Тріп i лля та слов'янство
Виконав студент групи М-31 Полішко Валентин
Київ 2004
Трипільська культура.
На території України Трипільська культура була поширена у
Лісостепу - від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Час
її існування: друга половина шостого - перша чверть третього тисячоліття до
Христа. На землях України нині відомо близько 2000 трипільських пам'яток:
поселень, могильників, курганів. Понад сто років досліджують цю давню
цивілізацію археологи, здобувши під час розкопок важливий матеріал для
відтворення давньої історії, відкривши тисячі шедеврів давнього мистецтва.
Розселення людності Трипільської культури на теренах
Лісостепу сприяло зростанню її чисельності та добробуту. Не всі відомі нам
Трипільські поселення існували одночасно, адже їх мешканці періодично
переносили свої поселення на нове місце. Тому ідея циклічності, повторюваності
набула особливого змісту і значення у світогляді давніх землеробів краю. На полях
вони вирощували плівчасті пшениці, ячмінь, горох, бобові. Посіви, на думку
палеоботаніків, були чистими, а поля використовували тривалий час. Врожай
збирали серпами з креміннімі вкладенікамі.
спор-пілкові аналізи дозволили відтворити рослинний
світ, який оточував Трипільські поселення шість тисячоліть тому. Біля хат та на
стежках ріс подорожник, далі - кропива. Схили балок вкривала буйне різнотрав'я,
червоніли мальви, білів в'юнок та рожевілі дикі гвоздики. На полі, серед
пшениці, сінілі волошки. Над струмками та річечкамі росли верби, вільха, кущі
ліщини. В байраках росли дубові та грабові ліси. В лісах було багато зубрів,
оленів, кабанів, водилися ведмеді, вовки, лиси та зайці.
Тисячі дерев кам'яними та мідними сокирами зрубали
Спочатку їхні поселення були невеликими
- Від семи до чотирнадцяти будівель, а з часом виникли справжні міста з
тисячами споруд. Будинки мали каркасно-стовпову конструкцію. Стіни робили з
дерева або плели з лози, а потім обмащувалі глиною з домішками полови. Цей тип
житла виник в Трипільські часи і існує в лісостепу України донині.
Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні
моделі жител та храмів. Серед них є двоповерхові. Існування у трипільців
кількаповерховіх споруд засвідчується також розкопками залишків міських
кварталів. Міжповерхові перекриття робилися з дерева та обмащуваліся глиною, як
і стіни. Другий поверх звичайно був житловим, а перший - господарчим. Підлогу і
стіни фарбували в червоний і білий кольори, вкривали геометричних орнаментом,
який мав оберігати мешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювалися
відкритими вогнищами та печами, по-чорному. Вздовж однієї з стін робили довгу
глиняну лаву - на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, в які
вмонтовувалі камені для розтирання зерна на борошно.
Навпроти єдиного округлого вікна, яке звичайно робили у
протилежній до входу стіні, зводили глиняний жертовник - у плані округлий або
хрестоподібній. Вівтар фарбували в червоний колір та прикрашали рітім спіральним
орнаментом. Загальна площа трипільських жител становила від 60-100 до 200-300
кв. м. Крім жител, відомі також, повторимо, храми та інші громадські споруди.
Одна з таємниць Трипільської культури - знайдені
археологами рештки тисяч спалених будівель. Серед руїн - десятки, а іноді й
сотні посудин, статуетки людей та тварин, інструменти, кістки тварин, а деколи
і людей. На початку вивчення цієї культури В. Хвойка розглядав ці рештки як
"Будинки мертвих". Інші археологи доводили, що це звичайні житла. Сучасні
дослідження свідчать, що є сенс поєднати ці висновки. Справді, тривалий час ці
споруди служили людям як будинки, комори, храми. Та надходив певний час, і всі
ці споруди ставали житла мертвих - притулком для душ предків, яким
належали багаті пожертви - весь цей чудовий посуд, реманент, м'ясо жертовних
тварин. Такий будинок, все селище належало спалити і спокійно переселитися на
інше місце, до нових полів та угідь, лишивши старі ниви предкам. І так тривало
понад дві тисячі років - доки існувала Трипільська цивілізація на землях від
Карпат до Дніпра. Освячений тисячолітньою традицією, землеробський цикл
трипільців полягав у будівництві кожні 60-80 років нових поселень.
