У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.

     Подіі у Петрограді вітала пробільшовіцькі настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. У більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.

     Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництву Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалося збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.

     Центральна Рада вважала, що в такій сітуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.

«Віднині Украіна стає украінською Народною Республікою ... - говорилося в Універсалі. - Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів ».

     Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія об'єктивно дае початок іі перетворенню у« повну державу ». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою»: 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інши чіновнікі (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.

     З цього часу досить активно відбувається процес формірування і удосконалення державного ладуУНР.

      Організація центральноі влади. Особливе місце в структурі вищіх органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі містіця конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена Украінськім народом «разом з братніми народами Украіни ... берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано «Ми Русский Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів».

     У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральноі Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті, «революціонній демократичний парламент».

     Проте, незважоючі на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральноі Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраінськіх Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до іі складу представників різних демократичних, громдянськіх організацій.

     Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальні верства населення Украіни, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 року був спланований I Всеукраінській з'ізд Рад робітничих, селянських та солдатських депутутаiв. За нормами представництва депутати з'ізду мали представляти усi Украiнська землi.

     Своi намiри щодо цього з'iзду малu i Більшовик Украiни. Вони намагалися шляхом переобрання складу Центральноi Ради перетворити ii на зразок росiйського ЦВК.

     Всеросiйській з'iзд Рад робiтнічіх, селянських та солдатських депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких большівікі складали трохи більше ста чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношені сил з'ізд висловив повну довiри i пiдтримку Центральнi Радi та Секрітарiату. У резолюцii з'iзду, зокрема, говорилося: «З проголошенням третього Унiверсалу Центральна Рада стала на шлях широких соцiальних i полiтичних реформ i приступила до скликання Украiнськіx Установчих зборiв, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в Украіні ... З'ізд вважає переобрання Центральноі Ради несвоєчасним і недоцільним ».

     Більшовики були змушені залишити з'ізд i переiхаті до Харкова, де провели свiй окремий з'iзд.

     Незважаючи на всi своi зусилля, Лiдери Центральноi Ради не змогли швидко добитися повноцiнного територiальне представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останнiй хвилини iснування Центральноi Ради. Пiдсумок проблем представництва пiдбівався 20 березня 1917 року. На засiданнi Малоi Ради віступiв Михайло Грушевський. Вiн нагадав, щo склад Центральноi Ради поповнився новими органiзацiями украiнських мас, якi одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула як найскоріше передати своє місце Представництву утворенням на підставі виборчого права Украінськоі землі.

     Приймалися окремi акти, що визначали правовi засади дiяльностi Центральноi Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 року було схвалено закон про утримання Центральноi Ради за державний кошт, 16 квiтня 1918 року - закон про недоторканнiсть членiв Центральноi Ради, тобто вони кoрістувалісь такими ж правами, як i «класичний» парламент. 9 квiтня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та iнших виданнь бiблiотека Центральноi Ради.

     Функцii Украiнського уряду виконував Генеральний Секрітарiат. Пiсля оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду Народних Мiнiстрiв.

     Уже пiсля утворення УНР укрiнській уряд пережив чимало криз, зумовлених рiзними факторами, i в результатi за часiв Центральноi Ради його склад мав такий вигляд: голова мiнiстрiв - Голубович (укр. с.-р.); мiнiстрі: внутрiшнiх справ - Ткаченко (укр. с.-д.); вiйськових i морських справ - Жуковський (укр. с.-р.); судових - Шелухiн (укр. с.-ф.); земельних - Ковалевський (укр. с.-р.); харчових - Колiух (укр. с.-д.); працi - Міхайлiв (укр. с.-д.); пошт i телеграфiв - Сидоренко (с. сам.); залiзничний шляхiв - Соковіч (укр. с.-р.) ; фiнансiв - Препеліця (укр. с.-р.); Просвiти - Прокопович (с.-ф.); торгiвлi й проіміслу - Фещенко-Чопровській (с.-ф.); державний секретар закордонних справ - Любинський (укр. з .- р.); державний контролер - Лотоцький (с.-ф.).

     Перед украiнських урядом постали тiж самi проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми державотворення.

