Про помилки, виверти і провокаційних конструкціях у структурі полемічного тексту преси

А. М. Шестеріна, Тамбовський державний університет

Проблема коректності діалогу в пресі постійно перебуває у фокусі уваги дослідників ЗМІ. Це й не дивно. Порушення основних принципів діалогу може призвести до комунікативних збоїв, знецінюються переваги діалогічної форми спілкування.

Особливе занепокоєння з цієї точки зору викликає полемічний текст преси, який в силу високого ступеня наративного набагато більш схильний до емоційності, ніж тексти недіалогового характеру. У зв'язку з цим полемічний публіцистичний текст характеризується більшим, ніж інші тексти, числом помилок у міркуваннях, аргументації і доказах. Цю особливість друкованої полеміки відзначав ще К. - Чапек: "... У газетній полеміці, на відміну від усіх інших видів боротьби ... немає ніяких правил, - принаймні у нас. У класичній боротьбі, наприклад, не допускається, щоб супротивники лаялися під час змагання. У боксі не можна зробити удар в повітрі, а потім заявити, що противник нокаутований. При штиковий атаці не прийнято, щоб солдати обох сторін обмовляли один на одного, - це роблять за них журналісти в тилу. Але все це і навіть набагато більше - абсолютно нормальні явища у словесній полеміці, і важко було б відшукати що-небудь таке, що знавець журнальних суперечок визнав би недозволеним прийомом, незнанням бою, грубою грою, обманом або неблагородно прийомом "[25, 198]. Дійсно, у руслі полеміки у пресі багато хто з можливих у системі аргументації помилок використовуються навмисне як виверти. До таких механізмів мовної демагогії відносять заперечення під видом згоди, протиставлення видимої і справжньої реальності, сверхобобщеніе і розширення.

Як вказує С. І. Поварнин, помилки в доказах бувають, головним чином, таких видів: у тезі, в доказах, в підставах, у зв'язку між доказами і тезою, в міркуванні [17, 112]. У полеміці помилка в тезі закладена спочатку. Обидва полеміста впевнені в справедливості власних (часто протилежних) тез і відстоюють їх. У цьому сенсі, щонайменше, один з тез буде помилковим. Дослідники справедливо зазначають, що часто помилки в тезі полягають у тому, що аргументація полеміста починається з докази одного тези, а потім переходить до доведення іншого. Наприклад, у випадках з письменницьким творчістю найчастіше критики встановлювали кореляцію: критика твору - критика письменника як творця твору - Критика письменника як особистості. Іншими словами, в спробі довести низький рівень твору доводили неспроможність автора як особистості і навпаки. Багато дослідників пропонують називати такий варіант аргументації підміною тези.

В доводах зустрічаються найчастіше дві помилки - помилковий довід і довільний довід.

Помилковий довід - ситуація, коли хтось спирається на явно помилкову думку. Довільний довід хоча й не свідомо пропозицій, але сам ще потребує належного докази. У публіцистичній полеміці ми спостерігаємо переважно другий варіант, як, наприклад, в тексті "Як критикують Президента": "Та що ж це за влада така, яка не в змозі домогтися виконання власних вимог?! А ще говорять про небезпеку якогось тоталітаризму "[4, 41]. У публікації автор намагається довести, що існуюча влада - не деспотична і не тоталітарна. Як доказ використовується структура: "Якщо влада не може домогтися виконання вимоги, вона не тоталітарна, а влада, про яку ми говоримо, не може цього зробити, отже, вона не тоталітарна "[4, 41].

Тут перший компонент сам потребує доведення, оскільки той факт, що тоталітарна влада завжди домагається виконання своїх вимог, не є очевидним і сам повинен бути доведений.

Однак в цілому вказані дослідниками помилки у зв'язку між підставою і тезою (коли теза не пов'язаний з підставами або цей зв'язок занадто завуальована) відносно рідко присутні в письмовій формі полеміки взагалі і в журналістській полеміці зокрема. Така помилка сприймається як надмірна по відношенню до письмової мови і легко визначається аудиторією.

Можливо, саме тому полемісти так часто зберігають її в діалогічних жанрах - суперечці, інтерв'ю-конфронтації, - в репліках співрозмовника.

