Історія України (2)

62 . Піднесення українського національного руху на початку XX ст. Утворення національних політичних партій.

Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу створення українських політичних партій. На початку 70-х рр.. ХІХ ст. центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного руху. На початку 70-х р.. заходами і коштами наддніпрянських українців у Львові було засноване наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. З Києва приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає видавати свою багатотомного історію України.

Прихильники та послідовники ідей М. Драгоманова в Галичині у 1890-1891 рр.. організували політичну радикальну партію. Провідними діячами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. На першому установчому з'їзді в 1890 р.. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного соціалізму. А на з'їзді 1895 року радикальна партія "проголошує ідею політичної самостійності України.

1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації українства, що завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами скликання наради були М. Гру шевський, І. Франко та ін. Програмою цієї партії передбачалося об'єднання земель Галичини й Буковини, розв'язання економічних питань, пов'язаних з викупом великої земельної власності і поділом землі між селянами.

У кінці XIX - на початку XX ст. активізується політичне життя у Східній Україні. У 1891 р, група молодих патріотів (В. Боровик, І. Липа, М. Кононенко, В. Степаненко, В. Самійленко, Є.. Тимченко, М. Міхновський, М. Коцюбинський та ін. ), Відвідавши Тарасову могилу в Каневі, організували «Братство тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського народу. Але вже в 1893 р.. , Після арешту кількох членів товариства, воно припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 року у Харкові формується Революційна українська партій (РУП). її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич та ін. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та деяких інших містах партія мала свої осередки, що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин», поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких лунали заклики до революції. Вже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею самостійності України. За своїм складом РУП була неоднорідною і в умовах наростання революційного руху розкололася. Відверто шовіністичні елементи на чолі з харківським адвокатом М. Міхнонськім вийшли з РУП і заснували Народну українську партію (НУП).

У грудні 1904 р, із РУП вийшла група, очолювана М. Меленевськім, яка створила Українську соціал-демократичну спілку ( «Спілка).

Вона стала на меншовіцькі позиції і потім влилася до складу меншовіцького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп махновського та Меленевського, у грудні 1905 р.. на своєму з'їзді перейменували РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич, УСДРП висловлювалася за автономію України в складі російської держави, проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою. УСДРП разом з Українською партією соціалістів-революціонерів відігравала важливу роль у створенні української держави в 1917 р.

Однією з дрібнобуржуазніх партій в Україні була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Ті було створено в 1906 р.. колишніми рупівцямі. Проте установчий з'їзд, на якому офіційно було затверджено програму партії, відбувся лише в квітні 1917 р..

Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25 більшовицьких груп. Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з вимогами соціального захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури українського та інших народів.

Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й ліберальних сил української буржуазії. 1904 року в Києві з ліберальних елементів було організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є.. Тимченко та Є.. Чикаленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і заснувала Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленний, обстоювали в основному ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користування українською мовою в школах і адміністративних установах.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що в кінці XIX ст. , Особливо в переддень революції 1905-1907 рр.. в Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення все чіткіше вімальовуваліся програмні вимоги основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та національних проблем України. по суті варіантом царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. в Росії. Як і в Росії, такий маневр урядових кіл викликав політичне розмежування в країні.

63. Загострення міжімперіалістічніх суперечностей на початку ХХ ст.

Створення у Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів. Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстічніх країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х р.. XIX ст. розвивалася у З-4 рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія -- разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі XIX-XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувші Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

розподільчих пунктах Гомеля і Кременчука, де формувалися частини для відправки на фронт, заворушення солдат у Харкові тощо.

До руху робітників і селян приєдналися національні меншості Росії. Різке підвищення революційної активності мас, які не хотіли жити по-старому, свідчило про «кризу низів».

Із зростанням революційного руху поглиблювала і «криза верхів ». Війна з особливою силою виявила всю глибину суперечностей між царським режимом і дійсними потребами економічного і суспільного розвитку країни. На початку 1917р. країна опинилася перед загрозою загальної господарської розрухи. Кожен день війни коштував російському народу близько 50 млн. рублів. Режим самодержавства наскрізь прогнила. За період війни змінилося 4 голови Ради міністрів, б міністрів внутрішніх справ, 4 військових міністри, З міністри іноземних справ. Поразки царської армії на фронті розладналі весь старий урядовий механізм, озлобили проти нього всі класи населення.

