Люди говорять різними мовами. ПХ нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль,філологи попереджають, в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вімеруть. А цестрашенна втрата для людства, бо кожна мова, це геніальний прояв людськогодуху, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95% тих шести тисячмов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, нимирозмовляють всього 4% людства.

Дейвід Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги "Мовнасмерть "вважає, що мовна різноманітність це унікальна річ, і втрата кожноїмови, збіднює наш світ.

Мовна різноманітність - це еквівалент людської різноманітності. Людствозазнало такого успіху на цій планеті, завдяки тому, що воно спроможнепристосуватися до найрозмаїтішіх обставин. Я думаю, що мова, цеінтелектуальний еквівалент наших біологічних можливостей. Дуже важливо, щобнаш розум весь час працював, і один шлях, яким можна це здійснити є черезмову - це подивитися, як кожна мова по різному охоплює бачення світу. Щоразу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унікальне бачення світу.

21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молодесвято - до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в
Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблемаукраїнської мови на українських землях нараховує кілька століть. Де і колинародилася традиція Міжнародного дня рідної мови?

історія свята, на жаль, має дуже трагічне начало. Себто, святкуємо ми цейдень з присмаком гіркоти. 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстокопридушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання вкраїні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглихза рідну мову. Минуло багато років. Аж у жовтні 1999 року на Трідцятійсесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було запроваджено Міжнародний Деньрідної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день відзначають і внас.

На жаль, ми маємо дуже трагічні паралелі з нашою історією. Тільки якщо проподії в Бангладеші ми вже знаємо добре, то про події з нашої історії намдоводиться ще багато чого розповідати і відкривати. 1951 року студенти
Харківського університету виступили проти складання іспитів російськоюмовою. 33 найактивніших розстріляли, 800 репресували. Отож, чи мисвяткуємо, чи ми трізнуємо - це, мабуть, риторичне запитанняініціативою відзначати свято рідної мови вийшли у Львові ще в 1998 році.
Тоді Ірина Фаріон разом зі студентами Інституту архітектури Львівськоїполітехніки до Дня української писемності, що відзначається 9 листопада, в
День Нестора-літописця, організували першу виставку плакату на тему
"Передамо нащадкам наш скарб - рідну мову''.

І цього року, готуючись до Дня рідної мови також силами студентів
Львівської політехніки були виготовлені тематичні плакати і розклеєні помісту. Однак цього разу виставка студентських плакатів, спрямованих протизасилля російської мови, була піддана критиці з боку Російськогомолодіжного братства, яке звинуватило організаторів у розпалюванніміжнаціональної ворожнечі. До кого насамперед виставка звернена - донаціональних меншин чи російськомовних українців, чи загалом до всіхгромадян України?
Ми сповідуємо дуже просту ідеологію - ідеологію твердого егоїзму. Чи неапелюємо до самих себе, бо нічого ціннішого для кожної людини, ніж вонасама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тих, напевно, 3,5 мільйонівукраїнців, які назвали себе українцями, але за рідну мову визнали мовуросійську.

Ірина Халупа
Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютнонезрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрідосліджують ситуацію на пострадянському просторі. З якого дива ця мовапродовжує де-факто залишатися упослідженою в незалежній Українськійдержаві? Чому в медіа-просторі абсолютно домінує зовсім інша мова? На якихпідставах тих, хто віддає перевагу всьому українському, їхні опоненти досілають "українськими націоналістами", вживаючи цей термін у негативномусенсі? І так далі.

Більше того: у сфері мовних проблем чимало загадок і для частиниукраїнських громадян. Особливо тих, хто вірить цифрам, якими маніпулюютьпевні видання та автори. От і відбувається зміщення понять, яке резонує замежами України. Тим часом наука дає недвозначні факти й оцінки чинної в
Україні мовно-культурної ситуації.
Сергій Грабовський

Тим часом наукові дані - і статистичні, і соціологічні - говорять зовсімінше. За віслідамі Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українськихгромадян назвали українську своєю рідною мовою. А за результатамивсеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом
"Демократичні ініціативи" і Центром "Соціс", 56% респондентів розмовляютьудома переважно українською.

Меншу кількість тих, хто спілкується українською, порівняно із тими, хтовизнав її рідною, етнопсіхологі пояснюють передусім силою звички, якалишилася у багатьох з радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвихцінностей - адже саме це, на думку науковців, і позначає поняття "ріднамова ".