     У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає проблема, яка полягла в прагненні розділити «сферу впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не дістала свого розв'язання. В результатi сталося так, що Центральна Рада як законодавчий орган i Генеральний Секретарiат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917р. i Центральна Рада, i Генеральний Секретарiат зверталися до проблеми цiноутворення. На жаль, навiть Конституцiя УНР не вирiшила цiєi проблеми.

     Однак за тих умов украінській справі значно більшоі шкоди завдавало не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

     Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалося «в силі допрійдучіх змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставадліся на територіі Украінськоі Народноі Республіки по день 7 листопада 1917р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й деклараціі мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнілі ситуацiю i поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному обсязi.

     Як вiдомо, в аналогiчнi сітуацii Більшовик ламали стару державну машину. Лiдери Центральноi Ради, навпаки, прагнули пристосувати ii до потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до спецiального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., Функцii Головноi скарбніцi та Украiнського Державного Банку виконували КИIВСЬКА губернська скарбниця та КИIВСЬКА контора Держбанком.

     Варто звернути увагу й на таку деталь. Однi iнстітуцii починали дiяти ще до того, як вiдповiдним чином «легалiзуваліся». Так, посада Генерального контролера iснувала ще в першому складi Генерального секретарiату, однак 23 березня 1918 р. його Канцелярiя подає на розгляд Центраоьноі Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р.. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні місяц існування Центральноі Ради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов проект закону «Про вищу економічну раду УНР».

      Організація місцевоі влади. ІІ загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякоі тісноті від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала ім своєі волі , немає бути іншоі власті тільки з вибору народнього! »

     В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоіть за інтереси украінського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до украінства, пріпісуемо нашим громадянам широку, дужу організацію та усвідломлення народу, й тоді перевібраті адміністрацію ».

     У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: «Генеральне секретарство внутрішніх справ пріпісуемо: вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвіщоі адміністратівноі влади на місцях».

     Як бачимо, Центральна Рада намагалася об'єднати два моменти. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, а з другого - визначення меж цих повноважень з покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах краіни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певноі міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевоі адмінстраціі й самоврядуванню. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самоі системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевоі влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російськоі держави, діяли губернські і повiтовi Комiсар Центральноi Ради, та згаданi в Ш Унiверсалi «органи революцiйноi демократii». Всi вони функцiонувалі за власним розсудом без механiзму взхаємодіі й точного розмежування «сфер впливу». Навпаки - деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з іх компетенціі, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.

     Універсал зобов'язав «уряд долати допомочi мiсцевим самоврядування ради робiтнічо-селянських i солдатських лепутатiв, вибраних з мiсцевих людей», тобто з'явилася, точнiше - легалiзувалася, ще одна ланка, оскiльки Ради не припиняли своєi діяльності. Справді, іх не можна було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» іх в існуючу структуру місцевих органів.

     На початку березня Центральна Рада затвердила новий адміністратіво-теріроріальній поділ Украіни, поділивши іі на 30 земель. Отже, організація місцевоі влади мала відпов1даті новим умовам, але Центральна Рада не встигла це зд1йсніті.

     По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своіх повноважень і реального впливу на місцеве життя.

     По-трете, відсутність належноі правовоі бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральноі Ради і деклараціях іі Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральноі Ради фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своіх представників. В Украіні розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях, однак до цього проекту, за свідченням П. Христюка, «було тільки приступили».

     Наприкінці січня 1918 р.. Центральна Рада нарешті ухвалила довгождана земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. «Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземним і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Установчих зборів украінських Украінській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування ... - органам міського самоврядування; іншими - сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенціі ». Ця спроба так і не одержала свого завершення.

     Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центрально1 Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., Не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: «Не порушуючи єдіноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостях і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципом децентралізаціі».

     Крім цієі загальноі норми, до Конституціі увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'ектiв самоврядування з державною адміністрацією. Так, Радам і Управа громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють іх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управа призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Украінськоі Народноі Республіки ». Що ж до самоі Ради Народних Міністрів, то до іі компетенціі входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевоі самоуправи або дотикаються цілоі УНР», причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування.