Найбільші з трипільських міст існували у V тисячолітті до
Христа. Їхні розміри вражають: сотні гектарів площі, тисячі жител, чисельність
мешканців - до 10-15 тисяч чоловік. Потужні укріплення, які зводилися по колу у
кілька рядів і складалися із сотень щільно прибудованих одна до одної дво-і
навіть триповерховий споруд, надійно захищали своїх господарів. Населення міст
займалося переважно сільським господарством, проте були там і ремісники --
гончарі, ковалі, ткачі.
Коли шукають корені народів, які жили на землях України,
так чи інакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля - це перший
хліб, перший метал, початок планетарного землеробського світогляду на теренах,
які нині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізації
Європи і зробили дуже вагомий внесок у формування сучасної культури України.
Східні слов'яни в давнину. Культура. Світогляд.
Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського
населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що
прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн
Прип'яті. Звідси на початку VII ст.воні стали розселятіся в усіх напрямах: на
північному сході заглібіліся в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії
Волги, на заході їхні поселення сягали р.. Ельба Північній Німеччині. Та
найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче
потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо
порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло
собою повільний рух із праслов'янськіх земель, у процесі якого зберігалися зв'язки
з прабатьківщіною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою
цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах
з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а
НЕ загарбники. Проте, розселяючісь, вони водночас і розпорошуваліся.
Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на
початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи:
західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та
словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та
сербохорватська; східно-слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська
та білоруська мови.
У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому
березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського
населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні
прямі предки - анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти,
вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни
переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни
продовжували розселятіся. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних
союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них
були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших
східнослов'янських племен України належали древляни - на північному заході,
сіверці - на північному сході, уличі й тиверці - на півдні. У західній частині
країни жили волиняни та дуліби.
східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за
розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від
одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень
виростала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені
фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових
обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом
населених пунктів. Тому скандінаві називали ці землі «Гардарікі», що значить
«Країна укріплень».
Про політичну організацію східних слов'ян відомо
небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої
влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння
спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди.
Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне
розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною
власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й
загартовані воїни, здатні витримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі.
Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати
у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість
були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у
VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали
проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі
сукна, ювелірні вироби східні сло-в'яне могли запропонувати традиційні плоди
своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінілі над
усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., Коли у зносини зі східними слов'янами
ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію
в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі
слов'яни, зокрема сіверці, вятічі та поляни, були змушені сплачувати хозарам
данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову
важливу добу своєї історії.
Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та
римські письменники від VII ст. до Р.
X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непота, Пліші, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям.
Ґогській історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами),
живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра », але за іншими
відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст.
держава антів охоплювала значно ширшу територію - від Дону, Чорного моря до рік
Віслі, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.
Жили анти ієваяікімі поселеннями по беретах річок та
озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували
чернахівські, але мали вони й окремі - для воїнів, яких ховали зі зброєю. Малі
укріплення не в кожвому селі, а спільні - для кількох поселень. М. Ю. Врайчевській приписує ахтам т. зв.
Змієві або Троякові вали, які тягвуться на десятки кілометрів по річках Красна
- Стугва, Рось - Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10
метрів заввишки. Найбільше Антського речей у басейні р.. Росі; лучеві фібулі,
підвіски, лунніці, дзвоники, прорізні бляшки - всі ці речі О. Спщія та В. Рибак »
відносять до антів і всі вони згодом відбилися в українських речах. Треба
сказати, що з археологічного погляду пам'ятки авхів ще мало досліджені.
Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні
вважають Антського державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібській
союз ». Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож - з
готами, Мезамір - з аварами і т. д.).
У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як
перша відома нам спроба предків українського народу створити державне
об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті.
Держава антів протрівала три сторіччя - від кінця IV до
початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.
Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони
разом з гунами посуваються на захід. У ІІІ-VІ ст. ст.
західні та південні слов'яни опанували вже ті землі, на яких застала їх
історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.
