюціі.А коли ж складається законодавство? Є всі підстави вважати, що це вироби, йшло одночасно здержавою. Перші закони, які носили абсолю-тнообов'язковий характер для всіх без винятку виниклиразом з про-виробничій економікою. Саме ці правилазводяться в першу історія-но відомі кодифікації, як
Кодекс Хамураппі, Закони 12 таблиць, Закони Ману. Колизнайомишся з даними джерелами неважко замети-ть, щоїхню основу складають правила, звернені на власність
, А відносини власності-- це перш за все те, щовизначає характер виробництва.

Право, як вважає Алексєєв, це зведена до законудержавна воля економічно пануючого класу,зумовлена в кінцевому рахун-ті вимогами економічного базису. Тут ми маємо справу з традиційно марксистськимправорозуміння яке виникло ще в середині 19 століття
Марксом і Енгельсом.

переконаним прихильником нормативного праворозумінняслід вва-тать відомого українського юриста П. О.
Недбайло.''Право,-писав він - це система правилповедінки''.
На думку П. Про. Недбайла досить поширенемарксистське твердження, що право - воля пануючогокласу, перетворює феномен права з норм поведінки ввольові імпульси, що в свою чергу призводить до сваволі.
Тільки воля, зведена в закон, він приходить до висновку,стано-вітся державної волею у формі норм, правилповедінки, сукупність-ність яких і складає системуправа.

Зміст будь-якого явища завжди носитьформалізований характер, а його форма завжди маєконкретний зміст. Це повністю відноситься і до права
. Законодавство та право не існує і не можесуществова-ть поза формою.

Якої-небудь юридичний закон втілюється в конкретну форму, ко-торая стає необхідною умовою йогоіснування, свідченням-і про його місце в системізаконодавства, його співвідношення з іншими за-конамі, пройого юридичної сили.

Відомо, що способам юридичного правообразованиявідповідають відповідної їм форми відображення юридичнихнорм: односторонньому по-леіз'явленію органів держави --юридичний нормативний акт, дво-чи багатосторонньомуволевиявленню суб'єктів права на паритетних осно -вах-юридичний нормативний договір, санкціонування --правової Оби-чай, визнанню прецеденту - судовий прецедент.

У правовій науці і юридичній практиці термін
"Джерело права" розуміється багатозначно, а інодівживається як тотожний термо-ну "форма права".
Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чіткорозрізняти ці терміни для правильного використання вправозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним у Залежно від того, в якомуконтексті вони застосовуються - або по відношенню до права як до цілого, або по відношенню до окремої норми, групи норм
. Можна сказати, право має внутрішню і зовнішню форму,під яким-ми традиційно розуміється, у першому випадку,внутрішня побудова пра-ва, його структура, поділ нагалузі та інститути; зовнішня форма права-це системазаконодавства.

"Внутрішньої формою правової норми є їїструктура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію, азовнішньою - стаття нормативного акта чи група статей, вяких відображена правова норма.Кроме цього, під фор-мойправа іноді розуміють засоби встановлення правових норм
(норма-тивний акт, нормативний договір, cудебний прецедент,правовий звичай). Для позначення цього явищавикористовується також термін "джерело пра-ва." [2]

У сучасній і дореволюційної юридичноїлітературі, як зазначалося вище, фахівці практичнооднаково підходять до визначення поняття форм (джерел)права, оскільки ці терміни використовувалися ще в Давньому
Римі.

Такі філософські категорії, як "зміст''і
"Форма" нерозривно пов'язані між собою і застосовуються утеорії права.

Але в правознавстві ці категорії мають своюспецифіку. Ця специфіка полягає в тому, щозміст і форма повинні бути офіційно визнанідержавною владою, або в окремих випадках,суспільством. Це офіційне визнання наділяє форми праваюридичною силою. Наприклад, проекти законів і самі закониза своїм змістом та формою можуть бути однаковими, алезакон відноситься до нормативно-правових актів, якімають юридичну силу і всіма рисами форм права
. Проекти законів не є формою права, оскільки немають юридичну силу.