      Військове будівництво. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по украінізаціі військових формувань як на територіі Украіни, так і на фронтє, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярноі арміі, а народноі міліціі. З цього питання в Украіні йшла гостра політична боротьба.

     Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С. Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

     У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатській, артилерійський, зв'язку) та спецiальна комiсiя, що мала вирiшувати проблеми офiцерiв-украiнцiв, якi служили в росiйськiй армii й залишилися «без роботи». М. Порш видав спецiальний наказ згiдно з яким до Украiнського вiйська приймалися лише «офiцері, що були родом з Украiни».

      Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва. Так, 23 грудня з'явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськових службу i вiдкомандірування з неi громадаян украiнськоi Республiки», потiм - закон «Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» i, нарештi, 16 сiчня - тимчасовий закон про утворення укрaiнського народного вiйська, який остаточно закрiпів перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізуваті й замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі Міліці. Реальні подіі показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Киів виявилося, що Центральній Раді не вистачае регулярноі арміі.

     Після того, як на початку березня 1918 р.. Центральна Рада повернулася до Києва, іі військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Русский армія мала складатися з восьми корпусів піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися заходи й інші (зокрема, план призову, який мав разпочатіся восени), спрямовані на формування регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада прагнула розв'язати питання, пов'язанi iз соцiальним захистом вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня Генеральне писарства надiславши Центральнi Раді законопроета про допомогу сім'ям вiйськовополоненіх.

     Та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральноi Ради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi - вони тiльки поповнили Ніську фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовго iсторiю.

      «чинностi властей по охоронi революцii» Органiзацiя, що сьогоднi визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем в діяльності Центральноі Ради, хоча й превертала увагу іі лідерів ще до утворення УНР.

     Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революціі» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався, так званий, Революційний комітет охорони революціі на Украіні, який було створено за рішенням Малоі Ради 25 жовтня. Серед прийнятих ними за кілька днів існування актів можна виділити «Обов'язково постанову», якою зокрема, заборонялися «зiбрання i вiча пiд вiдкритий небом i всякi iншi виступи на вулицi».

     Майже одночасно Мала Рада видала постанову «Про загальне керiвництво чинностями влас по охоронi революцii», згiдно з якою цi функціі покладалися на Генеральний Секретаріат, той, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційноі демократіі». Крім того, при Головному начальнику Киівського округу утворювалась комісія для «того, щоб ні одне розпорядження виходило без іі затверджзення». До іі складу входили по одному представнику від Генерального Секретаріату, украінського Генерального військового комітету, Ради Ш-го украінського військового з'ізду, Киiвського мiського самоврядування.

     Для виконання цієі постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секрктарстві внутрішніх справ «особливу комісію з представників відомств, до якоі перейшли справи по охороні порядку та спокою на Украіні». В інформаціі Генерального Секретаріату з цього приводу містився заклик «по всіх справах, що торкаються охорони порядку на Украіні, звертатися до комісіі». Було опубліковано й затверджено Генеральним Секретаріатом «Правило пріізду до Києва під час теперішньоі війни в зв'язку з загальним планом розвантаження Києва».

     Інша справа, що відповідні органи як в центрі, включаючи й сам Генеральний Секретаріат, так і на місцях не мали реальних сил і можливостей для здійснення своіх повноважень, і заклики втановіті порядок не давали позитивних результатів.

     Отож, не дивно, зазначав з цього приводу В. Винниченко, що населення «шукало якихось засобів рятунку», а це, на його думку, цілком природнім шляхом призвело до організаціі, так званого, «в1льного козацтва». В. Винниченко тримався досить ідеалізованоі точки зору на ці формування. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, - писав він, - брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своій околиці».

     Втім не тільки романтичні почуття, а цілком практичні міркування визначили інтерес лідерів Центральноі Ради до формування «вільного козацтва» та іх прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу. Це засвідчуе, зокрема, Декларація Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р., В якій наголошувалося, що в умовах «епідеміі грабежів, самосудів, анархістськіх виступів безвідповідальних груп» найкращим засобом боротьби з цим лихом слід вважати активну самодіяльність і самооборону населення.

