1.Вступ
2.Понятіе доказування у господарському процесі
3.Понятіе і види доказів
4.Предмет доказування
5.Относімость, допустимість доказів і факти, які не потребують доказів
6.Істребованіе, дослідження та оцінка доказів
7.Заключеніе
8.Спісок використаних джерел

Введення

В даний час при переході до товарно-грошових відносин в господарському обороті стало неможливим ефективне використання законодавства Радянського Союзу при здійсненні регулювання спірних ситуацій між суб'єктами підприємницької діяльності, іншими суб'єктами, що мають відношення до господарювання. Саме з метою забезпечення правового захисту підприємницької та пов'язаної з нею діяльності в незалежній Україні був прийнятий ряд нормативних актів, серед них і акти, що регулюють діяльність арбітражних (господарських) судів: Конституція України, Закон України «Про арбітражний суд», Арбітражно-процесуальний кодекс України , ін
Арбитражно-процесуальне законодавство складається з Арбітражно-процесуального кодексу, Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», інших нормативно-правових актів. Як зазначив Абрамов: «Не варто думати, що між матеріальним і процесуальним правом існує непрохідна грань» 1. Тому до господарсько-процесуального права так само відносяться і деякі матеріально-правові акти.
Як і будь-якій іншій галузі права господарсько-процесуального права властиві свої певні елементи. Участь сторін, третіх осіб, прокурора, подання позову, апеляції, касації, інші атрибути господарсько-процесуального права.
Серед них можна відзначити такий найважливіший інститут як докази в господарсько-процесуальному праві. Законодавець визначив, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін. Докази мають особливо важливе значення в господарському судочинстві, тому що без них неможливо правильно вирішити спірне питання. Сторони можуть вільно надавати докази суду відповідно до принципів рівноправності, законності, змагальності, іншими принципами виробництва в Господарському суді. При наданні доказів суду сторони повинні враховувати вимоги встановлені ГПК, кодекс чітко розмежовує види доказів, які можуть бути використані, серед них: письмові, речові, висновок експертизи, пояснення сторін, третіх осіб, пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і організацій, не тільки беруть участь у справі. Також для доказів велике значення мають поняття відносності і допустимості.
У даній роботі повною мірою будуть розглянуті всі аспекти інституту доказів у господарському процесуальному праві. Визначення його важливості в правильному розгляду спорів що виникають в результаті ведення господарської діяльності.

Поняття доказування у господарському процесі

Доказування є найбільш складною, трудомісткою роботою в діяльності правоохоронних органів, у тому числі і господарських судів. Пояснюється це тим, що в процесі доказування, по-перше, доводиться мати справу з фактами, подіями ретроспективного характеру, які, як правило, не можна сприйняти безпосередньо, по-друге, в процесі доказування зазвичай діють дві сторони з протилежними інтересами, які не тільки представляють докази в обгрунтування своєї позиції, але нерідко намагаються спростувати чи знецінити докази того боку, по-третє, докази з часом можуть втрачатися, втрачати свою переконливість в силу різних об'єктивних обставин.
Доказування є одним з найважливіших інститутів будь-якого правового процесу, у тому числі кримінального, цивільного, господарського, адміністративного. Без доказування не можна встановити істину з того чи іншої справи, а отже, неможливо його правильно вирішити. Саме поняття «доведення» неоднаково визначався різними вченими. Так, С.В. Курильов під доведення має на увазі діяльність з метою переконати суд в істинності фактів, які їм рассматріваются2. Навряд чи з цим можна погодитися, тому що тут, по-перше, відгороджується діяльність суду від суб'єктів доказування, по-друге, предмет доказування передбачається як заздалегідь даний, незмінний, хоча в процесі розгляду справи він може і доповнюватися, і змінюватись новими істотними обставинами .
Протиставлення суду та сторін у доведенні ще яскравіше висловлював А.Ф. Клейнман, вказуючи, що доведення в арбітражному процесі є процесуальною діяльністю тільки сторін, яка полягає у поданні доказів, спростування доказів супротивника, заяві клопотань, участі в дослідженні доказательств3. Звичайно, ця формула не застосовується ні в цивільному, ні в господарському процесах як з позицій закону, так і практики. Хоча у чинному ГПК України в ст. 33 записано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, але в той же час ст. 38 ГПК говорить, що якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Отже, не тільки сторони, але й суд зобов'язаний брати активну участь в процесі доказування. Практично так і робиться. І це зрозуміло. Адже суд не повинен формально винести рішення у справі на підставі того, яка сторона представила більш повновагі докази. Він зобов'язаний встановити об'єктивну істину по спору та відповідно до неї винести рішення. Не можна не враховувати і того, що в умовах нашої сучасної дійсності далеко не кожна сторона може звернутися до послуг юристів (адвокатів) для ведення її справи. А без їхньої участі розраховувати на грамотний, грунтовний збір та подання доказів важко. У зв'язку з цим вийде, що сторона, яка має можливість найняти адвоката, опиниться в процесі в більш привілейованому становищі перед тієї, що має такої можливості не виявиться. У цивільному процесі це може виявлятися ще більш часто.
Здається, що найбільш правильне, повне і переконливе визначення даного поняття дає К.С. Юдельсон, вказуючи, що судовим доказування є діяльність суб'єктів процесу по встановленню за допомогою вказаних в законі процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонамі4.
Саме діяльність сторін, суду та інших учасників процесу щодо встановлення юридичних фактів (обставин), що мають значення для вирішення спору, за допомогою встановлених законом засобів і є доказування у господарському процесі.

Поняття і види доказів

Поняття доказів різні вчені також визначали неоднозначно. Сумнівна думку, що негативно вплинуло на позиції багатьох учених, висловив свого часу А.Я. Вишинський, стверджуючи: «... судові докази - це звичайні факти, ті ж, що відбуваються в житті явища, ті самі речі, ті ж люди, ті самі дії людей.
Судовими доказами вони є лише остільки, оскільки вступають в орбіту судового процесу, стають засобом для встановлення цікавлять суд та слідство обставин »5.
Отже, до доказів він відносив фактичні дані, з допомогою яких встановлювалися доводить факт без урахування тих коштів, джерел, які були носіями цих фактів. Приблизно такої ж позиції дотримувався С.В. Курильов, відносячи до судових доказів відомі факти, за допомогою яких встановлюються невідомі факти6. Тут знову ігноруються джерела фактичних даних і в той же час доказову факти ставляться в одну площину, змішуються з доводимо юридичними фактами.
Тим часом неважко зрозуміти, що самі фактичні дані без їхнього джерела не можуть бути доказами. Так, сам факт зіпсованої продукції стане доказом лише в тому випадку, якщо він знайде відображення і закріплення в таких джерелах, як пояснення відповідних осіб, акт експертизи, речовий доказ. Тому фактичні дані як докази не можна розглядати окремо, відривати їх від джерел, які свідчать про них.
Тому, в принципі, прав М.К. Треушніков, розглядаючи докази як поняття, які містять у собі два тісно пов'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і способи доказування як процесуальна форма7.
Тільки слід уточнити, що засоби доказування і способи доказування не слід змішувати, бо кошти - це люди, предмети, що містять відомості про доводить факт, а способи доказування - це прийоми, методи, порядок отримання та закріплення доказів.
Приблизно в такому плані вирішується це питання і в нашому чинному законодавстві. У ст. 32 ГПК йдеться, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін. Ці дані встановлюються письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, що беруть участь в процесі.
Звертає на себе увагу, що тут розірвані фактичні дані і засоби їх отримання, але і ті й інші іменуються доказами. Тим часом сутність фактичних даних і засобів доказування не одна й та сама. І визначення їх одним терміном чи є виправданим. Щоб уникнути відриву фактичних даних від засобів доказування і виключити можливість протиставлення їх, варто було б у визначенні докази об'єднати їх в єдине ціле.
Наприклад, так: доказами в господарському процесі є фактичні дані, які за допомогою встановлених у законі коштів і в певному порядку свідчать про обставини, що мають значення для вирішення господарського спору.
Докази як джерела фактичних даних за своїм змістом та характером форми закон (ст. 32 ГПК) поділяє на кілька груп:
1) письмові докази;
2) речові докази;
3) висновок експертизи;
4) пояснення представників сторін (а також, звичайно, третіх осіб із самостійною вимогою і без такого);
5) пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і організацій, що не тільки беруть участь у справі.
У господарському процесі найбільш поширеними і переконливими доказами найчастіше виступають письмові. Пояснюється це тим, по-перше, що господарські взаємини, як правило, оформляються договорами, угодами, листуванням і т.д. По-друге, письмові докази є найбільш достовірними і стабільними. Вони не можуть змінюватися, як це нерідко трапляється з поясненнями представників сторін та інших осіб.
Письмові докази можуть бути найрізноманітнішими: рішення, розпорядження, договори, листування, акти і т.д. Єдиним, що об'єднує їх усіх, є те, що вони своїм змістом свідчать про доводимо обставини, що мають значення для вирішення спору.
Письмові докази можуть представлятися суду в оригіналі або належним чином завіреної копії, виписки з відповідного документа. Звичайно, для суду краще мати справу з справжніми документами, оскільки копії можуть бути недостовірними через неуважність, помилок під час копіювання або свідомого спотворення змісту документа. Якщо у суду виникає сумнів такого плану, він має право вимагати від відповідної особи оригінал документа.
Слід мати на увазі, що у спорах, що випливають з перевезення вантажів будь-яким видом транспорту, а також з надання послуг органами зв'язку, при пред'явленні претензій та позовів необхідно пред'явлення тільки справжніх документів. Це вимога закону у цих справах є обгрунтованим, з огляду на множинність учасників у процесі перевезення, надання послуг зв'язку, право пред'явлення претензії та позову в деяких випадках належить не одній, а двом організаціям (відправнику і одержувачу). І оскільки справжній документ один, а копій може бути необмежена кількість, то розгляд претензій та позовів тільки на підставі справжніх документів запобігає декількох пред'явлення претензій та позовів за одним і тим же спірного факту і сприяє швидкому вирішенню спору.
Важливу роль у доведенні грають і речові докази. До них відносяться всілякі речі, предмети, які своїми специфічними особливостями свідчать про обставини, що мають значення для вирішення спору. Слід мати на увазі, що речовими доказами можуть бути і документи. Відмінність документа як письмового доказу від документа - речовий доказ полягає в тому, що в першому випадку документ свідчить про відповідні обставини своїм змістом, а в другому - специфічними особливостями (підчистка, підроблення, виправлення тощо).
Якщо для вирішення спору суд повинен правильно оцінити обставини у складних питань техніки, технології, науки, мистецтва, літератури і т.д., він має право призначити експертизу. Експертиза може доручатися як відповідним компетентним організаціям, так і конкретним фахівцям. Експертиза проводиться згідно з Господарським процесуальним кодексом та Законом «Про судову експертизу».
Експерт повинен дати відповіді на всі питання, поставлені йому судом і сторонами, третіми особами через суд. Експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у засіданні, ставити питання сторонам і відповідати на їхні запитання.
У разі неповноти висновку експерта, залишення без відповіді окремих питань, суд може призначити додаткову експертизу, доручивши її тому ж експерту. Від додаткової експертизи слід відрізняти повторну, яка призначається в тих випадках, коли суд сумнівається в достовірності і переконливості початкової експертизи у зв'язку з недостатньою кваліфікацією експерта або виникнення сумнівів у його об'єктивності.
Доказами є також пояснення представників сторін, третіх осіб, які вони дають по ходу розгляду справи. Хоча сторони і треті особи є зацікавленими в результаті справи, проте ігнорувати їх пояснення не можна, але оцінювати слід більш критично в порівнянні і з урахуванням інших доказів.
Вкрай рідко, але все ж таки іноді доказами є пояснення посадових осіб та інших працівників як самих сторін, так і інших сторонніх організацій. Як зазначалося вище, по суті ці особи є свідками, оскільки вони дають пояснення по фактах, які сприйняли за допомогою власних органів чуття. У положенні таких осіб можуть виявитися і аудитори, які проводили перевірки з ініціативи сторін, різних органів або суду. Хоча вони дещо незвичні свідки, а, так би мовити, обізнані особи, але все-таки це не експерти, а свідки, оскільки і вони сприймали цікавлять суд факти за допомогою своїх органів почуттів, проводячи відповідні перевірки. Тому їм не слід давати можливості знайомитися з матеріалами справи і на підставі їх давати пояснення і навіть представляти докази. У новому Господарському процесуальному кодексі бажано відмовитися від подвійності правового положення всіх цих осіб та визначити їх правовий статус як свідків передбачивши, зокрема, попередження їх про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих пояснень.
У теорії і в практиці докази прийнято розмежовувати і за іншими ознаками. Так, розрізняють прямі і непрямі докази. Прямими є такі, які безпосередньо (прямо) свідчать про доводить факт, обставину. Наприклад, при постачанні неякісної швидко псується, висновок експерта про псування продукції є прямим доказом. Але якщо сторони сперечаються про причинах, час і місце псування, а продукція доставлялася залізницею протягом декількох діб, то відомості про своєчасність або несвоєчасність доставки вантажу, про дотримання в дорозі температурного режиму тощо, що встановлюються за допомогою відповідних документів, будуть непрямими доказами.
Звичайно, на практиці віддається перевага прямим доказам, але і непрямі не можна вважати другорядними. Так, у розглянутому прикладі для правильного
вирішення спору недостатньо було встановити сам факт поставки неякісної продукції, треба було з'ясувати причини цього за допомогою непрямих доказів.
Прийнято також ділити докази на первинні та похідні. Стосовно до документів - це оригінали таких, оригінали, а в другому випадку - копії, виписки з документів. Вище зазначалося, що можна представляти і ті й інші, але у встановлених законом випадках необхідні тільки справжні документи. Свідчення свідків (або як вказується в ст. 30 ГПК, пояснення посадових осіб та інших працівників) теж можуть бути первинними і похідними в залежності від того, як ці особи сприймали відповідні факти. Якщо безпосередньо, то первинні, якщо ж за посередництвом інших осіб (зі слів кого-то), то похідні.
Звичайно, первинні докази цінніше похідних, тому що в них менше може бути помилок, неясностей з тих чи інших причин. Не випадково свого часу в англійському цивільному процесі існувало правило «кращого докази», відповідно до якого повинні були представлятися оригінали документів. Подання копій допускалося лише у виняткових случаях8.
Деякі автори ділять докази на особисті і предметні в залежності від того, хто є джерелом відповідних відомостей. Якщо фізична особа (позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт), то це особиста доказ. А якщо джерелами фактичних даних служить річ, предмет, то предметне.
Великого практичного сенсу в цьому розмежування немає, тому що неважливо, від кого чи від чого виходять відомості про які цікавлять суд факти, головне - в їх достовірності, переконливості, які встановлюються зв'язку з обставинами, що визначають правильне вирішення суперечки.
У цивільному процесуальному праві Англії та США судові докази поділяються на достатні та недостатні, достовірні і недостовірні, усні та письмові, прямі та непрямі, безпосередні та похідні, доброякісні і недоброякісні і т.п.9
Здається, потреби в такому докладному дробленні доказів на вказані групи немає, тим більше, що вони охоплюються існуючими видами доказів у нашому процесі.

Предмет доказування

При зборі та дослідженні доказів важливе значення має предмет доказування. Він не обмежується зазвичай якимось одним певним юридично значущим фактом, а складається з системи цілого ряду фактів, що визначають характер взаємовідносин сторін і наявності або відсутності правопорушення, особливо в тих випадках, коли суперечка йде про відшкодування збитків або стягнення штрафних санкцій. А категорія цих справ серед інших за кількістю займає провідне місце. Так, в Одеському обласному арбітражному суді в 2000 р. було розглянуто 5482 майнових спору, що складає 69,1% до загального числа дозволених справ (статотчет за 2000 р.). Діяльність суду і сторін по доказуванню; у справах даної категорії має певну специфіку та складності. Тут важливо насамперед розмежувати обов'язки кожної сторони по доведенню тих чи інших фактів.
Відомо, що господарське правопорушення, так само як і цивільне, складається з чотирьох елементів (підстав відповідальності). До них відносяться:
а) протиправне діяння;
б) збитки, завдані потерпілому;
в) причинний зв'язок між діянням і збитками;
г) вина правонарушітеля45.
Для господарсько-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків необхідна наявність всіх зазначених елементів. Які ж з них повинна довести кожна сторона у відповідності зі ст. 33 ГПК? Зрозуміло, що факт протиправного діяння повинен довести позивач, права якої порушені відповідачем. Відомо, що протиправним - діянням може бути як дія, так і бездіяльність правопорушника, що виразилося в порушенні законодавства або умов договору. Ось це і повинен довести позивач. (ст. 203 ЦК).
Очевидно, що і завдані збитки, розмір їх знову-таки зобов'язаний довести позивач. Під збитками маються на увазі вироблені потерпілим витрати, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані доходи, які він одержав би, якби не було правопорушення
Природно, що і причинний зв'язок між протиправним діянням і збитками зобов'язаний доводити також той, хто звертається до суду за захистом своїх прав, оскільки всі ці три елементи безпосередньо, тісно пов'язані між собою.
Про причинного зв'язку в цивільних та господарських правопорушення існує кілька різних думок серед науковців. Найбільш поширеними серед них є:
1) теорія необхідної і випадкової причинного зв'язку;
2) теорія прямої і непрямої причинного связі46.
Не зупиняючись докладно на розгляді їх, зазначимо лише, що для відповідальності з господарського правопорушення необхідна такий зв'язок між протиправним діянням і збитками, з якою було б видно, що збитки виникли саме в результаті цього протиправного діяння.
Таким чином, з чотирьох елементів правопорушення три повинен обгрунтувати і довести позивач. А ось провину правопорушника він доводити не повинен, тому що відповідно до ст. 209 ЦК УРСР вина правопорушника передбачається. Якщо останній вважає, що не винен, то зобов'язаний це довести. Отже, у господарських правопорушення, на відміну від кримінального права, де вину обвинуваченого необхідно довести, діє принцип отпротівного - вина передбачається, але її можна спростовувати. І це має робити правопорушник.
Слід мати на увазі, що в тих випадках, коли мова йде про відповідальність у вигляді сплати неустойки (штрафу, пені), склад господарського правопорушення складається не з чотирьох, а з двох елементів - протиправного діяння і провини правопорушника. Якщо збитки у потерпілого й були, але він їх не вимагає, а пред'являє позов лише про стягнення неустойки, штрафу, пені, то не треба доводити ні сам факт збитків, ні причинний зв'язок між ними і протиправним діянням. Досить довести сам факт протиправного діяння з урахуванням того, що вина правопорушника передбачається. Це положення однозначно визнається як в науці, так і на практіке47. 1 Розмежування обов'язків сторін по доведенню різних елементів, підстав відповідальності має важливе значення як для сторін, даючи їм можливість зосередити увагу на певних обставинах, так і для суду, який отримує можливість чітко орієнтуватися в тому, які докази з яких питань повинна представити та чи інша сторона. Проте слід мати на увазі, що розглядаються розмежування обов'язків сторін по доведенню не є абсолютними. Воно не означає, наприклад, що відповідач не може представляти докази на спростування самого факту правопорушення або розміру збитків, завданих потерпілому. Так і позивач не позбавлений права спростовувати факти, що представляються відповідачем в обгрунтування своєї невинності.
Всі докази, пов'язані з доведення елементів, підстав відповідальності, безпосередньо стосуються юридичних фактів матеріально-правового характеру. Так, у розглянутому вище прикладі про поставку недоброякісної швидко псується, такими Фактами були наявність договору між сторонами, на підставі якого відвантажувалася продукція, факт псування її, причини псування, розмір збитку, вина відправника або Перевізника і т.п. То є факти, що визначають характтер правовідносин сторін, правопорушення, характери-8Ующіе його ознаки. Це все те, що входить до предмету доказування, тобто юридичні факти, що породжують відповідні наслідки для сторін. Але для вирішення спору ці факти повинні бути доведені. Ця мета досягається за допомогою доказову фактів. У даному випадку ними будуть договір сторін, висновок експертизи про псування продукції, транспортні документи про рішення охолодження продукції під час перевезення і т.д.
М.К. Треушніков обгрунтовано розмежовує що доводиться юридичні факти матеріально-правового характеру і доказову факти, за допомогою яких встановлюються першим. Крім того, він виділяє ще третю групу фактів при доведенні - факти, що мають суто процесуальне значеніе48. Тут маються на увазі факти, без яких процес не може виникнути або, виникнувши, може бути припинений. Сюди відносяться дотримання позивачем доарбітражного порядку врегулювання Спорів у передбачених законом випадках, легітимація позивачем відповідача і самого себе, факти, що вказують на помилкове порушення справи (ст. 62 ГПК) або неправильне оформлення позовних матеріалів (ст. 63 ГПК) тощо < br /> Таке розмежування доказів є правомірним і сприяє більш чіткої, цілеспрямованої діяльності сторін і суду при розгляді спорів.
З предметом доказування тісно пов'язані поняття відносності та допустимості доказів.
Належність, допустимість доказів і факти, які не потребують доказів
Належність доказів означає, що суду слід представляти тільки ті докази, які входять до предмету доказування, до обставин, що мають значення для вирішення спору. Цим самим досягає яс економічність і динамічність процесу. Сторони не повинні захаращувати справу документами, іншими матеріалами, які не відносяться до суті спору. Не можна розраховувати на те, що чим більше уявиш доказів, тим позиція твоя буде переконливішим. Справа не в кількості представлених матеріалів, а в достовірності, переконливості їх. Приймаючи позовну заяву, і побачив, що до нього включені матеріали, що не мають відношення до суті спору, суддя має право повернути його для дооформлення. Хоча ст. 63 ГПК в даний час цього не передбачає, але такі дії судді узгоджуються із ст. 34 ГПК.
Належність доказів не слід плутати з допустимість їх. Якщо в першому випадку мова йде про кількісні показники, то в другому, можна сказати, ми маємо справу з якісними характеристиками доказів. Раніше ми вже відзначали, що за деякими видами спорів закон передбачає подання тільки певних доказів. Це стосується перш за все спорів щодо перевезень вантажів. Так, згідно з п. 130 Статуту залізниць України при пред'явленні претензій та позовів до перевізника у зв'язку з втратою вантажів, недостачею, пошкодженням, прострочення доставки вантажу, втрати багажу повинні подаватися в оригіналі відповідно накладна, багажна і вантажобагажна квитанції та комерційний акт (не всі, а тільки ті, які мають засвідчити відповідний факт несправної перевезення).
Замінювати ці докази іншими потерпіла сторона не має права, і якщо їх в неї не виявиться, вона не зможе звернутися до суду.
З предметом доказування пов'язані також загальновідомі, преюдікціонние і презюміруемие факти (ст. 35 ГПК).
Загальновідомими фактами, що мають доказового значення, є такі, які відомі всім або широкому колу осіб, у тому числі суддям, в певному регіоні. Наприклад, у листопаді 2000 р. в силу стихійного лиха в деяких областях України, зокрема, у північних районах Одеської області, виникли великі руйнування електромереж, зв'язку, доріг і т.д. Це викликало порушення нормальної діяльності багатьох підприємств і організацій. Незалежно від цього деякі контрагенти їх вимагали виконання зобов'язань, а при невиконанні - сплати неустойки. І якщо порушення зобов'язань виникло в силу зазначених обставин, відповідачі не повинні були доводити їх, оскільки вони були загальновідомим фактом.
Не потребують доказування і так звані преюдиціальне факти. Ними є такі, які встановлені раніше рішенням суду або іншого органу у спорах тих самих сторін. Так, третя особа, яка брала участь у справі на стороні відповідача у спорі про поставку недоброякісної продукції з вини третьої особи, при стягненні з відповідача збитків, неустойки не матиме права оскаржувати рішення суду при пред'явленні до нього регресного позову відповідачем. Воно має право було оскаржити це рішення. Але якщо цього не було зроблено, рішення суду не переглянуте, то оскаржувати його в новому процесі не можна, тому що воно набуло преюдиціальну силу, стало обов'язковим в правовому відношенні.
Преюдиціальну силу в господарському процесі мають і набрали законної сили рішенням загальних судів стосовно фактів, встановлених судом і мають значення для вирішення спору (ст. 35 ГПК).
Вирок суду в кримінальній справі, що вступив в законну силу, також має преюдиціальне значення з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.
Преюдиція має важливе значення, тому що вона запобігає невизнання, заперечення одними судами рішень, вироків інших за одними й тими ж фактами. Це служить авторитету, стабільності, виконані судових постанов.
Хоча питання про презюміруемих (передбачуваних) факти дозволяється в тій же ст. 35, що і про загальновідомі, преюдиціальним фактах, проте суть їх дещо інша, ніж двох останніх. Загальновідомі і преюдиціальне факти носять ніби абсолютний характер, їх не треба доводити і не можна спростовувати. Презюміруемие факти також не треба доводити, так як вони передбачаються існуючими в силу закону. Однак можна спростовувати, доводити їх помилковість, неспроможність. Це прямо випливає зі ст. 209 ЦК УРСР, в якій говориться, що відповідальність за невиконання зобов'язання настає при наявності вини (крім випадків, передбачених законом або договором), але відсутність вини може доводити особа, що порушила зобов'язання. Отже, як зазначалося раніше, вина правопорушника заздалегідь передбачається в самому законі, однак її можна спростовувати.
Так, у п. 110 Статуту залізниць України вказується, що залізниця несе відповідальність за збереження вантажу від моменту прийому його до моменту видачі одержувачу або передачі іншому підприємству. А в наступному п. 111 Статуту перераховуються обставини, за доведеності яких дорога звільняється від відповідальності. Такими обставинами є, зокрема:
а) вантаж прибув у непошкодженому вагоні (контейнері) з непошкодженими пломбами відправника чи без пломб, коли таке перевезення дозволяється Правилами, а також якщо вантаж прибув у непошкодженому відкритому рухомому складі, завантаженому засобами відправника і якщо немає ознак втрати, псування, пошкодження вантажу під час перевезення;
б) недостача, псування, пошкодження виникли в результаті дії природних явищ, пов'язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі, і т.д.
Всього вказуються десять обставин, за доведеності хоча б одного з них дорога звільняється від відповідальності. Але дорога повинна довести це, тобто спростувати презумпцію її провини, закладену в ст. 209 ЦК та п. 110 Статуту.

Витребування, дослідження та оцінка доказів

Як зазначається в ст. 33 ГПК, докази надаються сторонами та іншими учасниками процесу. До них відносяться прокурор, треті особи з самостійною вимогою і без такого. Але, як зазначалося вище, не можна погодитися зі ст. 30 ГПК, яка відносить до цих осіб також посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, які викликаються в засідання для дачі пояснень по відомих їм обставин, що мають значення для вирішення спору. По суті, це свідки. Отже, вони самі є доказами як джерела фактичних даних. Але вони не повинні подавати свої письмові, речові докази, брати участь у дослідженні матеріалів справи. Все це відноситься до повноважень сторін, третіх осіб, прокурора. І прирівнювати до них свідків не треба, тому що це призведе до розмивання відмінностей між активними і пасивними учасниками процесу, до змішування їх.
Як говорилося вище, суд не може індеферентно від носиться до збирання доказів у справі. Хоча це в основному відноситься до сторін, але якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд зобов'язаний витребувати від предпріятій і організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення справи. Суд може також знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження. У цих випадках суд виступає не тільки як помічник сторін, але перш за все як слуга закону в інтересах повного і неупередженого з'ясування істини з метою правильного вирішення справи.
У дослідженні зібраних доказів бере участь не тільки суд, але і сторони, і інші активні учасники процесу. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, давати пояснення з ним, задавати питання один одному.
Цивільний процесуальний кодекс України та АПК РФ знають такий інститут, як дослідження доказів судом, не розглядає справу. Здається, що цю прогалину ГПК України слід усунути в новому ГПК, тому що в процесі іноді виникає необхідність ознайомитися з матеріальними предметами, отримати пояснення від осіб, які перебувають в інших областях, чи навіть в іншій державі. У цьому випадку суд, який розглядає справу по суті, повинен винести ухвалу, в якій доручити суду, що знаходиться в іншому місці, дослідити відповідне доказ і протокол дослідження представити суду, який доручав провести відповідну дію.
Відсутній в нашому чинному кодексі і такий інститут, як забезпечення доказів. Цим може скористатися недобросовісний відповідач, який, отримавши копію позовної заяви, може вжити заходи зі знищення важливих доказів, зокрема, речових, письмових. Щоб це попередити, треба встановити право позивача при подачі позовної заяви просити суд про забезпечення певного докази так само, як він має право просити суд про забезпечення позову.
Оцінка доказів судом здійснюється на основі зіставлення всій їх сукупності, досліджених у засіданні. Ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили. Зокрема, він може відкинути справжні документи одного боку і покласти в основу копії іншій. Не має для суду що визначає значення та висновок експертизи. Суд має право не погодитися з ним, вказавши у вирішенні причини цього. Чи не є для суду зумовлюють й угоду сторін з приводу певних обставин. Суд має перевірити, чи не є воно недобросовісним, спрямованим на шкоду інтересів третіх осіб або в обхід закону. І якщо це так, то відхилити його.

Висновок

Підбиваючи підсумки всього вищесказаного можна зробити висновок, що докази дійсно важливі для господарського судочинства, для правильного вирішення спору між сторонами, захисту законних прав та інтересів громадян і юридичних осіб, що є основним завданням господарського судочинства.
Ми встановили, що саме є доказування у господарському процесуальному праві. Діяльність сторін, суду та інших учасників процесу щодо встановлення юридичних фактів (обставин), що мають значення для дозвіл