До варіантами логічних помилок відносять "порочне коло", або "коло в доказі ", коли аргументи, які доводять тезу, вірні лише в разі справедливості тези. Порочне коло, як правило, буває побудований на тавтології, що повторює в іншій словесній формі вже сказане. Е. Н. Зарецкая відзначає частотність такої помилки в масовій комунікації: "У ЗМІ дуже часто думка спочатку використовується як аргумент, а потім з'ясовується, що сама ця думка випливає з тези, яку на початку статті намагався аргументувати автор "[8, 161].

Часто в пресі виявляється помилка, заснована на звинувачення людини, на яку посилаються як на авторитет: "От би взятися того ж А. Мінкіну! Колега, допоможіть Президенту, у нього не виходить! Використовуйте свій авторитет, силу громадської думки, увімкніть правові, судові механізми запиту інформації, передбачені законом про ЗМІ "[4, 41]. Як бачимо, тут скепсис, відбитий в формулюваннях, дозволяє принизити особистість журналіста за принципом: "Критикувати всі вміють - а ви спробуйте зробити краще". З точки зору логіки, вказівка на те, що комусь не вдасться зробити краще, аж ніяк не доводить позиції, що сьогодні все робиться добре. Тут використовується спосіб, зазначений ще Аристотелем: "Звинуватити самого обвинувача, бо немислимо, що сам людина не заслуговує довіри, а слова його заслуговують "[1, 140].

Кілька рідше, але трапляється в полемічному тексті преси "заклики до неуцтву "- твердження, що висловлювання Поправді, оскільки ніхто не довів, що воно помилково: "Тим часом представники" Вимпелкому "і" Мегафону " цілком передбачено заявили, що їх абонентам з такими проблемами зустрічатися не доведеться. Хоча, якщо вважати основною версію про спецслужби, ніяких гарантій, що через пару тижнів на ринку не з'явиться інформація про абонентів того ж "Білайну", бути не може "[7, 18].

Серед інших "помилок" часто використовується "division" (мається на увазі, що частини цілого можуть мати властивості цілого), як, наприклад, у статті Р. Мессер "Подорожні другого призову", де автор пише про Андрія Платонове: "... Реакційна його класова ідеологія, ідеологія тієї частини дрібнобуржуазної інтелігенції, яка стоїть перед пролетарської революції і не бачить її справжнього сенсу "[15, 208].

Інша помилка - "отруєння хорошого" - приниження аргументу перед тим, як згадати його: "Всі інші опубліковані на даний момент гіпотетичні передісторії появи компакт-диску з абонентською базою для МТС дуже нехороші "[7, 18].

Часом в результаті типізації народжується "провінціалізм", або "помилкове узагальнення": помилкове прийняття місцевого факту за універсальний.

Так, наприклад, в тексті "Кавалеристи скачуть в пустелю" автор на підставі однієї незначної помилки амеріканобрітанскіх десантників робить досить широке узагальнення: "Але взагалі цей випадок показує, що підготовленість американських льотчиків гнітюче низька. На своїх рідних полігонах, де-небудь в Техасі, вони кожну купину знають. А потрапивши в незнайому пустелю ... губляться. У союзників вкрай погана топографічна підготовка, вони не вміють як слід орієнтуватися на місцевості. І, як бачимо, їх не рятують навіть системи Джи-ПіЕс "[21, 8]. У тексті має місце процес категоризації, який інтенсивно розвивається в пресі. Хибна узагальнення вибудовується на відборі фактів, необхідних для самого узагальнення.

Такий відбір пов'язаний з природною схильністю людини до фіксації лише частини інформації - до мозаїчній сприйняття світу. Коли журналіст усвідомлено здійснює таке просіювання фактів, воно називається підтасуванням фактів і відноситься до розряду хитрощів. Як правило, відбір фактів заснований на "придушенні фактів ", тобто умисному поданні тільки тій частині фактів, яка підтримує твердження полеміста, та ігнорування тих фактів, які суперечать йому. Іноді таку помилку відзначають самі журналісти, і полеміка вибудовується на її критиці: "Втім, за дужками статті залишилися багато пікантні подробиці, які не помітив або не захотів побачити побутописець " [19, 77]. Цікаво, що тут автор знаходить замовчування в аналізованому тексті, однак сам включає в аналіз помилку, оскільки відсутні в тексті публікації факти в даному випадку не є доказом того, що факти, включені в текст, недостовірні.