     16-19 жовтня в Чигирині відбувся з'ізд вiльного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним отаманом на чолi» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губернiальнi з'iзді, щоб обораті кошових отаманiв, з старшиною , що надасть органiзованостi i сили козацькому руховi. Намiчена з'iздом структура вiльного козацтва мала такий вигляд: «Село нехай гуртується з селом, волость - в курінь, повіт - в полк, губернія - в кіш, з сотень, куріннімі, полковий та кошовим отаманом і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю ... ». З'ізд також обговорив статут вiльного козацтва, затверджений Генеральним Секретарiат 26 листопада, згiдно з яким вiльне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Украiнi.

     З метою пiдтрімання громадського порядку формувалися також мiлiцейськi структури. Вiльним козацтвом i мiлiцiєю «відало» одне і те саме секретарство внутрішніх справ. На початку січня 1917 р.. проблеми «вільного козацтва» перейшли до компетенціі секретарства військових справ.

     Якщо ж спробувати дати узагальнююча характеристику каральноі політики Центральноі Ради, то вона від самого початку була двозначне. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історіі, навпаки, можна навести чимало прикладів іі повноі безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у нею під боком активно і майже вільно діяли більшовицькі організаціі, публікувалися опозиційні видання. Серед них найзапекліший опонент Центральноі Ради - газета «Пролетарська думка». Разом з тим, відомими є й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 року.

     Втім, ця раздвоєність була зумовлена загальною хворобою Центральноі Ради, яка впливала на іі діяльність, - насамперед організаційною неспроможністю.

     Весною 1918 року вже після повернення до Києва, Центральноа Рада вдалася до останніх спроб якось змінити ситуацію. Саме тому пропнувалося розширити повноваження губернських комісарів - ім надавалося право «видавати обов'язкові повтанові по справах, якi торкаються порушення громадського порядку та спокою i державноi безпеки». Губернськi Комiсар мали застосувати за порушення виданих ними обов'язкових постанов штраф до 3000крб. або карати тюрмою строком до 3-х мiсяцiв.

     Крiм того, 6 квiтня Центральна Рада ухвалила утворити «Анкетне-слiдчу комiсiю для дослiду випадкiв анархii й неправомiрного поводження влади цивiльно i вiйськових, з'ясування полiтичних i соцiальних умов на мiсцях». Анкетне-слiдча комiсiя утворювалась у складi 25 членiв Центраольноі Ради і мала виконувати такі функціі: «дослід неправомірного поводження властей цивільних і військових на місцях, вживання заходів і видання розпоряджень щодо усунення і попередження цих явищ, з'ясування полiтічноi i соцiальноi сітуацii на мiсцях» , а також iншi завдання. Все це свiдчело про позитивну тенденцію в полiтицi Центральноi Ради, яка прагнула боротьбу з анархією поєднати з боротьбою проти зловживань представників місцевоі влади, а головне, мати якусь об'єктивну картину того, що вiдбувається за межами столиці.

      Судова система. 27 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Украіні твориться іменем Украінськоі Народноі Республіки». 12 грудня секретарство судових справ внесло на розглд Центральноі Ради законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, і через 3 дні він був ухвалений Центральною Радою.

     «Генеральний Суд, - йшлося в статті 1, - складається з 3-х депаратментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій територіі Украіни всі функціі, належні досі Урядового Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства ». Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а іх повноваження - до затвердження Генерального Суду на основі Конституціі - визначалися дореволюційнім російським законодавством, зокрема «Установою судових установлень». Цим же законодавством керувалися й суди першоі інстанціі.

     Проблем чинності законодавства колішньоі Російськоі імперіі торкалися ще дві статті зазначеного акта. Так, у ст.8 вказувалося, що «Генеральний Суд в своій чинності пристосовується до законів, нормуючіх чинність Править. Сенату, і порядкує іх з нинішнім законом про утворення Генерального Суду і ухвалами законодавчого органу Украіни », а в ст.9 пітверджувалося, що« декрети Править. Сенату в справах повсталих на територіі Украіни і подані йому до проголошення Генеральним Судом своєі діяльності визначаються УНР за правосільні і обов'язкові для судових установ Украiни ".

