Історія
Русів "- виразник політичних поглядів автономістів
Реферат виконав студент МТМ-11 Кубай Олег
Міністерство
Освіти України
Львівський
Національний Університет ім.І.Франка
"Історія Русів" до цього
часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про
ті, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів",
окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику,
його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевич, І. Ханенка,
А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім'я було поставлено на тітульній
сторінці при першій публікації заперечувало вченими практично одразу з часу
появи книжки.
Час написання
"Історії Русів" також є не розгадане до сьогодні загадкою, виясненню
якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо
крайні часові межі її написання, - від 1769 року (останньої дати зазначеної в
роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з'явились перші письмові
свідчення про її існування. У всякому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її
вже як історичну пам'ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду
імперської цензури.
Ще до своєї друкованої
появи "Історія Русів" була поширював в списках у колах української,
і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила
великий влив на появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних
російських мислителів. Так настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються
в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва, який опоетизував
самостійніцькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. М.
Томенко зазначає, що "... Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував
"Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін
публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 році розгорілася
дискусія про історічність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес
викликала постать Івана Мазепи, яку, на думку багатьох критиків, поет описав
неправдоподібно "[268, с. 83].
Від початку своєї
публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ
написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм
подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські
і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний
автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі
історичні факти, деякі замовчували і приводив такі, що не знаходили
підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію
Русів "починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а
як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору
історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи
необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав:
"На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей
русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній
... а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам'ятник
стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст. "[84,
с. 24].
Саме як політичний
памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в історії політичної
думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у
концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а
й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницьку-самостійніцькіх прагнень
українців.
В. Міяковській, говорячи
про місце і значення "Історії Русів" писав: "Мусимо також
відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у
знаменитій "Історії Русів", книзі, яка для цілого XIX віку була
джерелом патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї
росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала
матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючіх українську
історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості.
... "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона
клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила
національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і
формотворчих вплив. Відсі можна починати розвиток української громадської думки
XIX віку "[178, с. 60].
Виклад історичних подій
служити для анонімного автора "Історії Русів" засобом утвердження
його власної політичної концепції, захисту честі і гідності власного народу,
його прав на самобутність і самостійне державно-політичне існування. Як
підкреслює В. В. Кравченко "..." Історія Русів "створювалась з
патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій
історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у
першу чергу, іноетнічніх або іноземних авторів "[130, с. 31].
Виходячи саме з
патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії,
автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його
головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України),
яка і є "єдина історія Російська": "бо ж відомо, що початок сеї
історії, разом з початком правління Російського, береться від Князів і
Князівств Київських, з прилучення до них лише одного Новгородського князя
Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої
Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від
Татар Князем Литовським Гедеміном і зовсім вона в Російській Історії
замовчав "[110, с. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність
державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим
обгрунтувати його право на самостійне політико-державне існування.
"Сутність цього
трактату - доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею
Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями
(передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського
люду "), а тому Україна має всі права відновити самоврядування" [47,
с. 255].
В обгрунтування своєї
позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при
написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні
документи, що збереглись не лише в Україні, а також на інформацію, взяту
"із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і
од руїн малоросійських віддаленої "[110, с. 34]. Підтвердження ж
викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів і держав, які
викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного
минулого українського народу.
Намагаючись утвердити
"зв'язок часів", автор, у дусі традиційного літописання, починає
відлік історії свого народу, слов'янства взагалі, від біблійних часів і Яфета,
сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що
слов'яни є автохтонне населення Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від
часів вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших етносів і націй.
Перераховуючи різні слов'янські племена, Що мешкали на території Східної
Європи, автор "Історії Русів", серед інших, вділяє "за родоначальниками
їхніми, нащадками Афетовімі, так називали: по князю Русу - роксоланами і
Росії, а по Князю Мосоку, кочівнікові над річкою Москвою, що дав їй цю назву,
- Московитами і Моска, від чого згодом і царство їхнє дістало назву
Московського і нарешті Російського "[110, с. 38]. Не заперечуючи
слов'янських коренів московитів, автор "Історії Русів" все ж вважає,
що їх етногенез є відмінним від етногенезу "Русаків", тобто етнічних
українців. При цьому вживання назв "Русаки", "Руси" замість
етноніма "українці" проводиться ним послідовно з метою підкреслити
нерозривність зв'язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі.