У V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів,
переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися
від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського
хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках VI.
ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари.
Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни приходять у рух і
подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі лісів Поділля,
Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню
р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже
зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в
Ужгороді, населення мовою, народністю - рідні брати «малоросіян». Звідти на
північний схід сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семігороддя була
заселена українцями. У ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь,
Руський торг. Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між
іншим, назва притоки Дніпра - «Десна», себто «права». Якби вони йшли з півночі
на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її «правою».
«Повість временних літ» подає перелік слов'янських племен так, як вони жили в
XI столітті. «Це бо тільки словенеск язьік в Руси, поляне: деревляни,
ноугородці, полочани, дретовічі, північ, бужани, зане седоша по Бугу, після ж
вельшяне ». Кількома рядками вище читаємо: «Коли ж поляни жіущем особе якоже
рекохом, сущим від роду словенска, й нарекошася галявині, а деревляни від словен
ж, й нарекошася древляни; радимичі бо й в'ятичі від ляхів. Бяста два брати в
лясех, - Радим, а другий Вятка, - й приведеш седоста Радим на Сожю, а
прозвашася радимичі, а Вятка седе з родом своїм на Оце, від нього ж прозвашася
в'ятичі. Й жівяху у світі поляни, й деревляни, й північ, й радимичі, в'ятичі й
хрвате. Дуліб жівяху по Бугу, де ньше вельшяне, а влучивши й тиверці седяху по
Дністру, пріседяху до Дунаеви. »
В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє
княжіння - «в полях, а в деревлях своє, а дреговичі своє) а словени своє в
Новегороде, а інше на Полоті полочани. Від них же кривичі, іже седят на верх
Волги, й на верх Двіньі й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо
седят кривичі. Таже північ від них ».
У цьому списку подано племена, від яких походять:
український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше
бужани та волиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговічі,
крівічі, полочани та радімічі) і великоруський (словени та в'ятічі). Сіверяни
жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому Дніпру,
деревляни - по Тетереву, вужеві та Горині, на Волині - дуліби або бужани, «де нині
волиняни », на долішньому возі. Вони ж звуться бужани, бо живуть по р.. Возі,
та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад
Дністром та Богом, а тиверці - між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно
тут літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу
Велико-Моравської держави і від к походять українці східної та західної
Галичини. У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних
чужінецькіх письменників. У IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний
баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян,
уличів. У Х ст. Костянтин Порфірородній теж перелічував племена: крівічів,
дреговічів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У
тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен - волінана, і називав їхнього
царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву
антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст.
ст. Його заміняють назви окремих племен.
У Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен.
Збереглися назви долішнього Дніпра - Білобережжя і частини чорноморського
побережжя - «Лукомор'я».
На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олеша,
пізніше - Олепікі. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі
Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна
пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного
українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість временних літ». Про уличів
та тіверців літописець в XI ст. пише так: «Уличі й тиверці седяху бо по
Дністру, пріседяху до Дунаеви. Бе безліч їх; седяху бо по Дністру оли до моря
й суть градьі їх до цього дня, да то ся зваху від Грек Велика СКУФ ». Таким
чином виявляється, що від «безлічі» уличів та тіверців залишилися тільки
городища, а вони подалися на північ. На
пересунення племені полян вказує пояснення «повісти» на походження назви полян
від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі.
Останній рух, який зафіксувала «Повість» - це прихід із Польщі, від ляхів, двох
братів - Радим та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радим на Сожем, а
В'ятка на Оці.
Серед усіг цих українських племен провідне значення
набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці,
безперервно залюднене, починаючи з часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про
яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадір готських часів. У
всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать аровеоіогічіі
дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським письменником під
назвою Куяр.
Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VIII сторіч, жили
вони здебільшого великими гуртами. Житла служили землянки з грубими, з
дерев'яними стінами, обмащенімі глиною, або хати з сіньмі та двома світліцямі,
що нагадують плянам сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для
переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з
безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення
зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної
церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви,
кінця Х століття.