Тривогу викликає той факт, що полемічний текст преси взагалі схильний перекладати помилки в розряд хитрощів. На відміну від помилок, виверти усвідомлюються як спотворює, але ефективний хід. Одна із широко розповсюджених прийомів вибудовується на основі помилки в міркуванні "проблеми доводи", тобто на основі використання недоведених тверджень і заперечень, на які люди спираються для підтримки своїх думок. Так, наприклад, журналіст газети "Труд", доводячи деяку неефективність військової політики США в іракській війні взагалі і нерішучість президента в визнання перемоги, пише: "Буш ж, за словами наближених, суворо заборонив своїм співробітникам видавати переможні клич - аж до того, як прийде повна впевненість у перемозі. Він навчений досвідом: ще до початку війни з Іраком деякі вашингтонські діячі обіцяли швидкий, ледь не за 48 годин, розгром саддамівської військ, причому малою кров'ю. Коли цього не сталося, обіцянки повернулися отруйними докорами в ЗМІ -- через опозицію. Так що президент, обпікшись на передчасному піарі, дует на воду.

На брифінгу прес-представник Білого дому Арі Флейшер сказав, що, "хоча президент дуже задоволений прогресом у військовій кампанії і тим, що іракці знаходять свободу, він зберігає стриманість, тому що знає - попереду нас можуть очікувати величезні труднощі ". І справа, як можна зрозуміти, не тільки в тому, що невідома доля іракського диктатора, а й у тому, що відбувається щось дивне: без сліду разом з ним зникли його самі надійні частини - 50 тисяч республіканських гвардійців. У захисті Багдада вони практично не грали ніякої ролі "[20, 1,4]. Теза "американський президент нерішучий" підтверджується фактами, які говорять лише про реальний стан речей і, навпаки, повинні б виправдовувати Буша, але в контексті матеріалу звучать як звинувачення.

сумнівний і джерело, що оповідає про нерішучість - "за словами наближених". Дуже часто полемісти використовують апеляцію до "помилкового сорому", включаючи в текст формули, подібні "вам, звичайно, відомо, що ...»," давно вже встановлено ... " або "загальновідомий факт". У полеміці такий "хід" зустрічається і в монологічний, і в діалогічних текстах. Однак у діалогічних він більшою мірою спрямований на переконання опонента, а в монологічний - на переконанні читача: "А підстави для недовіри є. Широко відома, наприклад, історія з змінної NSAKEY в одному з модулів CryptoAPI "[20, 4].

Нерідко журналіст звертається до іншої спорідненої прийому, коли в текст включається застереження, що доказ буде переконливим тільки для обраних, за схемою "Ви, як людина розумна, не станете заперечувати, що ...»: "І тільки якщо задуматися (а багато Чи має "Комсомольця" читачів, схильних замислюватися?), починаєш розуміти, що тебе елементарно беруть на пушку "[20, 5]. Така прийом може здійснюватися і через посилання на авторитет, коли використовується модель "якщо такий-то - розумний людина, він, безперечно, погодиться зі мною ", як, наприклад, в наступному фрагменті: "Розглядаючи вищенаведену публікацію з точки зору її якості, я відчував сильні сумніви в тому, що вона була сплачена. На місці замовника, якщо й був такий, я б подав до суду за нанесення моральної шкоди. А редактору слід розглянути питання про стягнення суми, втраченої газетою з-за того, що стаття зайняла місце на смузі. І за рекламними розцінками! Кровожерливо вийшло?!

" [3, 20] С. І. Поварнин називає істотну прийом - переклад спору на суперечності. "Вказати, що противник суперечить сам собі, часто дуже важливо і необхідно. Але тільки не для доказу хибності його тези. Такі зазначення мають, наприклад, величезне значення при критиці якої-небудь системи, думок. Нерідко з їх допомогою можна розбити або послабити доказ супротивника "[17, 111], як, наприклад, у публікації" Про диктатора - на ситий шлунок ":" А далі ще одна липа: у ніч самогубства Н. Аллілуєвої Сталін опиняється в обіймах якоїсь жінки поруч з мертвої дружиною. І при всьому цьому в титрах фільму сказано, що він нібито знято ... по книгах Світлани Аллілуєвої. Але, перечитавши їх ще раз ... я ніде не зустрів жодного слова про показаному в американському фільмі "[5, 74]. Автор стверджує, що сам фрагмент фільму неправдива, але доводить це твердження за допомогою протиріч у його змісті і джерело, на який посилаються автори фільму.

Цілком очевидно, що таке протиріччя може довести лише те, що джерело вказано невірно, але не може ні довести, ні спростувати істинність або хибність самого епізоду. Ефект ж публікації саме такий - читач не довіряє тому, про що йшла мова у фільмі.

