Зміст
Перелік умовних скорочень 3
Правовідносини 4
Зміст цивільно-процесуальних правовідносин 9
Процесуальні права та обов'язки сторін 13
неналежна сторона у справі 15
Процесуальне правонаступництво 17
процесуальна співучасть 19
Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатність як умови правосуб'єктності у цивільному процесі. 21
Суб'єкти, що ведуть справу 24
Об'єкти цивільно-процесуальних правовідношень 27
Підстави виникнення та припинення цивільно-процесуальних правовідносин 28
Висновок 32
Література 33
Перелік умовних скорочень
Конституція - Конституція України
ЦПК - Цивільний процесуальний кодекс України
ЦК - Цивільний кодекс України
Правовідносини
Правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини,учасники яких мають суб'єктивні права та обов'язки.
Цивільно-процесуальними правовідносинами є суспільні відносини,учасники яких пов'язані правами та обов'язками на основі ці вільно -процесуального права.
Цивільно-процесуальні правовідносини регулюють тільки суспільнівідносини, що виникають у процесі здійснення судочинства по справах однієюз сторін у яких є громадянин. Такі правовідносини не можуть існувати безправового врегулювання, без нього вони не мають правової форми. Правовийхарактер та загальнообов'язковість їм надає саме законодавче врегулювання.
Однак не означає, що будь яке відношення, що виникає у процесі розглядуцивільної справи має бути передбачене правом.
Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальніправовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динамікуматеріальних правовідносин, вони є похідними від останніх, носять повідношенню до них службовий характер. Це визначає специфіку і характерскладу процесуальних правовідносин.
Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми є об'єктивнозумовленим.
Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнанняурегульовано процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють цілкомвсі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно від їхправового положення. При цьому основна функція процесуальних форм
Що стосується змісту процесуальних правовідносин, то йогохарактеризують процесуальні суб'єктивні права і процесуальні обов'язки.
Ми вже говорили, що стан, коли матеріальне право має свої процесуальніформи, є об'єктивно зумовленим.
Діяльність органів правосуддя, всіх органів слідства і дізнанняурегульовано процесуальними нормами. Ці процесуальні норми регулюють
цілком всі процесуальні дії і діяльність усіх учасників процесу, незалежно
від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних
норм у традиційному процесі полягає у тому, щоб встановити істину,
причому у атмосфері найбільшого сприяння безпосередньо зацікавленим
учасникам процесу здійснити свої права : позивачу, потерпілому,
відповідачу, третім особам, звинувачень чи підсудному. По відношенню
до інших учасників, тобто суб'єктів, що виконують службові обов'язки у
юридичному процесі, призначення норм процесуального права полягає у
тому, щоб забезпечити оптимальність їх дій, найбільшу ефективністьодержання юридичних результатів, при додержанні режиму законності. Звідси
стає зрозумілою загальна природа і призначення процесуального права:воно похідне від матеріального права І обслуговує потреби ефективної
реалізації останнього.
При дослідженні природи процесуального права і визначенні його місця
у загальній структурі українського права традиційно визнавали, що його
практичне призначення повністю вичерпується регулюванням суспільних
відносин, які є характерними для процесу примусового здійснення прав і
обов'язків, що встановлюються нормами матеріальних галузей права .
Проте у загальнотеоретічній і галузевій юридичній літературі отримала
пошірювальну і була обгрунтована думка, що процесуальні норми у галузі
позитивної діяльності Української держави є не менш значущі, ніж у галузі
юриспруденції. Справа у тому, що окрім кримінально-процесуального і
цивільно-процесуального права у системі українського права є багаточисельніпроцесуальні норми і інститути, що не пов'язані з примусовою
реалізацією відповідних норм матеріального права, за допомогою і на
грунті яких здійснюється правозастосувальна діяльність по реалізаціїматеріальних приписів. У зв'язку з цим вірною є думка про присутність в
українському праві державно-процесуальних, адміністративно-процесуальних іінших процесуальних галузей права. Такий підхід більш
правильний, оскільки встановлення, закріплення і дотримання процесуальноїформи найбільш повно відповідає тим чи іншим матеріальним нормам права,допомагає удосконаленню правових норм, більш успішному здійсненню завданьподальшого зміцнення законності і дисципліни.
Схема співвідношення тут така: матеріальне право - процес --процесуальне право. Де матеріальне право визначає процес, а процесуальнеправо закріплює процесуальні форми, що є необхідними для реалізації нормматеріального права, регулювання відносин, що складаються в області їхзастосування.
Отже, процесуальна система права - це відносно самостійна від системи
матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована і внутрішньо
несуперечліва сукупність процесуальних норм, що діференціюються на
галузі, інститути і норми.
Головними ознаками системи процесуального права є:
1. відносна самостійність від системи матеріального права:
2. об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від якої-небудьволі;
3. збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільнихвідносин;
4. внутрішня несуперечлівість, тобто безконфліктність її галузей,підгалузей, інститутів і норм;
5. диференціація на складові елементи, тобто галузі, інститути і норми.
До недавнього часу більшість процесуалістів визнавали предметомправового регулювання тільки ті суспільні відносини, що складаються упроцесі здійснення судом правосуддя по цивільних справах. Проте, у наш час,виходячи перед усім з єдності предмету правового регулювання цивільного,матеріального і процесуального права, а також загальності їх принципів,цілей і завдань, стверджують деякими вітчизняними вченими, що розумінняцивільно-процесуального права повинно бути більш широким, таким, що охоплюєне тільки судову діяльність, але і аналогічну діяльність арбітражних,третейських судів, різних органів і організацій тощо.
Якщо і далі розвивати думку про діалектичний взаємозв'язокматеріального і процесуального права, як співвідношення змісту і форми, то
переконуєшся, що визнання у системі вітчизняного права тільки двохпроцесуальних галузей зроблено без урахування того, що формування галузей
процесуального права має об'єктивну основу. Це однаково стосується як
кримінального, цивільного матеріального і процесуального права, так і
процесуальних норм, що складають з матеріальними нормами одну галузь.
Співвідношення між матеріальними і процесуальними нормами державного,адміністративного, земельного, сімейного і іншого права у своїй основі
адекватно співвідношенню між матеріальними і процесуальними нормами
кримінального і цивільного права. Різниця лише у тім, що останні виділені
у самостійні процесуальні галузі, зосереджені у одному законодавчому
акті, а інші - об'єднані у однім норматівнім акті, разом з нормамиматеріального права.
Аналогічним чином у залежності від матеріальних правовідносинформується природа і сутність процесуальних правовідносин, що єпроцесуальною формою, похідною від галузей матеріального права.
Поряд з об'єктивним критерієм (предметом регулювання) до числа фак-
торів формування процесуальних галузей необхідно віднести кількісне на-
копічення процесуального правового матеріалу, яке дасть можливість
вирішити питання про те, чи заданих умов сукупність процесуальних норм
може претендувати на статус самостійної галузі, що здатна обслуговувати
матеріальну галузь права.
До того ж, у справі встановлення і розвитку процесуальних галузей дуже
важливу роль відіграє і такий суб'єктивний фактор, як воля держави, її
соціальна спрямованість, бажання встановити чи поміняти форми правотворчоїчи правозастосувальної діяльності з урахуванням економічних,
політичних і інших факторів на різних етапах розвитку суспільства.
У всякому разі, з нашої точки зору, шлях на побудову правової,демократичної, соціальної держави в Україні означає, що держава повиннабажати і добиватись подальшого удосконалення процесуальних форм правовогорегулювання. На наш час вимагає для здійснення більш ефективного правовогорегулювання суспільних відносин встановлення більш детальної процедуриреалізації законодавства, особливо практики його застосування.
Якраз цьому сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупність
суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей
матеріального права, всіма його суб'єктами. Розвинуте і повноціннепроцесуальне право, застосоване на демократичних засадах і принципах, є
неодмінним елементом міцного правопорядку і законності.
Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального праваза своїм змістом, що виявляються у своєрідностях приписів, що містяться
у процесуальних нормах, особливостях її адресату і деяких моментах її
структурної побудови. Це обумовлюється перед усім характером функцій
процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального
права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, їхколективів, держави і її органів і складають сам зміст, "робочий механізм"
правового регулювання, то функції норм процесуального права є
своєрідною надбудовою над нормами матеріального права. Їх призначення
- регулювання суспільних відносин, що складаються у процесі застосуваннянорм матеріального права при наявності обставин, що вимагають цього
застосування, і мають загальну мсту - сприяти одержанню результату, що
переслідується нормою матеріального права. Вказані функціональні
особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер самих
приписів, що містяться у них.
Зміст цивільно-процесуальних правовідносин
Зміст цивільно-процесуальних правовідносин складають суб'єктивніправа та обов'язки його учасників.
Суб'єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінкисуб'єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичнеутворення, що має особистий зміст та складається з юридичних можливостей,що надані суб'єкту. Юридичні вимоги як складові частини змістусуб'єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей.
За умов великого різноманіття суб'єктивних прав можливо виділити триосновні можливості:
1) можливість вимагати, що складає з себе можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків;
2) можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб'єктом фактично та юридично значущих дій;
3) право на захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб'єктивного права.
Суб'єктивний цивільно-правовий обов'язок - міра необхідної поведінкиучасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов'язківскладається з необхідності здійснення суб'єктом вказаних дій чи утриманнявід будь-яких дій.
У цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов'язків --пасивний та активний.
Обов'язки пасивного типу виходять з цивільно-процесуальних заборон таза своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, щопорушують інтереси правомочним суб'єктів.
Обов'язок активного типу містить вимогу до суб'єкта здійснити дію.
Вимога, що міститься в обов'язку та складає її зміст, означає длязобов'язаного суб'єкта необхідність діяти в інтересах правомочногосуб'єкта, бо воно забезпечено санкцією за невиконання обов'язку.
Структура цивільно-процесуального правовідношення може бути простою таскладною. У першому випадку, одному правомочному учаснику протистоїть одинзобов'язаний, у другому - одному правомочному - декілька зобов'язаних.
Суб'єктивні права та обов'язки, що їх мають учасники цивільно -процесуального правовідношення складають його правову форму. Особливістюсуб'єктивних цивільно-процесуальних прав та обов'язків є їх немайновиххарактер.
В процесі цивільно-процесуального регулювання суспільних відносин їхучасники набувають прав та обов'язків, які у подальшому й обумовлюютьповедінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин. Як і будь-якеінша суспільна правовідносин встановлюється в результаті взаємодії міжособами. В правовідношенні взаємодія його учасників проходить увідповідності до суб'єктивних прав та обов'язків що вони мають.
Суб'єкти цивільно-процесуальних правовідносин.
Сторонами у цивільному процесі називаються особи, від імені якихведеться процес та матеріально-правовий спір, який має вирішити суд.
Сторонами в цивільному процесі - позивачем та відповідачем можуть бутигромадяни, громадяни - підприємці, державні підприємства та установи,суспільні організації та інші суб'єкти, що мають права юридичних осіб.
Сторонами можуть виступати іноземні громадяни та фірми, особи безгромадянства.
У кожній справі позовного провадження дві сторони. Позивач - особа, назахист прав та інтересів якої порушується цивільна справа. Порушитицивільну справу може сама зацікавлена особо, це може зробити прокурор, а увипадках, передбачених законом, справу може бути порушено за ініціативоюорганів державного управління, профспілок, підприємств, колгоспів та іншихсуспільних організацій, а також окремих громадян (ст.102 ЦПК). Вказаніособи можуть бути ініціаторами процесу тільки тоді, коли закон, положення,статут і т.д. про ці організації передбачає це. Стосовно громадянзаконодавство також має передбачати їх право порушувати справу в інтересахтретіх осіб (наприклад заява про визнання громадянина обмежено дієздатнимчи недієздатним, ст.256 ЦПК).
