Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутівцивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питаньвласності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого
1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні йполітичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на метіпобудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складаютьрізноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність ізмагальність. Над-звичайно важливим елементом нового господарськогомеханізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державнимрегулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльностіучасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів,які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значенняналежить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів іформ власності. яка відображає плюралізм відносин власності.
2. Загальне поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином зав-дяки суспільномувиробництву, в процесі якого створю-ються необхідні для неї матеріальніблага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно жфункціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.
Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва ізадоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповіднівзаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насампередвиробничого забарвлення.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин,сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметівприроди і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ста -вітіся до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одногоіндивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути
«Чуже» '. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Томуварто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їхколективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна відінших людей » '. Водночас подібне твердження не може бути в такій же міріприйнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разіпривласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його відіншого індивіда.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини міжлюдьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади надними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силоюсуспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було щопривласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предметиприроди, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стаєефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певноїсамоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такогозначення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідностівступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Отже, позасумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, якедо того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягненнясуспільством такого ступеню може свідчити здатність людей вступати увиробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праціта задовольняти свої потреби в кінцевому результаті. Тому не можна непогодитись з основоположниками марксизму-ленінізму втому, що «всякевиробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певноїформи суспільства і через неї » '.
В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступеніврозвитку розподілу праці: первіснообщінній, рабовласницьких, феодальний,капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному зперерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна формавласності: первіснообщінна, рабовласницька, феодальна, капіталістична ісоціалістична.
Першооснови усіх наведених форм власності становлять економічні відносинипривласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність утакому значенні є її економічним розумінням. Міжтім економічні відносинивласності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бутиоб'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормахправа. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріпленнявідносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волісуспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразовонаголошував, що класи - це великі групи людей, становище яких визначаєтьсяїх відношенням до засобів виробництва '. Звичайно ж класики марксизму -ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється заволею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільнихвідносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелюваннякласового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливутих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собоюзаради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високогодобробуту на демократичних засадах суспільного життя).
Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобіввиробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержу-ють також, що не менш важливо, необхіднурегламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовиминормами економічні відносини власності набувають ознак якісно новихвідносин - відносин права власності.
Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічнихвідносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Самевласність є умовою функціонування організованого виробництва в межахзагального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовоючастиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стануприналежності матеріальних благ індівідам, віддзеркалюючі статичний моменттого чи іншого способу суспільного виробництва.
В юридичній науці радянського періоду на базі марксистський положень провласність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характерекономічних відносин власності. Так, це питання особливо грунтовно дослідив
С.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан прівласненостіматеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують данийспосіб виробництва, і що вона віддзеркалює виробництво не як процес, не якдинаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу»засобів виробництва '. У радянській юридичній літературі така думка сталапанівною ', а також одержала підтримку в Україні в умовах переходу доринкової економіки '.
В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи,створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існуваннячленів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасним потреб ціматеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна стадіяпривласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства.
Власність обумовлює необхідність суспільного роз-витку, виробництва.
Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можнапривласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Укінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуютьсядля відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членамисуспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступнівизначальні стадії їх реалізації: а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ; б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадіїекономічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цихвідносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, асаме - повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, господарюнадається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке
«Панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли вонозакріплюється певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для усіхіндивідів суспільства, як власників так і невласніків.
Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносинивласності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів,оскільки такі відносини уявляють собою об'єктивний результат діяльностілюдей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольовоїповедінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категоріюекономічних відносин власності, а саме - майнових відносин. Таким чином,майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та реалізаціївиробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їхколективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правовогорегулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики ідинаміки. Перші з них утверджують приналежність матеріальних благвласникам, другі - перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворенняправа власності, за допомогою якого утверджується панування власника надналежними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню тарозпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для ньогонайбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічнихвідносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносинвласності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індівідам.
Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індівідам та їх переходувід одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюєтьсяіншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовімі).
У цівільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному ісуб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні - цесукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежністьматеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави таумови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібнасукупність норм в цілому утворює цівільноправовій інститут права власності.
Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як вцивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства
(конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такийправовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевих)інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності,які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносинищодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права
(кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину такихнорм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексногоінституту права власності. Така думка безперечно має право на існування,хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування '.
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які: а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику; б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності; в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами; г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на пріналежні суб'єкту матеріальні блага; д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цівільноправовімі.
Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантованезаконом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективногоутворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження таінші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і збудь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивнеправо власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міруможливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй май-на.
Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільноголаду, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та іншихчинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише увисокорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в якихутверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей,досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівніправові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, щовласнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількістьосіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створюватиперешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, щосуб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношеннявласності » '. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту проявусуб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертатиувагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого
«Конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може іне бути.
Суб'єктивне право власності - це не абстракція. Воно характеризується своїмнаповнювальнім конкретним змістом. Загально прийнято, що його змістстановлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядженняналежним йому майном. Перераховані правомочності були сформульованіпротягом багатовікового формування правової системи і одержали середюристів назву «тріади». У правовій науці, однак, немає єдності щодоавторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римськогоприватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема
Є. О. Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві булизакріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речовіправа, а третя (розпорядження) стала середньовіковім «винаходом»коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідникамидоведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римськомуприватному праві '.
