"Гетьман Павло Скоропадський"

План:

1. Біографія
2. Військова кар'єра

Прихід до влади

3. Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі"
4. Падіння гетьманату
5. Заключна частина

Гетьман Павло Скоропадський:

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла
Петровича Скоропадського - останнього українського гетьмана. Він належить до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи І легенди, Зі своїх майже 72 років життя
Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців 1 якщо перші 45 років вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за ту недовго мить влади над вируюче в пошуках виходу з соціальних експериментів Україною. А заплатив він сповна - смертю маленького сина ще за часів гетьманування, поневіряннямі на чужині, перебуванням під опікою німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського аристократа - адже половина петербурзького вищого світу мала українське коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича
Скоропадського та Марії Андріївни Міклашевської у травні 1873-го у
Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянці, що на Полтавщині

десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя
Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення
Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії -
Кавалергардського полку, найбільш прівілейованої частини російської армії,у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцермає більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, - Скоропадськийподорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонни,історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одруженашіся із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра
Павловича Дурново і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумновідомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар'єра складалася вдало - молодий гвардієць отримує чергові звання. Але настає 1904 рік, а з ним - і російсько-японська війна на
Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий честолюбній офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як командир 5-ої сотні Читинської козачого полку він бере участь у боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці
Скоропадського призначають флігель-ад'ютант царя, однак на цьому посту, який вимагали не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго.
Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського драгунському полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину, що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-японської війни П: Скоропадський 1904 р.. вирушає на фронт на чолі сотні козачого Читинської полку, а повертається полковником і флігель-ад'ютант, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. Командує полком у
Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним полком; з 1912 р.-генерал-майор пошту
Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний
Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів. Усі, хто знав П.
Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й авторитетного воєначальника.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р.., Він командував 34-м армійськимкорпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військовихчастин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативновплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування,українізує свій корпус і домагається виведення його у тил напереформування.

Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дісціплінованою ібоєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ.
Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П.
Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.
Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того жгенерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якогорозпочалося влітку 1917 р.. на Звенигородщині, а згодом це військо відігралопомітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П.
Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-гоармійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавитийого впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом».
Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справисоціалістам, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командуваннягенералові Гандзюк й вирушає до Києва.

Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих.
Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й
Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі тапри анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р..
Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної
Ради її союзників - німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей урядзабезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зросталонезадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськістьпочала схилятися до встановлення сильної влади.

Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема
«Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу
Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неївходили такі видатні політичні діячі самостійницького напряму, як брати В. та С. Шемет, М.
Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельнихвласників ».

У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кіннийполк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе іна адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-
Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, знезалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він зновуповертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів послужбі, тут вистачало роботи »поповнювались лейб-гвардійці за рахунокнайарістократічнішіх представників золотої молоді, що зовсім не виявлялатяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свогокомандира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдісціплінованішіх вармії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першоїсвітової війни. Будучи в авангарді армії »полк під командуванням
Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкінім, колирозпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав іскорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Прусії.

За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високінагороди та підвищення по службі - послідовно командує 1-ою бригадою 1-оїгвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1 --ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішнозахищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала
Гінденбурга біля Двіні.
Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44 --річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло,що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінніцього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся середінтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням просвої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважатиродинною рисою Скоропадських. Дід Павла, Ї. М. Скоропадський, який післяпередчасної смерті свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, бувпередовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності,в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав великуколекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів
України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережногогетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлісавета Іванівна, зашлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала
Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петровичзнаходився в оточенні відомих українських діячів - В. В. Тарновського,
П. Я. Дорошенка, В. П. Горленка, П. В. Новицького, з багатьма близькоприятелював ...

29 квітня 1918 року П. П. Скоропадський, гідний представник гетьманськогороду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала зрук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравалиукраїнські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм упідтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня
1918 р. делегати з'їзду хліборобів проголосили Україну гетьманськоюдержавою на чолі з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорилипро те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед йогоделегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становивнатовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній.
Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим міропомазав гетьмана,а на Со-фіївському майдані відслужено молебень. Переворот відбувся майжебезкровну, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірнихгетьманові офіцерів.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посадуголови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича - близьку догетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумівпідібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів -федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробитицього й наступному голові уряду - професорові історії та права М.
Василенко. Як Із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська,соціалісти-федералісті «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту»,їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями йоб'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістівпогодився увійти до кабінету М. Ва-Силенка лише Д. Дорошенко - представникдавнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Вінстав міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний головагетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українськогороду.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановившидипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати зофіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,
Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, азагалом де-факто із ЗО державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись навідновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) Українських гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді
(його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбіраюча у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилися величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшістьспостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою.
Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецькаармія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Українуросійських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикоюгетьмана.
Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі,сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечкина розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що
"найреакційнішій" гетьманський уряд Ф. А. Лизогуба не тільки не скасувавробочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української
Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.
В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати
Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ наміжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила НЕтільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейськихкраїн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, бувприречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччиніліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цимскористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києвіслідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, щопідняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники
Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умовипроголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як іновий російський кабінет С. Гербеля М., виявився самовбівчім для гетьмана. Задопомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, щосконсолідуваліся, примусили його зректися гетьманства.
За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Колиделегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тілький вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Членделегації М. Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вжесказала про вас1 усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже! .. "
Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана,тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, - наявність екс -гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життяв 1920 році в еміграції український монархічний рух.
Г Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках,працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'язнову починає згадуватісяу пресі - прибічники Директорії УНР та Головногоотамана С. В. Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськимимонархістамі. Це свідчить, що певні сили побоювалися появи колишньогогетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло
Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців -державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократичнапартія на чолі з В. Ліпінськйм та С. Шеметов, яка згодом оформилася як
Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Г Хліборо?? ська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з
П. Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з ' їздом Союзу земельних власників "." Хлібороби "відокремілісь від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" - заборонені. На початку листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С. < br> Гербель формування нового кабінету - вільного від германофілів і зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. оголосив про федерацію України з «майбутньою », небільшовіцькою Росією. Але того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій
Церкві новий уряд - директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини.
Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістській рух.
Гетьман втрачав контроль над країною.

14 грудня 1918 р. в Києві, до якого підступалі війська Петлюри,більшовики підняли збройне повстання. Того самого дня гетьман з допомогоюнімців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я,гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіхсил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Богне дав мені сил справитись із цим завданням, І нині я, з огляду на умови,які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся відвлади ».

Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів.
Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державногобудівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії промонархічну Україну.

ідеологом українського монархічного руху в еміграції був ВЛіпінській,відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом
1920 - 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім новаідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не буламонархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь -яку із політичних форм - диктатуру, монархію, навіть республіку. Проостаннє красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня
1918 року, делегація лідерів українських соціалістичних партій -
В. К. Винниченко, А. Ф. Андрієвський, С. О. Єфремов, О. Салтан 1 К. Лоський --подала німецькому представникові у Києві проект конституції, девказувалося: "Виконавча влада в республіці належить теперішньомупрезидентові республіки, який носить ім'я гетьмана, і Раді Міністрів ". Булитакож пропозиції і щодо складу уряду.

Однак 1920 року гетьманський рух - "беззастережно монархічний". Теорія
В. Липинського проповідувала Українськутрудову дідіцьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали їїдо італійського корпоративного фашизму Б. Муссоліні, але на відміну відостаннього ідеї Липинського НЕ випробували втіленням в життя.
У редагований лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна"були вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав зросійської та редагував їх сам Липинський, - адже вони мали стати частиноюідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохивідійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігатичитача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобтотаким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.
Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певнимавторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії
П. Ц. Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цьогоперіоду крім В. Липинського можна назвати С. Шемета, О.Скоропіс-
Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення
України ", історика Д. Дорошенка, Б. Левицького, О. Назарука. Останній гіднийокремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційськім радикалом, у грудні
1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії --міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долеюукраїнської державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсахвін в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднаннядо нього

Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно.
У 30-х роках він розійшовся із В. Липинського, який претендував на особливуроль у Гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебуванняна посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівсяі запріятелював Д. Дорошенко Певна перебудова спіткала і гетьманський рух --прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників",найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слідпідкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси ізросійським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В. Липинський.
Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху навигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику,дану йому одним із визначних гетьманців, М. Тімофієвім: "Гетьман не є і небув політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що маєздібністьвідчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні,часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас ".
Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції наставпісля 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йомунеодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча бзадля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та українськоїгромади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи неперебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30 --х років він послав свого сина і спадкоємця - Гетьманича Данила Павловича до
Канади, де той налагоджували контакти з українською еміграцією і офіційнимиколами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центргетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-піднімецького впливу, - спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин невдалася

Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають, що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»).
Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чи-Каленко, видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції - фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи
Міхновського, першого теоретика самостійніцтва на Наддніпрянщині. Однак окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною громадою» почали готувати переворот.

Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту, коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали заїжджатіся учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких
П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.

У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання ... вийшов з дому і візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював теперна свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах.
Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював ...яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забутипро особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів налавку ... Переді мною чудово вімальовувався наш Дніпро, свідок не таких щепереворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені
Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулогомого краю один за одним виникали перед моїми очима; я намагався уявитисобі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історіїмого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хайбуде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край - будущасливий, не здолаю цього зробити - буду мати чисту совість, бо не маю яособистих цілей ».

1921 р. П. Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки І син,Гетьманич Данило, що помер 1957 р.. у Лондоні) поселився у
Ванзеє-мальовничому передмісті Берліна. Він бере активну участь вполітичному та культурному житті української еміграції, зокрема засновує у
Берліні Український науковий інститут. Працює над своїми «Спомини»,лістується із гетьманців. До речі, його листи до В. Липинськогоспростовують твердження, що він буцімто не володів українською мовою. Іншаріч, що рідною з дитинства йому була російська, якою вів свій і досі неопублікований щоденник.
В часи 2-ї світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом ізв'язками в німецьких військових колах, визволив із тюрем таконцентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лишегетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколосебе всі українські національні партії та організації, а також провести донімецької адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.
Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишньогогетьмана, - він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двомакоаліціямі держав, що воювали Змушений зупинитися на німецькій орієнтації,гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної
України - мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій такі не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніякихсумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його бчекали суд і страта за присудив більшовицького воєнного трибуналу. Але доляподарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але уродинному оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні
1945 р., Їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Бувпоранений і через кілька днів помер. Останній гетьман України похований ум. Метте (Баварія).