описавши коротко в самих
загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду під ударами орд
Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання - довести, що
Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в
пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу
Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на
тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми
управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила
"письмо Руське" державним на всіх просторах держави.
Те, що Україна зберігала
своє державно-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при
створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої "... й Малоросія, під
давньою назвою Русі об'єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на
трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між
розлогих засад головна полягала в пам'ятних словах: "Приймаємо і
з'єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних ". Ту постанову час
від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакту Конвенту; і
на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три
рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з
ім'ям: одного - коронного Польського, другого - Литовського, а третього --
Руського "[ПО, с. 43].
Ця теза автора
"Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення
Речі Посполитої з дуалістічної на триєдину державу засновану на
конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і
Великого князівства Руського могла з'явитися в українських політичних колах ще
в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко
зафіксована лише в Гадяцького трактаті. Однак автор "Історії Русів",
думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином
посилити свою систему обгрунтування права України на державно-політичну
самостійність.
Ідея добровільності
союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань,
проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Так, зокрема,
описуючи виступ козаків під приводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа
козаків до польського короля: "Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з
Князівством Литовським, а згодом - і з Королівством Польським, не був ніколи
від них завойований і їм рабоплінній, але, яко союзний і єдіноплемінній, од
єдиного кореня слов'янського, альбо Сарматського, виникла по добрій волі
з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й
пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і
самий стан народу доручені сим Помазаник Божим, Найяснішім король польський,
яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації
перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та
царства "[110, с. 74-75].
Перші десятиріччя
існування трьох народів описуються в майже іділічніх фарбах - королі
підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту
спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином
коли "На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів
Генеральних заслуженого у війську малоросійському природного шляхтича
Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і
вігублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчав по
історіях або ледве в них описана, але яка, злякавшись Польщу аж до основ і
розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства,
а народу Руському давши випити найгіркотнішій келих, що його з днів Нерона та
Калігули не всі християни скушувалі, перетворила його на інший вид і стан "
[110, с. 70-71].
спричинило ці трагічні
події укладення православними ієрархами України і Білорусі унії з Римом. Автор
"Історії Русів" приводить досить вагомі аргументи прихильників унії на
виправдання їх кроку: попадання східних Патріархій у залежність від влади
мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їх
освіти, відступ московського християнства від істинного православ'я, зараження
його "розколом Стрігольщіні" та різними іншими єресями. Однак зовсім
не це він вважає головним мотивом, що рухалася лідерами уніатів. Вони, на його
думку, прагнули перш за все забезпечити свої майнові інтереси: наданням
єпископам і монастирям сіл, а священикам по п'ятнадцять дворів у кріпосну
залежність з числа їх парафіян. "Духовенство Руське, спокусившись
закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчічів та чад духовних і не
турбуючись анітрохи про обов'язки сої перед Богом, перед спільною Церквою і
перед народом, що їх обрав, підписали згоду на Унію і присягою те
ствердили "[110, с. 71].
Унія, відзначає
"Історія Русів", підтримана збройною силою польської держави,
поставила українців у принижень становище: українських православних депутатів
відлучено від загальнодержавного сейму, лицарство - від виборів та посад
урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей і названо
"холопами", а всіх, хто не прийняв унію - схизматиками.
Проблеми православних
українців зумовлювало не лише бажанням вищого православного духовенства стати
в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв'язку зі зрадою
шляхетського стану, опертя на прагненні зберегти і примножити свої привілеї:
"Страждання і розпуки народу побільшалісь новою нагодою, яка вчинила ще
прікметнішою всій землі епоху. Чиновні Шляхетство Малоросійське, що перебувало
на військових та земських посадах, не стерпівши наруги від Поляків і не змігши
перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків,
відкінулося від народу свого і різними підступамі, обіцянками, дарунками
закупило візначнішіх урядників Польських і Духовних Римських, Зладив і
запріязнілось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля
навернулися зовсім в католицтво Римське. Згодом те шляхетство, єднаючісь з
Шляхетством Польським посвояченням, родічанням і іншими обов'язками, відреклось
і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотврівші природні
назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе
природжених поляками "[110, с. 80-81].
Такі дії української
шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що
подібні процеси для нього не були просто принизливим фактом минулого в історії
власного народу - кінець XVIII-початок XIX століття був часом, коли
представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької
старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного - змінювали
мову, прізвища, а фактично - зраджували Батьківщину і свій народ.
Зрада власного народу і
його інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили з
перекінчіків ревнивий захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду
народу українській шляхті було повернено маєтки, посади та зрівняно у правах з
польською, автор "Історії Русів" зазначає: "У подяку за те
прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і,
наслідуючи їх, гнали преізліха цей нещасний народ. Головний політичний намір
полягав у тому, щоб знесіліті війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що
складалися з реєстрових Козаків, в чому вони й досягай свого "[110, с.
81].
Зрада українців
провідною верств, якою була до початку XVII століття українська шляхта, стало
постійним фактором української історії і причиною всіх головних лих
українського народу. Описуючи подальші історичні події, "Історія
Русів "неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах і
бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів
у справі експлуатації своїх одноплемінніків. Зрада стає фактично способом
існування української шляхти: "Шляхетство теє, бувши завжди серед
найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводіло під уряд її
чимало мін підступамі своїми, контактами і відвертими зрадами, задуманий на
користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введення
його у підозру, недовір'я і в найбільш тіранські за те муки, урядом верховним
по необачності над ним вчинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в
Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною ... "[110,
с. 167].
Такі антішляхетські
настрої автора "Історії Русів" виглядають, на перший погляд, дещо
дивно на фоні його постійного бажання підкреслювати аристократичне походженнякозацтва та його старшини, корені яких він виводить від часів князя Володимира
та "козарів", яких Володимир Мономах перейменував у
"козаків". "Історія Русів" постійно наголошує на
князівських титули перших гетьманів, на рівність політичного становища та прав
козаків і шляхти. Пояснити це можна тим, що симпатії автора однозначно
знаходяться на боці козацтва і для того, щоб виправдати його претензії на
національне провідніцтво автор дозволяє собі в аналізі деяких історичних фактів
"згущуваті фарби". А роль традиції у обгрунтуванні претензій на владу
для того часу залишається виключно великою, і тому постійне нагадування про
князівсько-боярські корені козацтва є цілком виправдане з точки зору політичної
спрямованості твору. Крім того, козацтво, на відміну від шляхти, залишилось
вірним вірі предків, а цей фактор був дуже важливий для автора і він наголошує
на ньому на протязі всього твору.
Зрада вищого
православного духовенства та шляхти робить козацтво практично єдиним
репрезентантом інтересів та захисником нації. Ті з шляхти, хто залишився вірним
своєму народу і висвячення з допомогою козаків нове вище православне духовенство
тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії
козацтва. А місія ця, як вважає автор "Історії Русів" є, після
порушення умов "добровільного об'єднання Польщі, Литви і Малої Росії",
самоочевидно - національне визволення і відновлення історичної справедливості
та державності.
Здійснити цю місію доля
обрала Б. Хмельницького. І автор "Історії Русів" показує, що гетьман
зумів відновити історичну справедливість вже на першому етапі
національно-визвольної революції. Для підтвердження цієї тези він приводить
кілька пунктів Зборівського договору, два з яких є найважливішими для вияснення
розуміння ним суті політичного статусу козацької держави:
"1. Народ Руський з
усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною
приналежністю увільняється, візволяється і вилучається з усіх домагань та
долеглостей Польських і литовських на віки вічні, яко з віків вільний,
самостійний і незвойованій, а лише за самими добровільними угодами і пактами до
єдності Польської і литовської приналежних ....
3. Народ руський од
цього часу є і має бути ні від кого крім себе самого і уряду свого, незалежним;
а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно від усіх
станів, і присудив старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями
Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заважає, не втручається ніяким кольвек
способом, ні тайним, ні явним, а найбарзій насильством "[110, с. 138].
Ці пункти проголошують
не створення нової держави, а відродження колишньої політичної самостійності
українців. Однак не лише відновлення історичної справедливості є підставою для
збройного виступу козаків. Вони прагнуть вирішити не тільки питання
державно-політичного характеру, а й соціального. Автор "Історії Русів"
визначає один з рушійних мотивів козацького повстання вустами Б. Хмельницького,
який, пояснюючи реєстровім козакам причину свого виступу і нагадавши про
порушення давніх договорів, зокрема, заявляє: "Ми підняли зброю не заради
користолюбство якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни
нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що
живуть на світі, завжди боронили й боронітімуть вічно життя своє, свободу і
власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і
птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і
природа з волі Творця всіх і Господа дала їм для того різне знаряддя в самих
членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулімі і волочити тяжкі кайдани рабства в
дрімоті й ганебному невільніцтві ще й по власній землі своїй? "[110, с.
104].
Соціальний мотив
боротьби козацтва досить послідовно проводиться в "Історії Русів" --
порушення соціальних прав українців, надмірний визиск селянства, соціальні
мотиви унії, розкриття істинних причин суперечностей між магнатами і шляхтою та
рештою народу, захисником якого виступає козацтво - все це висвітлюється
автором з позицій обгрунтування справедливості антіпольскькіх повстань козаків
і національно-визвольної революції Б. Хмельницького зокрема.
Вирішення соціальних,
національних та релігійних проблем повинно було втілитись, на думку автора
"Історії Русів", у створенні козацької держави, заснованої на
відродженні і утвердженні комплексу "вольностей", за які козаки
боролись послідовно і в усі часи. Ці "козацькі вольності" є
соціально-політичним ідеалом, який і обстоюється в роботі. Як зазначає В. В.
Кравченко "... автор" Історії Русів "добре уявляв собі поняття
малоросійських вольностей, які для нього мали вигляд розвиненої державності з
усіма належними їй атрибутами - власною адміністрацією, вищою судовою владою,
державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивільно-правовим
кодексом і т.д. Автор зображував її у вигляді козацької демократії, вищим
органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів
суспільства, або "чинів та козаків", "чинів і війська",
названих в одному місці просто "зборами", а в іншому - Генеральним
сеймом. До компетенції цього органу влади автор відносив питання війни і миру,
зовнішньополітичних пріоритетів, вибори гетьмана, тобто всі найважливіші
проблеми життя краю "[130, с. 33]. Цей державницький ідеал базується на
загальнодемократичних засадах в розумінні того часу та перегукується з ідеями
Гадяцького трактату та Конституції П. Орлика.
Демократичність
козацьких вольностей підсилюється автором "Історії Русів" оповіддю
про те, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від пропозицій
сусідніх монархій отримати для свого роду право на спадкове володіння Україною
та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської,
але його право на це забезпечується вибором громадян держави. У той же час,
автор "Історії Русів" постійно наголошує на тому, що гетьманом НЕ
може стати простий козак, а якщо таке і відбувається, то народ і державу
чекають серйозні проблеми. Також підкреслюється, що адміністративні посади в
козацькій державі посідали "питомі русака", що мали в ній фамільні
корені та тривалу родову осідлість.
Перші перемоги над
поляками поставили перед козацтвом, відзначає "Історія Русів",
питання про те, що робити далі. Устами Б. Хмельницького автор ставить питання
про необхідність пошуку зовнішньої підтримки молодої держави та отримання
протекції з боку сильніших держав. Необхідність цього кроку пояснюється
наступним чином: "А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна,
але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого
погляду запрімітіть, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і
незручної для украплення, робить з нас граліще невідомої долі і сліпих
випадків "[110, с. 142]. Подібне використання в якості аргументу
геополітичного становища України зближує "Історію Русів" з ідеями,
висловленими П. Орликом у "виводі прав України".
Тема вибору зовнішньої
орієнтації є одним з провідних політичних мотивів "Історії Русів",
автор до неї повертається неодноразово, прагне навести вичерпну аргументацію на
користь того чи іншого варіанту. Так описуючи ситуацію після укладення
Зборівської угоди та надходження пропозицій про протекцію з боку сусідніх
держав, "Історія Русів" використовує фабулу відомого літописного
сюжету про вибір віри князем Володимиром - посли Польщі, Туреччини та
Московщини приносять козакам дари і пропонують союз і протекцію. Оцінка цих
дарів та їх прихованого сенсу дається устами українського духовенства:
"... Дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ,
що з поляками житиме, ходити в сукнях і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті
і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний
вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в
рогожею, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості,
що вбере він у рогожі і під рогожі "[110, с. 142].
Сам автор підкреслено
відмежовується від таких висновків про можливі результати вибору тієї чи іншої
зовнішньо-політичної орієнтації, зазначаючи, що духовенство в переважній своїй
частині навернення з уніатства і таємно жалкували за втраченою владою над
простим народом, що її надали поляки. Однак варто зазначити, що автор
"Історії Русів" досить часто використовує таку манеру викладу думок,
коли його власні оголошені позиції і симпатії в аргументації явно програють
висловлюванням його "ідейних опонентів", цитованих ним же самим. Пояснити
таку особливість можна з урахуванням особливостей царської цензури та наслідків
вільнодумніх висловлювань. Використовуючи ж апокріфічній принцип викладення
позиції, автор "Історії Русів" зберігав не лише свою свободу, а й
можливість розповсюдження свого твору. І, можливо, саме це сприяло появі цієї
книжки друком в умовах жорсткого тиску з боку російського самодержавства на
будь-які прояви "малоросійського сепаратизму".
Засуджуючи начебто
антімосковську позицію духовенства, автор "Історії Русів" в тому ж
місці твору приводить яскравий публіцистичний виступ улюбленця рядового
козацтва, блискучого полководця І. Богуна. Говорячи про можливі наслідки
орієнтації на Москву той заявляє: "... в народі Московському владарює
найнеключіміше рабство і невільніцтво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого
і Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку,
створено нібито для того, щоб в ньому не мати, а лише рабствуваті. Самі
вельможі та бояри Московські тітулуються звичайно рабами царськими, і в проханнях
своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу,
то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а
накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або за їх назвою, кресьяні
обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомімі у світі
правами та привласнення, продаються на торжищах і в житло од власників і
господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вімінюються, і
продані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом,
добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і
дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключімім народом є те
саме, що кинутися з вогню в полум'я "[110, с. 142-143].
Не менш різкими є
висловлювання рядових козаків, які вважають, що неприпустимо, визволили від
польської залежності, добровільно запродати в неволю, та ще й "такому
народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найліхішу їхню годину, не подав
навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах
за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі "[110, с.
143-144]. При цьому вони підкреслюють, що єдиний аргумент на користь
Московської держави - належність до однієї віри - не витримує ніякої критики:
"А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному
домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні
жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і
хрестів, і хто з них кращий, той і є достойнішій для почитання і сильніший до
помочі людської; для Бога ж, Творця і Господа, невідомо що у них зостається.
Отож коли з таким народом об'єднатися нам, то або вони нас Розпродадуть
поодинці, або переморять нас на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто не пустити
в дім свій ніякого нашого перехожого ... "[110, с. 144 .].
Для виступу І. Богуна і
простих козаків характерним є акцентування уваги саме на політичних та
соціальних вадах організації суспільного життя в Московській державі і
наголошується на можливості вкрай негативних наслідків для українського народу
у випадку союзу з цією країною.
Давши таку картину
загальнонародного спротиву самій ідеї об'єднатися союзом з Московською
державою, автор "Історії Русів" зазначає, що Б. Хмельницький змушений
був відступити від неї на деякий час, зазначивши, що особливості геополітичного
становища України змусять все ж повернутися до ідеї про пошук зовнішньої опори
і союзників.
Б. Хмельницький в цілому
зображений в "Історії Русів" традиціях тогочасної російської
історіографії - визначний воєначальник, що прагнув до об'єднання "двох
Росій "і послідовно прітрімувався цієї ідеї. Вершиною його сподівань стали
Березневі статті, укладені в Переяславі. Правда "Історія Русів" не
ідеалізує ситуацію і не говорить про одностайну підтримку цих дій Б.
Хмельницького: знову постає питання вибору і знову гетьман використовує як
головний аргумент спільність віри. Сам же автор "Історії Русів"
підкреслює, що Березневі статті головним своїм змістом мали підтвердити
відродження стародавніх прав і вольностей та української державності. З усіх
статей він приводить тільки три: про збереження всіх колишніх козацьких
привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав
Руських та про невтручання московитів у судові справи в Україні.
Як пише В. В. Кравченко,
відзначаючи специфіку трактування Березневих статей та пов'язаних з їх
прийняттям подій: "... Переяславська угода та Березневі статті
потрактовані автором в дусі не надання, а підтвердження всіх тих прав і свобод,
які українці, на його думку, мали з найдавніших часів. Україна, стверджував
автор, приєдналася до Росії так же як раніше до Литви, а потім до Польщі --
добровільно, з власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних, Не
випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою
обох сторін - спочатку російської, а потім української. Таким чином, приєднання
України до Росії набувало вигляду союзної угоди двох рівноправних держав "
[130, с. 86-87].
Введення в текст факту і
акцентація уваги на начебто прийнятті присяги московськими полами від імені
царя використовується автором "Історії Русів" свідомо, для
підтвердження рівноправності сторін, що уклали даний договір. Хоча автора
"Історії Русів" прийнято вважати прихильником автономістічної
концепції, постійне підкреслення, нехай і вустами різних, часом негативних
історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродженні
державницьких традицій, рівноправності України як суб'єкта міжнародного права з
її сусідами, постійно видає його дійсні бажання. При цьому, якщо він і приймає
ідею про можливість зовнішньої протекції, то здійснення її з боку Московського
царства викликає найбільше несприйняття у персонажів книжки. Так дізнавшись про
укладення Переяславської угоди, Кримський хан звертається до Б. Хмельницького
зі словами, що мають не лише "пророче" значення і не залишають каменя
на камені від офіційного обгрунтування вигод московської протекції для України,
але й видають, у значній мірі, бачення цього питання автором "Історії
Русів ":" ... таке поєднання спричиняти буде вічну ворожнечу до Козаків
і до Московії ОДО всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем
своїм є першим і повсякчасно зборище, або плацом, зручним для нашестя
ворожого, їхніх баталій і плюндрування сього народу. Війни ж з Московією суть
неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона нещодавно
вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є
данніця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже непісьменні і
чісленністю різновірств і химерних храм подобляється поганство, а лютістю
перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід
нагадати їх прічеплівість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели
безглузду і довголітню чвари і війни зі шведами і поляками, зауваживши в
листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно
чубляться і тіранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і
не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства і домагань,
за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку і Римську,
викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за
спадком начебто князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького
Костянтина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським
Київським, а не Московським, і походив од скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале
правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі
злочинно замучивЧи, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де
немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і
Русаки ваші плазуватімуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками "[110,
с. 182-183].
Словами хана
підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного
- Захисту від вторгнення інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вона стане
ареною безперервних воєн, в яких Україну чекають великі втрати, у тому числі
навіть власного імені та історичної пам'яті. Таке "пророцтво"
спиралося на події сторіччя по укладенні Переяславського договору і добре
відомі авторові з козацьких літописів.
Для того щоб зняти
проблему суперечності між реаліями історії та героїчним образом Б.
Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем і стратегом, автор
"Історії Русів" вкладає в уста гетьмана слова виправдання перед ханом
та нащадками :"... коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав
собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є
нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше
його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю,
якою, буває, аспідова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ цей
з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під
управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і
війнами. Але перше нашестя і спустошення татарське з Ханом своїм Батиєм завело
його в протекцію Литовську, а опісля - і до злуки з Польщею. Тую злуку
зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранське своїм правлінням, а свободу і
вільність народну поновило правосуддя Боже, продвігнувші народ до неймовірної
хоробрості і мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг
жити без допомоги чужої. Але, видно, провидіння Боже, яке влаштовує справи
людські завше на краще, вибрало злуку його з народом єдіновірнім та
єдіноплеміннім за доброю та взаємною згодою невимушеною, котрі руйнувати я
вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу "[110, с. 184].
З усіх аргументів, що
наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним
є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі
інші - геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації
магнатську-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче
розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи
в уста різних персонажів своєї книжки.
Серед аргументів проти
московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу
політичних сил в тогочасній Європі. Так "Історія Русів" відзначає:
"Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори
Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись.
Царство Московське, хоча саме по собі і не мало ще у сусідів важливого
значення, яко зруйноване і приниження недавнімі жахами самозванців і міжусобиць,
одначе заздрість сусідів, я
