Методичні вказівки до вивчення курсу "Історія виникнення преси "

Міністерство освіти Ураїни

Дніпропетровський державний університет

Факультет систем і засобів масової комунікації

Дніпропетровськ, 2000

Курс "Історія виникнення преси" - відносно новий в ряду учбових предметів, що пропонуються за планом з журналістських спеціальностей. Він складний з урахуванням діючих програм і робочих планів окремих курсів і розрахований на студентів 3 курсу.

На базі знань, отриманих студентами при вивченні ряду журналістських та літературознавчих дисциплін, і в першу чергу вступу до теорії журналітики, історії світової літератури, курс "Історія виникнення преси" дає поширене знання про етапи становлення зарубіжної преси, розкриває особливості зародження журналістики, розглядає потребу в інформації як головну рушійну силу комунікаційних процесів в історії та культурі.

В завдання курсу входять також розгляд прообразів періодичних видань, встановлення загальних особливостей та національної специфіки розвитку публіцистики та журналістики різних країн в Давній період і в Нові часи. Важливою метою дисципліни є формування навичок наукової роботи, оскільки вивчення курсу деякою мірою базується на архівних дослідженнях, на самостійному аналізі публіцистичних текстів.

Названий курс ще не підкріплений відповідними учбовими посібниками. Обмаль і додаткової літератури. Дослідження восновному зосереджувалися на історії публіцистики, літератури, ораторського мистецтва, аналізі релігійних трактатів ХІІ - ХV століть.

Представлені як самостійні дисципліни, ці складові нового курсу потребують логічної ув "язки і розширення. Цим визначається потреба в осмислені методологічних установок при вивченні курсу, формуванні певних рекомендацій при вивченні головних розділів.

До кожної частини пропонується додаткова література для самостійної роботи студентів.

Вступ

Починаючи дослідження історії преси, треба мати чітке уявлення про поняття інформації та її формуючі складові.

Інформація - це відомості або дані, що об "єктивно відтворюють різні сторони та елементи навколишнього світу і діяльності людини на певному етапі розвитку суспільства, і матеріалізовані у зручній формі для передачі, збереження і обробки людиною або ж автоматизованим засобом (1, с. 13).

Треба мати на увазі, що відрізняють поняття "інформація як засіб "," інформація як процес "і" інформація як результат "(див. докл. 2). У історії преси ці значення актуалізуваліся в різній мірі, дожурналістські факти свідчать в основному про розуміння інформациї, як засобу контролю, впливу, популяризації та комерційного збагачення.

Масові інформаційні процеси органічно пов "язані з соціокультурною ситуацією, з формуванням суспільно-політичної структури. Їх розгляд неможливий поза історичним часом та історичним простором. Та й розуміння проблем сучасного "інформаційного вибуху "вимагає наукового осмислення історії формування феномену впливу інформації на всі сфери суспільного життя (дів.напр. 2, с. 19; 3, с. 40).

багатофункціональність визначення терміну "масова інформація" зумовлює і специфічні труднощі курсу "Історія виникнення преси", серед яких складність проблематики (особливо середньовічної публіцистики) недостатність емпіричного матеріалу, дискусійність в розумінні генези періодики.

Звертаючись до курсу "Історія виникнення преси", треба ясно уявляти, що і публіцистика, і журналістика, і комунікація своїми методологічними засадами спираються на загальні властивості мовлення і перш за все на комунікаційні якості мистецтва і мови. Тому, верогідно, є сенс починати історію засобів комунікації навіть з перших наскельних зображень епохи палеоліту (4, с.10). Потреба первісної людини виразити себе графічно, відсторонено зумовлена не тільки вірою в магічність зображення, але й потребою в експресивно самовираженні.

Треба звернути увагу, що комунікативність є головною соціальною функцією мови, а повідомлення інформації стає універсальною її характеристикою разом з експресивно-емотивно та регулятивної.

Разом з тим, вже в давній період формуються два типи мовних знаків: конвенціональній і неконвенціональній, які стануть проявами різних типів логічного мислення. Первинний синкретизм у відтворенні світу актуалізує уяву про слово - не як умовне позначення предмету, а як його частину (5, с.42). Ці різні прояви міфологічної свідомості на століття зумовлюють притаманну релігійним текстам сакральність та "словоцентрічність" культур Сходу.