     Генеральний Суд пiсля формування свого персонального складу мав розробити свiй «докладний регламент» i через секретарство судових спарв подати його на затвердження Центральною Радою. Взагалi це секретарство мало значний вплив на дiяльнiсть Генерального Суду.

     У Подвiйне пiдпорядкуваннi опинилася так звана «прокураторiя». З одного боку вона дiяла при Генеральному судi i називалася - Прокураторiя Генерального Суду, а з другого - ii регламент затверджувався секретарство судових справ, i воно ж надавало одному з прокурорiв звання старшого й доручав «провiд над прокураторiєю». На початку січня 1918 року Центральна Рада ухвалила спеціальний закон

«Про упорядження прокураторська нагляду на Украіні».

     Важливий крок на шляху формування судовоі системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 року. Вона спеціальним законм визнала «неправомочність кіівськоі, харківськоі й новочеркаськоі судових палат з 1 грудня 1917 року» і одночасно ухвалила ще один закон - «Про заведення апеляційних судів». Повноваження, «обсяг ділання» й внутрішня організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись в1д попередніх судових палат.

     Нарешті, необхідно назвати й закон «Про умови обсадження і порядок обрання судів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 року. Всі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.

     Цікаво, що наприкінці вибори суддів проходили в обстановці конкурентноі боротьби. Як свідчать протоколи засідання Центральноі Ради від 2 квітня 1918 року, на ньому було обрано 5 Генеральних суддів, при чому для голосування пропонувалося 17 кандидатур. Так само для обрання членами Киівського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для голосування було внесено 30 кандидатів, а обрано лише 10.

     Наприкінці квітня 1918 року Центральна Рада знову мала розглянути питання про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарства винесло на іі розгляд проект закону «Про зміну Артикул І Закон про Генеральний Суд», яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функціі Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на територіі Украіни.

      Законодавча діяльність Центральноі Ради. Проголошення УНР докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя краіни.

     25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким «до сформування Федератівноі Російськоі республіки і утворення іі Конституціі виключне й неподільне право видавати закони для УНР належить Центральній Раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секретарям УНР ». Разом з тим, цей закон не підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на територіі УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані універсалами законами і постановами Центральноі Ради й Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власноі правовоі системи.

     В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні завдання Центральноі Ради став закон «Про вибори до Установчих зборів Украінськоі Народноі Республіки». Це був найбільший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламегтувалі порядок організаціі й проведення виборів.

     Закон затверджувався в 2 етапи. Спочатку, іі листопада 1917 року Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з 10 глав: «Загальні статті» (у ній, зокрема, наводився перелік «виборчих округ»), «Про виборче право» (відповідно до статті 3 «право участі в виборах до Установчих зборів УНР мають громадяни Російськоі республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років », позбавлялися ж виборчих прав« засуджені правосільнімі судовими вироками »,« невіплатні боржники, прізнані правосільною судовою установою зловмисного банкрутами »,« служащій у в1йську, що самовільно покинули військо », а також« члени роду, що царював в Росіі »),« Про установи, котрі відають проведенням виборів до украінських Установчих Зборів »(ці функці належали« головній, окружним, повітовим і городський комісіям по справах виборів до украінських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям »(головній комісіі, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалось, зокрема,« Загальне пільнування ходу виборів і обмірковування засобів необхідних для іх прискорення », а також« вироблення і видання загальних інструкцій і постанов на доповнення чи розвиток цього закону та інструкцій про Його здійснення »),« Про виборчі списки »,« Про кандидатські списки »,« Про подавання і подрахунов виборчих карток »,« Про встановлення результату виборів »(в основу покладалися пропорційна система),« Про порядок вступу на місце членів, які виступають з украінських Установчих зборів »,« Про забезпечення вільності і правильності виборів »(цей закон прямо встановлював систему покарань за ті, чи інші порушення - наприклад,« винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або зміненні привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців », карався арештом на строк до 1-го місяця або штрафом до 100крб.),« Про трати на вибори до украінських Установчих Зборів ».