Українські поселення мали укріплення - городища з
високими земляними валами та глибокими ровами. Ровміщаліся вони переважно на
високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато місті у
Київщині - 400, на Волині - 350, на Поділлі - 260, на Чернігівщині - 208, у
Галичині - 100. Ці городища були рйного розміру.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ
мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг
змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк
(Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні
заняття населення. Це було рільніцтво (на що вказує хліборобський інвентар),
скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало
ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла. Важливе місце посідало
полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів, а також
тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лісів різних типів, а головне --
бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску
відігравало значну роль в житті.
Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних
купців і втягалі людність України з далеких, часів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізувалі важливі річкові
шляхи, які зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий
торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою - був Волзька.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну
діяльність і включив до свого кола фінські країни Східньої Евройі, швкову
Віярмію. В лісах північної Европи воділося багато цінного звіра: горностаїв,
соболів, куниць, чорнобуріх лісів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді
на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.
Ці хутра Складові від VII ст. головним дредметом експорту.
Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаівться З дорогоцінного
східнього срібла та арабських діргемів. Діргемі надзвичайно зручні для
датування знахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при якому їх
карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.
Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі - Китай.
Волзька шлях проходив поза українською територією, але
великі притоки Дніпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші-зв'язували
Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійськім. Морем. Де волоком, де по
річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної
торгівлі з арабами залишалися великі скарби діргемів. На острові ґотлянді
знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві - кілька знахідок по 2-3 тисячі діргемів у
кожній, у Могилеві в одній знахідці - 1300 діргемів, у с. Копіївці Вінницької
області - 500 діргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено
західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські
письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони
писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до
Олександрії. Арабськійпісьменнік кінця VIII ст. Мохаммед
бен Істак писав, що ці товари спрямовували до Тегерану.
Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші:
Двінській - від ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на
Дніпро. У Гродні був значний осевід якого збереглися могильники, рештки княжого
палацу. Одночасно з «шляхами з варягів у греки» існував шлях, який) етінав
Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря ягою, волоком на Дін.
Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро - Сейму, Десни, або через Псьол,
Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід Прип'яттю або суходолом на
Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу - зброю,
металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали
північ з півднем, захід - із сходом, арабів та Візантію - із Скандінавією,
Індію та Китай - з імперією Карла Великого. Короля українських племен не була
пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею,
а вносили насамперед - хутра, на які був однаковий попит і в Арабському
халіфаті, і у Візантії, і в Західній Евроггі. Вони експортували мед та віск, на
які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та питво, а віск - на
освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й «челядь» - рабів.
Релігійне життя українських племен було дуже складне.
Перед запровадженням християнства кожне плем'я шанували своїх богів і мало
власні культи, але з процесом творення держави відбувається об'єднання цих
богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хорі,
Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці Х ст. Володимир
прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ
Деруна. З хрістіянізацією України зникли відомості про головних богів
поганського пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де
відбувалися ритуальні дії. Очевидно, були «капища» - на це вказують споруди з
каменю біля княжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в
Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і
«Культовий будинок» в Білгороді.
Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення
«Капищ». Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида
знайдено в р. Збручі. Вона мала обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі
були барельєфі жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено
Ліпіці біля Рогатина, з 4 головами. У релігійних віруваннях
українців існували дві течії: обожнення природи в ріаніх формах та культ роду.
Для українця вся природа була населена масою різних божеств: Польовик,
лісовікі, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть, мовляв, у річках, болотах, у
лісах і мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У
зв'язку з таким погаідом на природу існували різноманітні обряди, свята,
пов'язані зі змінами весни, літа, осені, зими. Вони перейшли й до християнських
свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, «маеленіця», весяянкі,
гагілкі, Купала тощо. У цих ємних відбивається втаровінній хліборобський та
скотарських побут. Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе
життя. На козковому відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час
народін, весілля, смерті. Існувала віра в життя після смерті. Мерців палили або
хоронили, з ними покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи
невільніцю. Насипали горбки, іноді дуже
високі - кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів,
навпаки - багато з них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть,
хоч вони були й пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення
збереглися в масі пісень обрядових, сезоновіх, пов'язаних з різними видами праці. Важливою рисою
релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність, ясність. Українці не
мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям
з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.
