Соціальна екологія
Контрольна робота з дисципліни "Основи екології"
Міністерство освіти і науки
України.
Національний університет
"Львівська політехніка"
Кафедра гідравліки та санітарної техніки
Львів2002
Вступ
В даній роботі
розглядається питання як людина - біологічний вид, будучи членом людського
суспільства своєю господарською діяльністю порушила динамічну рівновагу
біосфери нашої планети, що спричинило її прогресуюче руйнування.
Господарська діяльність
людини, пошкодження і вічерпування природних ресурсів, призвели ло деформації
складених протягом багатих мільйонів років природного кругообігу речовин та
енергетичних потоків на планеті. В результаті це може набрати незворотніх
процесів і навколишнє середовище може стати не придатним для існування. В цих
умовах на планеті виникла нова система "суспільство - природа". Наука, яка
вивчає закономірності взаємодії суспільства з навколишнім середовищем розробляє
наукові принципи цієї взаємодії називаеться - соціоекологією.
причини, що зумовили ВИНИКНЕННЯ соціоекології
У наш час людство переживаючи є чи не найкрітічнішій період за всю історію свого існування. У своєму розвитку воно досягло того рівня, коли вже оволоділо величезним
науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося достатньою мірою обережно та
раціонально ним користуватися. Швидка індустріалізація та урбанізація нашої
планети, різке зростання її народонаселення, інтенсивна хімізація сільського
господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу
порушили кругообіг речовин та природні обмінні енергетичні процеси в біосфері,
пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче
руйнування. Це поставило під загрозу здоров'я і життя сучасного та майбутніх
поколінь людей, подальше існування людської цивілізації.
Зараз людству загрожує небезпека повільного вимирання
внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також
пошкодження та вичерпання природних ресурсів. Для усунення цієї небезпеки
необхідні перегляд традиційних принципів природокористування та докорінна
перебудова господарської діяльності у більшості країн світу.
Для вирішення глибокої суперечності між людським
суспільством та природою потрібна переорганізація всієї системи
природокористування на нових наукових засадах. Вони повинні ґрунтуватісь на
необхідності досягнення компромісу між соціальними і економічними потребами
суспільства та можливостями біосфери задовольняти їх без суттєвого порушення
глобального кругообігу речовин та обмінно-енергетичних процесів, тобто без
загрози для свого нормального функціонування.
Реалізація зазначеного принципу природокористування потребує
системного підходу до проблеми взаємодії суспільства з навколишнім природним
середовищем, вивчення планетарної земної системи "суспільство-природа" та її
територіальних складових як цілісних об'єктів --
соціоекосістем. Це може забезпечити лише нова
комплексна наука, що узагальнює географічні, біологічні, геологічні,
педологічні, гідрологічні, метеорологічні, медичні, технологічні, економічні,
юридичні, соціальні та інші аспекти взаємодії суспільства та природи в межах
соціоекосістем різного ієрархічного рангу з метою їх оптимізації та управління
гармонійним розвитком. Такою наукою стала Cоціоекологія (екологія людського суспільства).
Досить часто екологам приходиться переконувати, що Біоценоз
з людиною - це принципово інша система, ніж дикий Біоценоз, адже в ньому
складається більш об'ємний комплекс залежностей і моделі класичної екології
(екологія липи, екологія зайця чи вовка), дуже часто дісфункціональні по
відношенню до екології людини. А це саме означає, що соціопріродна система не
здатна функціонувати за законом дикої природи, зрозуміло, що в ній домінують
нові закономірності, які еволюціонують з розвитком культури і в цьому випадку,
особливості розвитку незайманої біосфери виступають як частковий випадок і не
більше. Тільки не бажанням можна пояснити стійке заперечення екологами суттєвих
відмінностей між людством і мурашник. І коли пишуть, частина біосфери зайнята
цивілізацією, це звучить однаково, ніби вона зайнята гніздом, мурашник,
барлозі і повинна відповідати вимогам розвитку біосфери. Але незаперечним є
той факт, що розвиток людства і природи, їх взаємодія часто залежить від того
чи іншого рівня культури цивілізації, етапу розвитку управлінського впливу і
навпаки. На сьогоднішній день вплив людства на природу став настільки
відчутний, що необхідно перевести акценти на зворотну сторону соціопріродніх
відносин: біосфера стає підсистемою планетарної цивілізації. Іншими словами, ми
переживаємо черговий етап становлення глобального феномена, який І Є. Лєра. П.