В. О. Котюк, наприклад, вважає, що поняття форми іджерела права мають різне значення і їхототожнював нельзя.По його думку термін джерела правамає багато значень:

А) його розуміють як сили, які створюють право,наприклад, джерелом права можна вважати волю Бога, волюнароду, правосвідомість, ідею справедливості, державнувладу. Вони можуть мати матеріальне і ідеальнезміст.

Б) матеріали, покладені в основу того чи іншогозаконодавства. Наприклад, римське право послужилоджерелом для німецького цивільного кодексу; роботивченого Потьє-для французького кодексу Наполеона, Литовська
Статут-для Уложення Олексія Михайловича в царській Росії;ідеї правової держави послужили джерелом дляпідготовки нової Конституції України та іншихконституційних законів;

В) до джерел права відносяться історичніпам'ятники, які мали колись значення чинногозаконодательства.Напрімер, Руська Правда, яка булаосновним законом в Київській Русі, Закони Хамураппі в
Древньому Вавилоні.

Г) під джерелами права також мають на увазі способи
. Наприклад. іноді кажуть, що право можна пізнати ззакону. [3]

Вибір терміну "джерела права" приписують Тита
Лівію, який у своїй "історії" називає Закон 12таблиць джерелом права. Історики держави і права тасьогодні називають історичні пам'ятники джерелами права.

У минулому і сьогодні до поняття "джерела права"підходять. по суті, з двох позицій:

1) його розуміють як матеріал джерело права-т.е.звідки йде зміст норми або правотворча сила;наприклад, державна влада, Парламент, Верховна Рада,
Президент України, судові органи;

2) формальний джерело права-спосіб вираженнязмісту правил поведінки або те, що дає правилузагальнообов'язковий характер.

Багатозначність терміна "джерела права''вимагає відтеорії права обійти його і замінити іншим терміном-"формиправа ". Форми права-це по суті різні види права, якісклалися історично і які вибирає держава,відрізняються вони по способу оформлення змісту нормправа. Це зовнішня форма існування змісту нормправа.

Таким чином, форма права-це зовнішнє оформленнязмісту загальнообов'язкових правил поведінки, якіофіційно встановлені або санкціоновані державноївладою або загальновизнані суспільством-правові звичаї, рішення,прийняті на всенародних і місцевих референдумах.

Цей термін часто використовується в двох аспектах:соціальний (мате-тивнотериторіального) джерело права чи юридичний.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжуєправо чи правові норми, а саме в цьому значеннізвичайно і використовується цей термін, то слід зазначити,що для суб'єктів, які встановлюють юридичні норми,та суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні.
Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив
, суспільні відносини, які мають правову природу,тобто ті, які можуть і повинні бути врегульованіправовими нормами, типові види поведінки, конкретніфактичні правовідносини, правові принципи, закони,міжнародно-правові договори, загальнолюдські цінності,досягнутий рівень правової культури і правосвідомість.

Джерела права-це те, що породжує право, викликаєйого до життя. Прийнято розрізняти джерела права в такзваному правообразующем і юридичному сенсі
. Правообразующімі джерелами є громадськіпотреби, які переломлюються через волю соціальнихгруп і окремих людей. Право має на меті сприяннязадоволення потреб суспільства, суспільних груп іособистості. Джерелами права в юридичному сенсі, згідно зсучасній теорії, є чинне законодавство в конкретних формах його вираження. Але це конституція, іншіконституційні акти, поточні закони, прийняті парламентом,акти президента, уряду, місцевих представниківустанові та ін.

Проблема генези (походження) права абоправообразования дозволяє усвідомити сутність, і виводить нарозуміння якості законів, від якого залежить станзаконності і правопорядку в суспільстві.

Як вже зазначалося раніше, право, як і держава
, Виникає з необхідності управління соціальнимипроцесами, впорядкування між-особистісних відносин у зв'язку з ускладненням і вдосконаленням в кінцевому рахункусуспільного виробництва. Право завжди соціальнообумовлено. "Прийнято виділяти три основні види такоїобумовленості:

1.Юридична форма надається уже сформованимгромадським, з-тримання зміст яких складаютьвзаємні права та обов'язки сторін, тобто реальновиниклі правовідносини, що має місце перш за все векономічній сфері;

2.На основі пізнання тенденцій суспільного розвитку держава може закріпити в законі ще повністю несклалися відносини, активно сприяючи їх твердженнямв суспільній практиці;

3.Непосредственной основою виникнення права можеслужити юридична практика.

