Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов'язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Власність є ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, так до належним їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, їм не належить. Можна сказати, що власність являє собою відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності даних благ одним особам (чи їх колективам) і в відчуженості від них усіх інших осіб. Належність або присвоєння матеріальних благ складає сутність що складаються з їх приводу між людьми відносин власності.
Право власності громадян являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність матеріальних благ. Слід визнати, що і в умовах роздержавлення економіки, розвитку індустріального і колективного підприємництва право власності громадян на об'єкти споживчого характеру збереже роль одного з головних правових інститутів, опосередковуючи належність значної масі окремих громадян матеріальних благ.
Разом з тим в даний час відпали традиційні для нашого законодавства обмеження права особистої власності, покликані зберегти внепрікосновенності його основні соціально-економічні риси - похідний від суспільної власності характер і суто споживчу спрямованість.
Адже право особистої власності стало лише одним з різновидів більш широкої категорії права власності громадян.
У зв'язку з цим будь-який громадянин як власник має право використовувати належне йому майно, у тому числі і споживчого характеру, як для підприємницької, так і для будь-якої іншої не забороненої законом діяльності. Соответсвенно втратили силу і сенс заборону вилучення особистим власником
(нетрудових доходів) зі свого майна та аналогічні кордону
здійснення права особистої власності. У якості його джерел тепер можна розглядати будь-які не заборонені законом угоди та інші підстави виникнення, властиві всякому праву власності.
У цьому сенсі громадянин як власник став у рівне положення з іншими власниками. Адже раніше його можливості як власника обмежувалися жорсткими рамками споживчого призначення розглянутого інституту і фактично не йшли ні в яке порівняння з можливостями наданими законом іншим власникам - юридичним особам і державі.
Закон про приватну власність усунув кількісні обмеження на об'єкти права власності громадян. Відповідно до п.1 ст.51 основ цивільного законодавства та п.2 ст.10 закону про власність смоктати, кількість і вартість майна, придбаного громадянином за рахунок його доходів і заощаджень або з інших підстав, що допускаються законом, не обмежуються. Зокрема, це означає усунення обмежень на кількість що знаходяться у власності окремого громадянина будинків, дач, інших будівель, автотранспортних засобів, худоби та іншого майна, що може знаходитись у власності громадян.
Інша річ, що законодавчими актами можуть бути передбачені окремі види майна, які з міркувань громадської безпеки або відповідно до міжнародних договорів взагалі не можуть стати об'ктамі власності громадян (наприклад: більшість водов озброєнь, наркотики і отрути і т.п.).
Важливим законодавчим нововведенням є встановлення можливості придбання громадянином у власність займаного ним як наймача жилого приміщення в будинку державного або муніципального житлового фонду (шляхом викупу або на інших підставах, передбачених законодавством з приватизації житла). Передбачається, що в перспективі вона стане однією з найважливіших форм задоволення житлових потреб населення і допоможе сформувати ринок житла, розвиток якого в свою чергу повинна активно сприяти вирішенню житлової проблеми.
Крім того, особливим підставою виникнення права власності громадян стала тепер повна сплата внеску членом споживчого кооперативу за надану йому користування квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інше приміщення або будівля. У силу прямої вказівки закону (п.2 ст.51 Основ цивільного законодавства, п.2 ст.13 Закону про власність в РРФСР) дана обставина припиняє право кооперативної власності на відповідний майновий об'єкт, перетворюючи його на об'єкт власності громадянина. Все це дає підстави для твердження про послідовне розширення кола об'єктів власності громадян спрямованих на задоволення потреб населення.
Про це свідчить і появу у власності громадян нових для нас різновидів цінних паперів - акцій, козначейскіх зобов'язань, сертифікатів і т.п., причому не тільки іменного але і предьявітельского характеру. Тим самим відкривається ширша можливість участі в комерційних відносинах більшості громадян, а не тільки професійним підприємцям. Доходи від цінних паперів, від вкладів у кредитні установи і в майна виробничих підприємств, де працюють громадяни вкладники, слід розглядати як визнаних та заохочуємо законом джерел їх особистої власності (ср.п. 1ст.10 і п.3 ст.11 Закону власності в РРФСР), багато з яких прямо або побічно мають до того ж переважно трудове походження (нпрімер: дохід по внесках в майні орендних та інших підприємств).