Тейяр де Шарден і В. Вернадський назвали ноосферою. А ми знаходимося на стадії
формування соціосфері.
Виробнича діяльність охопила цілу біосферу, глибокі шари
літосфери, повністю стратосферу, гідросферу і прилеглих до Землі Космос. На
землі таким чином утворилося нова надсістема - соціосфера.
Соціосфера - це самоорганізована, саморегульована планетна
система, до складу якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю
геосфер та прилеглих до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками
його господарської і розумової діяльності.
При такому підході не може бути мови ні про підпорядкування
людині біосфери, ні про рівноправне партнерство.
Діяльність людини розумної перетворюється лиш в
управлінський блок глобального процесу, в якому кожна підсистема володіє
власним комплексом управлінських зв'язків. Еволюція взаємозв'язків природи і
суспільства пройшла складний і взаємозалежній шлях. З однієї сторони біоценозі
антропоцентруваліся і антропоморфізіроваліся, їх елементних склад, внутрішня
організація, поведінка і рефлекси тварин функціонально адаптувалися до
збільшення ознак людської присутності.
З іншої сторони, людина зустрічаючи зміни у природі
послідовно адаптує свою культуру до змінної природи.
Тепер, як і раніше, мудре управління біосфернімі процесами
зі сторони людини передбачає не утримування від втручання у справи природи, а
збереження максимально сприятливого об'єму її регулятивних зв'язків і
мінімально допустимого біорізноманіття. (Мова йде про те, досвідчений
пріродоохоронець першим б'є тривогу, що популяція хижаків чи поголів'я лося
(гинуть ліси) перевищують оптимальне значення. Отже розвиток того чи іншого
біоценозу потребує людського втручання).
Екологи важко сприйняти
думку про те, що з розвитком історичного процесу змінюється якість соціопріродніх
систем і їх антропоцентрізація, до тих пір, поки він буде працювати в парадигмі
класичного природознавства, і буде забувати категорії, які пов'язанні з
суб'єктом - управління, мета, цінність, інтелект, історія. Тільки засвоївші цей
апарат можна розібратися в тому, яким чином система, що ускладнюється, здатна
утворити нові об'єктивні закономірності, не заперечуючи попередніх, чому
виникає можливість розриву між "людським" і "природним"
світом, чому відбувається руйнування навколишнього середовища.
Перетворення людиною природного матеріалу і створення
штучного середовища для свого існування й життєдіяльності є однією з
фундаментальних ознак цивілізації. Людство, дійсно, немов би подвоює природу,
постійно поширюючи свою перетворюючи діяльність. Місце природних матеріалів,
речовин і процесів посідають штучні, вироблені, не природні речі й процеси
(знаряддя праці, інженерні й житлові споруди, засоби пересування, будівництва,
архітектури, предмети одягу, побуту, мистецтва).
Починаємо розуміти, що штучний світ не може органічно увійти
до кругообігу речовин й енергії в біосфері, бо не є природним біогеохімічнім
феноменом, він існує і руйнується у зовсім інший спосіб, аніж будь-яка форма
природного існування, неминуче порушує природні взаємозв'язки.
При цьому людина не тільки перетворює, відозмінює природу, а
й сама вимушена пристосовуватися до багатозначно наслідків своєї власної
діяльності. Створений предметний світ поступово заміщує природні зв'язки, і
людина починає діяти вже не як "сама природа", а як унікальна
"сила цивілізації".
Друга природа змінюється в бік поширення, вдосконалення,
витіснення природних компонентів середовища. Отже, зростаючий руйнівний вплив
штучного світу на природні процеси стає історичною ознакою розвитку
цивілізації.
Як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та
природи була визначена у програмній статті американського вченого Р. Е. Парка,
опублікована у 1916 році. У 20 - 30 роки виступаючи під назвами "humen ecology
( "людська екологія") або social
ecology "
( "соціальна екологія"), вона знайшла свій розвиток у роботах
американських соціологів Е. У. Бьорджесса, Р. Макензі та інші.
