План:

Введення
1. Підвідомчість позовних справ судам загальної юрисдикції
2. Практичне завдання
2.1 Завдання 1
2.2 Завдання 2
Висновок
Бібліографія
 
Введення
Після здобуття Україною незалежності правова система зазнала суттєвих змін, у тому числі і в питаннях безпосередньо пов'язаних із судово-правовою реформою, розвитком цивільного-процесуального законодавства та вдосконаленням цивільного судочинства.
До прийняття Конституції України 1996 р. процес здійснення судово-правової реформи мав не системний характер, законодавець обмежився окремими поправками до ГПК.
Сучасна правова регламентація цивільного судочинства пов'язана з прийняттям нового ЦПК. Правовою основою реформування цивільного процесу та новим ЦПК є Конституція України, яка закріпила основні принципи формування судової системи і правосуддя.
Позитивною тенденцією реформування цивільного процесу стало розширення юрисдикції цивільних судів, нова регламентація принципу змагальності.
Будівництво правової системи України на принципах демократизації суспільства і лібералізації законодавства має великий вплив на цивільне процесуальне право України. Для того щоб Конституційні принципи були втілені в життя, необхідно кожен законодавчий крок робити на підставі глибоких, теоретично зважених ідеях. Це потребує високопрофесійного складу юристів і достатньої правової грамотності державних службовців та інших осіб, зайнятих юридичною діяльністю. Громадська корисність і престижність цієї діяльності значно зростає в період революційних перетворень, соціальної конструкції суспільства, його нових економічних і політичних орієнтацій.
Пропонована робота являє собою розгляд питання про підвідомчість позовних справ судам загальної юрисдикції. Підвідомчість один з важливих інститутів цивільного процесуального права, оскільки кожен орган держави, виконуючи покладені на нього завдання, повинен діяти в межах наданих їй повноважень і не втручатись у компетенцію інших органів. Таке розмежування повноважень є важливою умовою, що забезпечує нормальну, правомірну діяльність всього державного апарату, в тому числі і судів.
      