Полишимо осторонь питання, яка частина громадян України назвала б рідноюмовою українську, якби, скажімо, україномовні книги завдяки розумнійподатковій політиці уряду сягали б не 5% обсягів українського ж книжковогоринку, як зараз, а хоча б 50%, не кажучи вже про 67,5%, що було б цілкомлогічним.
Іван Дзюба

Права людини й права нації - єдина і неподільна проблема. Дрібніті її на
"Пріоритети" - таке ж саме безглуздя, як дрібніті права людини на окремі зцих прав і їх ставити наріжним каменем будови свободи. Примусованаціональність так ж огидна, як і примусовий шлюб. Можеш зрікатіся націй,до якої очужів, або просто тихо й спокійно відійти в бік. Можеш долучитисядо іншої нації, яку полюбив, або в якій тобі зручніше жити, чи вигідніше.
Але при цьому не напускав ідеологічного туману, будь чесний. Чи не запевняю,що ти належиш уселюдськості. Ти належітімеш до конкретної нації,суспільства, держави.

Найбільш фальшивим з усіх "общєчєловєков" мені видаються наші українськіросійської "закваски". Вони ті ж самі "русотяпі", тільки з трохи
"Благороднішою" фразеологією, адже їхня взагалі людяність зводиться догордовито дистанціювання від світу української духовності і доегоїстичної втечі від тяжких проблем українства в світ російської культури,але без справжнього укорінення у ній і без життєвого зобов'язання переднею. Зате з деякою "пріпудреністю" приблизними поняттями з євроатлантичногосвіту.

А світи інших культур "общєчєловєку" такі ж чужі й далекі, як і будь-якому
"Русотяпу". Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не назасвоєнні - на відштовхуванні від українства. От саме в цьому і полягаєзловредність "общєчєловєка". Він хоче паралізувати піднесення конкретнихкультур, тобто реальне творення загальнолюдськості, паразитуючий на чужихрезультати. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого. Він топчеслабшого в ім'я свого "общєчєловєчєства".

Році у вісімдесят другому у Львові виходила молодіжна газета, яканазивалася "Ленінська молодь" І працювали в ній на той час нині славні івідомі письменники і поети, а тоді - журналісти-початківці. Серед них був,до речі, і Володимир Яворівський, і був поет Богдан Стельмах - той самий,що писав вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого "Перевесло", "
Маминої світлиці "і десятків інших чудових українських пісень.

Ірина Халупа

Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газети і поклав настіл заяву. "Прошу звільнити мене з роботи в цій газеті, бо я стомився." Ячомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого
Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стіл заяву: "Прошу звільнитимене від русифікації, бо я стомилася ". А тоді встати і піти. І опинитисядесь у львівському центровий провулку на початку дев `яностих. Зустрітипокійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у
Львові завжди підносять при зустрічі, і почути його "Доброго здоров` ячка,прошу пані ".

Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавнаносив зверху на черевиках галоші і знімав їх обов `язково, коли заходив утрамвай. Або сісти в таксі і почути приблизно таке ... До речі, мушу вамрозповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п `ятий.
Львів. Таксівкі - дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще й іншихпасажирів. Зупиняє машину дівчина:

- На вокзал підвезете?

- Куди? Куди? - Перепитує таксист.

- Я ж сказала - на вокзал.

- Та якби ти по-українськи, то я б відразу і зрозумів.

- А у нас в Кієвє тільки деревенскіє говорять по-украінскі! - Відповідаєпретендентка у пасажирки.

- А у нас у Львові, знаєш, лише ... не говорять по-українськи, --роззлостівся шофер і натиснув на газ.

Е, різне бувало у тому Львові з мовою. Як там зараз - хто його знає. Алечасом така ностальгія за українським духом. А ото недавно сідаю в потяг
"Київ - Львів", 92 потяг. Що мені так враз затишно і добре та стало --спочатку не розумію. І враз збагнула - з приймача українські пісні лунають,чемна і добре вишколу обслуга гранд-вагона (до речі ідею, гранд-вагонавтілив єврей Геншафт) говорить такою вишуканою українською мовою, наче всівони - оці молоді хлопці та дівчата - щонайменше університетипозакінчувалі. У тому потягу та мешкати б. А що там нарікати ... Сідаю іпишу заяву. Кому - сама не знаю кому: "Прошу звільнити мене відрусифікації, бо я стомилася ".

Орися Демська-Кульчицька

... Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемосвоєю мовою - українською ... Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Чи неминуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років - будемо мати не тількисвою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава ...

Ірина Халупа

Про мову в Україні за останнє десятиріччя не говорив хіба лінивий. Дехтонавіть встиг набути на цьому певний капітал: розмови про мову (даруйте цейкаламбур) пробивали дорогу до багатьох, в тому числі і владних Олімпів.
Тематичний діапазон теж видається надзвичайно широким - від тез про "мову,скарбницю і схованку людського духу ", до новітніх варіацій давньогоімперського слогану: "Нє било, нєт і бить нє может!"

Письменник Павло Вольвач

Поет є інструментом мови, через нього вона промовляє світу якісь сокровенніістини. Красива фраза, тож спріймемо її на віру, дозволивши собі хіба однепитання. А саме: як це стикується із надокучливо Плач-квіліннямі "продолю мови "," калинової і солов'їної ", за якими, як правило, стоїтьпорожнеча і які, за своєю суттю, є банальними штампами?