Само по собі слово "позивач" походить від слова "звати" шукатизахисту. Позовну сторону прийнято називати активною, оскільки дії на захистїї прав та інтересів тягнуть за собою виникнення процесу. Однак не завждисуб'єктивна активність тільки позивача. Якщо справу порушено прокурором чиорганізаціями чи громадянами, що мають на це право відповідно до ст.4 ЦПК,зацікавлена особа має бути сповіщена про це та брати участь у справі якпозивач (ст.104 ЦПК).
Відповідач - особа, що залучається до відповіді за позовом, оскількина нього вказано у позові як на порушника права. У багатьох випадкахпричиною пред'явлення позову є дії чи бездіяльність самого відповідача
(несплата боргу у встановлений строк, оспорюваних прав авторства,нанесення шкоди і т.д.). однак у окремих випадках відповідач може самніяких дії, що наносять шкоду інтересам позивача не здійсняті (власникджерела побільшеної небезпеки, малолітній наслідувач, до якого пред'явленопозов про визнання заповіту недійсним і т.д.), але об'єктивно статисуб'єктом спірного матеріального правовідношення на так званому пасивномубоці.
Спірне матеріальне правовідношення - об'єкт процесу по конкретнійцивільній справі, а його суб'єкти є сторонами. Питання про існування чи неіснування цього правовідношення, його змісті, про те чи дійсно порушено і вякій мірі права позивача та чи повинен за це відповідати відповідач, будутьвирішені судом тільки після розгляду справи за суттю. Однак вже у моментпорушення справи очевидні наступні суттєві ознаки сторін:
1) від імені сторін ведеться процес по справі, вони персоніфікують цивільну справу. Це має важливе практичне значення, тому що закон забороняє пред'явлення та розгляд вже вирішеного позову між тими самими сторонами, про той самий предмет та на тих самих засадах.;
2) стосунки між сторонами в результаті перед ' явлення позову набувають офіційного спірного характеру. Завдання суду полягає в тому, щоб ці стосунки врегулювати;
3) сторони - суб'єкти спірного матеріального правовідношення - мають у справі матеріально-правову зацікавленість. Судове Рішення вплине на їх матеріальні права, вони або набудуть які-небудь матеріальні блага, або позбудуться їх.;
4) вступивши до процесуальних відносин з судом, сторони мають в справі процесуальну зацікавленість, що складається з можливості захисту своїх прав, у намаганні отримати позитивне рішення та реалізувати його;
5) сторони, являючись головними учасниками процесу, мають нести всі судові витрати;
Усі разом, вищенаведені ознаки притаманні лише сторонам і самепоєднання цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, щоприймають участь у справі. Поняття сторін застосовується у справахпозовного провадження. Учасниками справ особливого провадження, а такожсправ, що виникають з адміністративних правопорушень, є заявники, скаржникта зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін за окремимивинятками, що встановлені законом.
Процесуальні права та обов'язки сторін
Закон встановлює, що сторони користуються однаковими процесуальнимиправами (ст. .103 ЦПК). Відповідно вони несуть й рівні процесуальніобов'язки. Всі процесуальні права сторін походять з встановленого
Конституцією України права на судовий захист своїх інтересів. Вся системацивільного судочинства є, по суті, конкретізацією цього конституційногоположення, реальною гарантією його виконання.
Процесуальні права сторін різноманітні, і отже необхідно провеститільки їх загальний огляд. Сторони, перед усім, мають право не безпосереднюучасть у справі. Вони можуть приймати участь в усіх судових засіданнях посправі, брати участь при здійсненні процесуальних дій, знайомитися зматеріалами справи, робити виписки з них, знімати копії. Сторони маютьправо попередньо оцінювати безпрістрасність членів суду - їх надано правозаявлення відводів. Сторони, являючись матеріально зацікавленими особами,можуть самостійно визначити обсяг захисту своїх прав та інтересів, а такожвносити зміни до заявлених позовних вимог. Так, позивач може відмовитисявід позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути укладенамірова угода. Позивач може змінити підставу та предмет позову, і т.д.