1. Підвідомчість позовних справ
судам загальної юрисдикції

Цивільне процесуальне законодавство сформулював загальні правила підвідомчості суду позовних справ і окремі винятки з них. Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 24 ЦПК судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом для вирішення інших органів. Зі змісту цієї статті випливає, що судам підвідомчі справи по спорах про право. Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає з судової підвідомчості або встановлює спрощений порядок їх розгляду. Наприклад, до відання органів РАЦС віднесені справи про розірвання шлюбу при взаємній згоді подружжя (ст. 41 КпШС).
Деякі вчені вважають, що для вирішення питання про підвідомчість наявність спору про право необов'язково. Здається, що ця думка суперечить чинному законодавству, оскільки звернення до суду за захистом свідчить про наявність спору про право цивільному. У статті 24 ГПК підкреслено, що судам підвідомчі справи по спорах. Таким чином, критерієм визначення підвідомчості суду позовних справ є наявність спору про право.
Спори про право можуть бути різноманітними. Так, позивач може наполягати на існуванні між ним і відповідачем певних правовідносин, а відповідач - заперечувати проти цього або, навпаки, позивач - заперечувати проти існування між ними конкретних правовідносин, а відповідач - наполягати на їх існування. Суперечка може мати також інший характер, стосуватиметься зміни або припинення правовідносин.
Наявність спору про право слід розглядати як один з ознак, що характеризує судову підвідомчість і дозволяє розподілити судові справи по видах цивільного судочинства.
Цей висновок підтверджується і чинним процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 24 ГПК спір про право характерний тільки для позовних справ і справ, що виникають з адміністративно-правових відносин. У справах окремого провадження немає спору про право. У зв'язку з цим не можна говорити про те, що спір про право є загальним критерієм підвідомчості цивільних справ.
У статті 24 ЦПК, в якій сформульовані критерії підвідомчості суду позовних вимог, не значаться спори, що виникають із земельних правовідносин.
В даний час норми щодо підвідомчості земельних спорів містяться у Земельному кодексі. Виходячи з правової природи тих чи інших видів земельних відносин, можна виділити дві групи земельних спорів: спори, що виникають між рівноправними учасниками земельних відносин - землевласниками і користувачами, іншими організаціями та громадянами в процесі здійснення правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження землею, і суперечки , що виникають під час встановлення, зміну і припинення актами Рад народних депутатів та інших органів, які здійснюють владні функції щодо розпорядження земельними ресурсами, прав на землю.
Складність у визначенні підвідомчості суду земельних спорів зумовлена тим, що друга група цих суперечок існує в тісному зв'язку з адміністративно-правовими відносинами. У цьому випадку слід виходити з того, що якщо дії рад народних депутатів та інших органів порушують вже наявні земельні права, або перешкоджають їх реалізації, то виникають у зв'язку з цим спори, підвідомчі суду. Такої позиції дотримується і Верховний Суд України. Так, роз'яснюючи положення статей 8, 124 Конституції України, статей 5, 17, 26, 27, 28, 31, 42, 43, 44, 51, 103, 104, 105, 107, 112, 114, 116 Земельного кодексу, ст. 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», Верховний Суд України в п. 2 постанови від 25 грудня 1996 р. № 13 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» перерахував практично всі підвідомчі суду можливі суперечки, що випливають з земельних правовідносин. Спори ж про встановлення меж земельної ділянки та отримання документа, що засвідчує це право, судам непідвідомчі, оскільки це компетенція землевпорядних організацій1.
Наявність спору про право і характер правовідносин, з яких вона виникла, не в змозі чітко і повно визначити підвідомчість суду позовних вимог. Критерієм визначення підвідомчості суду позовних справ виступає і суб'єктний склад спірних правовідносин: судам підвідомчі вимоги по спорах, що виникають з матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин.
З прийняттям Закону України від 14 травня 1992 р. в редакції Закону України від 30 07.03.2002г. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з'явилася нова категорія справ - про банкрутство, під яким розуміється визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як шляхом застосування ліквідаційної процедури. Оголосити банкрутом можна лише в судовому порядку рішенням господарського суду. Законодавець виключає можливість звернення для вирішення вимоги про визнання особи банкрутом у будь-який інший орган. Встановлена таким чином підвідомчість зазначеної вимоги є імперативною.
Право на пред'явлення в господарському суді вимоги про визнання боржника банкрутом мають, поряд з юридичними особами, та громадяни-кредитори, що мають підтверджені належними документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника.
Господарсько-процесуальний кодекс України відносить господарські спори за участю громадян-підприємців також передані на розгляд господарських судів.
Таким чином, при наявності трьох критеріїв (спір про право, характер спірних правовідносин, суб'єктний склад спірних правовідносин) справу слід вважати підвідомчим суду.