Отже, право має своїм джерелом (в широкому сенсіцього слова) суспільні відносини, потреба врегулювання яких виникає у житті і повинна бутиусвідомлена законодавцем. Це означає, що у законодавцявиникають погляди, уявлення, зізнається думку про те
, що певна сукупність соціальних зв'язків,певний варіант поведінки учасників товариства повинністати загальнообов'язковим правилом, набути формузагальності, стати законом. У законі не може бути нічого
, Що не містилося б у правосвідомості, виступаючому вяк ідейного джерела норм права. Пізнавши цюпотреба, держава безпосередньо формулюєвстановлювану правову норму або санкціонує вжещо склалися в життя правила поведінки і тим самимнадає їм якість юридичної норми. "[4]

Слід підкреслити, що в ідеалі точка зорузаконодавця є точка зору необхідності. Характеризуючинеобхідність, втілену у правових нормах, потрібновідзначити, що вона пов'язана не тільки з об'єктивними, але і з суб'єктивними факторами. Поява її обумовленовідповідними вольовими актами законодавця, його знаннями
, Досвідом, рівнем культури. Відповідно право стаєоб'єктивувати формою суспільної свідомості таявляє собою практичне усвідомлення дійсності,оцінене духовне освоєння суспільного буття. Правовиражає волю конкретних людей з їх сильними і слабкимисторонами, які розробляють проекти законів,обговорюють і приймають їх. Дія законів також вимагаєвольового пове дення адресатів, підпорядкування закону їхвольових відносин, реалізованих у проведенні (діяльності
) Людей.

Право пропонує не тільки юридичні норми,що містяться в законодавстві та інших джерелах, а й готівку (суб'єктивні) права фізичних і юридичнихосіб, які їх правомочності. У першому випадку мова йде про правов об'єктивному значенні (об'єктивне право), у другому-оправо у суб'єктивному сенсі (суб'єктивне право). Цітерміни прийняті в юридичній науці. Сформовані в житті і усвідомлені людьми правила поведінки у форміюридичних норм об'єктивуються в законодавстві (всудовій практиці чи інших джерелах права) істають незалежними від будь-якого суб'єкта, навітьщо належить до пануючого класу (кланам)
, парламентаріям і т. п.

Різниця об'єктивного і суб'єктивного права маєпізнавальне й практичне значення. Виявляється, з одногобоку, відносна незалежність об'єктивного права відлюдини, тому що люди прямо чи опосередковано беруть участь управотворчості, з іншого боку, відносна залежністьсуб'єктивного права від того, хто ним володіє, тому що в будь-якій державі своїми правами можна користуватися небезмежно, а лише таким чином, щоб не приносити шкодуіншим людям, суспільству і державі. Не можна невраховувати, що між об'єктивним і суб'єктивним правоміснує тісний взаємозв'язок, органічна залежність івзаємодія. Тому слід говорити про двох сторонахєдиного права-об'єктивної та суб'єктивної, поза взаємодіїяких не може існувати і втілюватися в життязведена в закон воля.

Залежно від характеру правоосвітньоїпроцесу в тій чи іншій державі, в той чи іншийперіод часу мають місце певні інтервали міжформуванням тієї чи друг?? й стороною права, в силу чоговиникає здається "пріоритет" одного різновиду або
(сторони) права над іншою. Так, в ранні періоди розвиткулюдського суспільства при первісному виникненніправа, а також в даний час в різних сучаснихдержавах (Англія, США, Індія та ін) вирішальне місцесеред джерел права займає судовапрактика-прецедентне право.

У цьому випадку затвердження суб'єктивного права здопомогою індивідуальних державних актів часто йдепопереду формування загальних правових норм.Судьі вирішують справи шляхом винесення по них конкретно-індивідуальних актіввизнання прав (обов'язків), а тим самим-правотношенійперсонального характера.На цій основі створюєтьсяоднакова судова практика, що породжує загальнунорму, яка або фіксується найвищим судовим органом, абовключається до законодавства (статусне право). У цьомувипадку суб'єктивне п прізнаніераво в тимчасовому відношенніяк би обганяє об'ектівное.Рано чи пізно суб'єктивнеправо (юридичні права учасників відносин) повинноотримати загальнормативний державне визнання.