Переклад спору може здійснитися на протиріччя між словом і ділом, між поглядами противника і його вчинками, епізодами з життя. Цей "хід" часто використовується в політичній полеміці, наприклад - в руслі передвиборної кампанії. У публікації "Американський акцент", заперечуючи скасування свята підписання Георгіївського трактату в Грузії, автор пише: "Безперечно, відзначати чи ні 220-річчя підписання Георгіївського трактату - справа керівництва суверенної республіки. Хоча тут добре пам'ятають, як Шеварднадзе, будучи першим секретарем ЦК Компартії республіки, при кожному зручному випадку славослів'я історичний трактат "[27, 2].

До числа частих відступів від суперечки відноситься підміна пункту розбіжності, спростування не по суті, коли спростовуються неіснуючі моменти позиції опонента, а ефект поширюється на всю позицію. С. І. Поварнин відзначає, що ця прийом часто використовується в письмових (газетних, журнальних) суперечках, оскільки читач рідко повертається до прочитаного матеріалу і глибоко аналізує тези й аргументи. Наприклад, у тексті "Як критикують Президента" автор сперечається з позицією: краще вакцинувати всіх дітей і підлітків Росії від гепатиту В, ніж побудувати на ту ж суму Палац конгресів для прийомів на вищому рівні. Журналіст пише: "І чому, врешті-решт, російський Президент не може пристойно прийняти гостей? Адже це теж штрих до портрету країни, важлива фарба її престижу "[4, 41]. Звичайно, у вихідному тексті мова йде не про те, що такий будинок не потрібно - мова йде про те, що таке шикарне будівля недоречно в країні з такими проблемами, як наша, що можна побудувати будинок цілком пристойна, але скромніше. Опонент ж перебільшує ситуацію і замінює попереднє твердження, приписуючи опонентові думка про те, що такий будинок не потрібно, а потім сперечається з цією думкою. Питання про можливість економії коштів в цьому тексті і не обговорюється.

Близька до попередньої і прийом, побудована на розширенні або звуженні тези (або доводу), які нерідко досягаються за рахунок омонімії. У пресі використовується як синтаксична омонімія, так і лексична омонімія. Наприклад, у публікації "Осанна за готівку" [19, 76-78] слово "продажність" по відношенню до журналістської професії фігурує і в прямому сенсі, як торгівля результатами своєї праці, і в непрямому - моральному, що включається в категорію особистої та професійної позиції. Автор доводить допустимість останнього варіанту, цитуючи відому пушкінську рядок "не продається натхнення, але можна рукопис продати ", де" продаж "застосовується в іншому сенсі. У вихідному тексті логічно було б акцентувати слова "не продається натхнення".

Журналіст ж стверджує, що це можливо, оскільки можна продати рукопис. Почавши з категорії продажності в моральному плані, Ю. Романов розширює її до категорії продажу взагалі і на цій підставі вибудовує аргументацію, що, безумовно, порушує логіку докази.

Величезне значення в сфері?? спритний має переведення питання на точку зору користі чи шкоди.

Так, в публікації "Як критикують Президента" автор розмірковує про справедливість або несправедливості критики на адресу перші особи країни, однак по відношенню до одному критичного матеріалу розглядає не його зміст, а питання про те, чи варто було взагалі критикувати Путіна, який сенс такої критики, чи буде від неї користь: "Доля російських грозненцев як і раніше не цікавить нікого: ні нинішнє чеченська уряд, ні федеральних міграційних чиновників, ні Адміністрацію президента Путіна, який веде війну ...»

Це - Текст врізу. Далі в статті про Путіна ні слова. Йому врізали мимохідь, мимохідь, просто за зручним приводу був під руку. /.../ Але чи так це важливо? " [4, 48] Серйозну роль у полемічної практиці відіграють назви з пропущеної посилкою, яка пояснює їх. По відношенню до журналістського тексту часто висловлюється таку вимогу: кожна назва має бути обгрунтоване. Однак таке обгрунтування ускладнює текст, а тому в пресі часто посилка хоча і не пропускається зовсім, але дається в скороченому варіанті, який сам ще вимагає пояснень: "Хороший уряд складається з професійних параноїків, інакше вона просто не виживе "[3, 20]. У даному випадку в текст включається прийом, заснована на помилці у використанні мовних засобів. Іноді в руслі цієї виверти акцентується навіювання. Відомі назви, які особливо "вдалі" для такої хитрощі: це назви, які мають відтінок осуду або похвали, ними користуються як "злісними кличками" або "красивими словами ",

"красивими назвами ". Гра "красивими назвами" і "злісними кличками" зустрічається постійно, наприклад, у тексті "Бережіть природу за гроші! "Одне й те саме явище одержує обидві форми найменування: "бюрократичні вишукування" -- "Бюрократичні зволікання" [16, 3].