На необхідність прослідковування зв'язків між станом
здоров'я людини і новколішнього середовища вказав ще у 1927 році Радерік Мак
Кензо відомий представник класичної екології людини. Він один з перших дав
визначення соціальної екології, визначав її і як науку про територіальні і
тимчасові відносини людей на які здійснюють вплив селектівні, дістрібутівні
середовища. Таке визначення предмету екології людей було базою для об'ємного
дослідження територіального поділу населення і інших суспільних явищ у середині
міських агломерацій. У зв'язку з тим, що в першій половині XX ст.
соціоекологічна криза найбільш відчутно проявилася в великих містах, дана наука
почала трактуватися досить вузько - соціоекологія міст або урбосоціоекологія.
Пізніше засновник медичної географії М. Серре видав у
Франції свою працю "Нариси екології людини".
У 50-ті роки людську або соціальну екологію (human or
social ecology) вже розуміють значно ширше - як науку, що
розглядає питання управління, прогнозування, планування всього процесу введення
природного середовища у взаємозв'язок з людським суспільством, як залежної і
керованої підсистеми в межах великої системи "природа-суспільство",
тобто соціоекосистеми. Значний внесок у розвиток цієї науки у цей час зробив
американський вчений А. Тоулі, який у 1950 р. опублікував монографію
"Людська екологія".
предтечею соціоекологічніх досліджень у нашій державі можна
сміливо назвати нашого земляка - Сергія Подолинського. Основні положення своєї
еколого-економічної теорії він виклав у ряді праць ( "Про багатство та
бідність "," Про те як наша земля стала не наша "," Ремесла
та фабрики на Україні "та ін.), надрукованих українською та основними
європейськими мовами.
У 1880 році С. А. Подолинський опублікував у Петербурзі
дослідження "Праця людини та її відношення до розподілу енергії", що
згодом була видана у скороченому вигляді французькою, італійською і німецькою
мовами.
Провівши глибокий аналіз взаємодії людини і природи, вчений
дійшов висновку про те, що «загальна кількість енергії, одержуваної поверхнею
землі з її внутрішності та від сонця, постійно зменшується. В той же час
загальна кількість енергії, яка нагромаджено на земній поверхні і яка перебуває
в розпорядженні людства постійно збільшується. Це збільшення відбувається під
впливом праці людини і домашніх тварин ». І далі: «Головною метою людства при
праці повинно бути абсолютне збільшення енергетичного бюджету ».
С. А. Подолинський зробив спробу виміряти людську працю
одиницею фізичних сил, виходячи з правильної ідеї про працю як
речовин-енергетичний метаболізм, який властивий соціальному організму і
природному середовищу. Спроба ця була не зовсім вдалою, адже економічні
відносини майже неможливо виміряти у фізичних одиницях.
Півстоліття його відкриття не було, до кінця, зрозумілим
людству, і тільки інший геній України, організатор і перший президент
Всеукраїнської Академії Наук В. Вернадський сприйняв ці ідеї й створив вчення
про біосферу та ноосферу, яка є теоретичною базою соціоекології. Робота яка
стала класичною і увійшла в золотий фонд науки, - "Декілька слів про
ноосферу ", з'явилася у 1944 році незадовго до смерті Вернадського. Тут у
концентрованому вигляді викладено його бачення еволюційно-історичного процесу,
перспектив людства, як космічного феномена. Головна ідея: під впливом розвитку
науки і пізнання біосфера має стати ноосферою, тобто царину розуму, де панують
закони мудрості та гармонії. "Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій
планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і
повинна перебудовувати своєю працею та думкою область свого життя,
перебудовувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею
відкриваються дедалі більші та ширші творчі можливості ".
Значний внесок у розвиток вітчизняної соціоекології зробив
професор Г. О. Бачинський, який у 1986 р. організував у Львові першу Всесоюзну
науково-практичну конференцію «Проблеми соціальної екології», завдяки якій ця
наука, нарешті, дістала в нас офіційне визнання. Вчений розробив теоретичні
основи міждісціплінарного інтеграційного вчення про гармонізацію взаємодії
суспільства та природи - соціоекології.
2. Соціоекосистеми - ЯК ПРО ЄКТ ВИВЧЕННЯ
Соціоекології.
Об'єктом пізнання для соціальної екології виступає система
взаємодії суспільства з природою. Це стосується як зовнішньої (взаємодія з
природним середовищем), так і внутрішньої (взаємодія соціального і біологічного
в людині) його сторін. Відношення суб'єкта до вказаного об'єкта з метою оптимізації
останнього є предметом фундаментального і прикладного соціально-екологічного
дослідження.
В наш час емпіричні
дослідження в даній проблематиці носять, у свій більшості, фрагментарний характер, що
стосуються окремих моментів вказаної взаємодії і в кращому випадку ведуться на стику двох-трьох предметних наук. В такому випадку, вони
не можуть дати значних і переконливих рекомендацій практиці
природокористування, не мають цілісної основи. Необхідна дослідницька робота на
фундаментальному рівні соціальної екології, як інтегративної науки. Саме
остання, узагальнюючи дані предметних теорій на методологічній основі
реалістичної філософії, розвиває теорію взаємодії суспільства і природи.
Фундаментальні соціально-екологічні дослідження дають
можливість системно об'єднати емпіричні дослідження конкретно-предметних наук і
на базі конкретизації узагальнюючої соціально-екологічної теорії перетворити їх
у прикладні дослідження, що дають можливість практично оптимізувати взаємодію
суспільства з природою в цілому. Становлення закономірностей природи і
суспільства є, на нашу думку, одним з головних шляхів підвищення ефективності
конкретних (прикладних) соціально-екологічних досліджень.
Природознавство, яке є основою будь-якого людського
пізнання, сприяє розвитку соціальної екології перш за все, вдосконаленням
загальної картини світу вченням про біосферу і субстрат людини.
Суспільні науки дають соціальній екології теоретичні
відомості про закономірності руху продуктивних сил, про економічні процеси на
основі життя суспільства, картину прогресу цивілізації і культури.
Технічні науки дають для соціоекологічніх узагальнень
теоретичний матеріал про сукупність руху створених людиною матеріальних засобів
підвищення ефективності його діяльності, систематизовані знання про властивості
і закони розвитку технологічних систем, які не тільки втілюють взаємозв'язки
суспільства і природи, але і предметне виражають можливості управління
природних процесів, досягнутих суспільством на даній стадії розвитку
суспільства.
Гуманітарні науки (антропологія, етнологія, психологія,
філологія, культурологія), характеризують якості людства, його діяння і
розвиток людини, як родової істоти - в його конкретних проявах.
Вивчення і порівняльний
аналіз різних думок дозволяє стверджувати, що соціальна екологія, в міру своєї
специфіки, не може вкладатися у традиційну класифікацію наук. Її не можна
однозначно віднести ні в соціальні, ні в природничі науки. Це зумовлено
специфікою її об'єкта - екологічної взаємодії між суспільством і природою, у
якій цих два аспекти - природний і соціальний - діалектичне між собою
поєднуються. Інша справа, що в предметі у кожній з розглянутих
соціально-екологічних наук відношення між природним і соціальним аспектами може
бути різним, однак, ця обставина не змінює соціального статусу цих наук.
Соціоекологія винікла і розвивається не в результаті синтезу
вже існуючих природничих, технічних і гуманітарних дисциплін, а формується як '
окрема самостійна якісно нова наука. У ході свого становлення соціоекологія, •
безумовно, асімулює певним чином досягнення традиційних дисциплін, однак при
цьому вона переводить їх в іншу площину і надає їм зовсім інший зміст. Іншими
словами, беручи деякі знання із традиційних дисциплін, соціоекологія розглядає
їх на іншому, системному рівні, на рівні більш широких узагальнень.
Соціоекологія, як особлива форма людського пізнання, разом з тим розглядає і
пояснює її внутрішній органічний зв'язок з світогляднімі аспектами. Адже
взаємовідносини суспільства і природи в своїй основі визначаються різними
суб'єктно-об'єктнімі відносинами; об'єкт-природа, суб'єкт-суспільство,
суспільство-природа, суспільство-історія. Ось чому соціоекологічній світогляд
виступає ядром світогляду людини, як складної системи ціннісних установок,
орієнтирів і стимулів у відношенні людини до природи.