Другою після появи мови епохальною подією в історії комунікації був перехід від усної традиції до писемної і, як наслідок, зміна структури інформаційного повідомлення, його обсяг і направленість.

Треба ураховувати пряму залежність цього процесу від зміни в характері господарської діяльності і структурі соціуму. Дослідники вважають, що межами сімейного та внутрішньоплеменного спілкування задовольняли потреби у повсякденній інформованості первісної людини. Вона (потреба) задовольнялися беспосередньо тими людьми, що були поряд. (6, с.46).

Разом з тим, Синкретична поліфункціональність родового суспільства зумовлювало невідокремленість аудиторії від джерела інформації. У загальних обрядових і ритуальних святах усі члени родової спільноти виступали одночасно і як учасники, і як глядачі. "Інформаційні тексти, які вони створювали, носили форму міфів, легенд, казок, переказів, епосу, весільних пісень і поховальних обрядів. Вони ж були матеріально закріплені в побутових і ритуальних речах, в архітектурі "(7, с. 10).

Поляризація інтересу до громадської інформації співпадає з часом встановлення рабовласницького ладу, суспільство ділиться на виробників і споживачів інформації.

Причому керуючі системи спеціалізуваліся на переробці і регуляції оперативної інформації, а ті, кого було вилучено з діяльності соціального управління, обходилися повсякденною інформацією. Новини з галузі суспільно-політичного життя доводилися до відома пересічних громадян неоперативно і нерегулярно. Якраз ці передумови сформують структуру авторитарної преси.

Розділ і. Попередники преси в давні часи

Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші органідуються штучно, професіонально. Верогідно, є сенс розглядати різні аспекти "високої" і "побутової" культури. Адже з співіснування цих двох регістрів культури і складається "єдина поліфонія історії" (Г. С. Кнабе).

Первинні форми збору та поширення інформації і навіть її коментування дослідники пов "язують з історією Давнього Єгипту. Як свідчить французький дослідник Фернанд Міттон в Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750р. до н.е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.

Посилаючись на Геродота і Міттона, П. М. Федченко висуває гіпотезу про існування рукописного єгипетського палацового журналу. Верогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічнімі писемними пам "ятками (докл.дів. 2, с.19-20).

Крім того, студентам слід згадати вже відомі їм з курсу "Історії світової культури" грецькі фаст, ефемеріді, анали, китайські дібао, "Літа і осені" та ін.

Становлення публіцистики і журналістики в античній культурі

Осмислення появи особливого виду художньої діяльності -- мистецтва переконувати - неможливе без урахування агоністічного (від гр. -- змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Агоністіка як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й поставила на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства.

Треба звернути увагу, що ораторське слово було невід "ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторсько майстерністю стало визначною рисою образу "громадської людини", як Ідеала демократичної Греції (див. 3). Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах - віче (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.

Розвиток риторично типу публіцистики зробив престижною професію логографа (- той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом чисельних прийомів і фігур: "загальні місця", ентімема (риторичні сілогізмі), софізмі, енкоміея (хвалебні промова), Погосов (гнівне обвинувачення), іронія (див. напр. 4, с. 19-105).

Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатрібі - жанрової форми філософсько-моралістічного "увіщування". Їх підкреслена спорідненість з усною мовою ( "діатріба представляла імітацію діалога ..." (С. М. Аверінцев)) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невіокремленість слова усного і писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньості присутні в епідектічному красномовстві і жанрі "ріторічної біографії". Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на ріторічність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові (6, с. 7-8).

Показові і факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі, навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст, ще не набув статусу "останьої інстанції", це було теж саме усне слово, вікарбоване на камінні, дошці, мурмурі. Як будь-який діалог, своєю спрямованістю на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.

На відміну від грецького полісу, римська культура (753 р.. до н.е. - Рік заснування Риму) сприймалася як цивілізація індивідуальностей (6, с. 274). Це, в свою чергу, зумовлює пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, Фастів, анали, "Ефемеріді"), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливу увагу треба приділити римським афішам. "Corpus inscriptionum Latinarum" налічує 120 тисяч надписів (докл. див. 8).

