Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціаль-на група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми ми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що

в свою чергу впливає на процес постання народньої

творчості.Саме тому народна творчість нерозрів-но зв ` язана з звичаями народу.

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізна-ється народ не тільки в сучасному, а і в його істо-ричного минулому.

Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші

елементи, що об ` єднують окремих людей в один на-

рід, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися про-

тягом усього довгого життя і розвитку кожного

народові.

В усіх народів світу існує повір ` я, що той хто

забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі , Як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та прістановіща, бо він загублений для свого народу.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись

до України, як до матері, що вічно страждає питає:

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

I

Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського Пері-оду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура , І Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких поту-гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і усній народній творчості ознаки зустрічі, поєд-нання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де почина-ється християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляє-

мо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання , Навіть назівємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав Калета (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вий-

де заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною,

співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли ...»

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:

«Ой, дід, дід і Ладо ...»

Все це - наша Дохристиянська культура, наша найстаріша

традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ на-

родження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє

II

житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили)

разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелес-

ників ...

Купала - це типове дохристиянське свято з усіма старо-

українськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання

і плодючості.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні прпадало свято зимово-

го повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік, а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохріс-тіянськіх елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка -- дружинника князя або й самого княжеча. Всі стихійні сили природи уміротворяються та закликають, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється

і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на Покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.