Широкі права сторін по використанню процесуальних засобів судовогозахисту. Сторони мають право надавати докази та приймати участь у їхдослідженні, ставити запитання іншим особам, що беруть участь у справі, атакож свідкам та експертам, заявляти різні клопотання, надавати своїаргументи та заперечувати на аргументи іншої сторони. Відповідач має правокрім заперечень на позов, використовувати як захист зустрічний позов.
Сторони мають право домагатися перевірки законності та обгрунтованостірішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному. Підіймати питанняпро перегляд рішення по суті в апеляційному порядку. Вони можуть звертатисядо відповідних посадових осіб з проханням про перегляд рішення в порядкунагляду. Остаточна реалізація рішення (його виконання) залежить відздійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення.
Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав: можуть вести справуособисто або через представників, прохати про забезпечення позову, вимагативідшкодування судових витрат та ін.
Процесуальні обов'язки сторін поділяються на загальні та спеціальні. Уряді загальних обов'язків важливе місце займає добросовісність. Маючиширокі процесуальні права, сторони зобов'язані добросовісно їхвикористовувати (ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов'язоквиконується добровільно, однак на сторону, що недобросовісно заявилабезпідставний позов чи спір проти позову або систематичне протидієправильному та швидкому розгляду та вирішенню справи, суд може покластисплату на користь іншої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часувідповідно до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеноїчастини позову (ст.77 ЦПК).
Сторони зобов'язані підкорятися процесуальній регламентації,виконувати процесуальні дії у встановлені законом чи судом строки.,своєчасно сплачувати витрати по справі, надавати процесуальні документи повстановлені законом формі. Невиконання цих вимог позбавляє сторону прававиконання відповідних процесуальних дій. Стосовно загального обов'язкусторін бути правдивою на протязі процесу, то на мій погляд, цей обов'язокмає моральний, а не правовий характер.
Спеціальні процесуальні обов'язки покладаються на сторони у зв'язку знеобхідністю вчинення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, законвстановив, що особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребуванняписьмового доказу від осіб, що беруть або не беруть участь у справі,повинно визначити цей доказ, вказати причини, що перешкоджають самостійномуйого отриманню, та також підстави, за якими вона вважає, що доказзнаходиться у даної особи чи організації (ст. 47 ЦПК).
Неналежна сторона у справі
Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист має кожнийгромадянин. Цим правом можуть користатися іноземці та особи безгромадянства. Організації, що мають цивільну процесуальну правоздатність тадієздатність, також мають це право. Таким чином, будь-яка особа правоздатнаможе зайняти процесуальне положення сторони. Однак, для участі в данійсправі необхідно мати конкретну матеріально-правову зацікавленість саме вцій справі, а саме - бути належною стороною. Якщо Віндикаційний позовпред'явлено не самим власником чи законним користувачем предмету, а йогосином (власник живий) - такий позов пред'явлено неналежним позивачем.
пред'являючи позов, позивач повинен надати суду дані, з яких було бвидно, що він є належним позивачем, а особа притягнута їм до відповіді єналежним відповідачем. Позивач повинен легітімуваті себе та відповідача.
Легітімація (узаконення) має ціллю чітке визначення суб'єктного склад уучасників спору, правильну юридичну кваліфікацію спору. Легітімаціязабезпечує винесення рішення стосовно дійсно матеріально зацікавлених осіб.
Якщо позов пред'явлено прокурором або організаціями чи громадянами, щопорушують справу в інтересах третіх осіб, прокурор та ці організаціїповинні також легітімуваті позивача та відповідача. Отже, належнимисторонами в цивільній справі є особи, стосовно яких є дані про те, що вониможуть бути суб'єктами спірного правовідношення.
Належна сторона визначається судом на підставі норм матеріальногоправа. Вже при прийнятті позовної заяви суд повинен встановити, чи маєпозивач право вимоги та чи є відповідач тією особою, яка повиннавідповідати за позовом. Участь у справі неналежного позивача чи неналежноговідповідача перешкоджає законному та обгрунтовано вирішенню справи. Узв'язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони.
Однак, справа не завжди порушується належним позивачем, а яквідповідаючий за позовом не завжди притягається належний відповідач.
