План
Вступ ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... стор.3
I Глава: Право власності ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. стор.4
1.1.Загальне поняття власності і права власності .... с.4
1.2.Загальні умови виникнення права приватної власності у громодян ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. стор.9
1.3.Об "єкти права приватної власності громодян .... стор.14
1.4.Здійснення громодянам права приватної власності ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. стор.20
II Глава: Сутність захисту права власності ... ... ... ... ... .... стор.23
III Глава: Засоби захисту права власності ... ... ... ... ... ... ... стор.25
3.1.Вітребування майна власником з чужого незаконного володіння ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. . стор.25
3.2.Вітребування грошей і цінніхпаперів на пред "явника ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... стор.32
3.3.Захіст прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. стор.33
3.4.Інші засоби цивільно-правового захисту права власності ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. стор.34
IV Глава: Засоби захисту права інтелектуальної власності ... стор.35
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... стор.38
Список використаної літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. стор.40
Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутівцивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питаньвласності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7лютого 1991 р.. та Цивільний кодекс України (розділ 2, глави 6-12).
Поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності,суб'єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захистправа власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.
Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв'язку з процесамиформування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. Устатті 13 Конституції України записано: "Держава забезпечує захист правусіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованістьекономіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом "[1; 7].
Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою нормправа, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі видипротиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності,розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосуваннявідповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
В даній курсовій роботі ставиться мета визначити сутність та засобицивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такізасоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконноговолодіння, витребування грошей і цінних паперів на пред'явника, іншізасоби захисту права власності від порушень.
Окрему увагу в роботі приділено такій проблемі, як захистінтелектуальної власності. Зараз ця проблема перебуває в центрі увагибагатьох правників-науковців, адже значення її зростає у зв'язку зекономічними реформами.
Але насамперед в цій курсовій роботі розглядаються поняття власностіта права власності, умови виникнення права приватної власності у громодян,об "єкти права приватної власності, а також здійснення громодянам праваприватної власності.
I. Глава: Право власності.
1.1.Загальне поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільномувиробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальніблага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно жфункціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.
Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва ізадоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповіднівзаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насампередвиробничого забарвлення.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини міжлюдьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади надними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійноюсилою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було щопривласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предметиприроди, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стаєефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певноїсамоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такогозначення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідностівступати у відносини з іншими індивідами йому подібними.
першооснови усіх форм власності становлять економічні відносинипривласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність утакому значенні є її економічним розумінням. Міжтім економічні відносинивласності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можутьбути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення внормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності.
Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливомволі суспільних груп, які прийнято називати класами .. Однак історичнийрозвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбуваєтьсяпроцес нівелювання класового впливу на формування відносин власності іпосилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві,об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї.
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобіввиробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержують також необхідну регламентацію і примусовийзахист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносинивласності набувають ознак якісно нових відносин - відносин прававласності.
В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатстваприроди, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо дляіснування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчаснийпотреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є кінцева стадіяпривласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства.
Власність обумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва.
Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можнапривласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Укінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуютьсядля відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членамисуспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступнівизначальні стадії їх реалізації: а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ; б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами; в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадіїекономічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами)цих відносин, які мають бути наділені для цього відповіднимиповноваженнями, а саме - повноваженнями «господаря» (власника).
Виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються ііснують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносиниуявляють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Підтаку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які всвоїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносинвласності, а саме - майнових відносин. Таким чином, майнові відносини якреально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин,формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робитьможливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворенняправа власності, за допомогою якого утверджується панування власника надналежними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню тарозпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для ньогонайбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічнихвідносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносинвласності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індівідам.
Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індівідам та їх переходувід одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулюванняздійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовімі).
У цівільноправовій науці право власності має два значення: воб'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивномурозумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняютьприналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числівизначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого праващодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цівільноправовійінститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інститутуправа власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в іншихгалузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейномута ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним
(багатогалузевих) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише тівідносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші жмайнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту іншихгалузей права (кримінального, адміністративного та ін.).
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які: а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику; б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів прававласності; в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню тарозпорядженню матеріальними благами; г) встановлюють підстави та умови припинення права власності напріналежні суб'єкту матеріальні блага; д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузяхзаконодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту прававласності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими.
Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене ігарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина,колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування,розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна насвій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Такимчином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право,означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодоналежного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією,залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівнялюдської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізаціїзасвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально)країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людськихцінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника тастворюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, щовласнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількістьосіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створюватиперешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, щосуб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношеннявласності » '. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці фактупрояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-такизвертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення,оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цьогопоняття може і не бути.
Суб'єктивне право власності - це не абстракція. Вонохарактеризується своїм конкретним наповнювальнім змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння,користування та розпорядження належним йому майном. Перерахованіправомочності були сформульовані протягом багатовікового формуванняправової системи і одержали серед юристів назву «тріади». У правовійнауці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вонавважалася дітищем римського приватного права.
В Росії «тріада» вперше знайшла своє відображення в 1832 р.. у С.420 т.Хч.І Зводу законів Російської імперії. У цивільному законодавствірадянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньозаконодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавствінезалежної України, зокрема, в Законі України «Про власність». Зазначеніправомочності в тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавствібільшості країн.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означаєюридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, усфері свого фактичного господарського впливу.
Користування - це закріплена юридично можливість господарськоговикористання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чиуповноваженими ним особами.
Розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійновирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни йогостатуту призначення.
Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншимособам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержалимайно за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник маємонопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо назаконі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речіможуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальноюправ. Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від владивласника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але неабсолютними.
Становлення інституту права власності взагалі та права власностігромадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчихпроцесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально -політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян всоціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою єкатегорією несумісною. Першому притаманна особиста власність, другому --приватна.
Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в
Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності
(1917 р.) І була практично єдиною правовою формою індивідуальногопривласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років.
1.2. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян
Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майнонеобхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають вякості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичніпідстави необхідні для виникнення права власності також у інших їїсуб'єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державнавласність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особоюзлочин. Звичайно за такою підставою НЕ набувають права власності громадяниабо юридичні особи. Правомірним можна вважати поділ підстав виникненняправа власності на універсальні (загальні) і спеціальні.
В період соціалістичного будівництва спеціальні способи (підстави)набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскількидля суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численніпереваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний
(обмежувальних) принцип її існування, а відповідно - обмежувалося колопідстав виникнення права власності у громадян. За новим законодавством провласність набувають більшого значення універсальні підстави виникненняправа власності, зокрема у зв'язку з наданням громадянам, нарівні з іншимисуб'єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншугосподарську діяльність. Водночас з'явилися і деякі нові спеціальніпідстави набуття громадянами права приватної власності, наприклад впорядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чиінакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватноївласності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних іуніверсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому накористь останніх.
Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще зчасів розквіту ри?? ського права поділ підстав (способів) виникнення прававласності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підставвиникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян,здійснюється за традиційними давно відомими критеріями в попередніхрозділах даної праці. Введення приватної власності в Україні лишерозширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян прававласності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь -якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).
Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою яквиникнення права власності, так і його припинення.
виваженою є позиція Н. С. Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певнийюридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення прававласності і це має місце головним чином тоді, коли припинення прававласності не пов'язане з правонаступництвом. Свій висновок авторпідтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживаннявласником належних йому продуктів харчування, знищення або викиданнявласником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника,вилучення майна відповідно до акту органів державного управління
(наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях) '.
Можуть бути випадки переходу права власності в порядкуправонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності єодин юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника --інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом,оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв'язку з йогосмертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (такенеспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні зазаконом).
Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення прававласності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриттязмісту самих підстав, їх впливу на формування приватної власностігромадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власностінабувається за правомірними юридичними підставами. Законодавство проособисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного перелікупідстав виникнення у громадян права власності, обмежив коло можливих їїоб'єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі
України «Про власність», в якому проблема підстав виникнення у громадянправа власності знайшла конкретне вирішення.
В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України
«Про власність» записано:
1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільномувиробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладеннякоштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не забороненихзаконом.
В п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про те,що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в
Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально -економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що даєпідстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтакі про необов'язковість введення цього положення у вікладеній редакції вновому Цивільному кодексі України. Не можна навіть припустити, щозаконодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, якінабули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2)
Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно безбезпосереднього прикладених праці (отримання доходів від акцій та іншихцінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використанняпонять «трудовий доход» і «нетрудові доходи» не може мати перспектив,оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони при -зводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.Іст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що внаступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів відучасті в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнаєтьсяпідставою виникнення на них права власності.
В законі України «Провласність »іде мова про набуття громадянами« права власності », ав Законі «Про власність в СРСР» - про створення і примноження «власності»громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економічні засадиформування власності громадян, а не юридичні.
Український Закон надає громадянам право набувати власність «на доходивід підприємницької діяльності », а Закон« Про власність в СРСР »надав такеправо «на трудові доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло,не одне і те ж.
В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається якпідстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Провласність в СРСР »лише зазначалося, що« право успадкування майна громадянвизнається і охороняється законом "(п.5 ст.6).
За Законом« Про власність в СРСР »створення власності можливе заперерахованими та іншими підставами, які «допускаються законом», щосуперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що незаборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цюобставину, але здійснив це не найкращим чином, допустивши правовусуперечливість в формулюванні заключної частини п.2 ст.12 Закону України
«Про власність». Для кращого розуміння допущеної правової суперечностівикладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді, а саме: «Громадяниннабуває права власності ... на майно, одержане внаслідок успадкування абоукладення інших угод, не заборонених законом ». Загальновідомо, між тим, щоспадкування в Україні здійснюється за законом і за заповітом (ст.524 ЦК).
3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом - цепідстава виникнення права власності у спадкоємця за угодою, що було бюридичною помилкою. Але навіть тоді, коли спадкування здійснюється зазаповітом, юридично не коректно робити висновок про виникнення успадкоємця права власності на спадкове майно на підставі укладеної угоди.
Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля лише однієїсторони - спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення спадкоємецьне має. Зазначене положення, однак, може дати привід для протилежноговисновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і багатосторонніхугод.
Незрозуміло також, чому законодавець обмежив НЕ перераховані в п.2 ст.12
Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина прававласності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді правовласності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретноНЕ перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отриманнявинагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганняхтощо).
1.3. Об'єкти права приватної власності громадян.
У приватній власності громадян можуть бути будь-які об'єкти особисто -споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці,якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бутите ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однаквикористання цього майна у підприємницькій діяльності можливе здотриманням спеціальних правил про підприємництво. За чиннимзаконодавством України склад і кількість майна, що може бути у приватнійвласності громадян, може бути обмежена лише законом.
Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можутьбути у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу
України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певногорозміру), надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурсиконтинентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Кожна держава вправі визначити об'єкти, які з міркувань державноїбезпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи іншихсуб'єктів правовідносин або мають набувати з дотриманням спеціальнихправил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Проправо власності на окремі види майна » '(з наступними змінами ідоповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.)було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власностігромадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осібінших держав на території України »та« Спеціальний порядок набуття прававласності громадянами на окремі види майна », викладені відповідно вдодатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеноїв Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасівдо неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органіввнутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічнікомплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а такожспеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (завинятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).
5. Протіградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначенізасоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавнихформ власності).
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуютьсяправоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів тапатронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів права приватноївласності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника,оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкодудержаві, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадкахпринципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік вмайбутньому може і поповнюватися.
Цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та іншіобмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і наквартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р.. вособистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок абочастина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі (з
1985 р. - 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ціобмеження прямо не скасовував, а лише зазначалося, що «склад, кількістьі вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крімвипадків, передбачених законом »(ст. 13), то виникли підстави для сумнівівв подальшій чинності норм ЦК, обмежуючи кількість і розміри жилихбудинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилась у зв'язкуз прийняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку селата агропромислового комплексу в народному господарстві України »від 17жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри індивідуальнихжитлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.пзберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», атакож після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня
1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеженнящодо кількості жилих будинків, а в містах - щодо кількості і розмірівжилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй
Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судамизаконодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилийбудинок » 'рекомендував судам при розгляді справ даної категоріївраховувати ст.ІІ Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише післявилучення з ЦК України ст.ст. 100-104 та інших, відповідно до Закону від
16 грудня 1993 р., Зникли остаточно правові підстави застосування норм,обмежуючи право власності на жилий будинок (квартиру). Звичайно,передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати увласності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру.
Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСРдіяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра,води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки укористування. В декларації про державний суверенітет України такі об'єктибули проголошені власністю її народу.
Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодоумов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянамиправомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовленоособливостями такого об'єкта права власності та його значенням всуспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об'єктом прававласності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, аземельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. Навідміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник вправіздійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навітьзнищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лишевідповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарськоговиробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди,знищувати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.
Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельнихресурсів кордонами території України, законодавець передбачив певнірозміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власностігромадян.
В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянкипонад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати умісцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для веденняселянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату
(ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлюєпевних обмежувальних розмірів земельних ділянок. Чи не встановлені вони іщодо тих ділянок, які набуваються громадянами за угодами у іншихвласників.
Указами Президента України від 15.11.1994 р.. «Про невідкладні заходищодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарськоговиробництва »та від 12.08.1995 р.. «Про порядок паювання земель, переданиху колективну власність сільськогосподарським підприємствам » 'передбаченевиникнення права власності на землю на підставі паювання земельколективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарськихколективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та іншихсільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких ви-явили бажанняодержати землю у власність.
Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радаминародних депутатів про передачу у колективну власність землі организемлеустрою здійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їхв натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємстввидається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай)в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. При цьомукожному члену сільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу знього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельноїчастки (паю) в натурі, що засвідчується держав-ним актом на правоприватної власності на землю.
В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки нимипередбачається передача землі у колективну власність і водночас за кожнимчленом сільгосппідприємства визнається право приватної власності наземельну частку (пай).
Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майновихкомплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які маютьстатус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншудіяльність з метою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в
Україні », інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття
«Підприємство» вживається в розумінні суб'єкта права, а інколи - об'єктаправа. ' Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб'єктуправа надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а вст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством якоб'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовуєпоняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновкупро те, що, наприклад, Громадянин, який заснував приватне підприємство, неє його власником як об'єкта права, а стає лише власником майнапідприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити допевних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватногопідприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав намайно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства якюридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правовоїлогічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавецьвстановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосуєтьсяпорядку набуття, обліку, використання та відчуження такого майна. Правовийрежим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутнихположень, визначених власником-засновником.
Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважаєтьсяправомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним читретейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний матиписьмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремимивинятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково маєпідтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про правовласності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом направо приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором
(купівлі-продажу)
1.4. Здійснення громадянами права приватної власності
Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власникаюридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межахправа щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном.
Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян.
У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, невизначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватноївласності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосереднімежі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодотого чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок,приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючиобсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідновраховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально -економічну природу власності громадян і особливості окремих її об'єктів.
Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має правовчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, івикористовувати таке майно для господарської та іншої не забороненоїзаконом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральнихзасад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, непорушувати права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб,адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках іпорядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власникаможе бути обмежена або припинена. Недотримання власником в