Якщо державі законодавство активно іосновним джерелом права являв ются нормативно-правовіакти органів влади і управління, незначною міроювизнається або зовсім не визнається (нехай формально) вяк джерело права правовий прецедент, то об'єктивнеправо як би передує суб'ектівному.Устанавліваютсязагальні правові норми, відповідно до них, на їх основівиникають правовідносини, тобто вимоги правової нормиіндивідуалізуються, конкретизуються, стосовно дофактичної ситуації в формі суб'єктивних прав іюридичних обов'язків сторін. І в цьому випадку тількиздається, що правовідносини цілком залежать від законодавця
, А не від системи чинників і в кінцевому рахунку відекономічної основи общества.Общіе норми законів залишаються на папері (право не діє), якщо вони не втілюютьсяу готівку права (обов'язки) суб'єктів права.
Отже, поза суб'єктивного немає реалізації загальних норм законодавця.

Термінологічні суперечки щодо поняття
"Джерело права" не завжди схоластичні. Одні вченіназивають нормативні правові акти, звичаї, прецедентиформами права, інші-джерелами. Але різні визначенняодних і тих самих явищ тільки підкреслює різноманіттяпрояву їх сутності. Тому можна використовувати якто. Так і інше поняття, усвідомивши попередньозміст кожного.

"Про джерела права говорять перш за все в сенсіфакторів, що харчують появу і дію права. Такимивиступають правотворча діяльність держави, воляпануючого класу (всього народу) і в кінцевому рахунку
, як вже зазначалося вище, матеріальні умови життя. Проджерела права пишуть також в плані пізнання і називають відповідно: історичні пам'ятники права, даніархеології, чинні правові акти, юридичну практику,договори, судові мови, праці юристів і ін Однак єі більш вузький зміст поняття "джерело права'',вказує на те, чим практика керується у вирішенні юридичних справ. У континентальних держ-ствах це восновному нормативні акти.Договор як джерело права має відносно невелике поширення, звичай майже немає місця, а прецедент континентальної правовою системоювідкидається. "[5]

По суті мова йде про зовнішній формі права,що означає вираз державної волі зовні. Формаправа в ідеалі характеризується рядом особенностей.Онапокликана, по-перше, висловити нормативно закріплюється волюгромадян і в кінцевому рахунку повинна бути обумовленаіснуючим соціально-економічним базисом, по-друге,закріпити та забезпечити політичну владу народу, служитийого інтересам; по-третє, затвердити пріоритетне значеннянайбільш демократичних форм, якими є закони, по -четверте, бути вираженням демократичної процедури тапроходження нормативних актів у законодавчому органі.

Підводячи риску під всім вище сказаним, можназробити наступні висновки:

Під джерелом позитивного (вихідного від держави)слід розуміти форму вираження державної волі,спрямованої на визнання факту існування права, найого формування, зміна або констатацію фактуприпинення існування права окремого змісту.

Джерело внепозітівного (надпозітівного) права вбачають уоб'єктивної ідеї (розум), в "природі речей", у проявахбожественної волі і т.д.

Різновидами джерел позитивного права є правовий звичай, тобто правило поведінки, яке склалосяісторично в силу постійної повторюваності і визнанодержавою як обов'язкова; правовоїпрецедент-рішення по конкретній справі, якому державанадає форму загальнообов'язкового в подальших суперечках;договір-акт волевиявлення самих учасників суспільнихвідносин, який одержує підтримку государства.Всучасних умовах найбільш поширеними джереламипозитивного права є закон і нормативний акт.