Армія ставала все менш надійною. Факти свідчили, що вже другій половині 1916 р.. армія почала перетворюватись із захисника царизму на його ворога, а на початку 1917 р.. вона вже стала силою, готовою до повстання. Як же складалась ситуація в Україні у ці роки?

Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 рр.. - Понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 і навіть на 75%. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.

У сільському господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис.. десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн. -пудів.

поділена між ворогуючими державами - Росією й Австро-Угорщиною - Україна вже від початку першої світової війни зазнала великих руйнувань. Майже 3 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тис.. - У складі австрійської. Вони боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців змушували вбивати один одного.

На Східній Галичині та Північній Буковині, що стали ареною жорстоких боїв між військами австро-німецького блоку і царської Росії, посилився соціальний і національний гніт. Як австро-угорська, так і російська адміністрації нехтували найелементарнішімі правами українців.

З осені 1915р. евакуація почалася організацій та установ з Правобережної України. Київський університет переведено до Саратова, політехнічний інститут - до Воронежа. Було навіть порушене питання про евакуацію Києво-Печерської лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї.

1916 р. в Україні був позначений страйками та заворушеннями, що відбувалися під гаслом "Геть війну!" Керували ними підпільні соціалістичні організації. З цього приводу командувач Київської військової округи повідомляв до Ставки верховного головнокомандувача, що, незважаючи на репресивні заходи, повстання спалахують то в одному, то в іншому пункті і набирають великого поширення.

імперіалістична війна створила в Росії обстановку революційної кризи і впритул підвела народні маси до революції. На початку 1917 р. у країні склалася революційна ситуація.

64. Лютнева буржуазно-демократична революція.

Лютнева буржуазно-демократична революція була підготована всім попереднім ходом соціально-економічного і політичного розвитку Росії. Всесильним «режисером» революції, могутнім прискорювач революційного піднесення стала перша світова війна. У ході світової імперіалістичної війни різко загострилися внутрішні суперечності у всіх країнах, що воювали. Особливо це далося взнаки у Російській імперії. На початку 1917 р.. Росію охопила загальнонаціональна криза. Країна впритул підійшла до нової революції.

Важливо з'ясувати, які політичні сили діяли напередодні і в ході Лютневої революції, якою була їхня платформа.

У цей період, як і в роки першої російської революції, діяли три основні політичні сили. Перша - сама монархія, її ідеологія сформована відомими політиками,-К. Побєдоносцевім, М. Каткова, В. Мещерськім, К-Леонтьєвім, С. Вітте та ін. - Полягала в тому "що у періоди кризових ситуацій влада повинна уміти маневрувати, уникаючи будь-яких політичних поступок. У цілому урядовий курс напередодні лютого 1917 р.. можна оцінити як спробу політичного маневрування між реакцією і буржуазно-дворянсько опозицією. Друга - буржуазія, вплив якої у період війни значно посилився, Вона намагалася посісти панівне становище у політичному житті країни і консолідувалась під егідою кадетської партії. Третя-пролетаріат. Незважаючи на його кількісні та якісні зміни у період війни, він все ж залишався відносно згуртованим.

розстановку політичних сил у країні в значній мірі відбивали і три партійно-політичні табори: 1) урядовий (монархо-поміщицький), до якого входили всі поміщицько-монархічні партії та течії; 2) ліберально-буржуазний (кадети та інші буржуазно-опозиційні партії); 3) демократичний, який об'єднував більшовиків, дрібнобуржуазні народніцькі та соціал-демократичні партії.

Боротьба цих таборів і визначила весь хід і зміст Лютневої революції. Основна боротьба велася між урядовим і демократичним таборами. Опозиція маневрувала між ними. Лютнева революція 1917 р.. , Як і революція 1905-1907рр. За характером була буржуазно-демократичною, оскільки передбачала розв'язана тих самих завдань, які стояли перед першою революцією у Росії - повалення царизму і встановлення демократичної республіки, 8-рік. робочого дня, ліквідацію залишків кріпосніцтва та Ін.

