Перші козацькі гетьмани
Реферат
виконала Чулой Марія
Приазовський
державний технічний університет
Маріуполь,
2005р.
Є
в німецькій мові слово «гауптман», що перекладається як начальник, староста, головний
чоловік. Вчені вважають, що від нього й походить польське «гетьман», яке
прийшло й на Україну, спершу означаючи виборного ватажка козацького війська, а
згодом правителя всієї України і головокомандуючого козацького війська. Є також
версії і про те, що слова «гетьман» треба виводити від імені відомого
литовського князя Гедиміна, значнішого в історії як Гедімінаса.
Історики
й донині сперечаються, кого вважати першим українським гетьманом і чи можна
називати ними перших ватажків козацьких дружин, які починали з'являтися на
півдні нашої землі ще наприкінці XV-го століття. Збереглися імена перших козацьких
гетьманів: Богдан Глинський, Остап Дашкович, які вели енергійну боротьбу з
кримськими татарами, організовували сміливі походи на ворожу територію.
Переважна
більшість гетьманів дбала про благо свого народу й увійшла в історію мужніми
оборонцями, лицарями-патріотами рідної землі. Були й такі, які затаврував собі
міжусобнімі чварами за гетьманську булаву чи допомагали польській шляхті й російським
царям поставити на коліна свій народ, стаючи поплічниками його ворогів.
Першим
гетьманом України був Дмитро Вишневецький, з роду Волинських удільних князів
Гедіміновічів, в році 1550 був настановленій старостою Черкаським і Канівськім.
Десь
у році 1556 він, щоб обороніті Україну од татар, вбудував земляний місто на
острові Хортиці (може Томаківському), на р.. Дні-прі. Це була перша Січ
Запорожське. Татарські хани одразу збагнули, що вона буде дуже їм заважати,
коли їм захочеться налітаті в Україну. У 1557 хан Девлет-Гірей хотів зруйнувати
Січ і обклавши її своїм військом, протримавши облогу аж 24 дні, але нічого не зміг
подіяті і вернувся додому. Та восени того ж року він знов обступивши Січ. Помагав
йому Турецький султан, котрий для того дав йому своїх яничарів, та ще Молдавський
господар. На цей раз вишневенький, або Байда, як його взиваю козаки,
продержався довго, але мусив таки покинути Січ, бо не стало харчів, і втік у
Черкаси. З Черкас Вишневецький подався до Московського царя Івана Грозного, і
думав там остатись, а для того перейшов до нього в підданство.
У
1558-1560 роках він із московською Ратті (військом) ходив на Крим і наробив
татарам багато шкоди. Але не помірівся він за щось із Московським царем, у 1563
році обернувся до Жигимонта ІІ-го і прохав, щоб той прийняв його знов на
службу. Той згодився, і Вишневецький після того довго жив у Польщі. Потім, коли
покликали його волошські бояри, щоб ішов до них господаріті, він задумав
зробитися молдавським господарем.
У
1564 році зібрав він 4000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою
спіймали і одпроваділі у Константинополь до Турецького султана Селіма II.
Селім, сердитий на нього ще за те, що він набігав на Крим, звелів кинути його з
високої башти, що стоїть біля моря недалеко Галати, на гаки, на однім гаку зачепився
Байда ребром і повиснувши над морем. Символ на гаку, він почав лаяти султана і
його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і волю, і вільне життя,
аби він одкаснувся своєї віри і потурчівся, він не переставав клясти турків і
їх віру. Якийсь Турок стрільнувши нарешті з лука і вбив його. Пісня про Байду і
про його смерть дійшла аж до наших часів.
Обравши
собі за гетьмана Криштофа Косинського, пішли козаки обороняти своїх земляків і
свої права. З першої козацької війни з Польщею (у 1591 році) починаються
безнастанні війни між ними на цілих двісті літ, аж поки і Польщу і Україну,
знесилених боротьбою, не пошматував чужі держави, та й одних і других
позбавили волі.
Про
Косинського ми знаємо не багато. Він був з шляхтичів, десь з Підляхії (коло Бреста
Литовського), але з тих дрібних шляхтичів, що шукали собі прістановіща поміж козаками.
У
1591 ми бачимо його на Запорожжі. Саме перед тим Польський уряд звелів, щоб
козаків було не більш, ніж 6.000, і щоб ті реєстрові козаки не змішувалися з
нереєстровімі. Косинський добре зрозумів, до чого воно йдеться, - збагнув, що
республіку (державу з виборним державцем, як це було у Польщі) помирити із
шляхетством не можна. Тим-то він і почав сміливо робити повстання проти шляхти.
Усі городи і повіти, котрі займав Косинський, присягали, що будуть вірні
війську Запорожське. Дотого, усіх селян, що повтікали од панів, він приймав у
козаки, і вони ставали на рівному праві з ними.