2. Практичне завдання
2.1 Завдання 1

Відповідь:
1. Принцип змагальності закріплений в Конституції Украінист. 129 п.4:
 Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
Основними засадами судочинства є:
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
Також принцип змагальності закріплений у Цивільному процесуальному кодексі:
Стаття 15. З'ясування судом обставин справи на засадах змагальності
Розгляд та вирішення цивільних справ у судах здійснюються на засадах змагальності.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності полягає в прояві в змагальної формі ініціативи та активності осіб, що беруть участь у справі, і суду при здійсненні прав і виконанні обов'язків щодо визначення кола обставин, що мають значення для вирішення справи, і по збиранню, дослідженню й оцінці доказів, які підтверджують або спростовують ці обставини. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи.
Змагальність іноді розуміють лише як форму процесу. Тому наведене вище визначення відрізняється від містяться в інших джерелах тим, що вказує не тільки на формальну, а й на змістовну сторону змагальності. Формальна сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій справа розглядається шляхом змагання, суперечки сторін, дослідження доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Так, згідно зі ст. 178 ГПК з самого початку розгляду справи по суті суд по черзі з'ясовує принципову позицію сторін у справі. Стаття 180 ЦПК передбачає послідовність виступів з поясненнями в судовому засіданні сторін, їх представників і третіх осіб. Ці учасники процесу виступають і в судових дебатах (ст. 194 ЦПК), можуть обмінятися репліками.
Змістовна сторона даного принципу зводиться насамперед до прав і обов'язків сторін визначати коло фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і заперечень, та обов'язки довести обставини, якими вони обгрунтовують ці вимоги і заперечення (ст.30 ЦПК).
Позивач в позовній заяві може і повинен викласти обставини, якими він обгрунтовує свої вимоги, вказати докази, що підтверджують позов (ст. 137 ЦПК), причому виклад обставин - це обов'язок, а визначення їх кола - це право позивача. Однак позиція судді (суду) в стадії порушення, підготовки справи і в судовому розгляді не може бути нейтральною. Відповідно до норми права, яка регулює дане спірне правовідношення, суддя зобов'язаний визначити коло обставин, якими повинні обгрунтовувати вимоги стягувача, і при необхідності запропонувати позивачеві доповнити коло обставин, наведених у позовній заяві, і подати додаткові докази. Більш того, суддя і суд відповідно до закону повинні виявити активність і, не обмежуючись наданими позивачем матеріалами, вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного та об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін (ст. 15 ГПК).
2. Суддя не вірно витлумачив принцип змагальності і не врахував статей 15, 30, 46 і 47 ГПК:
Стаття 30. Обов'язки доказування і подання доказів
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотаннями сприяє у витребуванні таких доказів.
Стаття 46. Письмові докази
Письмовими доказами є: всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять в собі відомості про обставини, що мають значення для справи.
Стаття 47. Витребування письмових доказів
Особа, яка подала клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна докладно зазначити: який письмовий доказ вимагається, підстави, за якими передбачається, що письмовий доказ знаходиться в іншої особи, і обставини, які може підтвердити цей доказ.
Письмові докази, витребувану судом чи суддею від державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій, а також від окремих громадян, які направляються безпосередньо до суду.
Суд або суддя може також уповноважити зацікавлену сторону або інша особа, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для представлення його суду.
Якщо позивач Котов вірно відповідно до ст. 47 ГПК заявив клопотання про витребування матеріалів кримінальної справи, то суддя відповідно до ст. 30 і 47 ГПК повинен був витребувати матеріали кримінальної справи, що знаходяться в слідчому відділенні районного відділення міліції. З точки зору принципу змагальності дії позивача вірні, а судді немає.

2.2 Завдання 2

Відповідь:
1. Допустимість засобів доказування є однією з найважливіших умов, що забезпечують законність і обгрунтованість судових рішень.
Правило допустимості доказів у широкому значенні закріплено у ч. 2 ст. 27 ЦПК і передбачає наявність певного кола засобів доказування, у яких можуть міститися фактичні дані і які можуть бути судовими доказами. Ця вимога має винятковий характер, оскільки встановлений законом коло засобів доказування не може бути розширений або звужений на розсуд суду. Так, суд не може покласти в обгрунтування висновків у справі фактичні дані, отримані по телефону або під час особистої бесіди і, навпаки, не може відмовити у використанні перерахованих у ч. 2 ст. 27 ЦПК засобів доказування, якщо таке обмеження не передбачено законом.
Правило допустимості у вузькому значенні закріплено в ст. 29 ЦПК і стосується в першу чергу тих випадків, коли у справі можуть бути допустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом. Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприклад, відповідно до ст. 46 ГК недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторону можливості в разі спору посилатися на її підтвердження на показання свідків. Недотримання цієї вимоги судом і використання показань свідків тягне за собою скасування постанови на основі таких доказів судового рішення.
Правила допустимості судових доказів, які передбачають для встановлення окремих обставин справи використання певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінювати достовірність таких доказів з урахуванням всієї сукупності зібраних у справі доказів.
Щоб правильно визначити допустимість докази, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми доказів вимогам закону, але й дотримання передбаченого законом процесу їх формування.
2. Судом не вірно застосовані норми про допустимість доказів. Ст. 16 ЦК і глава 34 ЦПК регулюють процес визнання громадянина недієздатним.
Довідка від лікаря про стан здоров'я чоловіка Самойлової, свідоцтво сусідів по кв?? ртіре, виписка з історії хвороби лікувального закладу, в якому Самойлов перебував на обліку можуть відноситися до справи і бути достатніми даними про психічної хвороби для призначення експертизи про визнання громадянина недієздатним.
Суддя при наявності достатніх доказів в порядку підготовки судової справи до розгляду зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертізу2.
Оскільки правило допустимості встановлює, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, а в разі визнання громадянина недієздатним таким засобом доведення буде рішення призначеної судом експертизи.
Суд виніс рішення не вірно, оскільки вищевказана експертиза була призначена і не були вірно застосовані норми про допустимість доказів.

Висновок
Професіоналізм юриста полягає в його знання та вміння орієнтуватися в різних галузях права. Цивільний процес займає одне з провідних місць серед інших галузей права, так як у повсякденному житті між фізичними і юридичними особами та просто в побуті між громадянами виникають відносини так чи інакше пов'язані з питаннями цивільного права та процесу, і будь-який юрист зобов'язаний знати як і в якому порядку вирішувати спори, що виникають при цих відносинах. Важливість глибокого пізнання цивільного процесу переоцінити важко, тому що порушення в ході процесу застосування цивільного закону може звести нанівець зусилля всіх учасників правовідносин, дозволяються в тій чи іншій ситуації.
Підвідомчість є одним з найважливіших процесуальних інститутів, оскільки його нерозробленість, а також неузгодженість норм щодо підвідомчості можуть призвести до того, що не тільки громадяни та юридичні особи, а й працівники суду і прокуратури будуть зазнавати труднощів при визначенні суду, повноважного розглядати і вирішувати конкретну справу .
На практиці це може породити прийняття справ до провадження неповноважними судами або ж, навпаки, компетентний суд відмовляється розглядати справу, що призведе до порушення конституційного права на судовий захист.
Цивільні справи представляють в даний час велику складність для розгляду і вирішення у зв'язку з розвитком ринкових відносин, розширенням прав громадян на захист їх честі і гідності, охорону здоров'я, оскарження незаконних дій посадових осіб, винахідливих та інших прав громадян, закріплених Конституцією України.
Тому всебічне пізнання і системне вивчення цивільного процесуального права має важливе практичне значення для підготовки юристів вищої кваліфікації, а також дасть базу для подальшого реформування системи цивільного процесуального права.
     
      
Бібліографія:
      
      
1. Конституція України від 28.06.1996 - Сімферополь: «Кримполіграфторг», 1998р.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 07.03.2002, ВВР, 2002, N 30.
3. Цивільний кодекс України (із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2002 року). - Х.: ООО "Одиссей", 2002.
4. Цивільний процесуальний кодекс України: Наук. - Практ. Комент./(В. І. Тертышников) - Х.: Фірма «Консум», 1998.
5. Кодекс про шлюб та сім'ю України від 19.10.2000, ВВР, 2000, N 50
6. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних та кримінальних справах. - Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 1993, № 6.
7. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах// Бюлетень законодавства i юридичної практики, 1999 .- № 5
8. Закон України Про судоустрій України Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 27-28.
9. Цивільний процес: підручник/під ред. проф. Комарова В.В. - Х.: ООО "Одиссей", 2001.
10. Тертышников В.І. Цивільний процес: Курс лекцій. - Х.: "Консум", 2001.
11. Штефан М. Й. Цивільний процес. Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти: - К.; Ін Юре. - 1997.
   

Варіант I

Питання: Як визначається судова підвідомчість позовних справ судам загальної юрисдикції. Які тенденції розвитку законодавства про підвідомчість цивільних справ загальним судам.