Процесуальний закон не передбачає відмови у прийнятті заяви від неналежногопозивача чи відмови від прийняття позову, зверненого неналежномувідповідачу. Неналежний позивач чи відповідач повинні бути замінені уналежному порядку, встановленому ст.105 ЦПК. Однак заміна неналежнихпозивача та відповідача може бути проведена тільки зі згоди позивача.
Для заміни неналежного (первинного) позивача необхідна не тільки йогозгода на вихід зі справи, а й згода належного позивача на вступ до справи.
За наявності їх взаємної згоди відбувається заміна. якщо позивач не згоденна заміну його на іншу особу, то ця особа може вступити до справи яктретя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що судсповіщає цю особу. Якщо первинний позивач згоден вийти зі справи, аналежний позивач не бажає до неї вступати, по справі зникає позивач, томусуд повинен закінчити провадження по справі в порядку ст.136 ЦПК. Відмовапервинного позивача у вибутті та відмова належного позивача у вступі досправи повинні тягнути за собою розгляд справи за суттю та винесеннярішення про відмову у позові.
Для заміни неналежного відповідача також потрібна згода позивача. Призгоді на таку заміну суд звільняє первинного відповідача від участі усправі та залучає нового відповідача. В разі незгоди позивача на замінувідповідача іншою особою суд залучає цю особу як другого відповідача (ч.3ст.105 ЦПК).
Заміна неналежної сторони відбувається в тому самому процесі, беззупинення чи призупинення провадження. Якщо заміна відбувається в засіданнісуду, останній може відкласти справу слуханням з тим, щоб надати часналежній стороні вступити у справу та підготуватися до захисту своїхінтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи починається зпочатку, а саме зі стадії підготовки до судового розгляду. Замінаненалежної сторони може відбуватися тільки в суді першої інстанції. Замінаненалежної сторони має проводитись судом у відкритому судовому засіданні зобов'язковим викликом всіх осіб, що беруть участь у справі.
Процесуальне правонаступництво
В ході процесу по конкретній справі може виникнути необхідність заміниосіб, що приймають участь у справі через правонаступництво, яке виникло вматеріальних правовідносинах. Громадянин, що є стороною у справі можевмерти, залишивши своє майно наслідувачу (за законом чи за заповітом).
Юридична особа може бути реорганізована чи закінчити своє існування. Крімтакого загального (універсального) правонаступництва можливоправонаступництво у окремому правовідношенні (сингулярні). Сторона можепередати право вимоги чи виконати переказ боргу. У будь-якому випадку,процесуальне правонаступництво можливо лише у тому випадку, коли відбулосяправопріємство матеріальне. Якщо матеріальні правовідношення та виникаючихна їх підставі зацікавленість мають особистий характер (стягненняаліментів, поновлення на роботі, відшкодування збитків, що нанесеніздоров'ю) неможливість матеріального правонаступництва обумовлює йнеможливість правопріємства у процесі.
Матеріальне правонаступництво автоматично не тягне процесуальногоправопріємства. Вступ до процесу правонаступника позивача залежить від йоговолевиявлення. Залучення до процесу правонаступника-відповідача знову жтаки залежить від волі позивача чи іншої особи, що приймає участь у справі.
Тільки після того як буде визначено правонаступника вилученої особи, а відзацікавлених осіб буде отримано відповідну заяву, призупинене в результатісмерті громадянина чи ліквідації юридичної особи провадження по справі можебути поновлено. В цьому суть диспозитивного характеру процесуальних правсторін.
Порядок настання правонаступництва в процесі:
1) у разі настання обставин, що є підставою для універсального правонаступництва в матеріальному праві, провадження по справі має бути обов'язково призупинено;
2) у випада сингулярного правонаступництва вступ до справи правонаступника відбувається без призупинення провадження по справі;
3) правонаступник повинен надати суду документи, що засвідчують його правонаступництво в матеріальних правовідношеннях < p> (свідоцтво про право на спадщину, документ про реорганізацію юридичної особи та ін ..)