Протиріччя, на думку авторів, які волюдержавних органів вважають юридичним джерелом,полягає в тому, що ця воля не створює громадськихвідносин, а формулює, відображає їх у тій чи іншійступеня достоверно.Поетому більш логічно, на думку юриста -теоретика В. В. Копейчикова, джерелом права вважати те, щопороджує їх, а не створює або формулює, тому що правоможе бути закріплено і поза офіційноюформи-законодавства. З іншого боку, поняття формиправа розкриває те, як право, правові нормивстановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору встановлення права-це способи (види) юридичногонормоустановленія (правотворчості), тобто юридизації праваорганами державної влади і управління шляхомделегованого чи санкціонованого правотворчості,визнання судового прецеденту і т. д.

Важливість поділу форм встановлення і відображенняправа полягає ще й у тому, що всі актинормотворчості у широкому розумінні містять і відображаютьнорми права. Наприклад, акти визнання судового прецедентуабо санкціонування звичаю не містять юридичних норм,вони всього лише їх силою юридичної обов'язковості.

Тому ці акти не породжують права, а тількивизнають його-юрідізуют. Для суб'єкта, який використовує іреалізує юрідізованное право, всі інші джерела не мають значення. Тому що тільки офіційно виданийюридичний документ є джерелом його прав іобов'язків за певних умов, знову-такиофіційно встановлених.

КЛАСИФІКАЦІЯ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА.

Всі джерела права можуть бути класифіковані надві групи: нормативно-правові акти (закони, укази,постанови, інструкції, договори) та інші джереланенормативного характеру (правові звичаї, судовіпрецеденти та рішення). У даному випадку нормативністьвиступає критерієм розмежування юридичних актів іозначає лише те, що юридичні документи містять норми права, загальні правила поведінки, встановленідержавою. [6]

Зазвичай в теорії називають чотири види джерелправа:

1) Нормативний (нормативно-правовий) акт.

2) Судовий (правовий) прецедент.

3) Санкціонований (правовий) звичай.

4) Договір (договір з нормативно-правовим змістом

Нормативний акт-домінуючий джерело права у всіхправових системах права.Обично під нормативними правовимиактами розуміють акти, що встановлюють норми права, що вводятьїх у дію, що змінюють або скасовують правила загальногохарактера.Етім вони відрізняються від актів застосування права і від інших індивідуальних актів, розрахованих наодноразове дію, прив'язаних до певних суб'єктів,до конкретних обставин місця і времені.Но вреальній практиці часто встечаются змішані акти, коли в них включені одночасно і норми права і конкретнііндивідуальні приписи правозастосувального характеру.

Нормативно-правовий акт характеризується такимиознаками:
1) затверджується або санкціонується уполномоченнмі органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і їх одностороннім волевиявленням;
2) має зовнішню форму у вигляді певного письмового документа;
3) містить нові норми права чи змінює, скасовує вже діючі;
4) приймається згідно з визначеною процедурою;
5) має юридичну силу, яка відображає співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль в системі законодавства та правового регулювання;
6) надає волі народу офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізнятиофіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо зміни взаконодательство.Напрімер, акти затвердження положень, правил,статутів чи акти, які складаються з декларацій,відгуків, закликів.

Більш конкретну характеристику даного джерелаправа автор дасть у наступному розділі курсової роботи, ав даний момент доцільніше перейти до характеристикиінших джерел (форм) права.

Правовий прецедент-це така форма права, коликонкретного рішення суду або адміністративного органунадається нормативний характер, і воно є обов'язковим для всіх аналогічних справ.

Залежно від того, хто приймає це рішення,правовий прецедент поділяється на судовий іадміністратівний.Правовой прецедент іноді називають правом,яке створене судом.

Обов'язковим для судів є не все рішення абовирок, а тільки "серцевина''справи, суть правовоїпозиції судді, на основі якої виноситься решеніе.Ето, як називають фахівці з англосаксонської правовоїсистемі,''ratio desidendi ". З прецеденту можуть поступовоскладатися і норми законів.

У недавньому минулому в радянській правовій науціпрецедент як джерело права оцінювався тількинегативно, однак останнім часом тон критичнихвисловлювань кілька смягчілся.Более того, вже зустрічаються пропозиції про необхідність прирівняти судову доктринудо джерел права.Думается, що пропоноване можливо, аледля цього необхідні незалежний суд і відповіднаправова підготовка суддів, а також формування їхправосвідомості в тому напрямку, при якому станеможливим їх правотворчість.