орудувати
почав Косинський у Білоцерківщіні. Козаки узяли Білу-Церкву, а після того й Київ;
звідтіль подалися на Волинь і Поділля і найбільш грабували маєтності нелюбим їм
панів; зупинилися козаки у Острополі (маєтність князя Острожська, на Волині).
Але з усього того повстання не багато вийшло, через те, що й козаків було ще не
так багато та й народ не був ще готовий
до того. Король хоч і скликав усіх панів на боротьбу з козаками, але вони не
охоче слухали - вони думали, що це проста собі сварка козаків із панами
Острожська. Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися
в знаки, з'їзжаеться на повітові сеймики і присягається, що не візьметься ні до
чого доти, поки не втіхомірять козаків. Край об'явлено було на військовому
стані. Магнати Корецькі, Острожські та інші, що їх маєтки найбільше пошарпалі
козаки, стали збирати шляхетське рушення проти козаків. В лютому 1593 року
шляхетське військо, під проводом Януша Острожська та Олександра Вишневецького, старости черкаського, виступило
проти них. В ті часи надзвічайнішою річчю на війні була - облога. Так воно було
й тут.
Косинський
вийшов з Острополі і отаборівся коло містечка Пятки; в його було тільки 5.000
війська. Поляки облягла козацький табор навкруги, розірвали його і погнали
козаків у місто. Тоді Косинський мусів замірітісь із Острожська. Але як тільки
він повернувся додому, то знов зібрав військо і пішов на місто Черкаси, на
тамтешнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився з козаками.
Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, самого із кількома
козаками, і там його було вбито.
У
князя Костянтина Острожська духівником був свій православний священик Дем'ян
Наливайко, а в того пан-отця Дем'яна-брат Северин, розумний, освічений,
чоловік. Замолоду Северин Наливайко встиг чимало. Він і вчився в славетній
Острозькій академії, що дозволило йому стати справді освіченою людиною, і
козакував на Січі, де вважався одним із найкращих гармашів. Збереглися
свідчення сучасників, які стверджують, що Наливайко був надзвичайно вродливим,
сміливим і вольовим чоловіком. Тривалий час він служив сотником у князя
Костянтина Острозького. Але 1594 року з невідомих причин полишив княжий двір і
зібравши кількатісячну ватагу, організовував походи на турецькі міста, а також
боровся з польськими магнатами. В такий спосіб селяни (а вони тоді складали
основу Наливайкова війська) відплачувалі панству за всі кривди й утиски. Річ
Посполита кидає проти Наливайка регулярні війська. І він, зрозумівши, що
співвідношення сил не на його користь, утікає на Січ, де гетьманував тоді
Григорій Лобода. Король звелів запорожцям не давати притулку Налівайкові з його
загоном, однак козаки навіть до уваги не взяли тих слів. Вони охоче
приєднувалися до Наливайка.
Наливайко
разом з Лободою здійснили похід у молдавські землі, які залежали тоді від
Туреччини, взяли також кілька турецьких міст. Потім об'єднане військо повернулося на Поділля і
захоплювало польські маєтки та замки. Шляхта кинула проти повстанців усі свої
сили. Але козаки розділилися на три загони, які Розбрелись по Україні. Одним
командував Наливайко, другим Лобода, третім Матвій Шаула. Час од часу вони
зливали в одне військо. 1596 року між Наливайком і Лободою через невідомі
причини виник конфлікт. У збройній сутичці Лободу було вбито. Після вбивства
Лободи гетьманом стає Матвій Шаула. Запорожці ще з успіхом боролися проти численних
польських військ. Однак сили були нерівними. Шляхта оточила козаків на Тріпіллі
поблизу урочища Гострий Камінь і невпинно обстрілювала з гармат їхній табір. У
цьому бою Шаула втратив руку. Гетьманом
запорожці проголосили Наливайка.
В
1596 році, перебуваючи у Острозі, Наливайко починає нападати на панські маєтки,
- Може бути, що підмовів його на те князь Острожська, із братом Дем'яном
Наливайко уперед іде до Пінська на маєтність пана Яроша Терлецького, а потім на
маєтність Олександра Сімашка, тим часом як слуги - шляхтічі цих та інших панів
склали собі осібні ватаги, під проводом ватажків Остапа Слуцького і Андрія
Ганського, та грабували Луцьк і околиці. Тоді у січні року 1596 король звелів
коронному гетьманові Замойського та гетьманові Жолкевського, котрі були тоді у
Молдавії, щоб вони йшли на Україну. В кінці лютого Жолкевський прийшов на
Волинь. Наливайко із своєю ватагою став одходіті до Брацлавщини, де й став на
зимівлю. Але уряд висилає проти нього військо, щоб його вгамувати. Тоді
Наливайко обертається до козаків. Старшим у них був того часу Григорій Лобода.
Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні. Та
обставини склалися так, що він таки мусів піти на згоду. Жолкевський, бачачи
ті, послав до Лободи ганців, щоб запорожці не приймали до себе Наливайка з його
ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали
поступатися ближче до Києва. Коло озера Гострий Камінь, що біля Білої Церкви,
Жолкевський напав на них, але вони одбіліся од нього, одступілі до Києва,
перейшли на той бік Дніпра і отаборитися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут
Жолкевський оточив їх з усіх боків. Довго билися з поляками козаки, але не сила
була вже козакам оборонятися, та ще дотого поміж налівайківцямі та запорізькими
козаками завелася сварка. Налівайківці вбили Лободу, а на його місце
настанови Кремпський. Через сварки, голод козаки не змогли далі здержуваті
натиску поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і ганебних: вони
повинні були вернутися знову до своїх панів, оддати полякам увесь свій скарб,
гармати, здати у неволю Наливайка і 12 інших "старших" (полковників)
своїх. Товаришів Наливайкова скарали лютою смертю у Варшаві одразу як
привезли, а Наливайка дотримався до сейму і як з'їхалося до Варшави панство, прилюдно
на майдані одтялі йому голову четвертувалі і порозвішувалі по місту на палях
його руки, ноги і голову.
Так
скінчилося це друге народне повстання, - хоч не можна на нього сказати, щоб
воно було справді народне, бо серед повстанців було велике число волоцюг, котрі
пристали до повстанців тільки на те, щоб поживитися.
Тім
часом на Запорожжі проявився не абиякий чоловік - кошовий отаман Петро
Сагайдачний. Він був родом з Галичини шляхтич з городу Самбора, син Конона
(через те він і звався Конашевич) Сагайдачного; вчився він на Волині, у Острозі
у найкращій тоді на Україні православній школі князя Константні Островського і був дуже
освічений для того часу чоловік. Потім він служив якийсь час у одного київського
магната.
Покинувши
ту служ6у, він подався на Запорожжя і там скоро виявив себе, як дуже здібний
ватажок. Ще не бувши гетьманом або старшим на Запорожжі, Сагайдачний робив
щасливі походи на Туреччину та Крим. Року 1605 (а по інших звістках - 1615)
рушив він з Січовим товариством па море, узяв кріпость Варну, а на другий рік
пробрався у Крим і взяв Кафу (тепер Феодосія). Це був татарський торговельний
місто коло моря, куди зганяли невольників на продаж і звідтіль розвозили їх по
всьому світові. Сагайдачний узяв це місто, спалив у гавані турецькі кораблі і
визволив багато невольників - кільканадцять тисяч. Отоді слава про його
залунало по всій Україні, бо по всіх кутках рознесли її визволені невольники.
Тепер люди почали єднатися у козацькі сотні, котрі визнавали над собою
зверхність одного Сагайдачного. З козаками на Україну вертали всі визволені з
неволі. Все ще не вірячи своєму щастю, вони розпитували козаків, хто ж привів
їх на турецьку землю, як звати того сміливця, що зважився на такий зухвалий
похід. «Сагайдачний», - відповідали їм. І ще замолоду ім'я Петра Сагайдачного
переходило у пісню й легенду, які славили його сміливість і воєнне мистецтво.
У
1618 році якраз трапилася військова конфедерація. Це було років через п'ять
після того, як на царя Московського покликано Михайла Федоровича Романова. Тім
часом королевич Володислав, син Польського короля Жигимонта III, не кидав думки
про Московський трон, на котрий обрано було його за часів Самозванщини в
Московській державі. Польське військо з Володиславом стало під Москвою і
розпочало облогу. Московське військо не могло скоро прийти, бо й там були тоді
порядки, не згірші як у Польщі; Московська держава не мала постійного війська;
влада роздавала землі на «кормленіє» боярам, а вони повинні були за те одбуваті
військову службу. Коли наставала війна, їх сповіщали, що треба війська. Поки ж
то бояри зберуть його та виправлять куди треба, москалі сходилися разом невеличкими
купками. Тим-то Володислав був би скоро узяв Москву, як би саме в той час не
почалася була військова конфедерація; жовнірам не заплачено було за 8 місяців,
і вони пішли додому. Володислав опинився без війська в чужому краї, і сам був
би опинився в облозі, а може б і в полон попав. Тоді згадали про запорожців.
Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним
умову. Після того Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське
царство, здобув городи: Путівль, Лівні і Блец, а його полковник Михайло
Дорошенко-Лебедянь, Данков і Скопін. Сагайдачний розбив московське військо під
проводом князя Волконського, перейшов на його очах р.. Оку і поєднався з
королевичем коло Донського монастиря, а
після Покрови вони разом облягла Москви. В кінці жовтня настала велика холоднеча і
королевич зняв облогу, а цар Московський Михаїл Федорович поспішив скласти з
Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володіславові
замірятісь із Царем, але діло було вже зроблене. Після того Сагайдачний, через
Серпухов і Калугу, із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не
вернувся на Січ, а пішов у Київ, там його проголошено Гетьманом над Київською
Україною та Гетьманом всього війська Запорожського. Дуже не до смаку було
полякам те, що козацька сила все дужчає лід його зверхністю. Але вони саме тоді
заклопотані були московськими справами і нічого не могли заподіяти, а тільки вимагали
од короля, щоб він страхали козаків своїми грізними універсалами. Та козаки
байдуже на них дивилися і робили своє діло, не вважаючи на них. Сагайдачний, як
і раніш, ходив з своїми козаками на море, розбивав турецькі городи, визволяв
невольників; був у Сінопі - зруйнував його, зробивши на 40 мільонів злотих
шкоди; був у Трапезонті і забрався був під самий Царгород. Турки запрімітілі
козацькі похідні вогні під самими вікнами султанової палацу; султан через
вікно у своїй спочівальні побачив густий дим - то козаки запалили дві пристані
у Царьграді: Мізевну і Архіокі. Розлютувався султан і послав за козаками свій
флот, котрий нагнав їх коло Дунайський гирл. Тут турки напали на козаків, але
запорожці їх розбили. Тоді султан знов виправив проти них у 1616 році Алі-пашу
морем і Скіндер-пашу суходолом. У Дніпровому лимані запорожці із Петром
Сагайдачним розбили Алі-пашу, і він утік, а козаки забрали 15 турецьких галер.
Скіндер-пашу перейняв коронний гетьман Жолкевський, поспішив замірітісь із ним
і з'обовязався вгамувати та втихомирити козаків. Згода ця сталася у городі Буші
восени 1617 року. Але вгамувати козаків Польському урядові не довелося, а
довелося до них таки обернутись за допомогою.
Саме
тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв похід на Московське царство, щоб
здобути собі Московський престол, і зайшов аж під саму Москву. Але тут сталося
те, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було чим заплатити
жалування військові, і воно почало втікати додому. У Польщі не було обовязкової
служби (рекрутчину), як колись на Литві, і жовнірів (солдатів) треба було
наймати на довгий час, а грошей вистачало звичайно тільки на початок війни. У
польській казні дуже мало було грошей, бо ні шляхта, ні селяни - шляхетські
піддані, ніяких податків не платили, - платили самі лишень мішане, та ще дещо
йшло з коронних земель-старосте. То, звичайно, й бувало, що розпочнуть війну, і
вже в кінці першого або на початку другого року немає грошей. Тоді складалася
так звана військова «конфедерація», і це була в П?? льщі зовсім законна річ:
жовніри, котрі побачили, що вже кілька місяців їм не платять грошей, кидали війну, вибрали собі
якихось інших начальників, верталися в свій край, розходилися по коронних
(казенних) землях та староствах, і там жили собі та харчувалися доти, поки не
виберуть своїх грошей, котрі їм винна була Річ Посполита. Так робили й козаки,
- Як от ми бачили після Ліфляндського походу.
Не
було ради - треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався
щасливою нагодою, щоб здобути права для України. Попереду всього він подбав про
те, щоб оновити українську церкву. Після смерті князя Костянтина Острожська
у 1608 р.., православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів,
котрі перейшли на унію, і не мала собі оборонця: братства духовні, - хоч і
боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого
в Україні Львівського ставропігійного братства, сам пристав і все військо
козацьке вписав братчиками до Київського Богоявленського братства. Тоді
найважнішою справою всенародною вважалося обороняти православну віру, бо вона
була мов би знаком української народності супроти польської. Боронячі віру,
козаки виступали оборонцями самостійності своєї національності. Але найбільшу
поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами відновлено
було ту церкву. Треба пригадати, що до 1596 року, тобто до унії на Україні, усе
духовенство, од дяка до митрополита, було виборна: народ сам собі обирав дяка
та попа, священики - єпископа, а єпископи - митрополита. Одколі ж зайшла унія,
цей порядок було скасовано. Духовенство почало настановляті начальство, та ще ж
до того не православної віри, а уніатське духовенство. Якраз у той час, у 1620
році переїздів через Київ, вертаючись з Москви, патріарх Єрусалимський Феофан.
Сагайдачний з українським панством повідали йому про тяжке становище
православної церкви і упрохалі його поставити їм митрополита та владик на місце
померлих та тих, що на унію перейшли. Феофан висвятив на митрополита київського
ігумена Михайлівського монастиря - Іова Борецького, і єпископів у городи:
Полоцьк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм і Пінск, - це по тих
єпархіях, де єпископи попереходілі на унію. Дуже лютували польські пани, як
довідалися про те. Вже у 1620 р.. Турецький султан вислав своє військо на
Польщу, бо гнівався на неї за козаків. Козаки гніваліся тоді на уряд і не пішли
Польщі помагати. Гетьман польський Жолкевський виступив в поход з самим лишень
польським військом, і от коло містечка Цецорою, на р. Пруті, зійшлися воні.Тут турки
тяжко побили поляків, коронного гетьмана Жолкевського вбили, а голову його
одпроваділі у Константинополь. У тому бойовіщі був убитий Чигиринський сотник
Михайло Хмельницький; молодий син його Зіновій (Богдан), побачивши мертвого
батька, так розлютувався, що раптом кинувся
у саму гущавину турків, але тут його схопили і узяли у неволю, і там він пробув
аж два роки. Тоді Сагайдачний виступив з козаками в похід. Турецького війська
було величезна сила: самих лишень татар, без турків, було 100.000, а всього --
коло 300.000. Султан став табором коло Хотину на р.Дністрі, де вже стояли
поляки із коронним гетьманом Ходкевичем і королевичем Володиславом. Туди прибув
і Сагайдачний з 40.000 козаків. Він підійшов до Хотина уночі і раптом напав на
турецький табор, повбивав вартових і вскочив у середину; козаки кинулися на
Турків і повбивали їх кілька десятків тисяч. Так Сагайдачний перейшов через
увесь турецький стан до табору королевича, і з ним поєднався. Турки усіма
силами насунулі на козаків, але вони їх одбілі і погнали аж до самого стану
турецького і там так притиснули, що Турки думали вже піддатися, як би коронний
гетьман литовський Ходкевич на той час дав був помочи. Але він не зробив того,
бо не схотів оддати слави козакам, і замірівся з турками. Тільки з поміччю
козаків полякам пощастило з невеликими силами подужати те велике турецьке
військо. Сагайдачний врятував од турків не тільки польське військо, але й усю Польську
державу.
Тепер
був для нього саме час, щоб почати впорядковувати усякі справи в свойому краї.
Але він не міг нічого зробити через одне: через те, що ніяк не можна було
домовитися з Польщею. У Польщі був такий лад, що ніякий закон не мав сили, коли
його не ствердив польський сейм (збори уповноважених польських). Але шляхта, з
котрої був той сейм, не хотіла давати козакам прав і ніяких умов з ними не
хотіла складати. Виходить так, що король і раднішій би був додержаті умови,
наділити козаків більшими правами, але не сила його була: шляхта гукала «не
дозволю! »А звичай був у Річі Посполитій такий, що коли б навіть усі
згоджуваліся на щось, а один гукнув «не позвалям!», то нічого не можна було
подіяті. Так сталося і тепер, що сейм не ствердив умови Короля з козаками, і
Сагайдачний мусів навіть оддати назад Київ. Мабуть, була б почалася велика
війна козаків з Польщею, бо до Сагайдачного багато народу пристало у козаки,
але тут сталася одна несподівана річ, і сейм мусів поступитися дечим козакам.
Сталося те, що Турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на
козаків, а нічого з того не виходило. Тоді він надумав зібрати таке велике
військо, щоб піти на Польщу і Україну і геть їх зруйнувати, - щоб пустиня
тільки осталася, та й та була під турецькою владою. Турецький султан зібрав
більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на 57 тисяч.
Не
одну серйозну битву виграв цей видатний полководець. І ось він повів козацькі
полки на Хотинська війну. Величезне турецьке військо перейшло Дністер. Султан
Осман вирішив раз і назавжди покінчити з Ляхістаном (так турки називали
Польщу). Король Сигізмунд попрохав у Сагайдачного
допомоги. Під проводом Сагайдачного прийшло сорок тисяч козаків, які й вирішили
долю битви під Хотином. Але для гетьмана вона стала останньою. Його було важко
поранено, і через рік - 1622-го - він помер. Ховали його як національного
героя.
На
часи Сагайдачного припадає небувале раніше піднесення сили й воєнного
авторитету Запорожжя. Ще зовсім недавно гетьмани водили в походи кількатісячне
військо, а в Сагайдачного під рукою постійно було понад сорок тисяч козаків.
При ньому побудовано цілий козацький флот, що здійснив під його керівництвом
кілька блискучих морських походів. Вольовий, непохитний і владний у своїх
рішеннях, Сагайдачний, бувало, не раз викликав нарікання козаків, які починали
бунтувати проти ним заведеної залізної дисципліни. Тоді сходилися на раду й
обирали іншого гетьмана, а коли знову наставала якась скрута, всі нараз
згадували про Сагайдачного, били йому чолом і просили повернутися на
гетьманування. Сагайдачний брав у руки булаву - ознаку гетьманської влади - і
вів полки по морю чи по суходолу й одержував чергову перемогу.
Відомий
український письменник Андрій Чайковський вивчив за хроніками всі походи
легендарного гетьмана. Ось тільки вісім років з ратного життя запорожців при Сагайдачному: «В
році 1608-му руйнують запорожці береги Анатолії. У 1612-му і 1613-му роблять
походи на Молдавію, а в тім часі розбивають татар над рікою Самарою. В році
1614-му руйнують козаки анатолійській місто Синоп. В році 1615-му нападають на
Царгород, столицю турецького султана, грабують і палять передмістя і
відплівають із здобиччю. Тоді мало не попався в козацький полон сам султан
турецький. Розбивають турецький флот, що пустився навздогін за ними, збирають
турецькі кораблі і палять їх під Очаковом, на очах турецького війська. В році
1616-му руйнують запорожці турецьке місто Трапезунд. Всі ті походи своєю
справністю, сміливістю, геройством перевищують усе, що людська фантазія може
видумати. Супроти того турецьке військо є безсиле ...»
Мало
хто з наших гетьманів (можливо, тільки Іван Мазепа) зробив стільки для освіти й
культури рідного краю, як Петро Сагайдачний. Упродовж свого гетьманування він
жертвував значні кошти для монастирів та шкіл. З його іменем пов'язано
народження славетної Київської колегії, що згодом стала називатися Києво-Могилянською
академією. Питання захисту православної віри й поширення просвіти в рідному
краю гетьман постійно тримав у полі зору. Коли в Києві організовувалося
братство, яке ставило собі за мету відстоювати права українського народу й
розповсюдити в Україні науки, Сагайдачний не тільки гаряче підтримав його, а й
записався до нього разом з усім кошем
Запорозьким,
виділивши для братства значні кошти. За часів його гетьманування Київ став справжнім центром
культурного українського життя. При
київських монастирях друкувалися книги, розквітли науки, медицина, ремесла.
Сагайдачний був чоловік визначний і дуже корисний для народного діла. Він
повернувши Україні споконвічний громадський виборний устрій в житті світському та
церковному і тим додав Українському народові сили на дальшу боротьбу.
Поховано
Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але могили його
тепер знайти не можна, бо якраз на тому місці, де вона була, у початку XVIII ст.
постановлено стіну нової церкви; там під нею могила й зосталася.
Про
гетьмана Жмайло знаємо зовсім мало. Ім'я Жмайла згадується в історичних
джерелах набагато рідше, аніж імена попередників, - особливо Петра
Конашевича-Сагайдачного, чи наступників - Михайла Дорошенка, Павла Павлюка чи
Тараса Трясила. Історія відвела йому місце порівняно скромніше.
Через
два роки після смерті Сагайдачного польська шляхта значно посилила тиск на
український люд. Вона закривала церкви, переслідувала священиків. Козаки
послали до польського уряду депутацію з вимогою не переслідувати українську
людність за віру, а також розширити їхні права, як це обіцяв зробити король
напередодні битви під Хотином, де вирішальну роль відіграло 42-тисячне
запорозьке військо. Але Варшава вже давно забула свої обіцянки. Шляхту вельми
непокоїв дух козацької вольності, лякало зростання воєнної могутності козаків,
які здійснювали успішні походи на Стамбул, Трапезунд і шукали собі союзників то
в Росії, то в Криму, Швеції чи Ірані.
У
відповідь на козацькі вимоги Польща вислала проти козаків каральну експедицію --
тридцять тисяч жовнірів під орудою коронного гетьмана Станіслава
Конецпольського, яка мала втихомирити незадоволених порядками. Шляхта вважала,
що будь-які козацькі домагання своїх прав треба вбивати в зародку.
Запорожці
кілька разів робили спроби порозумітися з Конецпольських, посилали до нього на
переговори своїх представників, але нічого з того не виходило. Польща нічим не хотіла
поступатися. Військо Конецпольського вперто насувалася на козацькі полки,
очолювані гетьманом Марком Жмайлом. Козаки виряд до нього посла і прохали,
щоб він зачекалася, поки вернеться з Запоріжжя гетьман їхній Жмайло, а самі зібрали
раду у Каневі. 3.000 козаків не схотіли робити згоду з поляками, вийшли з міста
і пішли до Черкас, а за ними подався і Конецпольський.
У
Черкасах зійшлися усі козаки (було їх коло 20.000) і знову вислали до
Конецпольського послів з тим самим проханням, але знов нічого не вийшло. Тоді
вони подалися далі під містечко Боровиця; звідтіль знов висилали послів до Конецпольського і, не
згодилися, знову пішли далі до Крилова, і там вже зійшлися з гетьманом Жмайлом
і запорожцями. Тоді Конецпольський прислав їм такі тяжкі умови про згоду, що на
них вони ніяк не могли пристати, і ЗО жовтня сталося бойовіще. Козаки одважно
билися, та нічого не вдіялі; через те рушили табором і подалися нижче по Дніпру
до м. Старого-Городища; там вони отаборитися над Еуруковім озером. Тут обклавши
їх Конецпольський своїм військом. Довго билися вони з поляками, але через те,
над тим таки Куруковім озером, сталася згода. Козаки своїх ватажків НЕ оддав,
а мусіли змінити тільки гетьмана Жмайла, і на його місце обрали собі за
гетьмана Михайла Дорошенка. Його затвердив польський гетьман. Найголовніші
пункти умови такі:
-щоб
козаків тільки 6.000 у реєстр було записано;
-щоб
військо те було під зверхністю "старшого", якого вони самі виберуть, але
затверджуватиме коронний гетьман;
-усі-ж
НЕ вписані в реєстр козаки повинні вернутися під своїх старост та дідічів-панів,
і всі землі, що пробилися козацькими, мусіли вернути панам. Козаки обіцяли НЕ
ходити походами на сусідні держави і спалити всі свої чайки.
На
Січі вибори гетьмана. Козаки вигукують одне ім'я, друге, третє ...
І
у відповідь на кожне здіймається гул заперечення: «лякливим!», «Обережний», «Дуже
на Польщу оглядається! »Здається, на цій раді так і не буде знайдено того, хто
заслуговує честі стати новим козацьким проводірем. І тут хтось вигукує ім'я
Михайла Дорошенка. Мовчить у задумі натовп. Нічого заперечити - розумний,
відважний, самостійний, Цей на Польщу не оглядатіметься, перед королем і
шляхта не колінкуватіме. Отож і ухвалили: віднині Михайло Дорошенко - їхній
ватаг.
Після
передчасної смерті Петра Сагайдачного смутні часи настали для козацтва. Ніяк не
щастило наступникам славного гетьмана - Дмитрові Барабашеві, Яцьку Бородавці й Оліферові Голубу
- Відстоювати всі ті права й привілеї, що їх здобув своєю політикою
Сагайдачний. Польща знову прибирала до рук Україну. Знов оббирали до нитки
селян, руйнувала церкви. Новими королівськімі указами урізалася кількість
війська Запорозького. А тут і татари розперезаліся, бо відчули, що після
Сагайдачного немає в краю владної руки, яка рішуче кинула б їм назустріч
козацькі полки. В такий нелегкий час взяв до рук гетьманську булаву Михайло
Дорошенко.
Серед
козацтва він був чоловіком справді авторитетним. Належав до найближчих
сподвижників Сагайдачного, брав участь у багатьох успішних походах і битвах. Чи не заплямували свого доброго
імені ні боягузтвом, ні дворушніцтвом. Усі знали, що його слово тверде, рука
владна, а голова кмітліва. Тому й не було в полковника Дорошенка ніякого
серйозного конкурента на виборах гетьмана. Великі сподівання покладали
запорожці на свого нового проводіря.
Дорошенко
влучив момент, коли вся увага Туреччини була прикована до Криму, бо там
почалася боротьба за незалежність од султанської імперії. Права васала, на яких
існував Крим, дуже обмежували політику його ханів і найрішучіші з них
бунтувалі. Зокрема, Шагін-Гірей, заявив про свої рішучі наміри здобути Крімові
незалежність і вельми стурбував тим султанській двір. Запорожці ж у цей час не
дуже тривожило Туреччину, й вона не чекала від них походів, вважаючи, що Польща
тепер добре тримає Січ у руках. Дорошенко вступив у переговори з Шагін-Гіреєм,
пообіцяв йому свою підтримку в боротьбі з султаном. І з'явилися в Чорному морі
козацькі чайки і попливли до турецьких берегів. Ось вони вже в Босфорі і
незабаром висадились на турецький берег. Утікають послані їм назустріч яничари.
Чи не зустрічаючи ніде опору, запорожці вриваються в турецьку фортецю, захоплюють
арсенал зброї, забирають з мурів гармати, переносять їх на чайки. Візволяють з
неволі український люд. Багато страху нагнали козаки на Царгород. А потім сіли
на чайки й попливли назад. Султан спішно спорядила за ними погоню. Побачили
запорожці, що їх наздоганяють галери й задумалися: що робити? І тоді Дорошенко
наказав розвернутися всім обличчям до ворога. Турки очам своїм не повірили --
чайки шикувалися для нападу на галери. Тільки зустрічний вітер не дозволяв
запорожцям одразу ж кинутися в атаку. Тому вони чекали турків на місці, ледь
помітно маневруючі в них на очах. І тут сталося небувале. Великий флот ворога
(а козаків було тільки чотири тисячі) побоявся вступити в бій. Галері повернули
назад, а козаки спокійно попливли додому. Не минуло й двох тижнів, як перед
Царгородом з'явилося аж сто п'ятдесят чайок. Здавалося, що ними вкрито все
море. Тікали турки під захист високих мурів, замикалася всі ворота міста,
загрімілі назустріч запорожцям гармати. Але ніщо не могло зупинити їх. Вони з
боєм увірвалися до Царгорода. Як і перше, мали багаті трофеї. Ще коли пливли
сюди, то їх перестрів турецький флот, але вони сміливо атакували його і
розсіялі галери по всьому морю. Тепер же, знаючи, що ті не скоро зберуться
докупи, повернулися з міста на чайки і ще три дні стояли біля берегів. Усім
своїм виглядом показували туркам, що їм нікуди поспішати. Аж потім рушили до
Дніпра. Звичайно ж, ніхто не посмів їх перепіняті. Весь свій флот повернув із
Криму султан. Біля берегів Туреччини зосередилася вся її армада. Певно, тепер у
Царгороді думали, що не посміють з'явитися тут козаки, бо потужні гармати з
усіх кораблів рознесеть їхні чайки
вщент, але і втретє гуляли запорожці по вулицях Царгорода. І знову вів їх
хоробрий Михайло Дорошенко. Тепер його ім'я наганяй жах на всіх турецьких
воєначальників. Слава нового гетьмана полетіла по всій Україні.
Мабуть,
ще не одну перемогу одержав би в боях Михайло Дорошенко. Але 1628 року в Криму
сталася трагедія. Шагін-Гірей нагадав гетьманові про його обіцянку допомогти в
боротьбі з суперником Джанібек-Гіреєм. Дорошенко привів козацькі війська в Крим
і, об'єднавшись з Шагін-Гіреєм, ударив по його ворогу. Вже брали гору в тій
битві запорожці, вже багато трупів прибічників Джанібек-Гірея встелена поле
бою, і тут загинув Шагін-Гірей. І сталося несподіване, непередбачене. Всі
військо Шагін-Гірея об'єдналося з військом Джанібек-Гірея кинулося на козаків.
У тому бою Михайло Дорошенко й загинув. А його голову татари відрубали,
насадили її на спис і виставили на фортечних мурах у Кафі. Хотіли цим
засвідчити вірність турецькому султанові. Козаки в тому бою, хоч і втратили
свого гетьмана, хоч і блокував їх з моря турецький флот, вирвалися з оточення,
з боями пройшли весь Крим і навіть з трофеями повернулися на Січ. Тільки
Михайла Дорошенка з ними не було, і, мабуть, кожен розумів: не скоро знайдуть
вони такого гетьмана, як він.
Після
смерті Дорошенка гетьманом реєстрових козаків був обраний Грицько Чорний,
чоловік прихильний до Польщі. Чи не подобався він козакам, і Запорожці на його
місце обрали собі за гетьмана Тараса Трясила, до котрого почали переходити й
інші козаки. Тим часом поляки, після того як скінчілі війну із Прусією, вивели
військо своє на постій на Україну. Пані, жиди, орандарі і усякі дрібні урядовці
та єзуїти, під обороною того війська, почали тісніті і знущатися над народом,
силою навертав його на унію, козаків повертали у кріпацтво до панів, почали
знову оддаваті православні церкви уніятам. Тоді кинувся народ шукати правди і
помочи на Запорожжі, і там приставали до Трясила. І от Тарас, побачивши круг себе чимале військо, на весні
1630 р. рушив на Україну. Там козаки спершу зарубали гетьмана Грицька Чорного,
бо він прихильний був до ляхів, а потім почали од поляків домагатися, щоб вони
вивели з України жовнірів. Коронний гетьман Конецпольський послав на те поперед
себе шляхтича Самійла Лаща, чоловіка страшенно лютого і Розпутня. Лащ тієї
вирізав усіх до ноги у Лисянці і в Дімері. Почалася війна з обох боків: і з
боку народу, і з боку поляків. Польський гетьман Конецпольський покликав всі
запасні війська, і почалася боротьба. Зійшлися Конецпольський із Трясилом під
Переяславом. Саме тоді настало польське свято, що зветься у них "Панська (Боже)
цяло ". Поляки у свойому таборі почали бенкетувати і, щоб налякати козаків,
цілу ніч стріляли з гармат, гаківніць та мушкетів. Та цим не налякали вони
козаків.
діждавшись,
коли п'яні поляки поснули, козаки перед світанням врізались у їх табор, багато
вирізали, а тих, що тікали, топили у річці Альті; бойовіще це прозвали козаки
"Тарасова ніччю". Після того кинулися козаки на жидів, орандарів і на
поля