Ці засоби інформування були достатніми для жителів Риму. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, абож operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесіння патрону. Оскільки це були восновному декласовані елементи абож вільновідпущені раби, (а царина їх інтересів - чутки, скандали, плітки) - то ж професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжнік, плагіатор).

Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація і Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Слід відзначити, що суб "єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує і наявність особливого жанру відкритого листа - іn publico propositae, - текст якого розмножувався і вівішувався на стінах в людних місцях (4, С.151).

Створення офіційної газети пов "язане з ім" ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезарь наказав складати і публікувати як сенатські, так і народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між "Acta senatus" - протоколів сенату, які направлялися в архіви і носили строго секретний характер, - і "Acta diurna senatus ac populi" ( "Щоденні протоколи сенату і римського народу ")," настінна газета "Цезаря, що поширювали інформацію про діяльність сенату серед населення Риму і усієї імперії.

Змістом "acta diurna" були не тільки звіти про засідання сенату, але й промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання (9, с.10). Крім того, в aктaх можна було прочитати про народження дітей у високих осіб, про різні надзвичайні події ( "під час захисту Тита Аннія Мілона з неба падали цеглини, що й занесено в ведомости того року " (Пліній) (9, с. 10)

За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, перелік осіб, що привітали імператріць Лівію і Агріппіну, повідомлення про одруження.

Мова газети не різнілася особливою правильністю (Малеин 13). Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) у той же час ураховуваліся переписувача. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцерон отримував "газету" з приватними лисицями. Крім того, у Римі існувала пошта і спеціальні раби-поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.

Особливу увагу слід приділити двом дискусійним моментам цієї теми. Перший стосується загального характеру газети, причин її відкриття. Частина дослідників додержується точки зору французького історика Гастона Буассі `є про антісенатській характер газети. Інші (Корнілова О.Н., Малеін А.І.) більш обережні в висновках, сприймаючи "Acta diurna" скоріше як модернізацію актів сенату.

Інша низка проблем пов "язана з методологічним визначенням газети Цезаря як першого періодичного видання. Серьозні доводи проти цієї думки наводити Теодор Моммзен, який вважає, що журналістики як такої римляни не знали. Acta diurna - цінне історичне джерело, але ця газета не мала вирішального політичного і літературного значення (цит. за 4, с.156)

Це підтверджується і подальшою генезом газети. Вже Октавіан Цезар зменшить обсяг офіційної інформації, значно розширить відділ пригод, які самі римляни назвуть "пустощами" (ineptiae) (4, с.156). А після імператора Августа газета (вона називатиметься "Acta senatus at populi") перетвориться в опис церемоній при дворі, дискредитував остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. "Acta diurna" використовували як офіційний документ без огідлівості та глузування, а нові "Acta senatus" стали об "єктом сатири в меніпеї Петронія (4, с.156-157).

Не менш актуальною залишається і проблема виникнення цензурних органів. Сам інститут цензури, як контролюючого органу, що встановлює общину і формує склад сенату, було впроваджено у 443 р.. до н.е. як наслідок дроблення патріціямі консульської влади (7, с. 256). Складання acta diurna входило в обов "язки квестора - представника громадської магістратури. Але разом з квестором в римську магістратуру входили два цензори, обов "язками яких були перевірка складу общини і її освячення, а непрямо цензори здійснювали нагляд за громадською моральністю. Цензор переобіраліся кожне п "ятіріччя. Цією високою ціллю забеспечувати морально-етичне здоров "я общини та держави виправдовувала не тільки поява цензури, але й її подальше існування.

Виникнення журналістики в Давньому Китаї

означена тема вперше вводиться в структуру курсу і, безумовно, вимагає широкої апробації. У руслі сучасних досліджень з проблем співвідношень Схід-Захід (див. напр. 12, 13) виникає потреба у формуванні об "єктівованіх універсальних історико-журналістських критеріїв.