На даний момент як у країнах СНД, так і в
Україні правовий прецедент офіційно не визнається якформа права, хоча в окремих Постановах Пленуму
Верховного Суду України по конкретних справах, якіє загальнообов'язковими для всіх судів, можна знайти нетільки роз'яснення чинного законодавства, а йнові норми або частину норми права. Офіційно вважається,що суд не має права створювати нові норми права,займатися правотворчість, а лише роз'яснювати, тлумачитинорми закону і практику його застосування.

До правового прецеденту можна віднести, в деякіймірою, рішення Верховної Ради України про надання
Кримської області статусу автономної республіки, прозаборону діяльності Комуністичної партії України у
1991 році. Хоча ці рішення і мають характеріндивідуальних актів застосування правових норм, законів, невиключено, що ці рішення можуть за певних умовстати правовим прецедентом.

Найбільш давньою формою права є правовийзвичай, тобто правило, яке увійшло в звичку народу ідотримання якого забезпечується державнимпримусом. Правовий звичай визнається джерелом праватоді, коли він закріплює вже давно склалисявідносини, схвалювані населенням. У рабовласницьких іфеодальних суспільствах звичаї санкціонувалися рішеннямисуду з приводу окремих фактів. Зараз зустрічається іінший спосіб санкціонування державою звичаїв-відсиланнядо них у тексті законів.

Іноді буває надзвичайно складно сказати, чи є той чи інший звичай правовим. Наприклад, звичай "кровноюпомсти "-принцип таліона-" зуб за зуб "," око за око ". УОстаннім часом цей звичай ні одним державою непідтримується, разом з тим він існує у багатьохнародів. У минулі століття був поширенимзвичай-виклик на дуель за приниження честі і гідностіособистості. Цей звичай існував тривалий час, докисуспільство і держава не переконалися в тому, що вінзавдає великої шкоди, тому він був заборонений в царській
Росії і в інших країнах світу.

В Україні правові звичаї були дуже поширені,починаючи з давніх часів, особливо в період козацькоїреспубліки на Запоріжжі і до 20-х років 20-го сторіччя.
Багато прикладів правових звичаїв приведено в творі
П. Куліша "Чорна Рада". Вони стосувалися організації проведення козацької ради, виборів кошового отамана, Гетьмана,визначення покарань козакам, які порушували військовудисципліну, займались крадіжками чи не віддавали боргу.

У роки Радянської влади правові звичаї булизамінені системою писаного права-нормативно-правовимиактами. Останнім часом знову з'являється інтерес до цієї форми права, яка, по суті, пов'язана з природнимиправами людини й обумовлена системами місцевогосамоврядування.

Підхід до понять "звичай" і "звичайне право''врізних наукових школах неоднозначний. У вітчизняномудореволюційному і сучасному західному правознавстві ціпоняття взагалі не розмежовувалися. Так, російський історик іправознавець В. М. Хвостов в 1908 р. писав, що необхіднорозглядати в якості звичаю юридичну норму, силаякої заснована не на приписі державноївлади, а на звичці до неї народу, на довготриваломузастосування її на практиці. Іншими словами, за В. М. Хвостову,звичай суть юридична норма, підкріплена давністюзастосування. [7]

Деякі вчені розглядають звичайне право якпервісний спосіб створення правових норм, що виникраніше, ніж суспільство конституювався в політичномувідношенні. На їхню думку, право, встановлене звичаєм,застосовувалося в основному на досить ранніх ступеняхрозвитку суспільства, в архаїчних правових сістемах.Однакоце не зовсім так, оскільки, як стверджуєетнографічна наука, звичаї і сьогодні застосовуютьсядеякими народами, крім того, триває процесстворення нових звичаїв, що відображають етнокультурне розвитоксуспільства.

Особливість звичаю полягає в тому, що це правилоповедінки, що увійшло в звичку. З юридичної точки зору,звичай-неписаний джерело права, що характеризуєтьсяневпорядкованістю, множинністю і різноманітністю. Причинатого полягає в численності культур, що населяють той чи інший регіон.