     16 листопада Центральна Рада затвердила 2-й розділ закону про вибори до украінських Установчих зборів, 3 глави якого визначали специфічні особливості виборів «в арміі, флоті і тилу». Законом було затверджено ще й «Парвіла про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин арміі і флоту» та «Інструкцію для користування розділом 1-м Закону про вибори до Установчих зборів УНР».

     Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 року, а Установчі збори відкритися - 9 січня 1918 року. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна відсунула вибори на другий план, і лише 11 кв1тня Мала Рада ухвалила провести іх 12 травня там, де вони невідбуліся.

     Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральноі Ради в сфері, умовно кажучи, «правового забезпечення економічноі реформи». Тодішня ідеологія цих перетворень визначалася проголошеними Ш-м Універсалом гаслами «упорядкування праці робітництва», «доброго упорядкування виробництва», «рівномірного розподілення продуктів споживання». Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізаціі своєі концепціі «соціально орієнтованоі» і «керованоі» економіки, однак вона не досягла цієі мети, насамперед через політичні причини, хоча в той же час прийняла ряд важливих актів.

     На перший план вийшла проблеми власноі валюти - в умовах кризи грошового обігу. На початку січня Центральна Рада ввела в дію Тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів УНР. Закон встановлював, що вони випускаються Державним Банком в розмірі, суворо обмеженому дійсними потребами грошового обігу.

     Деякі акти регламентували оподаткування. Зокрема, відповідно до закону від 9 грудня 1917 року всі державні податкі й прибутки, які на підставі існуючих законів збіраліс я на територіі УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу УНР». Генеральний Секретаріат закликав населення сумлінно і своєчасно вносити податки.

     Нарешті, справжнім каменем спотикання для Центральноі Ради виявися державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. 11 квітня 1918 року був ухвалений закон «Про тимчасові розпіскі видатків на 1918 рік». Поки буде «складений і ухвалений перший бюджет УНР, - зазначалося в цьому законі, - державні відаткі переводяться на підставі тимчасових розписів, які складаються відповідними міністерствами накожні 4 місяці і подаються Міністерства Фінансів на затвердження Центральноі Ради ». Певні кроки зробила Центральна Рада і в галузі соціального законодавства, ухваливши, щоправда з великим запізненням, закон «Про 8-ми годинний робочий день», причому цей закон виходив за межі своєі назви, оскільки визначав не тільки тривалість «робочого часу», а й регламентував найм жінок і неповнолітніх, нічну працю, торкався «особливо шкідливих виробництв і робіт» та інше.

     Ценрального Рада торкнулась багатьох галузей права - від кримінального (скасувавши Ш Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1917 року закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне писарства подало на іі розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

     Оцінюючи ж чинники що негативно вплинули на зоконодавчу діяльність Централноі Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму.Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й ідеологічні пристрасті. Найхарактернішій приклад - проблема власності.

     Як відомо, Центральна Рада, іі лідери постійно декларували прагнення розбудувати Украінську державу на соціалістичних засадах. Так, наприклад, М. Грушевський відзначав: «будуємо республіку не для буржуазіі, а для трудящих мас Украіни». Це визначило ставлення лідерів украінського уряду й до пріватноі влсності. Грушевський вживає термін «належати» й «користуватися». В документах Центральноі Ради бачимо ті ж самі терміни «право порядкування», «право користування». М. Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого понятя «святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на землю. Ш Універсал скасував право пріватноі власності на землю. Генеральний Секретаріат розповсюдив офоіційне роз'яснення до Унiверсалу, яким пiдкреслив, що скасування прав власностi на землю й перехiд iх до трудящого народу слiд розумiти «у тому сміслi, що право власностi на цi землi переходить до народу украiнськоi Республiки, отже, вiд дня опублiкування Унiверсалу колішнiм власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються украінською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящого народу, причому скасування власності, як і весь земльній лад на Украіні, мають підтвердити й остаточно встановити Украінські Установчі збори ". Відповідно до цього документа заборонялися самочінні захоплення земель й всі подібні« революційні »акціі.

     Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 року. Ним, зокрема, встановлювала, що «землі відводяться земельними комітетами в пріватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи на те, що закон дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна пролема - людини, землі й ріллі - так і лишилися неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків.