Самойлов Д.С.

Самойлов (справжнє прізвище - Кауфман) Давид Самуїлович (1920 - 1990), поет.

Народився 1 червня в Москві в сім'ї військового лікаря, який справив на нього великий вплив, багато займався його освітою. Вірші почав писати рано, але поетом себе довго не рахував.

В 1938 закінчив з відзнакою школу і без іспитів вступив до ІФЛІ (Інститут філософії, літератури та історії), збираючись спеціалізуватися за французькою літературі. У ті роки там викладав увесь цвіт філологічної науки. Тоді ж познайомився з Сельвінського, який визначив його в поетичний семінар за Гослитиздат, ходив до Літературного інституту на семінари Асєєва, Луговського. У 1941 закінчив ІФЛІ, тоді ж публікує свої перші вірші.

Через кілька днів після початку війни добровольцем йде спочатку на оборонні роботи на Смоленщині, потім зарахований курсантом Гомельського військово-піхотного училища, де був лише два місяці - по тривозі було піднято і відправлено на Волховський фронт. Після важкого поранення п'ять місяців провів у шпиталях, потім знову повертається на фронт, знаходиться в моторазведроте. Останнє звання - Старший сержант.

В Наприкінці листопада 1945 з ешелоном демобілізованих повернувся до Москви. Вирішує жити літературною працею, тобто перебивається випадковими замовленнями, підробляє на радіо, пише пісні, літературні композиції.

Тільки в 1958 виходить перша книга віршів "Ближні країни". З цього часу регулярно з'являються його поетичні збірки: "Другий перевал" (1963); "Дні" (1970); "Перебираючи наші дати ...". Д. Самойлов брав участь у створенні кількох вистав у Театрі на Таганці, в "Современник", писав пісні для вистав і кінофільмів.

В 1970-і вийшли збірки "Хвиля і камінь", "Весть"; в 1981 -- "Залив".

З 1976 жив у місті Пярну, багато перекладав з польської, чеської, угорської і мов народів СРСР. Д. Самойлов помер 23 березня 1990 в Москві.

БАЛАДА

-- Ти моєї ніколи не будеш,

Ти моєї ніколи не станеш,

Наяву мене не любиш

І уві сні мене не обдуриш ...

На белебені загоряться листя,

За горою загориться море.

За дорозі промчать риссю

Черноперих вершників двоє.

Коні їх пробіжать меж пагорбами

За лісах в осінньому уборі,

І зникнуть вони в тумані,

А за ними згасне море.

Будуть терпкі листя колиски

На дубах старовинного бору.

І залишаться лише уривки

Їх неясного розмови:

-- Ти моїм ніколи не будеш,

Ти моїм ніколи не будеш.

Наяву мене не загубиш

І уві сні мене не приманити.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://russia.rin.ru/