В економічному сенсі індивідуальне присвоєння матеріальних благ являє собою надходження майна у власність окремих людей (громадян). Але воно може стати результатом різних економічних відносин. По-перше, індивідуальне привласнення може бути виробничим, тобто присвоєнням індивідуально виробленої продукцією (результатів праці) на власних чи орендованих засобах виробництва. У цьому разі складаються відносини індивідуальної трудової або дрібної приватної власності. По-друге, мова йде про індивідуальне присвоєння власником засобів виробництва результатів чужої праці, без безпосередньої його участі в процесі виробництва. Тоді з'являється велика приватна власність. По-третє, присвоєння можливо в процесі розподілу і перерозподілу, а не виробництва (у тому числі в таких формах, як отримання доходів від цінних паперів, переходу майна у спадок і т.д.) тоді виникають економічні відносини індивідуальної власності як результат участі суб'єкта в розподільних, а не безпосередньо у виробничих відносинах.
Власність громадян як економічна категорія охоплює всі ці форми індивідуального привласнення. Але відмінності між ними необхідно враховувати. Адже приватна власність як приналежність засобів виробництва приватним істотно змінює характер в залежності від того, чи є самі приватні власники одночасно працівниками чи ні, тобто чи беруть вони безпосередньо в процесі виробництва.
З цієї точки зору досить своєрідну форму індивідуального привласнення є особиста власність громадян. Вона характеризується особливим джерелом виникнення - працею в суспільному виробництві, в умовах належності як коштів, так і результатів виробництва не окремим особам, а суспільству (державі) в цілому або окремим великим колективам.
Інакше кажучи, вона повністю залежна, спричинена суспільної власності, тому не може виникнути у найманого працівника, трудящого в індивідуального підприємця. Крім того, особиста власність призначена для особистого споживання, а не виробничих потреб, зв'язку з чим у якості її об'єктів можуть виступати виключно предмети споживання, а не засоби виробництва, і сама вона носить в силу цього споживчий характер.
Таким чином, особиста власність є індивідуальним присвоєнням матеріальних благ споживчого характеру для задоволення особистих потреб. По суті вона являє собою особливий різновид індивідуальної власності.
В умовах панування суспільної власності на засоби і результати виробництва особиста власність стала головною формою індивідуального привласнення.
Але поряд з цим необхідно розвиток інших форм індивідуального присвоєння, включаючи і виробниче. Адже і раніше деяка частина населення вела дрібної індивідуальне господарство, яке виробляє товарну продукцію (некооперірованние кустарі, селяни одноосібники і т.д.). Дохід цих осіб, будучи результатом індивідуального виробництва, носив трудовий характер, але спрямовувався не тільки на споживчі, а й на виробничі потреби. Дані відносини виступали не як особиста, а як індивідуально-трудова або дрібна приватна власність. Як відносини індивідуального та сімейного виробництва і підприємництва вони будуть розвиватися і далі в формі індивідуальної трудової діяльності, трудових, в т.ч. селянських (фермерських) господарств, малих індивідуальних і сімейних підприємств.
Складніше йде справа з допустимість приватної власності, яка грунтується на використанні найманої праці і присвоєння власником засобів виробництва його результатів. Головний, корінний вада такої власності, що перешкоджав її визнання в рамках традиційного вибору, - експлуататорський характер привласнення результатів чужої праці. Що ж до праці за наймом, тобто праці, заснованого на вільному договорі з власником, то він є не злом, а благом, соціальним досягненням в порівнянні з примусовими формами праці, застосовувалися в нашій країні.
Різні економічні форми індивідуального привласнення вимагає адекватного і, отже, різного правового оформлення. Відповідно до цього відокремлюються право приватної власності, право індивідуально-трудової (дрібної приватної) власності, право приватної власності, тобто власності, яка грунтується на залученні праці за наймом. Їх відмінність полягає не в обсязі або характер правочинів (однакових у всіх власників), а в підставах виникнення, сферах дії і колі об'єктів.