До того ж роду софізмів довільного назви відноситься одна із самих звичайних прийомів суперечки - бездоказово оцінка доводів супротивника: "Але ж" Принцип доміно "- передача як на теперішній час майже пристойна порівняно з ток-шоу Малаховим, Нагієв, Кушанашвілі. Там і говорити нема про що. Там будь-яке хамство дозволено "[2, 43].

До софізмів довільного доводу відносяться часто й уявні докази. Наприклад, тождесловіе, де у вигляді аргументу наводиться для доказу тези Того ж тезу, тільки в інших словах, або "звернене доказ", коли думка достовірну або більш ймовірну роблять тезою, а думка менш ймовірну -- аргументом для доказу цієї тези. Іноді ж використовується "помилковий коло", або "коло в доведенні" або "зачароване коло", коли в одній і тій самій полеміці тезу і доказ кілька разів міняються місцями. У полемічних матеріалах преси ці види софізмів зустрічаються рідко, на відміну від текстів електронних засобів масової інформації. Можливо, особливості писемного мовлення дозволяють частково регламентувати процес їх вживання.

Поширеною ж помилкою в пресі можна назвати софізми непослідовності

(неправильні міркування), де тезу "не випливає" з доводів. У текстах багатьох полемічних статей виявляється і false cause

(помилкова причина). Це загальний термін для сумнівного висновку про причину і наслідок.

Наприклад, М. Майзель називає героїв А. Платонова "помилкою майстра" на підставі того, що герої ці "схиляються перед мертвою матерією". Вони "машини" і в силу цього "пасивні" [13, 195].

Інший варіант - non sequitur - ув'язнення, яке не пов'язане з передумовами або не є розумним висновком з них: "Росія не має потреби в різкому зростанні видобутку нафти ", - заявив Ходорковський. Це твердження виглядає, щонайменше, дивним, якщо врахувати, що нафтовий експорт приносить країні третина її бюджетних доходів " [18, 26]. У цитованому фрагменті йдеться про внутрішні потреби країни, а далі - про експорт. У першій частині - про "різке прирості" видобутку нафти, який автор оцінює як ризикований. У другій частині цей параметр опускається. Фраза М. Ходорковського необгрунтовано включається в матеріал і трансформується журналістом в точку зору опонента.

Факти, які звучать в публікації, спростовують висновок журналіста про значну прибутковості галузі для держави. Автор, навпаки, доводить всім текстом сьогоднішню неефективність розподілу прибутку.

До часто зустрічається хитрощів відноситься "роздування" проблеми, коли для того, щоб в негативному світлі показати опонента, говорять про проблему, до якої він включений, як про глобальну, гіперболізуючи її значення. Іноді проблема перебільшується для того, щоб надати їй вагу і звернути увагу громадськості на її існування, а фігура опонента в такому тексті відходить на другий план. Наприклад, у публікації "Податок з летальним результатом" автор, розмірковуючи про ПДВ на ліки, "роздуває" безумовно існуючу проблему до масштабів апокаліпсису:

"... Нинішні ціни на препарати роблять їх зовсім недоступними для більшості, саме більшості, я на цьому наполягаю - росіян "[11, 27]. Опускається інформація про дешеві аналоги дорогих препаратів, односторонньо, без конкретизації, тенденційно подається інформація про пільги.

В поєднанні із заголовком і підписом до фотографії старого "Дорогі ліки прискорюють дорогу до смерті "публікація прочитується як надзвичайно категорична і швидше викликає неприйняття і протест, ніж згоду з позицією журналіста.

Всі ці прийоми та хитрощі включають нерідко риторичні фігури, що розуміються нами в Згідно з визначенням Б. В. Томашівського як "прийоми зміни основного значення слова "[22, 334]. Ю. М. Лотман справедливо зауважує, що "існують культурні епохи, цілком або значною мірою орієнтовані на стежки, які стають обов'язковою ознакою будь-якої художньої мови ... "[12, 184]. Можна сказати, що полемічний текст у якомусь сенсі представляє саме таку епоху в журналістиці.

Можливо, почасти тому, що стежок взагалі є фігурою, "яка народжується на стику двох мов "[12, 185].

Крім хитрощів, полеміка використовує і

брехня. Журналіст може як передавати аудиторії брехливі відомості, так і експлуатувати існуючі в аудиторії обманні подання.

В останньому випадку досягається

ефект економії зусиль, оскільки журналісту немає потреби доводити те невірне, що аудиторія вже прийняла як цілком справедливе.

Досить лише воскресити в пам'яті читача існуючі хибні уявлення.

Але і правда може подаватись журналістом так, що у читача формується глибокий сумнів в її істинності і він схиляється до протилежної точки зору. Останній варіант аргументатівного поведінки часто проявляється в структурі спростування. Разом з тим у полемічних матеріалах преси брехня - не найефективніший спосіб переконати читача. Багато в чому це пов'язано з можливістю повторної перевірки фактів, і позиція, побудована на брехні, може бути повністю дискредитована у випадку виявлення обману.

Однак не можна не помітити, що, хоча брехня і не є домінантною ознакою полемічних публікацій преси, друкована полеміка все-таки далеко відходить від прийнятих законів спору. У полемічних текстах в традиційні форми аргументації навмисне включаються риторичні помилки, виверти, а логічні аргументи з легкістю трансформуються критиками і публіцистами в так званий "аргумент до людини".

Аргумент за допомогою прикладу часто переходить в "дамський аргумент". Подібне "зміна" ми можемо побачити в статті О. Фадєєва "Про одну куркульської хроніці" [24, 206-209]. Доводячи "шкідливість" твору, критик "віджимає" з повісті А. Платонова "Впрок" все світле і залишає тільки епізоди, що описують тяготи колгоспної життя, а потім перебільшує їх, доводить до абсурду. Такий самий прийом і з приводу тієї ж повісті використовує у статті "Наклеп" І. Макаров [14, 23]. Далі в тексті критиків "дамський аргумент" доходить до так званого "читання в серцях", коли критики намагаються аналізувати не тільки недоліки творів письменника, а й роблять спробу проаналізувати приховані, "ворожі" мотиви автора. Платонова називають "класовим ворогом" з "дрібною душею", що прагнуть "Зганьбити наше життя".

Аргумент від авторитету, цілком коректний і точний, стає іноді тривіальним "Аргументом до городовому": критики посилаються на "сильну особистість" для доведення своєї правоти. Д. Уолтон відзначає, що "суть виверти один: посилання на "влада", яка авторитетна або сильна і може затиснути противнику нашому рот. Що й треба було довести. Для того щоб застосувати такий прийом, потрібно, звичайно, дуже неосвічена голова або дуже темна совість "[23, 76]. Д. Уолтон включає її в міркування на основі джерел: "Спочатку людина сперечається честь честю, сперечається з-за того, правдивий чи теза або розкладання. Але суперечка розігрується не на його користь - і він звертається до влади сущою, вказуючи на небезпеку тези для держави чи суспільства і т. д. Все одно, які влади: старого режиму або нового, "городові" або "товариші", - назва такого прийому одне й те ж: "заклик до городовому" [23, 77].

Але "Заклик до городовому" має на меті не тільки припинити суперечку. Іноді важливо примусити опонента хоча б у рамках матеріалу відступити від своєї позиції. Тоді згадані нами доводи отримують назву "кийові доводів" [23, 78]. Подібного роду прийому можуть фігурувати в тексті в різних конкретних формах -- у формі апеляції до загальноприйнятої точки зору, до прикладів, соціально схвалюваним в кожному конкретному випадку, до народної мудрості, втіленої в прислів'ях і приказках. Можливість трансформації аргументу від авторитету пов'язана прямо з якістю самої категорії "авторитет". Широкий діапазон її використання багато в чому пояснюється тим, що авторитет може бути логічно не обгрунтований, але обумовлений ідеальні уявлення індивіда у свідомості інших. Засоби масової інформації з успіхом використовують цей механізм, спочатку звеличуючи людини, а потім посилаючись на нього.

Видозміни "Аргументів до городовому" і "кийові доводів" незліченні. Так, А. Фадєєв в згаданої раніше статті звертає увагу на образ Леніна під "про запас" і "зміцнює" таким чином свою позицію. Він часто використовує і інші аргументи до городовому, коли посилається на комуністичну партію чи радянський народ. Цей народ у публікаціях Фадєєва стає своєрідним архетипом батька, сильною захищає і караючої руки [24, 206-209].

До найбільш частим змінам та ускладнення відносяться багато випадки "читання в серцях ". Ця хитрість полягає в тому, що полеміст аналізує не стільки доводи опонента, скільки ті таємні мотиви, які змусили їх висловлювати. Або, навпаки, висловлює думку про те, чому людина не говорить чого-небудь або не пише.

До цього ж розряду прийомів потрібно віднести і інсинуацію, коли полеміст прагне підірвати в читачів довіру до супротивника

і до його аргументів, використовуючи для цього необгрунтовані принизливі натяки. Інсинуація заснована на активізації так званої дестабілізуючою інформації - Тобто такої інформації, що на якийсь час здатна "збити з пантелику" читача або опонента, змусити його засумніватися у власній правоті, в власних переконаннях, в непорушних істини і загальноприйнятих точках зору через такі реакції, як переляк, здивування, подив, нерозуміння. У полеміці роль дестабілізатор найчастіше грає провокаційна мова.

За визначенням Е. Н. Зарецький, "провокаційна мова - це особливий тип мовлення, розрахований внутрішньо на отримання деякої відповідної інформації - або відомої тому, хто провокує, або невідомою "[8, 60]. У полемічному тексті, як правило, проявляє себе перша цільова установка. Журналіст знає або з більшою чи меншою мірою достовірності передбачає відповідь опонента.

Мова навмисне вибудовується так, щоб отримати бажаний відповідь.

Провокаційна мова, дестабілізуючи опонента, змушує його реагувати емоційно. У випадку з публіцистичною полемікою цей ефект знижується, оскільки у опонента є час на обдумування, на раціональне осмислення. Але все ж таки очевидно, що провокаційна мова "задає тон" відповіді і програмує опонента на певну емоційну реакцію.

Категорія провокаційності максимально ефективно реалізується в питальних конструкціях (наприклад, в інтерв'ю-конфронтації).

Ще Аристотель зазначав: "Питання доречний ... коли хтось хоче показати, що противник сам собі суперечить чи говорить щось парадоксальне "[1, 146].

Одна з часто використовуваних провокаційних питальних конструкцій побудована на прагненні сформувати тему у відповідь репліки, наприклад: "Чому ж не була організована швидка евакуація дітей? "[28, 2]. Зрозуміло, що таке питання в матеріалі про загибель глухих дітей на пожежі змусить опонента (відповідальне особа) говорити на тему, яка показує його з негативного боку. Питання як би включає обвинувачення, не висуваючи його відкрито. Реакція на звинувачення зазвичай буває більш емоційною і додатково негативно характеризує опонента.

Питальні конструкція може бути спрямована і на те, щоб викрити опонента в незнанні. Питання задається складно або заплутано таким чином, щоб опонент не відразу знайшовся, що відповісти, а читач сприйняв відповідь як незрозумілий і нелогічний.

Так, може бути використаний питання не по суті проблеми, який збиває опонента з пантелику.

Частою формою провокаційного питання в монологічний жанрах є риторичне питання з негативною оцінкою: "А як ще підштовхнути нинішнього Патріарха на спокій, якщо він "захворіє всерйоз і надовго? "[9, 35] Іноді для провокування читацької уваги до власного твердженням полеміст використовує питання, звернений до самого себе або до аудиторії, а не до опонента. Специфіка полеміки в пресі полягає саме в тому, що провокаційна мова часто буває спрямована в бік третього комунікатора - аудиторії: "Зараз, на деякій відстані, корисно запитати себе: а що, власне, могло дати і реально дало таке наше лихо безкарна поведінка? Чи зміцнило воно свободу друку? Навряд ли. Тільки помножив її витрати, показало непривабливу зворотний бік медалі. Може бути, звичаї пануючої еліти виправилися? Смішно навіть думати. Підвищився наш міжнародний авторитет?

Швидше навпаки "[4, 42].

Нерідко полемісти використовують вопроскапкан. Наприклад, у тексті обговорюється питання про необхідності угоди про розподіл продукції в нафтовій сфері. І хоча автор сам пише про те, що "за допомогою розвитку інструментів УРП в економіку Росії може бути залучено від 65 до 100 мільярдів доларів ", публікація завершується питанням: "Так чи варто і далі жертвувати доходами бюджету і російських компаній заради недалекоглядних амбіцій, які не мають під собою розумних економічних підстав? "[18, 26] Будь-який розсудливий читач відповість на таким чином сформульоване питання: "Ні". Але представлені журналістом факти протягом всієї публікації були неоднозначні і давали змогу оцінити ситуацію як позитивно, так і негативно. Пастка, що міститься в питанні, позбавляє читача права вибору.