Я не письменник, я не художник, я книжник, тому що я можу сам і писати, ісам свої книжки оформлюю. Починаю я з от такої простої речі - з заголовку.
З Північного Кавказу, з Дагестану, власне. Що кажуть аварці про мову? "Мованароду - це його військо. "Друге: про те, що всі мови мають вагу, цінністьі значення. Це ще перший засвідчив апостол Павло. Якщо певна група людейзаспокоює свою популяцію, що все прекрасно, все окей, все гаразд, анасправді справа катастрофічна, то ця популяція під загрозою.

Справа в тому, хто має ключ до мови. Коли на голову українського обивателя,який начебто звільнився від всього, поринула колосальна інформаціяросійською мовою, то прийшло покоління, для яких питання боротьби за мовуне було актуальним. Ніхто з цих дітлахів, підлітків і молодих людей вже непам'ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. Захід для нихвідкрився через російську мову на Україні. На кінець радянської влади
(московської влади) все, що було активним, що прагнуло до соціальногоуспіху, до особистого "проспіріті", як кажуть зараз, все перейшло на
"Рашшен" балачку.

Я тільки можу з страшним жалем бачити, як відбувається "ірландізація" (авже, власне, відбулася) на Україну. Колись мій добрий знайомий (потім ми зним розсталіся) Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко іясно сказав, коли почалася "перестройка": "Питання мови - це є питаннявлади. "Коли суспільство деструктурізоване, розламане, тоді влада маєколосальну можливість спрямовувати оцю лавину всього цього сміття в певнийнапрямок - або це застигне і буде бетоном, або це буде болотом ...

Орися Демська-Кульчицька

Тенденції, напрямки. Тут дуже цікаво буде зробити аналіз української мовина предмет її контактів з іншими мовами. Скажімо, якщо ми прослідкуємоконтактування української мови з іншими мовами в Україні, а такожукраїнської мови з іншими мовами взагалі (з англійською, зокрема, бо є такіконтакти, з німецькою), ми можемо виявити внаслідок такого моніторингуслабі чисельні місця мовної системи. Скажімо, там, де українська мова буденівелювати під впливом російської чи англійської, німецької, чи польської,виявимо також і сильні місця, де українська мова ніяким чином не змінилася
- Вона була 10, 20, 30 років такою, якою вона була, і, очевидно, залишитьсятакою і надалі.

Орися Демська-Кульчицька

Ви знаєте, сьогоднішня мовна ситуація в Україні, однозначно, неоднорідна.
Треба обов'язково говорити про географічну диференціацію функціонуванняукраїнської мови. Я не проводила моніторингу ще (ми тільки готуємося дойого реалізації), але з певного свого власного досвіду можу говорити, щоросійськомовне частково, а частково суржікомовне населення України (нелюблю цього слова - "населення"), російськомовна або суржікомовна людністьживе у великих центрально-, східно-і південноукраїнських містах.

Українське село не говорить ні російською мовою, ні, тим більше, суржиком.
Воно говорить своєю говіркою, яка має свої специфічні ознаки, своїспецифічні характеристики. Українськомовнімі є Західна Україна, Закарпаття.
Зрозуміло, що не можна виключити, що там немає росіян, які говорятьросійською мовою. І слава Богу, їм держава забезпечує можливостіспілкування рідною мовою. Але це інша проблема.

Якщо ми так подивимося, то ми однозначно можемо сказати, що десьфункціонування державної мови, якою є українська мова згідно з Конституцією
України є достатньо добре, а десь є не достатньо добре. Але тут проблемапов'язана навіть не з самою мовою, як з самоусвідомленням свого "Я" і зсамоповагою, бо людина, яка не користується рідним мовним кодом, повиннакористуватися (бо іншого виходу в неї нема для того, щоби спілкуватися зіншими людьми) рідним кодом інших носіїв мови. В результаті вона позбавленатої ознаки (репрезентативна функція, зрештою, мови), яка ідентифікує її зякимсь унікальним етносом, якимсь таким, а не іншим етносом, бо всі етносина Земній кулі є унікальні, бо вони всі по одному.

Якщо я послуговуюся НЕ мовним кодом іншого етносу, іншої нації, іншоїтрадиції, іншої культури, то я перетворююсь на вторинного індивіда, я стаювторинною щодо їхньої автентичності, унікальності. І тому або ми для себевирішимо, що ми гідні мати свою державу, націю, історію, традицію, гіднікористуватися первинним, автентичним рідним національним мовним кодом, абоми цього не хочемо. Тоді проблема знімається як така. Ми не хочемо, томупроблеми мовної немає, проблеми нівеляції мови також нема.

Ми - держава. Врешті, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Мивибираємо, як нам говорити, куди йти і що будувати. Ми, врешті, вибираєммежі нашої держави.