Завдання 1
У районному суді слухалася справа за позовом Котова до Рубльова про стягнення 5000 грн. збитку за розбиту автомашин) в результаті авто аварії з вини Рубльова. Відповідач позов не визнав, стверджуючи, що не винен в аварії, оскільки погода була погана, аварія сталася через непереборної сили.
Позивач Котов заявив клопотання про відкладення справи і про витребування матеріалів кримінальної справи, яка була порушена, але припинено.
Суддя Михайлов виніс ухвалу про відкладення цивільної справи на інше число, але у витребуванні кримінальної справи відмовив, зазначивши, що відповідно до принципу змагальності кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається. Тому позивач сам повинен представити матеріали кримінальної справи, що знаходяться в слідчому відділенні районного відділення міліції.
Який зміст та значення принципу змагальності. Які норми права містять гарантії цього принципу. Чи правильні дії судді, позивача з точки зору принципу змагальності.
Відповідь:
1. Зміст і значення принципу змагальності:
Принцип змагальності Остоу в забезпеченні широкої можливості особам, які беруть участь у процесі, відстоювати свої права та інтереси, позицію у справі. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для вирішення судової справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань, оспорювання доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагальний вид-боротьби сторін перед судом. Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, якому належить завершальне визначення предмету доказування, сприяння в збиранні при необхідності належних доказів.
2. Принцип змагальності закріплений в Конституції України:
Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
Основними засадами судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9) обов'язковість рішень суду.
Законом повинні бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикції.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Також принцип змагальності закріплений у Цивільному процесуальному кодексі:
Стаття 15. З'ясування судом обставин справи на засадах змагальності
Розгляд та вирішення цивільних справ у судах здійснюються на засадах змагальності.
Суд зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин справи, роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки та сприяти у здійсненні їх прав.
3. Суддя не вірно витлумачив принцип змагальності і не врахував статей 30, 46 і 47 ГПК:
Стаття 30. Обов'язки доказування і подання доказів
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотаннями сприяє у витребуванні таких доказів.
Стаття 46. Письмові докази
Письмовими доказами є: всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять в собі відомості про обставини, що мають значення для справи.
Стаття 47. Витребування письмових доказів
Особа, яка подала клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна докладно зазначити: який письмовий доказ вимагається, підстави, за якими передбачається, що письмовий доказ знаходиться в іншої особи, і обставини, які може підтвердити цей доказ.
Письмові докази, витребувану судом чи суддею від державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій, а також від окремих громадян, які направляються безпосередньо до суду.
Суд або суддя може також уповноважити зацікавлену сторону або інша особа, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для представлення його суду.
Якщо позивач Котов вірно відповідно до ст. 47 ГПК заявив клопотання про витребування матеріалів кримінальної справи, то суддя у відповідності зі ст.30 і 47 ГПК повинен був витребувати матеріали кримінальної справи, що знаходяться в слідчому відділенні районного відділення міліції. З точки зору принципу змагальності дії позивача вірні, а судді немає.


Завдання 2
Самойлова звернулася до суду з заявою про визнання її чоловіка Самойлова недієздатним внаслідок її психічного захворювання. Як доказ представила довідку від лікаря про стан здоров'я чоловіка, а також просила викликати як свідків сусідів по квартирі, які могли б підтвердити, що у Самойлова є серйозні відхилення від звичайних норм поведінки і лікаря психоневрологічного відділення, де протягом тривалого часу спостерігається пацієнт . Суд додатково витребував виписку з історії хвороби лікувального закладу, в якому Самойлов перебував на обліку.
Дослідивши матеріали справи, допитавши свідків, суд прийшов до висновку про те, що є підстави для визнання Самойлова недієздатним і виніс відповідне рішення.
Поясніть правила допустимості доказів. Чи правильно застосовані судом норми про допустимість доказів.
      Відповідь:
1. Правило про допустимість засобів доказування сформульовано в статті 29 ГПК.:
Правило допустимості встановлює, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування.
Доказ може, наприклад, ставитися до справи (свідок був присутній при укладанні договору позики на суму рівну двадцяти мінімальних розмірів оплати праці), але його не можна допустити в процесі, тому що закон дозволяє підтверджувати цей факт у суді тільки письмовими доказами. Правило допустимості має імперативний характер. Суд не може на свій розсуд допустити чи не допустити показання свідків, він зобов'язаний в силу прямої вказівки закону виключити зі сфери доказування окремі засоби доказування, незалежно від їхнього змісту та значення для справи.
2. Судом не вірно застосовані норми про допустимість доказів. Ст. 16 ЦК і глава 34 ЦПК регулюють процес визнання громадянина недієздатним.
Довідка від лікаря про стан здоров'я чоловіка Самойлової, свідоцтво сусідів по квартирі, виписка з історії хвороби лікувального закладу, в якому Самойлов перебував на обліку можуть відноситися до справи і бути підставами для призначення експертизи про визнання громадянина недієздатним. Вищевказані докази його не можна допустити в процес.
Оскільки правило допустимості встановлює, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, а в разі визнання громадянина недієздатним таким засобом доведення буде являтся рішення призначеної судом експертизи.
Суд виніс не вірно рішення оскільки вищевказана експертиза була призначена і не були вірно застосовані норми про допустимість доказів.

      

1 Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах// Бюлетень законодавства i юридичної практики, 1999 .- № 5
2 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних та кримінальних справах. - Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 1993, № 6.