В Росії «тріада» була запропонована М. М. Сперанськім і вперше знайшла своєвідображення в 1832 р.. у С.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. Уцивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей такожбула без-посередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображенняі в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Провласність »1. Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретаціїмістяться в законодавстві більшості країн.
перерахованими правомочності не вичерпується зміст суб'єктивних праввласника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження,наприклад, право на власну господарську діяльність. А. М. Оноре виявив ванглосаксонська праві одинадцять елементів правомочностей власника
(зокрема, право володіння; право користування; право управління; право надохід; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вченихвикористання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатнедати до півтори тисячі варіантів прав власника. Звичайно в законодавствізакріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак інедоцільно.
Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нинірозроблюваних новому Цивільному кодексі України достатньо застосуваннявіпробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою впринципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традицій-нихправомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцемметоду тріадніх правомочностей власника не дає повного уявлення прореальний зміст суб'єктивного права власності. Тому в юридичній літературі зметою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду»вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своємуінтересі »(А. В. Венедиктов)," на свій розсуд »та ін. Безумовно, такідоповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер прававласності, затверджено-ють повне панування власника над належною йому річчю,хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності.
Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означаєюридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, усфері свого фактичного господарського впливу.
Користування - це закріплена юридично можливість господарськоговикористання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чиуповноваженими ним особами.
Розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійновирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни йогостатуту призначення.
Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, якіне є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно задоговором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольнеправо здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі ііснує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можутьвикористовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальне право.
Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника,а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними.
В. Маслов відзначав, що право власності здійснюється без посередництва іншоїособи, а в зобов'язально праві між уповноваженою особою і річчю
(предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа '.
Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п'ять історичних форм (типів)власності: первіснообщінна, рабовласницька, феодальна, капіталістична ісоціалістична. Особливістю ж цих економічних форм власності є те, що кожнійз них притаманна відповідна форма права власності. Право власності відсутнєбуло в первіснообщінній період, в якому розподіл матеріальних благздійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявлення-ми.
Виникнення права власності бере початок з становленням рабовласницькоголаду, коли відбувалося зародження держави і права.
Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної.
Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власностіоб'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктівпраці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувавсятакож певними позитивними змінами в правовому регулюванні відносинвласності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництвапризвело водночас до утворення високоефективної системи права власності, вякій переважна частина суспільства стає реальними власниками, апоступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами допраці.
капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістичнаприватна власність не є ідеальною системою існування суспільства.
Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжуватитакі негативні на-слідкі, як: зосередження основних багатств, створенихпрацею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обідненняпереважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу наантагоністичні класові групи за майновим ознакою; та інші. Такі негативніявища призводять до класового протистояння в суспільстві, страйків та іншихформ соціального протесту.
Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищкапіталістичної системи - еволюційний і революційний. Перший шлях зводитьсядо оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва тавідносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуваєпевною мірою антагоністічне протистояння між ними. Другий шляхсупроводжується застосуванням радикальних методів усунення класовихсуперечностей (головним чином насильницьких методів) без врахуваннявизначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного їхпереростання в громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить відбагатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічногозмісту, наприклад, від стану май-нового розшарування і гостротисуперечностей в суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівкийти шляхом прогресивних перетворень в державі, від рівня розвиткудемократичних інститутів і політизації громадян в суспільстві. Як свідчитьсьогодення, багатьом країнам світу (США, Англія, Франція, Німеччина,
Канада, Швеція та ін.) Вдалося еволюційним шляхом пристосуватикапіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високоіндустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життяпрактично усім їх громадянам та усунути в них вороже-агресивне ставлення доприватної власності на засоби виробництва.
Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формуваннякапіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей всуспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими, поглибленихнеспроможністю влади провести в інтересах народу так необхідні народу ре -форми. Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу новоїсуспільно-економічної формації - соціалістичного ладу, становлення якоївідбувалося в умовах жорстокої боротьби за владу, за розподіл власності підсоціалістичними гаслами. Революція була спрямована на знищення основприватної власності на засоби виробництва і розповсюдження на них режимусоціалістичної власності, в якій домінуючими стали колективно-державніформи привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власністьпрофспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формоюпривласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, якапроіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР.
ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власностігромадян слугувало марксистсько-Ленінське вчення про власність всоціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначилиосновні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі присоціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласненнярезультатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьомувони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, щоутворює основу особистої свободи '. Таким чином, в марксистсько-Ленінськомувченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальнимистали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознакизнаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про правовласності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялосянабувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодовикористання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.
Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна булазалежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах матисамостійної правової системи. У післяреволюційній період ця тенденціяпродовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і вперіод перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайнозаконодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалисядругорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносинивласності, регулювалися переважно законодавством СРСР.
Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливомсоціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме підтаким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР вюридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад внауковій праці «Історія держави і права Української РСР» періодизаціястановлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1)
«Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення
Української радянської держави і права »; 2)« Державний устрій і право
Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянськоївійни »; 3)« Радянська держава і право в період відновлення народногогосподарства »; 4)« Радянська держава і право в період соціалістичноїіндустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільськогогосподарства »;
5)« Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту.