4) Якщо правонаступництво в матеріальному праві наступає стосовно декількох осіб, кожна з них може вступити до справи за своїм бажанням. Вступ одного з правонаступників до справи не зв'язує інших правонаступників, однак суд має їх сповістити про поновлення процесу;
5) правонаступництво можливо у будь-якій стадії процесу;
6) для правонаступника всі дії, що вчинені до його вступу до справи, обов'язкові в тому обсязі, в якому вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник змінив.
правонаступник не має права вимагати переперевіркі доказів, що в їх дослідженні брав участь його попередник;
7) при процесуальному правонаступніцтві процес не починається знову, а поновлюється з тієї стадії, на якій був призупинений, або продовжується з тієї стадії, на якій настало правонаступництво (сингулярні правонаступництво).
Таким чином процесуальне правонаступництво є особливим випадком заміниосіб в процесі. Від заміни неналежної сторони правонаступництвовідрізняється декількома суттєвими моментами: воно можливе у будь-якійстадії виконання; воно тягне поновлення чи продовження процесу; воно тягнепередачу правонаступником всіх процесуальних прав та обов'язків попередника;і останнє - правонаступник ніколи не може приймати участь у справі разом зправо попередником.
процесуальна співучасть
Згідно ст.104 ЦПК, позов може бути пред'явлено сумісно декількомапозивачами або до декількох відповідачів.
В літературі нерідко співучасть на боці позивача називають активною, ана боці відповідача - пасивною, виходячи з того, що порушується справа тадо у ньому залучаються відповідачі з ініціативи позивача. Назва ця умовната не означає пасивності відповідача. Сторони в процесі мають рівні правата однакові можливості активно користуватися всіма наданими їм закономпроцесуальними засобами для захисту суб'єктивних прав та охоронюванихзаконом інтересів.
Співучасть може виникнути в разі пред'явлення позову декількомапозивачами до декількох відповідачів.
Відповідно, процесуальна співучасть можлива як на боці позивача чивідповідача, так й на обох сторонах одночасно. Структура сторін примножинності осіб не змінюється, в процесі є тільки дві сторони, що єспівпозівачамі або співвідповідачамі.
співучасники, звичайно не суперечать між собою. Але якщо навіть міжними виникають розбіжності, наприклад про розмір належної частини, то їхвимоги як правило сумісні та не виключають одна одну. Ця особливість єсуттєвою ознакою співучасті.
Таким чином, процесуальна співучасть - участь в одній справі декількохпозивачів чи декількох відповідачів, інтереси та вимоги яких не виключаютьодне одного.
Процесуальні співучасники, як правило, є суб'єктами суперечно чипов'язаного з ним правовідношення, що підлягає вирішенню судом.
процесуальна співучасть - поєднання позовів по суб'єктам процесу, томуще має назву суб'єктивного поєднання позовів, на відміну від об'єктивногопоєднання позовів - коли одна особа пред'являє до іншої декілька позовнихвимог. В такому провадженні поєднання проводиться за об'єктом процесу, вньому немає співучасті.
Підстави співучасті діючим законодавством прямо не встановлені. Однакпроцесуальна співучасть допускається насамперед в тих випадках, коли цепов'язано з характером матеріальних правовідносин. По змісту законупроцесуальна спів участь можлива в таких випадках:
1) якщо предмет позову - загальне право (наприклад позови з права загальної власності);
2) якщо позовні вимоги походять з однієї тієї ж підстави (з сумісного нанесення шкоди декількома особами);
3) якщо вимоги однорідні, хоч і не тотожні за підставою та предметом.
(позов про сплату заробітної платні до одного роботодавця декількох робітників)
Залежно від характеру матеріально-правових зв'язків між суб'єктамисуперечно правовідносин розрізняють два види процесуальної співучасті --необхідне (обов'язкове) та факультативний (можливе).