Соціоекологія розглядається як міждисциплінарна і одночасно
інтегральна наука. Міждісціплінарній характер полягає в тому, що внаслідок
багатоаспектності самої проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи
її неможливо вирішити, не вивчаючи при цьому географічні, біологічні,
геологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші її
аспекти. Інтегральний характер визначається системністю проблеми --
взаємопов'язаністю всіх природних та соціально-економічних компонентів в
соціоекосістемах. Соціоекологія складається з галузевих підрозділів: екології,
геоекології, антропоекології, інженерної геології, біогеохімії, екотехнології,
економіки природокористування, соціоекологічного права та екосоціології, які
одночасно є підрозділами своїх материнських наук і вивчають окремі аспекти
даної проблеми. Саме соціоекологія є теоретичною базою для охорони природи і
раціонального використання природних ресурсів.
При загостренні відносин у системі
"суспільство-природа" питання їх вивчення набуває особливої
актуальності. Об'єктом вивчення соціоекології є соціоекосистеми.
Соціоекосистеми - це територіальна соціопріродна саморегульована система,
динамічна рівновага якої повинна забезпечуватись людським суспільством.
соціоекосистеми - надзвичайно складні системи. Кожна з них
складається з двох основних підсистем - природної та соціально-економічної, які
складаються з підсистем нижчого рівня: природна - з абіотичної та біотичної, а
соціально-економічна - підсистеми населення та господарства. У свою чергу,
названі підсистеми містять компоненти: природна - гірські породи, рельєф земної
поверхні, грунти, рослинність, тваринний світ, поверхневі та підземні води,
атмосферне повітря, а соціально-економічна - людське населення, житлові,
промислові, інженерні, комунікаційні, господарські та інші антропогенні
об'єкти. Крім того, кожна соціоекосістема складається з різноманітних
геоекосистем, в яких той чи інший вид господарського використання території
накладається на певну геосистем. Важливо усвідомити, що кожна соціоекосістема
функціонує як складна динамічна система. Саморегульованість соціоекосістем
здійснюється завдяки їх суспільному компоненту - населенню. У зв'язку з цим і
на відміну від природних систем, які є поліцентрічнімі, соціоекосистеми є моноцентричної.
Кожна з них має власний центр управління, який керує (добре чи погано)
розвитком соціоекосистеми.
Тому кожна соціоекосістема охоплює лише ту територію, на яку
поширюється дія центру управління. Внаслідок цього межі соціоекосістем НЕ
збігаються з межами природних геосистем та екосистем і відповідають
адміністративно-господарським межам чи державним кордонам. Динамізм
соціоекосістем виявляється у безперервному речовини-енергетичному обміні, що
відбувається, як всередині кожної системи, так і між сусідніми
соціоекосістемамі. Природні та антропогенні компоненти постійно взаємодіють між
собою, що відображається у безперевній зміні в просторі та часі показників їх
стану.
Вивчаючи соціоекосістему будь-якого рівня, а вони бувають
глобальні, регіональні, локальні, необхідно завжди прагнути відновити динамічну
рівновагу соціоекосістем. Досягнути цієї мети можливо лише через її
оптимізацію. Оптимізація соціоекосистеми полягає в створенні її оптимальної
функціональної структури, тобто в такому гармонійному поєднанні і раціональному
функціонуванні її природних та антропогенних об'єктів, яке б забезпечувало
відновлення та подальше збереження в ній речовини-енергетичного балансу.
В кожній соціоекосістемі людина і її діяльність займає одне
з центральних місць. Проте, це зовсім не означає, що людина вільно може
керувати природними та суспільними законами або довільно змінювати внутрішні
процеси, що відбуваються у природі та соціально-економічній частинах
соціоекосістем.
Теоретичні завдання скеровані на вивчення закономірностей
функціонування об'єкта науки і вираження їх у вигляді законів даної науки, а
прикладні - на використання вже пізнаніх законів існування та розвитку об'єкта
для вироблення стратегій управління процесу, що в ньому відбуваються.