Договір-ефективний юридичний засіб з визначення прав і обов'язків, правил взаємовідносин громадян іюридичних осіб. Велике значення він має у відносинахміж державами. Проте в не меншому ступені договірважливий і як один з основних джерел права у сферікомерційних відносин і майнового обороту.

З юридичної точки зору, договір, як правило,являє собою угоду двох або декількох осіб провстановлення, зміну або припинення гражланскіх прав іобов'язків. В умовах становлення в Україні ринковоїекономіки роль договору як інструменту саморегулюваннязначно зростає. Свобода і рівність сторінприпускають вільний вступ у договірні відносинибез будь-якого адміністративного диктату. Змістомдоговору тому є взаімоустановленние юридичніправа та обов'язки. Договір укладається на наступнихпринципах: 1) рівності; 2) автономії (незалежності) сторін та їх вільного волевиявлення; 3) майновоївідповідальності за порушення зобов'язання.

Особливість договору як підзаконного джерела праваполягає в тому, що сторони можуть укласти якпередбачений, так і не передбачений законом абоіншими правовими актами договір. Основна вимога доформи, змісту і предмету договору-щоб він несуперечила чинному законодавству. Може скластисявраження, що правове регулювання інституту договорув українському законодавстві відсутня. Однак це нетак. Один з найважливіших юридичних документів нашоїдержави-Цивільний кодекс-присвятив договору главу.

Умови договору повинні відповідати нормам,що містяться в законодавстві. В іншому випадку вінможе бути визнаний таким, що втратив юридичну силу. Разом зцим законодавець встановив юридичний пріоритет договорунад законом, прийнятим після укладення договору.

Іноді цю форму права називають договір з нормативно -правовим змістом. Це така форма права, в якійзакріплюються юридичні права і обов'язки учасниківсуспільних відносин, умови і зміст, юридичнавідповідальність сторін.

Нормативно-правові договори поділяються на два види: 1)договори, які заключають між підприємствами,організаціями та громадянами.

Другий вид договорів можна поділити також на двавиду:

1) договори, які укладаються між Україною та іншими державами або окремими державними органами. Ці договори вивчаються міжнародним правом. Вони, як правило, ратифікуються

Верховною Радою України. Наприклад, Договір про

Співдружності Незалежних Держав (1991р.), яке було створено на основі колишнього Радянського Союзу після його розпаду;

2) договори (угоди), які мають приватний міжнародно - правовий характер. Ці договори укладаються між підприємствами та організаціями

України та зарубіжних країн. Такі договори можна укласти не тільки між підприємствами, а й між цивільними і політичними організаціям.

Договорів, які укладаються між підприємствамита громадянами України достатньо багато. Вони мають правовийхарактер і враховуються, як юридичний документ (акт) при розгляді спорів в Арбітражному Суді (міжпідприємствами та організаціями) і в судах загальноїюрисдикції, якщо учасником такого договору єгромадянин.

Як приклад нормативно-правового договору можна розглянути договір у цивільному праві і конституційний договір.

Товарно-грошовий характер відносин економічногообороту припускає, що реалізація товару повинназдійснюватися з урахуванням суспільно необхідних витрат найого виробництво. Такі витрати, у свою чергу,визначаються з урахуванням існуючого на даний момент всуспільстві співвідношення між попитом і пропозицією.
Правильний облік попиту та пропозиції і виявлення на їхоснові суспільно необхідних витрат на виробництвотовару можуть бути здійснені тільки в результатідосягнутої угоди між товаровиробником іспоживачем. Формою такої угоди і виступає договіряк вираз загальної волі товаровиробника іспоживача.

Договір являє собою одне з найбільш унікальнихправових засобів, у рамках якого інтерес кожноїбоку, в принципі, може бути задоволений лишеза допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Цепороджує загальний інтерес сторін в укладенні договору ійого належному виконанні. [8] Тому саме договір,заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатнийзабезпечити таку організованість, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо домогтися задопомогою самих жорстких адміністративно-правових засобів.

Договір у цивільному праві-це і найбільшоперативне і гнучкий засіб зв'язку між виробництвом та споживанням, вивчення потреб і негайногореагування на них з боку проізводства.Он такожзабезпечивши