Необхідна співучасть - обов'язкова участь у справі всіх суб'єктівспірного правовідношення як позивачів так і відповідачів. Воно пов'язано зособливостями спірних матеріальних правовідносин при множинності їхсуб'єктів. Якщо позивач пред'явив позов не до всіх зобов'язаних осіб, авимоги його не можуть бути розглянуті окремо, то суд повинен залучити допроцесу всіх цих осіб. Невиконання на практиці вимог про залученняспіввідповідачів веде до винесення необгрунтованих рішень та до їхподальшої відміни.
Співучасть факультативна, якщо вимоги декількох позивачів чи одногопозивача до декільком відповідачам можуть бути розглянуті та здійсненінезалежно одна від одної. Наприклад позов батьків до дітей про стягненняаліментів може бути пред'явлено як сумісно (в одній справі), так й окремодо кожного з дітей або до всіх одночасно.
Факультативна співучасть дозволяється як при матеріально правовомузв'язку між співучасниками так без нього, залежно від необхідності.
Факультативна співучасть можлива лише за умов, коли воно відповідає вимогам процесуальної економії, дозволяє скоротити витрати часу на розгляд справи,забезпечуючи швидке та правильне вирішення суперечки. Якщо сумісний розглядвимог декількох позивачів чи до декількох відповідачів ускладнює процес, тосуддя може виділити одну чи декілька вимог в окреме провадження.
Основна мета інституту процесуальної?? півучасті - винесення єдинообразного рішення, його стабільність. Метою необхідної співучасті євинесення повних рішень, що вичерпують всі можливі по справі питання.
співучасники користуються правами та несуть обов'язки сторін в процесі
(ст.104 ЦПК). Кожен з позивачів та відповідачів стосовно іншої сторонивиступає в процесі самостійно та діє незалежно від інших учасників процесу
(він може наприклад самостійно визнати позов чи відмовитися від нього).
Співучасники можуть поручитися ведення справи одному з них, навіть колиспівучаснік не має загального права ведення сторонніх справ.
При процесуальній співучасті суд виносить загальне рішення, в якомувизначаються права та обов'язки кожного з співучасників. Це рішенняпоєднане, в ньому має міститися відповідь по кожній вимозі.
Цивільна процесуальна правоздатність та цивільна процесуальна дієздатністьяк умови правосуб'єктності у цивільному процесі.
Цивільна процесуальна правоздатність - встановлена законом можливістьмати цивільні процесуальні права та обов'язки, а саме, бути учасникомцивільного процесу.
Закон надає цивільну процесуальну правоздатність в рівній мірі всімгромадянам та юридичним особам (ст.100 ЦПК), маючи на увазі тількиможливість їх участі у цивільному процесі як сторін та приведених до нихосіб. В цьому розумінні цивільне процесуальне законодавство не припускаєніяких обмежень процесуальної правоздатності.
Всі особи, що мають суб'єктивне матеріальне право, повинні матиможливість звернення за його захистом, отже мати цивільно-правовуправоздатність.
Цивільна процесуальна правоздатність пов'язана з правоздатністю вматеріальному праві (цивільному, трудовому, сімейному, земельному,адміністративному), коли визначається можливість бути стороною чи третьоюособою. Судовий захист передбачає, що особа, яка звертається за ним можемати спірне право. Тому цивільна процесуальна правоздатність виникаєодночасно з правоздатністю в матеріальному праві. Процесуальнаправоздатність громадян виникає з моменту народження та припиняється зісмертю. Але якщо правоздатність в матеріальному праві виникає з визначеноговіку (наприклад трудова, шлюбна), то відповідно й процесуальна настає зтого ж моменту.
Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення.
Припинення юридичної особи веде до припинення його процесуальноїправоздатності.
Однак за змістом правоздатність в матеріальному праві не тотожнепроцесуальній правоздатності. Якщо правоздатність в матеріальному праві --можливість мати відповідні матеріальні права та обов'язки (цивільні,трудові, шлюбно-сімейні), то цивільна процесуальна правоздатність --можливість мати цивільні процесуальні права та обов'язки, а саме бутистороною, третьою особою.
Всі громадяни та організації наділені законом однаковою процесуальноюправоздатністю на відміну від цивільного права, що встановлює, як правило,спеціальну правоздатність юридичних осіб.
Для виконання процесуальних прав т