3. ФОРМУВАННЯ глобальної земної соціоекосистеми
За сучасними уявленнями вік земної кори дорівнює близько 4,5
млрд. років. Найдавніші рештки мікроорганізмів знайдено в гірських породах,
датованих 3,2 млрд. років. Бурхливий розвиток органічного світу на Землі,
освоєння рослинами і тваринами континентів відбулися лише 0,5-0,4 млрд. років
тому. Отже, географічна оболонка Землі тривалий час була абіотічною
геосистеми, в якій відбувався геологічний кругообіг речовин у вигляді
взаємопов'язаних фізичних та хімічних процесів. З розвитком органічного світу
вона поступово перетворилася на глобальну екосистему - біосферу, що складається
з двох взаємодіючих підсистем - неживої (абіотичної) і живої (біотичної). Виник
новий біологічний кругообіг речовин, який включився у геологічний і суттєво
його трансформували. Обмінні речовин-енергетичні процеси у цій новій системі
були значно відозмінені. Для утворення біосфери вирішальне значення мала поява
на Землі рослинності, яка містить хлорофіл. Тільки завдяки хлорофілу рослини
набули здатності вловлюваті сонячну енергію, використовуючи її для фотосинтезу,
в процесі якого з води і вуглекислого газу утворюється органічна речовина --
першооснова існування та розвитку всієї різноманітності рослинного і тваринного
світу.
Термін біосфера (тобто сфера життя) вперше використав у XIX
ст. австрійський вчений В. Зюсс. Але основоположником сучасних уявлень про
біосферу як населений організмами оболонку Землі, що охоплює нижні шари
атмосфери, гідросферу і верхні шари літосфери, був український вчений В. і. Вернадський.
Вертикальні межі біосфери визначаються поширенням організмів у земній корі до
глибини 2-3 км, в океанах до глибини понад 10 км та в атмосфері до висоти
близько 20 км.
Маса живої речовини у біосфері становить приблизно 0,25%
всієї її маси. Завдяки інтенсивному розмноженню живої речовини, її дісперсності
та високій біогеохімічній активності протягом геологічної історії Землі
потенційна зона життя на нашій планеті безперервно розширювалася. Зараз у
біосфері описано близько 2 млн. видів організмів, у тому числі 500 тис.. видів
вищих і нижчих рослин, 1,5 млн. видів тварин, грибів, мікроорганізмів.
У своїй узагальнюючій монографії "Біосфера",
опублікованій у 1926 р., В. І. Вернадський так охарактеризував значення
організмів у планетарних процесах: "Можна без перебільшення твердити, що
хімічний стан зовнішньої кори нашої планети - біосфери - цілком перебуває під
впливом життя, тобто визначається живими організмами. Безперечно, енергія, що
надає біосфері її звичайного вигляду, має космічне походження, її випромінює
Сонце у формі променістої енергії, а живі організми, тобто сукупність життя,
перетворюють цю космічну промениста енергію у земну хімічну і створюють
нескінченну різноманітність нашого світу. Це живі організми своїм диханням,
своїм живленням, своїм метаболізмом, своєю смертю і своїм розмноження,
постійним використанням своєї речовини, головне - триваюче сотні мільйонів
років безперервною зміною поколінь, своїм народженням та розмноження
породжують одне з найграндіозніших планетарних явищ, що не існує ніде, крім
біосфери ".
За В. І. Вернадського, основними компонентами біосфери є:
жива речовина - рослини, тварини та мікроорганізми;
біогенна речовина - органічні та органо-мінеральні продукти,
створені живими організмами протягом геологічної історії Землі: кам'яне
вугілля, горючі сланці, торф, нафта тощо;
мляво речовина - гірські породи неорганічного походження,
які є субстратом або середовищем для проживання живих організмів;
біокосна речовина - результат синтезу живої та неживої
речовини: мінеральні породи органічного походження, сучасні та викопні грунти,
мули (підводні грунти).
З появою людей на Землі почався вплив їхньої діяльності на
кругообіг речовин та енергетичний обмін у біосфері. Внаслідок цього глобальна
екосистема почала поступово трансформуватися у трікомпонентну глобальну
соціоекосістему, у функціонуванні якої все більшу роль відігравало людське
суспільство. Разом з розвитком суспільства зростає антропогенний тиск на
навколишнє середовище. У цьому процесі доцільно розрізняти три стадії, які по
суті є різними етапами розвитку на нашій планеті глобальної соціоекосистеми.
На відміну від інших організмів людина - це особливий
біологічний вид, який впливає на природу не лише своїми метаболічнімі
процесами, тобто біологічним обміном речовин, а й трудовою діяльністю.
Історичний аналіз взаємовідносин суспільства та природи свідчить, що
інтенсифікація антропогенних трансформацій у біосфері пов'язана не стільки з
зростанням народонаселення, скільки з його технічним оснащенням та суспільною
організацією праці. За допомогою кам'яних знарядь первісні люди почали
перетворювати об'єкти і процеси природи з їх натурального стану на штучний.
З розвитком суспільства, з утворенням великих суспільних
об'єднань (племен, союзів племен, держав) ці процеси безперервно посилювалися.
Тому етапи взаємодії суспільства та природи відповідають не лише етапам
вдосконалення засобів виробництва, якими люди безпосередньо впливали на
природу, але й етапам розвитку виробничих відносин, етапам розвитку самого
людського суспільства.
4. СТАДІЇ ВЗАЄМОДІЇ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ
Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала
близько 2-3 млн. років від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до
виникнення близько 40 тис.. років тому сучасного людського виду Homo sapiens (людина
розумна), тобто до початку пізньопалеолітічної доби. В цей час взаємодія людини
з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. У людини, що є
біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечисленні
первісні стада людей, озброєні недосконалими кам'яними знаряддями, органічно
"Вписувались" як складові елементи у природні екосистеми, не порушуючи
своєю діяльністю їхньої динамічної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій
стадії людське суспільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально
незамкнену глобальну соціоекосістему, в якій слабкі антропогенні впливи НЕ
могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.
На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що
тривала близько 40 тис.. років від початку пізнього палеоліту і до кінця другої
світової війни, тобто до середини XX ст., людство вже відчутно впливало на
навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав
разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин
та знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин
і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не
порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій планеті,
тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати
зворотну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну), що створювало
певні напруження у взаємовідносинах між людським суспільством і навколишнім
середовищем. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна соціоекосістема
стала частково функціонально замкненою.
С. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи: примітивний,
протягом якого людина впливала на природне середовище полюванням та
рибальством; агрокультурному, коли основними засобами антропогенного впливу на
природу були скотарство та землеробство; машинно-індустріальний, в якому
провідним фактором руйнування навколишнього середовища стало промислове
виробництво.
У пізньому палеоліті, що тривав близько ЗО тис.. років, люди,
що належали до сучасного виду Homo
sapiens, досягли
вже значного суспільного розвитку, об'єднувалісь у великі племена, вільно
користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам'яні знаряддя та зброю.
Мисливство для них було провідною галуззю господарства, а такі великі тварини,
як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені, первісні зубри та коні,
основними продуктами харчування. Полювання на цих великих тварин забезпечувало
давніх людей м'ясом, жиром, Сухожиллями, кістковім мозком. Найбільші кістки
використовувались для побудови жител та святилищ, а шкури - для накрівання
жител і виготовлення одягу.
Для полювання на стадних тварин широко застосовувався
загонной спосіб, коли великі стада оточували і заганяли на високі кручі, з яких
тварини падали і масово гинули, розбиваючись на смерть. Це поступово призвело
до різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин, а згодом - до
їхнього повного вимирання.
Знахідки з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їх, в
тому числі й в Україні, засвідчують величезні масштаби винищення цих тварин. На
думку українського палеонтолога К. А. Татари-нова, знищення стада мамонтів у 80
особин (стоянка Пушкарі) рівнозначне знищенню поголів'я 7-8 пар цих тварин за
ціле століття. На палеолітічніх стоянках Середнього Придністров'я (Вороновиця
І, Молодова V, Корман IV, Бабин І) загальна чисельність знайдених решток
мамонтів перевищує 300, що рівнозначно винищення поколінь 28-32 пар цих тварин
за століття. Якщо припустити, що на території України та деяких інших регіонів
європейського континенту на кожні 5 км існував у середньому один мамонт, то при
оптимальній насиченості цим видом лісової та лісостепової зон їхня загальна
чисельність могла коливатися в межах півмільйона особин. Палеолітічні мисливці
могли винищити це поголів'я всього за одне тисячоліття.
Про великий вплив людей кам'яної доби на навколишнє
середовище свідчать, крім археологічних та палеонтологічніх, також історичні
дані. Наприклад, аборигени Тасманії, які вимерли до кінця XIX ст. і яких
європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично віпалювалі
рослинність на величезних просторах острова з метою створення кращих умов для
життя і мисливства. Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентно тривали
тисячоліттями, був надзвичайно великим: змінювався характер мікроклімату,
рослинності та грунтового покриву, вологі ліси поступалися чагарники і
савани. Вогонь вівільнював з-під лісових хащ цілі регіони, що створювало
значну перевагу первісному мисливцю, разом з тим порушуючи фауну і флору,
посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели себе й аборигени
Австралії, діяльність яких також зумовила часткове зникнення лісів та інші
негативні наслідки.
Зі зникненням великих травоїдних тварин і обмеженням
масового полювання на них первісним людям доводилося шукати нові джерела
існування, змінювати спосіб життя, що склався за доби пізнього палеоліту. Люди
змушені були знову повернутися переважно до збіральніцтва, рибальства та
полювання на дрібних тварин. Відповідно змінилися і кам'яні знаряддя. Давня
кам'яна доба (палеоліт) близько 10-12 тис.. років тому перейшла у середню
кам'яну добу - мезоліт, але їжі для людей, чисельність яких на цей час значно
зросла, вже не вистачало. Довелось шукати якісно нові шляхи здобуття продуктів
харчування. Люди змушені були зайнятися скотарством та землеробством. Близько 8
тис.. років до н. е. почалася нова кам'яна доба - Неоліт.
Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх
цивілізацій спричинили нове загострення протиріч між суспільст?? му та природою.
Масові вирубки і випалювання лісів, нерегульованим випасу худоби, а особливо кіз
у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким грунтово-рослинним
покривом у посушливих зонах - все це призвело до опустелювання величезних
територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та Середній Азії,
Європейському Середземномор'ї. Наприклад, знамениті Ліванські кедри, що колись
були джерелом цінної деревини для фінікійськіх кораблів, палаців Ахеменідів та
храмів Єрусалима, залишились тільки на прапорах Лівану.
Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком
широкого використання людством металів. Як свідчать археологічні та історичні
дані, найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та
срібло. При розкопках стародавнього міста Чатал-Гуюк у південній частині
Анатолії (Туреччина) в шарах, що датуються кінцем VII тисячоліття до н. е.,
знайдено багато мідних речей і навіть шматків шлаку, що свідчить про виплавку
міді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, індії, Китаї розпочався також видобуток
золота і срібла. Найдавніші золоті прикраси, знайдені в Єгипті, датуються 4,5
тисячоліттям до н. е. Спочатку срібло цінувалося навіть більше за золото. У
першому тисячолітті до н. е. срібло видобували в Стародавній Греції на південь
від Афін на великих свинцево-срібних рудниках півострова Лавріон, відтак на
території сучасних Іспанії, Швеції, а в середні віки, коли було відкрито багато
родовищ срібла у Центральній Європі, його почали навіть називати "німецьким
металом ". До XVI ст. Німеччина була головним постачальником срібла в
Європі. Наприклад, у Фрайбурзькому гірничому окрузі Саксонії розроблялись
більше тисячі промислових жил срібла, якого тут за 700 років було видобуто 5,2
млн.
У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а
у; іншому тис.. до н. е. - залізний. Жоден з металів так потужно НЕ стимулював
розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилось залізо
й в середні віки.
У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних
ви-дір сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалась за рахунок
екстенсивних методів - підсічно-вогневої системи, розорювання нових земель, що
створювало основу локальних і регіональних соціоекологічніх протиріч на
майбутнє. Активна вирубка лісів, освоєння нових угідь без урахування наслідків
мали місце в даний період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Західній
Європі в цей час практично зникає, різко скорочується площа, зайнята лісами, у
Центральній та Східній Європі, змінюються грунти, дикі тварини вітісняються з місць
їх постійного проживання. Вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел,
урбанізації був не таким значним, але постійно зростав.
Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у
суспільстві, винахід парової машини та інтенсивний розвиток промисловості
зумовили початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії
людського суспільства та природи на нашій планеті. За