Створення колгоспного ладу »; 6)« Держава і право в період завершеннясоціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в
СРСР »; 7)« Радянська держава і право в період зміцнення і розвиткусоціалістичного суспільства »; 8)« Радянська держава і право в період
Великої Вітчизняної війни »; 9)« Держава і право СРСР в після-воєннийперіод »; 10)« Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйомнародного господарства, за за-вершення будівництва соціалізму »; 11)
«Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичногосуспільства » '.
Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системизастосований в праці «Історія держави і права України», опублікованоїпісля розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такіпісляреволюційні етапи: 1) «Соціалістична революція в Росії і створення
Радянської держави »; 2)« Держава і право в період державно-партійногосоціалізму »(1930 - поч. 6О-х років); 3)« Держава і право в умовах кризисоціалізму »
Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правовоїсистеми СРСР і України не можуть бути повною мірою використані привисвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство провласність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного доіншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, нанаш погляд, становлення інституту права власності взагалі та прававласності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуваннямзаконотворчих процесів, що здійсню-валися в країні, та особливостейвідповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, правовласності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковоюекономікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність,другому - приватна.
Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в
Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності
(1917 р.) І була практично єдиною правовою формою індивідуальногопривласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночаспроцес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно.
Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певнівідносно самостійні підетапі.
1917-1937 рр.. - Період зародження особистої власності при збереженніобмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званоїполітики НЕПу) за створення мінімальних правових засад регулювання відносинособистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспектів межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершуєтьсяборотьба за соціалізм.
1936-1961 рр.. - Період утвердження особистої власності як єдиної формипривласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правовогорегулювання відносин власності та створення передумов для розробки новогоцивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовуєзусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.
1961 - кінець 80-х років - період створення і дії повноцінного інститутуправа власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзнихреспублік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такогоправового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та.
«Перебудови» (за сучасними оцінками - в умовах кризи соціалізму). Зарадисправедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалисяюридичні та економічні переду-мови народження права приватної власностігромадян.
Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власностіта її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цьогозакладалися в умовах «перебудівного» періоду, віддік її реальноговиникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р..
3. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян
Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майнонеобхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають вякості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичніпідстави не-обхідні для виникнення права власності також у інших їїсуб'єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державнавласність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особоюзлочин. Звичайно за такою підставою НЕ набувають права власності громадяниабо юридичні особи. 1 такі випадки не поодинокі. Тому правомірним можнавважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні)і спеціальні.
В період соціалістичного будівництва, на наш погляд, спеціальні способи
(підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними,оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалисячисленні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діявзаборонний (обмежувальних) принцип її існування, а відповідно --обмежувалося коло підстав виникнення права власності у громадян. За новимзаконодавством про власність набувають більшого значення універсальніпідстави виникнення права власності, зокрема у зв'язку з наданнямгромадянам, нарівні з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, права напідприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з'явилися і деякінові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності,наприклад в порядку приватизації державного майна за майновимисертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки івпровадження при-ватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенніспеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм,причому на користь останніх.
Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще зчасів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення прававласності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підставвиникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян,здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже намирозглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватноївласності в Україні істотних змін у ви-значення цих критеріїв не внесло, алише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадянправа власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатисябудь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).
Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою яквиникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладеннядоговору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності упродавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває незавжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власнихматеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникненняправа власності. Тому дещо необережним можуть бути беззастережнівисловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення прававласності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припиненняправа власності у іншої особи » ',
Більш виваженою є позиція Н. С. Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певнийюридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення прававласності і це має місце головним чином тоді, коли припинення прававласності не пов'язане з правонаступництвом. Свій висновок авторпідтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власникомналежних йому продуктів харчування, знищення або викидання власникомнепотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майнавідповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разівилучення худоби при епізоотіях) '. Наведені приклади, дійсно, засвідчуютьіснування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення вособи права власності служать різні юридичні факти.
Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того,можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, вяких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, апідставою припинення у попереднього власника - інший. Саме така ситуаціяспостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності успадкодавця припиняється у зв'язку з його смертю, а право власності успадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичнихфактів не виключається і при спадкуванні за законом).
Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності,все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самихпідстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна невраховувати і того, що, як правило, право власності набувається заправомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність немістило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення угромадян права власності, обмежив коло можливих її об'єктів та межі їхвикористання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Провласність », в якому проблема підстав виникнення у громадян права власностізнайшла конкретне вирішення.
В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України
«Про власність» записано:
1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.
2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільномувиробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладеннякоштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не забороненихзаконом.
В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але зпевними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона впп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону. Власністьгромадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунокїхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від веденнявласного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи,акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах,які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадянвизнається і охороняється законом (п.5).
На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підставвиникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так.
Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення проте, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в
Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально -економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що даєпідстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтакі про необов'язковість введення цього положення у вікладеній редакції вновому Цивільному кодексі України. Не можна навіть при-пустити, щозаконодавець мав на увазі не визнавати право власн