В діалогічне полемічному тексті, намагаючись сформувати позицію читача незалежно від відповіді респондента, полемісти звертаються до блокуючого питання. Часто його називають закритим. Він задає відповідь за схемою "так, ні, не знаю" і блокує варіації. Як правило, це досягається за рахунок використання категоричних, крайніх оцінок предмета питання, коли розпливчастий, неоднозначний відповідь сам по собі буде сприйнятий

читачем як поразку: "І вас не намагалися використати в чужих іграх? "[10, 13] Нерідко блокуючий питання розвивається у примусову, що вибудовується по схемою: "Адже ви не будете заперечувати, що ...»

Здається, до числа провокаційних питань можна включити і питання, адресовані аудиторії і реалізують функцію доказу по відношенню до тези полеміста.

Так, у публікації "Бенкет під час чуми, або Принцип доміно" С. Баймухаметов висловлює обурення ситуацією, коли засоби масової інформації обговорюють питання особистого життя, пікантні подробиці і несуттєві, але скандальні деталі і йдуть від обговорення серйозних проблем: "Тільки не лізьте в наші справи, не збуджує неприємних запитань: чому одні майже жебраки, а інші безмірно багаті? Чому заглохло розслідування дефолту 1998 року? Чому генералу з Міністерства оборони за крадіжку 400 мільйонів доларів дають 4 роки, а бомжу за крадіжку курки - 5 років таборів? Чому ?..

-- А ось цих "чому" не треба, - кажуть нам нинішні господарі життя. - Краще запитуйте в ефірі, чому одні гомики, а інші лесбіянки "[2, 43].

Особливе увага в полемічному тексті приділяється навідні питань. Вони можуть бути представлені такими типами - питання, які містять явні або неявні логічні презумпції, і питання, які містять оціночні або емоційні вирази.

В полемічному тексті пряме запитання часто спотворює відповідь і об'єднує обидва варіанту, демонструючи тісне злиття логічності та емоційності, наприклад: "-Вчора в багато організації та установи по всій країні надійшли листи нібито з "Єдиної Росії" з наполегливим рекомендацією створити партосередку і приймати в члени цієї партії не менше п'яти відсотків працівників. Прийшов таке звернення і в "Російську газету". Керівники "єдиноросів" вже назвали це лист фальшивкою і провокацією. Проте скандал розростається. Чи не є Чи він сигналом того, що майбутні думські вибори, м'яко кажучи, будуть не чистіше попередніх?

" [6, 3] Безумовно, провокаційна мова може бути виражена не тільки в питальних конструкціях, а й у твердженнях, які провокують опонента на якесь висловлювання. Як правило, такі твердження можуть містити негативну оцінку опонента у відкритій формі або у формі припущення: "Швидше за все ця інформація потрібна американцям для виправдання неминучих жертв серед мирного населення "[21, 8].

В формі провокатора може виступати і безглузда переробка висловлювань опонента: "Аргумент? Як то кажуть, перед Богом усі рівні. Всі повинні платити ПДВ "[11, 27]. У тексті, де мова йде про введення ПДВ на ліки, довід опонента про обов'язковості податків для всіх передує фразою про Бога. У такому контексті введення ПДВ сприймається читачем як безбожний акт.

провокатором часто є грубість по відношенню до опонента: "Автор, судячи за стилем, -- напівграмотних доморослий філософ, з тих, кому раніше в усіх редакціях давали від воріт поворот, і ось тепер він вирішив, що прийшов його час "[4, 42].

Іноді, навпаки, занадто відкрита лестощі провокує опонента на негативне поводження або викликає оцінку опонента читачами в прямо протилежному сенсі, ніж говорить льстец: "- Добре, Володимир Петрович, раз ви такі розумні у своєму "Мосрибводе", то, напевно, знаєте, що треба робити, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі "[26, 27].

В формі провокатора може виступати порівняння з ідеалом, нормою або початковим станом справ не на користь опонента, часто поєднується з натяками, компрометуючим співрозмовника: "Більше того, Мінфін намагався запевнити, що введення ПДВ не відіб'ється на цінах. На підставі