Головною рушійною силою Лютневої революції був пролетаріат. Він же виступав як вождь, гегемон революції. Природним союзником робітничого класу в революції було багатомільйонне селянство. Саме ці класи послідовно боролися за повалення царизму, за ліквідацію залишків кріпосніцтва, за встановлення демократичної республіки.

Щодо російської буржуазії, то вона приєдналася до революції лише тоді, коли остання стала, перемагати.

Лідер буржуазії Мілюков чітко заявив: «Якщо перемога над царизмом відбудеться завдяки революції, то я проти такої перемоги ». Пізніше, в еміграції він писав: «Ми не хотіли цієї революції, ми особливо не хотіли, щоб вона прийшла під час війни. Ми відчайдушне боролися, щоб цього не сталося ».

Політичну платформу буржуазії виразно визначив другий її лідер. - В. Шульгін) який зазначав, що буржуазія зустріла революцію вороже всі свої сили спрямувала в лютневі дні на те, щоб знищити революцію, розшарувати її, вирвати з її рук силу.

Тому закономірно, що така політична лінія буржуазії НЕ могла забезпечити їй роль рушійної сили революції. Але, коли революційний рух мас став перемагати, "буржуазія приєдналася до революції і тим самим сприяла її прискоренню.

І917 р.. розпочався величезним політичним страйком 9 січня, у 12-ті роковини «кривавої неділі». У цей день страйкували і вийшли на демонстрації робітники Петрограда, Москви. Харкова, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Нижнього Новгорода, Тули, Горлівки, Макіївки, Новочеркаськ, Сімферополя, Пермі та інших пролетарських центрів.

Протягом всього січня не припинялися революційні заворушення мас. По всій країні страйкували близько 400 тис.. чоловік, причому майже половина з них брала участь у політичних страйках.

3 середини лютого 1917 р.. кількість страйків різко зросла. Росія вступила до нового, вищого етапу кризи. Розпочався процес переростання революційної ситуації в революцію.

Початок Лютневої революції збігся з Міжнародним жіночим вдень 23 лютого (ст. ст.). У цей день тільки у Петрограді величезній демонстрації взяло участь майже 130 тис.. трудящих, які йшли з гаслами: «Хліба!», «Геть війну!».

24 лютого в Петрограді у масових страйках і демонстраціях брало участь понад 200 тис.. робітників. А 25 лютого розпочався загальний політичний страйк, що охопив понад 300 тис. чоловік. Він супроводжувався мітингами, демонстраціями. У боротьбі з поліцією Демонстранти користувалися вже не тільки камінням, але подекуди і зброєю. З'явилися вбиті та поранені. До демонстрантів приєднувалися й солдати.

25 і 26 лютого відбулися засідання Бюро ЦК РСДРП, яке визначило завдання перевести страйк у збройне повстання, залучивши до нього солдатів гарнізону.

День 27 лютого став вирішальним у розвитку Лютневої буржуазно-демократичної революції. В цей день на бік повсталих робітників почали масово переходити солдати Петроградського гарнізону. Якщо вранці 27 лютого до повсталого народу прієдналось 10200, вдень - 25700 ^ то надвечір - уже 66700 солдатів столичного гарнізону.

Було захоплено в'язниці і визволено політичних в'язнів. Направлені, до Петрограда війська перейшли на бік повсталого народу. Перемога революції у Петрограді стала очевидною. У ці дні у столиці було вбито і поранено 1382 особи.

Слідом за переможним повстанням у Петрограді, революція перемогла у Москві, в інших великих містах, а незабаром - і по всій країні.

Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення. Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії. Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку в країні. Народ завоював політичні свободи. Із в'язниць І заслання повернулися тисячі революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали легальними. Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний устрій. Проте Лютнева революція не здійснила такі важливі вимоги народних мас, як впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких земель, припинення Імперіалістичної війни.

65. . Охарактеризуйте розстановку політичних сил у Росії після липневої кризи 1917р.

Особливо необхідно наголосити на третій, ліпневій політичній кризі. Вона була безпосередньо пов'язана з провалом наступу і великими втратами російських військ на фронті у червні 1917 р.. Криза почалася 3 липня стихійними демонстраціями у Петрограді проти Тимчасового уряду, а 4 липня уряд розстріляв мирну півмільйонну демонстрацію робітників, солдатів і матросів, які йшли під гаслом «Вся влада радам!» (було вбито 56, поранено - 650 чоловік). Мсншовіцько-есерівській ЦВК не тільки не перешкодив цьому, але й санкціонував виклик військ з фронту для придушення демонстрацій. Після липневих подій політична обстановка в країні докорінно змінилася. Завершився період двовладдя: вся влада була захоплена буржуазією, яку представляли у Тимчасовому уряді кадети і підтримували меншовики та есери. 8 липня Тимчасовий уряд очолив есери О. Ф. Керенський. 24 липня був утворений другий коаліційний уряд з представників буржуазних і дрібнобуржуазніх партій на чолі з Корейський. До складу цього уряду ввійшли 8 міністрів-кадетів або їхніх близьких прихильників, 3 есери (Керенський, Авксентьєв і Чернов), 2 меншовики (Нікітіні Соболєв) і 2 народні соціалісти (Пеше-хонов і Зарудний).

контрреволюція перейшла у відкритий наступ проти робітничого класу, селян, солдатів і матросів. Під загрозою опинилися демократичні завоювання народу, здобуті внаслідок перемоги Лютневої революції. Липневі події сприяли викриттю антинародного характеру Тимчасового буржуазного уряду і поведінки лідерів партій меншовиків та есерів; цим самим вони прискорили перехід трудящих мас на бік соціалістичної революції, на бік більшовиків. Після липневих подій будь-які сподівання на мирний перехід влади до рук пролетаріату стали неможливими. Владу можна було взяти лише шляхом збройного повстання, у відкритій борні. І більшовики змінили свою тактику: взяли курс на збройне повстання, яке було можливим лише за умови нового піднесення революції. Велику школу підготовки до збройного повстання пройшов робітничий клас Росії у дні корніловського заколоту (25-31 серпня 1917 р.). Захопивши у період липневих подій всю владу, буржуазія у згоді з меншовики і есерами готувалась до встановлення відкритої військової диктатури. Роль диктатора мусив відіграти Верховний головнокомандувач генерал Л. Г. Корнілов. 25 серпня Корнілов зняв з фронту 3-й кінний корпус під командуванням генерала Кримова і спрямував його на Петроград. Корніловська авантюра викликала в народних масах вибух обурення і активну протидію. Ініціатором опору повсюдно виступав робітничий клас. На всіх промислових підприємствах Петрограда терміново створювались загони Червоної гвардії, чисельність якої за кілька днів досягла 40 тис.. Створювались загони для риття окопів, обладнання укріплених пунктів, дротяних загороджень тощо. Разом з робітниками на захист революції виступили частини Петроградського гарнізону і моряки Балтійського флоту. Залізничники блокували шляхи, якими Ставка могла б направити Кримова підкріплення. Петроград був перетворений на неприступну фортецю. Загони Червоної гвардії, революційні війська Петроградського гарнізону і Балтійський флот перекрили військовим частинам шлях до Петрограда. Генерал Кримов і його спільники фактично опинилися в ізоляції. Усвідомивши повний провал цієї авантюри, 31 серпня Кримов застрелився. Корнілова та інших генералів було заарештовано 1 вересня. Таким чином, корніловщіна була розбита робітниками, революційними солдатами і матросами. Спроба перемогти революцію силою зброї й встановити військову диктатуру зазнала поразки. Боротьба з Заколотникам піднесла революційну активність робітничого класу, і широких солдатських і селянських мас. Боротьба з корніловщіною активізувала фабзавкоми, профспілки, солдатські комітети, пожвавилася діяльність рад, в яких швидко зростав більшовицький вплив. Отже, після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції розстановка класових і партійних сил в країні змінилася. З поваленням самодержавства фактично зникли поміщицько-монархічні партії. У Росії залишилися лише буржуазні і дрібнобуржуазні партії, а також пролетарська партія (більшовики). Цим трьом типам партій відповідали три ідеології, а до певного часу і три політики, три стратегічні і тактичні лінії. Між ними йшла боротьба за визначення шляхів майбутнього розвитку Росії, за залучення до себе народних мас.

66. Завершення першої світової війни та її наслідки для світу.

Перша світова війна втягнула в свою орбіту 3/4 населення планети, призвела до нечуваного розорення господарства більшості воюючих країн. 74 млн чоловік було відірвано від продуктивної праці й поставлено під рушницю. Під час війни вбито 8,7 млн, поранено 20,8 млн чоловік (у всіх війнах, що сталися у світі за попередні сто років, кількість загиблих становила 1,6 млн). За іншими даними, людські втрати становили 8,5 млн солдатів і офіцерів і 10 млн мирного населення. Загальні збитки сторін сягали 180,5 млрд дол. Найбільших втрат зазнали: Росія (2 млн 300 тис.. чол. убитими й померлими з голоду), Німеччина (понад 2 млн чол.), Австро-Угорщина (1,440 тис.. Чол.), Франція (1,383 тис.. Чол.), Велика Британія (743 тис.. Чол.), Італія (близько 700 тис.. чол. ), Болгарія (100 тис.. Чол.), США (53 тис.. Чол.), Туреччина (325 тис.. чол. ).

Війна болісно вдарила по промисловості, транспорту, сільському господарству воюючих країн. На кінець війни Росія втратила 60% того, що мала перед війною, Австро-Угорщина - 41%, Німеччина - 33%, Франція - 31%, Велика Британія - 15%. Лише Японія та США примножили свої багатства, оскільки не брали активної участі у війні, їхні території не були ареною бойових дій.

Найбільші битви в ході війни точилися на території Франції. Впродовж понад чотірірічніх баталій її величезні площі (11 департаментів) зазнали жорстокої руйнації. Чудові сільськогосподарські угіддя, переорані мільйонами артилерійських снарядів, перетворилися на непридатну пустелю, засіяну залізяччям. Численні ферми зруйновано або спалено. У солдатських казанах знайшли свій кінець тисячі голів худоби. Понад 2 млн людей залишили свої помешкання, 3/4 з яких стали непридатними для життя. Така ж доля спіткала 23 тис.. заводів і фабрик, де ці люди працювали.

Для Бельгії війна почалася з наступу німецьких армій, які прагнули якнайшвидше перетнути її терени і напасти на Францію. Більшість її територій була окупована протягом 4 років. Німці вивезли з бельгійських заводів і фабрик все устаткування, щороку забирали збіжжя та інші продукти харчування, переплавляли церковні дзвони на гармати, розстрілювали бунтівників. Фландрія, єдина неокупована частина Бельгії, була знищена повністю в ході боїв, а її найстаріше місто Іпр лежало в руїнах. Понад 50 тис.. бельгійських солдатів загинуло.

Велика Британія зазнала менших втрат, ніж Франція або Бельгія, оскільки жодної частини її території ворог не захопив. Однак 743 тис.. британських солдатів полягли на полях війни, а ще 1,5 млн дістали поранення, чимало з них лишилося каліками. Англійський уряд заборгував величезні суми: він витратив на війну 9 млрд ф. ст. і понад 1 млрд позичив у Америки.

Італія теж постраждала від воєнних дій. За 3 роки війни вона втратила 600 тис.. своїх солдатів. Після поразки під Капоретто північно-східні землі країни було спустошена. Проте найбільших втрат, як уже було сказано, зазнала Росія. За Брестський мирним договором, австро-німецькі війська окупували території Польщі, Білорусії, Прибалтику, Україну, Дон, Кубань до самих кавказьких гір. Третина населення колишньої Російської імперії опинилася під німецьким управлінням. Сама Німеччина теж зазнала величезних збитків й втрат від війни, хоча на її території майже не велися бойові Дії і, отже, країна не була так спустошена, як Франція. Проте на полях боїв полягло 2 млн солдатів. На 1917 р.. країна повністю вичерпала можливості продовжувати війну. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що британський флот навіть після закінчення, війни блокував німецькі порти, перешкоджаючи ввозу товарів. Найбільше від того страждали не стільки армія, скільки цивільне населення, простий народ. Оскільки пароплави з продуктами не могли.

67. . Політичне становище в Україні після перемоги Лютневої бурж. -демократичної революції в Росії.

Під впливом Лютневої революції по всій Україні відбувались вибори до місцевих рад як органів революційної влади. У великих промислових, адміністративних центрах, інших містах були створені ради робітничих і солдатських депутатів. У селянських радах значний вплив мали соціалісти-революціонери (есери). На противагу радам, заможне селянство, козацтво і частина поміщиків заснували свою організацію - Союз хліборобів-власників.

Політична ситуація в Україні ускладнювалась тим, що тут активно діяли організації загальноросійськіх політичних партій - від монархістів до есерів і соціал-демократів. На противагу їм широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений саме українськими партіями. Навколо них гуртувались українські демократи як соціалістичного, так і революційно-демократичного напряму. Був конче потрібний центр, осередок і відповідна програма дій революційних сил. Започаткували діяльність осередку для координації дій українських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУП) під проводом Є. Чикаленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, українські соціал-демократи (їх очолював тоді Д. Антонович), згодом до осередку приєднались М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, які репрезентували українських есерів, та інші представники революційної демократії.

68. . Створення УЦР, її соц. база і програма діяльності.

ЦР - носій ідеї нац. Відродження Укр. Як тільки до Києва дійшла звістка про повалення самодержавства, члени керівної Ради "ТУП" прийняли рішення створ. Загальну орг. , Яка б об'єднала б усі укр. нац. організації і стала на чолі руху. 4 (17) березня була утворена нова політична організація яку назвали Центральною Радою. Головою УЦР було заочно обрано відомого укр. Історика, професора Михайла Грушевського.

До ЦР увійшли представники всіх укр. Національних партій - УСДРП, УПСР, УНП. Важливу роль у діяльності Всеукраїнської ЦР відіграли: В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Сташенко, П. Христюк ... Членами центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, Історики, юристи, діячі кооперації, представники військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, наукових осередків - Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства.

Спочатку ЦР відігравала роль київської організації і не змогла відразу сформулювати політичну програму своєї діяльності. У ній точилася боротьба між автономістамі і самостійнікамі.

Київських самостійників на той час очолював М. Міхновський - один із відатнішіх пропагандистів ідеї незалежності України, засновник УНП. Самостійники ще 3 березня 1917 року оголосили про організацію УЦР, яка мала перетворитися на орган тимчасового державного управління всіма сферами життя незалежної Укр. З часом Рада повинна була скликати Укр. Парламент й сформувати підпорядкований йому уряд.

Таким чином, і самостійники і поступовці взяли участь у створенні УЦР. Діяльність Ради була спрямована здебільшого на розв'язання нац. питання.

З розгортанням нац. Визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло нац. Територіальної автономії було основною стратегічною метою УЦР.

резиденцією ЦР став Педагогічний музей у Києві. На місцях створювались губернські, повітові й міські нац. Ради. Вони організовували видання газет і брошур укр. мовою, створювали культурно освітні організації - "Просвіти", народні будинки, бібліотеки, читальні, драматичні гуртки та хорові колективи. Повний склад Ради восени 1917 року становив 822 членів

19-21 квітня 1917 р. у Києві в приміщенні Купецького зібрання проходив Український національний конгрес. Делегатами його були 1500 осіб. Головою з'їзду було обрано М. С. Грушевського. Основними рішеннями конгресу стали прийняття постанови про необхідність домагання національно-територіальної автономії для України і перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку; було обрано новий склад Центральної Ради на чолі з М. С. Грушевським.

69. Чи були альтернативи жовтневої революції 1921? .

Слід відзначити, що дискусії про альтернативи, які були у Росії в 1917 - му або 192'1-му рр.. , Мають не лише наукове, але й велике практичне значення. Розробка проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук найсприятливіших форм і методів суспільних перетворень у сучасних умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки з питання чи була у 1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважають, що не існувало і не могло існувати, тому що Жовтнева революція і перехід до соціалізму були історичною немінучістю. Інші стверджують, що альтерна тиви НЕ виникло через реальне співвідношення суспільних сил - е осені 1917 р.. вирішальна перевага була на боці більшовиків.

Треті виходять з того, що тільки повалення буржуазії і перехід до соціалізму відкривали вихід з глухого кута, в якому спинили Росія 1917 року внаслідок війни і розрухи, і дозволяли вирішити інтересах більшості народу проблеми миру, землі, національного визволення.

Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стереотипи про «залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають інші варіанти, крім революційного, то дві останні залежать від різного розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне твердження про відсутність у 1917 р.. альтернативи Жовті не відповідає дійсності.

На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була Боротьба класів і політичних партій за різні шляхи розвитку Росії після Лютневої революції.

Відомо, що після поразки першої російської революції 1905 - 1907 рр.. між класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба навколо двох можливостей буржуазного розвитку:. Росія шляхом реформ «зверху» перетвориться на конституційну буржуазну монархію, або нова революція «знизу» повалити царизм.

Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати розвиток країни першим шляхом і тим запобігти революційним потрясінням. Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.

Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися хоч би частиною влади, заблокували можливість проведення будь-яких реформ. Тому Лютневий вибух був історично неминучим. А відтоді перед країною постала альтернатива: або реформістські перетворення, які очищали соціальні й економічні структури країни від залишків феодалізму і встановлювали демократичний суспільний лад, або соціалістична революція. Отже, чому ж Росія, не закінчивши ще еволюції до зрілого й вільного капіталізму, не закріпивши демократичного ладу, різко повернула в інший бік? Вибір шляху розвитку Росії у 1917 р. залежав значною мірою від розстановки класових та політичних сил. .

Треба відзначити, що з такої важливої проблеми, як особливості перегрупування класових і політичних сил після Лютневої революції, теж немає єдності думок. Частина істориків вважає, що боролися не три, а два політичні табори - пролетарський і буржуазний. Такий погляд суперечить історичній дійсності. Після Лютневої революції діяли три основні суспільні сили, три політичні табори: 1) буржуазія, 2) пролетаріат, 3) дрібна буржуазія, передусім селянство.

70 . Початок першої св. війни, причини і характер.

Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстічніх країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х р.. XIX ст. розвивалася у З-4 рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі XIX-XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувші Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

До війни за переділ світу готувалися всі, але основними конкурентами у боротьбі за світове панування стали Англія і Німеччина, між якими виникли найгостріші суперечності. У своїх прагненнях до колоніальних загарбань Німеччина завжди натрапляв на протидію Англії

Напередодні війни дуже гострими були політичні кризи і класові бої в самих капіталістичних країнах. Відбувалися тривалі страйки робітників у Англії, Німеччині, Італії, почастішали заворушення серед селян. Росія переживала період нового революційного піднесення, яке розпочалося влітку 1910 р. Посилився національно-визвольний рух пригноблених народів Європи: ірландців - проти англійського гніту; чехів, хорватів, сербів та інших слов'янських народів - проти австро-угорського панування; поляків і ельзасців -- проти насильного понімечення.

Отже, причинами першої світової війни були як економічні (боротьба за переділ світу, за ринки збуту), так і соціально-політичні - намагання буржуазії зупинити революційний рух пролетаріату, відвернути увагу трудящих від революційної боротьби і внутрішніх політичних криз.

71. Відношення до першої св. війни різних класів і партій.

Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у тому числі й її опозиційні партії. Частина російської колонії у Парижі вирішила навіть добровільно вступити до французької армії "для захисту демократії і культури від варварства ». На 21 серпня 1914 р. до неї записалося 9 тис.. російських емігрантів. Республіканський загін, до якого увійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та анархісти, нараховував 70-80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків. Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався.

У Росії більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістічній війні. Головні партії російської буржуазії - октябрист і кадети виступали єдиним фронтом з самодержавства і монархічнім дворянством. Вони без застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили гасло «Війна до переможного кінця».

Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік самодержавства. Відверто шовіністичні позиції зайняв Г. В. Плеханов. Вважаючи Німеччину основним винуватцем війни, Г. Плеханов всіляко захищав Францію та Англію і фактично відкидав агресивні наміри царизму. У 1915 р.. Плеханов прямо вимагав від меншовіцькіх депутатів Думи голосувати за воєнні кредити.

Невелика група меншовиків-інтернаціоналістів на чолі з Марто-вим, а також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були у згоді з відвертими соціал-шовіністамі.

На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії країни. На ці позиції стали Товариства українських поступовців (1908 р. ), Частина Української соціал-демократ