Діюче російське законодавство прямо не проводить такого підрозділу. Але фактично правовий режим перерахованих форм відрізняється певною специфікою. Так, препрінімательская діяльність громадянина, що здійснюється ним без залучення найманої праці реєструється в порядку індивідуальної трудової діяльності, а з залученням найманої праці - як "підприємства" як "самостійного господарюючого об'єкта".
Разом з тим слід визнати що інститути особистою, індивідуально-трудової та приватної власності мають низку спільних рис, що дозволяють юридично об'єднати їх в одну категорію.
Як суб'єкт права власності тут завжди виступає окремий громадянин (фізична особа) або проста сукупність громадян (подружжя, сім'я), але не організація. Основа виникнення цих відносин - використання індивідуально належить майна для підприємницької чи іншої діяльності, не забороненої законом, тобто у цьому сенсі практично завжди трудова.
Налічае загальної категорії "права власності громадян" дає можливість вільного переходу від одних правових форм індивідуального присвоєння до інших, з огляду на рівність можливостей всіх власників. Тому "прикордонні ситуації" (коли, наприклад, громадянин який працює в державній організації, використовує своє майно для індивідуальної підприємницької діяльності у вільний від роботи час) не повинні тепер викликати великих практичних труднощів і тим більше породжувати негативні суспільні оцінки.
Правовими формами індивідуального привласнення, поряд з правом власності громадян, є і їх речові права.
Виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків відбувається відповідно до вимогу закону і при настанні певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення або припинення права власності, звичайно називається підставами виникнення або припинення права власності. У нормальному товарному обігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності на майно в іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти зазвичай є підставами і виникнення, і припинення права власності.
Оскільки більшість юридичних фактів (підстав) виникнення права власності належить до групи юридичних дій, їх прийнято також називати способами придбання або припинення права власності. Способи виникнення права власності можна розрізняти залежно від того, чи вони всіма (будь-якими) власниками або можуть виконувати цю функцію лише для строго визначеного законом кола власників.
Розглянемо поняття і особливості права власності індивідуальних підприємців. Право власності індивідуальних підприємців являє собою закріплену законом приналежність матеріальних благ, у тому числі різних засобів виробництва, окремим громадянам та їх сім'ям, які їх використовують для самостійної господарської (підприємницької) діяльності. Особливістю цих відносин є їх виробнича, комерційна спрямованість, пов'язана з отриманням доходу, що використовується як для споживчих, так і для виробничих потреб. Допускається і наймання працівників (на умовах встановлених законом). Ці обставини відрізняє власність підприємців та її правовий режим від відносин особистої власності. Разом з тим тут зазвичай зберігається трудовий характер відносин, що обумовлює особиста трудова участь власника у виробництві.
Як суб'єкт права власності тут можуть виступати окремі громадяни або члени сім'ї та інші особи, які спільно ведуть трудове господарство. Як при індивідуальної підприємницької діяльності, так і при веденні трудового господарства або створення підприємства громадяни можуть брати в оренду засоби виробництва та інше необхідне їм майно.
Індивідуальна або групова оренда також є мсточноком освіти власності громадян. Орендарі стають власниками отриманих на орендованих засобах виробництва продукції і доходів. Крім того, вони вважаються власниками будівель споруд, зведених на орендованому ними земельній ділянці за погодженням з орендодавцем за рахунок власних і позикових коштів. Селянські та інші трудові господарства можуть створювати постачальницько-побутові, переробні, ремонтні, будівельні та інші кооперативи, господарські товариства і добровільні союзи з правами юридичної особи, тобто створювати нових власників на базі об'єднуємося ними майна.
Використана література.
1. Відомості З'їзду народних депутатів РРФСР і Верховного
Ради Української РСР. 1990 N30 Ст. 418. Ср.пп.1і2 ст.11 Закону про власність в УРСР.
2. Цивільне право. Том 1. Е. А. С у х а н о в.
3. Основи цивільного законодавства.
4. Розвиток радянського цивільного права на сучасному етапі. А. А. Р у б а н о в.
5. Актуальні проблеми сучасного буржуазного цивільного права. В. А. До и к о т ь.
6. Цивільно-правова охорона культурних цінностей в УРСР. А. П. С е р г е е в.