Гегелівській класичний вислів "Схід і Захід присутні в кожній речі "афористично підкреслює" нерозривність і незліття "цих різних моделей світу. Особливу увагу слід привернути до класичних філософем східної ментальності, орієнтованих не на дієвий початок (як в грецькій філософії, наприклад), а на принцип Увей - "недіяння", на реальність психічного як головної і унікальної сутності існуючого "(Юнг). Світ в китайській рефлексії сприймається як досконалий, з іманентною йому гармонією, перетворювати його не можна - порушено природний ритм космосу. Це змінює завдання оратора: не перемогти опонента, а просвітити його, досягти гармонії. Цим зумовлюється і сувора регламентованість, навіть рітуальність поведінки оратора.

Що ж стосується писемної журналістики, то її предісторію починають зі збірки "Весни та осені" (VIIст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року - весною та восени - мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть в книгу "Шуцзін") використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стануть змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) - дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більша частина підданих були неосвічені, для них спеціально вівішуваліся ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст.до н.е. була "Музична палата" (Юефу), яка вивчала народні пісні, перероблювались їх в потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації - через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій "Секретаріатів" імператорських урядів входила цензуровка офіційних вісників.

традиційність, інтровертівність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксілографічного і кнігодрукарського досвіду, залишили незмінними періодичні видання майже до ХІХ століття.

Контрольні запитання

Специфіка формування давньогрецької та давньоримської ріторічної публіцистики.

Газети Давнього Риму і Китаю. Порівняльна характеристика.

Особливості функціонування неофіційних повідомлень і каналіїх розповсюдження.

Середньовіччя

Починаючи розгляд середньовічної словесності і її вплив на еволюцію публіцистики, треба одразу окреслити специфічність історичного моменту, свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дістанціювало вчену культуру кліриків від народної переважно усної культури. Майбутнім журналістам слід звернути увагу на залежність становлення масових комунікативних процесів від специфіки культури та картини світу у досліджуваний період.

Співвідношення народної ( "фольклорної") і офіційної ( "Вченої") традиції є продовження проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставили два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А. Я. Гуревича "розподіл суспільства на неосвічених illitterati, idiotae і грамотних, освічених людей відображала специфічну культурну ситуацію: книжкова, письмова культура існувала у вигляді свого роду острівців у море систем усної комунікації і трансляції культурних цінностей "(1, с.161).

Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профану змішаність, або ж просторову "неперервність" (термін Ле Гоффа) (2, С.155). У відповідності з ним формується і певна безперервність та лінійність божественного часу. На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасіченість, сувору підпорядкованість літургійнім святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу - необхідних характеристик повідомлення - знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. "Народна маса не володіла власним часом і була неспроможна навіть визначити його "(2, С.167).

Феодально замкнене господарство у середні віки звузить можливості громадських та культурних зв "язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.

Дуалістічна модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слід звернути увагу, що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб "єктивно оцінювали своїх героїв.

Разом з тим зауважимо, що історіографічні пам "ятки були НЕ єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторськіх "прикладах" (exempla), в міській політичній пісні, в "покаятися книгах", в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією (барди, мінезінгері, скальди, трубадури, рапсодія, кобзарі, скоморохи, жонглер).

Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимог колективу церква все ж таки відігравала головну роль. Проповідь і повчання дозволяли наблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були "покаянні книжки", які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали (докл.3). А. Я. Гуревич звертає увагу на масовий характер "Покаятися книг", справу з якими мали всі члени суспільства і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя. Пенітенціалії описували і народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь в масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношення) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі і в колективному абсолюті формувала структуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких "прикладів", методички для проповідників. Такі "картинки з життя" надавали повчання переконливості, а історику - можливість зазирнути на "Зворотій бік" існування середньовічної людини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного і до царства Божого (див. докл. 4).

Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежились жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П "єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й виплеснули на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.

Питання інвестітурі (інвестіт - урочистий акт вручення каблучки та палиці князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках. "Книжки про суперечку", інвектіві, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.

Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. "Усна газета", хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. К. П. Федченко вказує на існування у Франції "громадського гомеродрома ", до обов" язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглер - "ходячі хроніки" свого часу (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали - хугларамі, в Германії - шпільманамі. До речі, інформаційні функції професії відбилися і на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів - "потішніків"; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.

Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу.

Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, А. Я. Гуревич звертає увагу на оригінальну мову цих писемних історичних пам "яток. З метою активізації уваги слухачів, проповідник вводить елементи діалогу, "фіктивні запитання" ( "О, брат Бертольд, що ж нам робити ?.."), звернення до певної аудиторії ( "Ти, розпусник", "Фу, скупий", "Ви, шевці "), загадки, порівняння, що інтрігують читача. Зміст проповіді німецькою мовою приводить дослідника до висновку про прізначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзькій отримав прізвисько Rusticanus ( "простонародний") (5, С.180-198).

Але ж усний тип культури вимагав постійних зв "язків. Тут ми стикаємося з одним із парадоксів Середньовіччя. Власність як матеріальна і психологічна реальність, повністю залежала від сеньйора. Тому більшість людей обмежувала своє життя стінами замків або межами земельних володінь. Але мобільність інших стає "крупним феноменом середньовічної демографії і суспільства "(2, с.127; ДИВ.ТАКОЖ 10,11,13).

Слід звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася Мандри та аскези. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також вдавалися до подорожувань. Лицарі і селяни, прочани і волоцюги, вчені і колоністи, жонглер і школярі, співці і прокажені стають пілігрімамі Середньовіччя. Особливе місце в цих пересування мали візити королівських та духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи (дів.напр. 10).

До того ж, на межі ХІІ - ХІVст. у Західній Європі з "являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях вчителі-бакалаври та школярі -- студеї об "єднувалісь у своєрідні корпорації - прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р.. виник Болонський університет, у 1224 - Неапольській, у 1303-Римський. Англійській Оксфордський діяв з ХІІ століття, Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 році, а іспанський Сієнській університет-у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягеллонський), Віденський, Гейдельберзькій, Лейпцігській, Кенігсберзькій та інші університети.

Поступове формування у ХІІІ-ХVст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європи викликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничої справи. Поширення паперу в Європі, вдосконалення технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії ХІІст.) Підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір "я), і як основного споживача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 - 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж за все попереднє тисячоліття (400-1400 роки).

Книжка стає певною мірою масовим засобом спілкування, а її виготовлення започатковує нову галузь міської економіки. Як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справи. Вже не тількі замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничу політику. З "являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієць Веспасіано та Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).

Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.

Особливо це стосується публіцистики народного руху та антифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що вілівався в єресі, втілювався як в традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді (Арнольд Брежіанській) та промови (єресі патарів), "підметні листи", богословько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф "Про громадянське рабство", "Про посади короля"), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і проголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

помітними були і факти поєднання красномовства із зображувального публіцистикою. Вживання малюнків і народних гравюр як "Ілюстративного матеріалу" відомі ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов "язують із настіннім живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегорічність образів (море, корабель-Рим, що гине під буйними хвилями) повністю підпорядковувалася тематиці виступу (див. докл. 9).

Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі (головний шлях якої у ХУ-ХУІ ст. проходив уздовж Рейну), релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.

Поява власне журналістики пов "язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. "Необхідний певний рівень розвитку громадськіх відношень, економіки, науки і техніки "(1, с.5).

Для розвитку преси важливим буде вирішення наступних завдань: формування міжнародного ринку, розширення комунікаційних зв "язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення "Соціального замовлення" на періодичну інформацію.

Перші журналістські спроби багато в чому нагадували специфіку спорідненой книжкової справи. Цій первісній епосі був притаманий своєрідний "персональний" журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднувалися в одній особі.

Потреба в регулярній інформації викликала до життя рукописну газету. Історія цих видань пов "язана з активною діяльністю торгівельних, портових міст, культурних центрів. Першість Італії в цьому процесі пояснюється як економічним розвитком країни, так і тим, що протягом майже двох століть Італія була "законодавніцею мод" в ренесансній Європі.

Тут у ХУ столітті, як указує П. К. Федченко, розмножувалися і продавалися звіти-оголошення про діяльність Верховної ради республіки -- брольєтті. Венеціанські зведені відомості - фольї д "аввізі (листки новин) розсилали у вигляді депеш іноземним послам. Комерційні за характером аввізі розповсюджувалися серед купців і були поширені в багатьох містах Італії (див. 2, с.41-45). Так і сама назва "газета", як вважають, походить від Венеціанської розмінної срібної монети Gazetta: саме стільки коштували рукописні листки новин (notizie scritte), які готувало особливе бюро збору, систематизації й розповсюдження інформації (3, с.7).

Разом з рукописними газетами та листами ходили й летючі листки-фельєтоні - пасквіль і Гоббі - що зберегли свою родову спорідненість з епістолярнімі жанрами "відкритих листів". Приклад Італії швидко поширюватиметься у Європі, стимулюючи як розвиток журналістики, так і становлення цензури.

У 1572 булла папи Пія У кваліфікувала рукописні листки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування та Висилка на галери. У 1488 в Англії почне діяльність дітище Генріха УІІІ - Зоряна палата, що підпорядкує собі абсолютні права на видання друкованої продукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавлені комунікаційних відношень.

Винахід Гутенберга (середина ХУ століття) значно стимулював розвиток ЗМІ, поклавши початок ери друкарства, етапу відчуження аудиторії від джерела інформації. Але перехід до друкованої періодики у ХУІ -- ХУІІ століттях багато в чому був обумовлений національною специфікою. Студентам необхідно мати уявлення як про загальне тло журнально-публіцистичних процесів, так і про соціокультурні політичні національні реалії, які починаючи з ХУ ст. особливо гостро зумовлюють різностадіальність розвитку світової преси.

Виникнення преси в Германії

Упереджуючі розгляд витоків німецької журналістики, слід звернути увагу на той факт, що середньовічна Германія багато в чому була спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичив, наприклад, структуру первісної преси. Цим зумовленаене й тривале функціонування рукописних видань, які паралельно з друкованими існуватимуть до 18ст.

Листи-новини і листи-газети - попередники періодичних видань - іменуваліся по-різному ( "aviso", "novo", "Zeddell"), але найбільш поширеною була назва "Цайтунг" (Zeitung), від "Цайт" - час. Хоча, як вважають дослідники, слово "газета" у значенні "Повідомлення" вживалося в кельнського регіоні ще в 1300р., Але вперше з "явилося в заголовку видання в 1502" Newe Zeуtung von orient und affgange "(Цит.за 4, с.75).

Як і в Римській імперії, заможні люди утримували платних кореспондентів у велекіх торгівельних містах і завдяки цьому одержували оперативну інформацію.

Вирішальним для розвитку такої "індивідуальної" інформаційної комунікації було геополітичне становище Германії. Роззосередженість мілких самостійних міст, не зацікавлених в економічних, а тим паче політичній централізації сприяли збереженню національної роздробленості з ХІУ століття (у 1356 "Золота булла" Карла ІУ надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХ століття, разом з тим сформувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його основою стала міська культура.

На ХІУ - ХУ століття припадає розквіт окремих німецьких міст з особливо розвиненим ремісніцтвом, торгівлею і пов "язаних промислово-культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи - Італією. Аугзбург, Стразбург, Нюрнберг стають не тільки осередками німецького гуманізму, а й інформаційними і видавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу. Листування купців Міхаеля Бехайм (1443), Штефана Раблера, поява наукових листів-газет, різних додатків - свідчать про систематичний характер таких форм комунікації.

Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітними листівками, зверненнями, промовами, летючих листками. Особливо високі тиражі, неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягують у вир релігійних дискусій численних представників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона, "Листи темних людей" Гуттен започатковують традиції політичної журналістики.

масовість та періодичність стають невід "ємними рисами і рукописних газет ХУІст., з появою яких дослідники і пов "язують зародження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього увазі газети тісно пов "язане з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це дійсно був час, "коли пошта робила газету", і будь - який бажаючий міг замовити і передплатити ці видання.

Менш розповсюдженими були так звані "Фуггер-газети". Локальний характер їх повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописної преси. Але їх засновник - банкір і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і як перший монополіст у торгівлі індульгенціямі. Відомий монах Тецель, який викликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкірс