ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С. В. ВАСИЛЬЧЕНКО

(С. В. ПАНАСЕНКО)

Рубанського Валентина ©

План

на шляху життя 3
Дитинство 3
Навчання 5
Праця в школах 7
Праця в газеті "Рада" 13
Роки імперіалістичної та громадянської війни 15
Останні роки життя 15
Творчість 18
Твори про вчителів 19
Селянська тема 21
Твори про дітей 24
Новели про війну 25
Пожовтневі твори 26
Ім'я йому-народний письменник 35
Література 36

на шляху життя

Дитинство

Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 року в родиніремісника-шевця в містечку Ічні на Чернігівщині. Чимала родина Панасенків --усіх було восьмеро - тулілася в старій, скособоченій хаті, обсадженійклена, ясена, горобини. Маленькими підсліпуватімі віконцями дивиласявона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї,бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був Чоботар, мати понаймах за нужденний заробіток гарували.

Не маючи власної землі, разом із старшими синами взимку займавсяшевство, а влітку та восени всією родиною йшли на заробітки чи в панськуекономію, чи до куркулів-хуторян.

Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синівсвоїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзірозповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умівнайдотепніше змостіті. Був меткий, жвавий, беручкій до всякого діла.

В убогій сім'ї шанували праведне слово, пісню, жарти. Батько бувписьменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, знавціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового "Кобзаря" і
Гоголеве "Тараса Бульбу". Часом тут лунали пісні - "Ой, наступала тачорна хмара "," За Сибіром сонце сходить ... ". Їх виводили дорослі й діти.
Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонімобере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: "Найсильніше враженнясправила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори яким я не знаюрівних у світовій літературі. Перегортаючи "Кобзаря", я не один разпрігадував усе своє життя ... "

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їмне міг лишити. "Учіться, діти, - казав, бувало, - та шукайте іншихшляхів ".

" Спогади про раннє дитинство залишилися у мене трохи хаотичні. Пригадуюзими: морози великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежі ...
Поки діждешся того тепла. Ну, а тоді брала наша: стави, майдани, бур'яни,крамні смітники ... Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала:влітку зовсім діти дічавіють - треба якої принади, щоб залучити їх до хати.
В цей час виховання звичайно ішло "самопас" - під єдиним доглядом жаркогосонця.

У барвистому квітнікові моїх дошкільних спогадів й до цього часунайцвітнішімі збереглися чогось спогади, на перший погляд, неістотні,дрібні.

Такі, наприклад, були мрії про срібну гору. В зимові, холодні вечори,лежачи на підлозі під замурований вікном, що його лізли льодові роги,зігнувшись під легеньким рядном, я марив про те, що, діждавшись тепла, язроблю собі срібну гору. Мріяв так уперто, так довго, жагуче, що, зрештою,почав робить підготовку. Чим реальніше, правда, підходив до цієї химерноїмрії, тим більше доводилось обмежувати її. Гора в моїх мріях усе меншала йменшала і, зрештою, перетворилась у невеличкий обеліск, завбільшки з аршин,облитий замість срібла, якого, звичайно, я не мав надії добути, звичайнимоливи. Почав навіть збирати олів'яні пломби по смітниках коло крамниць.
Старші брати поливали оливи "паці" - і я бачив, як його топлять в черпаку.
Коли прийшла весна, тепло, зелень, радість, ці мрії розтопили,випарувалися без сліду. Коли я пригадав їх весною, вони тоді ж здалися меніхимерними і нецікавими. Було дивно, чого я так довго і так жагуче з ними,так гаряче водився.

Другий спогад - це звичайний червоний папірець, що й зараз він стоїтьу мене перед очима. У часи мого бездоглядності дитячого бурлакування був умене перевеснік мій, сусід і приятель, що у нас із ним була велика,зворушлива дружба. Ми з ним часто ходили на базар межи крамниці по цяцьки,які ми знаходили для себе по смітниках коло червоних крамниць
(мануфактурних).
Був у нас на базарі один смітник, який ми називали "Добро", - коломануфактурної крамниці. Там щодня була для нас якась пожива - кольоровішворочкі, олів'яні пломби, коробочки, гудзики тощо. Одного разу ми ішлибазаром до Добра, як звичайно, обнявши один одного за шию ... Раптом передочима - червоний папірець, перевитий сухозліткою, як макова ніжна квітка ... Ітаким він здався чарівним, таким знаднім, що, пам'ятаю, дух забило.
Здавалось, якась стороння сила підхопила нас, як буря. Ми кинулисянавіпусткі до його, не добігаючі трохи, вчепилися один в одного, якзвірята, гойдалися по піску, бились, дряпалісь, поки одразу вхопили обоєразом той папірець і рознесли на дві половини.

потримати в руках, подивились - звичайний папір. Залишали додолу,засоромлені. "-так згадував про своє дитинство Степан Васильович.

Навчання

П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив їїнайкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительськоїсемінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добреопанував програму, перечитав багато книжок російського і світовогописьменства (при школі була як для того часу багата бібліотека). У підліткавиявляється нахил до літературної творчості, і він заносить у таємний зошит -щоденник не тільки свої напівдітячі роздуми та переживання, а й записуєнародні пісні, а також перші проби свого пера.

Назавжди запам'ятався Степанові той прощальний вечір, коли родичі йсусіди віпроводжалі його вчитися до семінарії. Момент був урочистий. Залавках сиділи родичі, сусіди, збоку стояла наша сім'я. Коло порога м'ялішапки в руках куткові діти. Всі рідні були смутні. Мати плакала. Родичіпозирали на мене пильними, недовірлівімі очима і давали свої мені заповіти,а сусіди давали настанови: "Пам'ятай батька, матір шануй", "Не забувай, зякого кола вийшов "," бідними не гордий, бо сам із таких ". Зрештою під'їхавпід хату віз, що мав відвести Степана на станцію, він зробив три традиційніпоклони перед іконами, і вилетів з хати, мов на крилах. В голові у ньогобуло повно думок, зворушливих і радісних ... А в грудях смуток. Міготіларадісна, невиразна, піховіта думка: "Між своїм родом - батьками, дідами,самими далекими пращурами - я перший іду до культури, до світла, першийпробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такогопринадна і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Япосланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море ...
Вернуся до тебе, проте вернуся - іншим ". І справді - вже різдвяними святамиприбув до рідної хати в пальті - замість чумарки і в кашкеті з оксамитовимоколішем.

Коростішінське семінарія була єдиною на Україні, куди приймализдібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастилоне багатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10-12 місць, аплатити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в
Коростишеві переважно діти багатіїв.

Семінарія не справдилися надій Степана Панасенка. "Навчання було всемінарії трохи хаотичне, - писав він пізніше. - Часом вона більшескидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйство. "Казенне -схоластичність програма навчання не могла задовольнити допитливого, жадібногодо знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художнюлітературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Степан ще раніше підвпливом поезії О. Пушкіна, О. Кольцова виявляв нахил до творчості, проте всемінарії його здібності давали себе знати хіба що в обов'язкових класних
"Творах", які часом набирали белетристичного вигляду. Писати ж щосьсвоє, вімріяне, не дозволяли умови інтернатського побуту та ще надзвичайнаскромність юнака.

Твори, позначені впливом соціалістичних ідей, писали Іван Франко,
Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарів з повісті
"Борислав сміється", нескореного "вічного революціонера", бентежнийКаменярів. Згадаймо Досвітні вогні, що їх засвітили мужні робітники. Такитвори були дуже популярні в семінарії. Часто збиралися семінарісті, щобпочитати заборонену революційну книжку, антиурядову листівку, погомонітипро волю. У дружньому колі лунала бойова пісня "Шалійте, шалійте, скаженікати ", лунали бадьорі та журліві мелодії рідного народу.

В семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художньогогуртка. У роботі цього гуртка майбутній педагог і письменник бравнайдіяльнішу участь.

Чимало води спливло за три літа. Змужнілі хлопці, розуму набралися.
Настав час прощання. А далі - в путь. До якого ж берега пристане хиткийчовен його, Степанової долі?

По закінченню семінарії Степану Васильовичу було видане свідоцтво, вяке було записане: "Стефану Васильєву Панасенко, сину козака,дев'ятнадцяти років у тому, що він, при відмінній поведінці, надав успіхи:

У Законі Божем 4

Педагогіка 5

Русском мовою 5

церковнослов'янською мовою 4

Математики (арифметики,

Геометрії і землеміра) 4

Історії 4

Географії 4

природознавство 4

співі 3

чистописання,

малювання і креслення 4

Практичних заняттях викладання 4

Гімнастика 4

ремесло не навчався, але навчався грі на скрипці і може навчатиспіву ...

Він удостоюється звання вчителя початкового училища і під час вступуна зазначену посаду має користуватися всіма правами, тій посадіприсвоєними. "

Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінаріїопинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті підсолом'яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сіро, непрівітно.
Майже така сама вчітелева квартира. Голі стіни, голий стіл, Кривоногаліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у
Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер велічатімуть "гоподінучитель ". Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого Мужицька коліна.

Не горнувся Степан у семінарії до поповічів та куркуленків, а тепер іпоготів не запобігатиме ласки у панів та підпанків. Нізащо в світі! Передним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до когослатіметься його життєва дорога.

Праця в школах

Сповнений молодеча запалу, учитель Потоцької однокласної школипоринув у роботу. В класі - більше сотні учнів (чотири групи). Єдинихпідручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб затаких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати?
Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багатой залюбки читали, самостійно розв'язували складні задачі. А особливозахоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбилинауку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втягліся в роботу. Аяк загоряли дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки,оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодомутворив аматорський драматичний гурток. П'єси ставили не тільки в Потоках,а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинули по всьому повіту.

Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало нена руках носила. "Дихала на мене привітом, теплом могучого рідного народу,і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу ", - згадувавписьменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп
Діановській спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходивсяповчати: мовляв, навіщо мужікові грамота, хай краще молитися богу. Але ніпіп, ні пристав, ні урядник - ніхто з місцевого начальства так і не змігперетягнути на свій бік молодого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі ізнущання пісарчуків у канцелярії пристава над безвинних сільським парубком.
Він писав про це в газету. Допис, навіть у переробленого, значнопом'якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. Нанепокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до
Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітліва праця знепідготовленімі учнями. Клас складався з учнів різної підготовки:одногоднікі, двогоднікі, трігоднікі і навіть більше, - це була 1-ша група,кошара із сирим матеріалом, з якої за рік треба було витягнути 30-40 длядальшої групи. Систему цю завів хитрий лис, завідуючий, якому в старшігрупи доходили кращі й здібніші учні. Звичайно, при такий системі вжитиякихось методів не було ніякої можливості. Праця була хаотична, утомна йнецікава. Завідуючий був старий лис, з медом на устах, якого, проте, радилимені стерегтися. З попом, гонористих протоієреєм місцевого собору, припершій прояві з його боку до себе зневаги став "на ножі", примусивши йогоповодитися чемно. Попечителя школи, лісничого удільних лісів, перед якимвся школа ставала "на задні", знати не хотів і не визнавав ніяких йогоправ над учителем. Та найстрашніше - провінційне міщанське болото,приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затурканамісцева інтелігенція. Гидко було дивитися, як деякі вчителі згіналіся впокорі перед панами й підпанкамі. Але були в Богуславі й інші люди --робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед нихжив волелюбний дух, шіріліся революційні настрої. Молодий учитель охочеспілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обговореннігромадських подій.

Молодому вчителеві не було з ким поділитися своїми болями, і вінзвіряє бентежні роздуми паперові. "Разом із моєю видно для всіх працею умене одбувалась і друга, нічна, таємна, якої не хотів показувати нікому.
Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, язачінявся в кімнаті, витягував свої зшитки і писав, гортаю сторінку засторінкою, аж поки не заглядав у вікна світанок ... Папір, здається, горів підрукою. ... Це був або мій таємний щоденник, куди я заносив свої учительськіжалі та кривди, а той таємна кореспонденція, до газети, яка розросталася дорозмірів огневої статі, а то - вірші про поселенців, що мусять кидати свою
Україну ".

Так з'явилася поема" Розбита бандура "- твір про злігодні бідняків -переселенців, надісланий автором до журналу "Киевская старина", але нажаль, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив світ булооповідання з учительського життя "Не встояв", опубліковане в 1903 році насторінках "Київської газети".

Письменник Є. Кротевич, що зустрічався в цей час з Степаном
Васильовичем в одному з робітничих гуртків згадує, як, розповідаючи прозагальний страйк робітників у Києві, учитель вигукнув:

- Починається революція, товариші!

Він і промови свої всі починав саме цим рідко вживаним тоді словом
"Товариші".

За доносом київському губернатору Панасенка незабаром звільнили зпосади. І почалося його "летюче, невпокійне учітелювання", що бувало потроє учительських місць мусив міняти на рік. Після звільнення, сік-так, зовсякими застереженнями й умовами, одержав місце в убогій школі в селі
Карапиші між безталанних вчителями. "Пам'ятаю: завжди курява, в класігамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі граються впіжмурки. Та ще пам'ятаю, як,, вернувшись із класу молодий спітнілій вчителькашляв кров'ю. "- писав Степан Васильович. І півроку не був, перекинувся на
Полтавщину. Тут знову осміхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова,гарна, з начальства ніхто не заглядає, співробітники - учителі - хороші.
Робота налагодиться. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: "Годівам жити циганський життям, залишайтеся назавжди у нас "директором". Ми тутвас оженімо й прікріпімо до місця. Так більше буде з вас користі. "" А чомуб, справді не окопатися тут? "- майнула спокуслива думка. Але на другий чина третій день після таких думок була вже йому й кара за їх. Наказінспектора: за 24 години перебратися за помічника в Драбівську школу.

За інспектора там був прозваний між учительство Діоклетіаном лютим,знаменитий своїми грубощамі інспектор Кішка. Другий пакет був такий одйого: "Наказую ... на протязі 3-х годин з моменту отримання цього виїхати з
Буромская школи ... "

За пакетом зразу увійшов старшина з папером. Старшині од інспекторатеж наказ: прослідіть, щоб неодмінно за 3 години учитель вибрався з школи.
Виявилиось пізніше - надіслано було йому вчительського характеристику.
Відправили його до Драбівської школи.

На перший погляд, ніби йшло на добро: тут і шкільний будинок кращий,і класи ліпше обладнані, але сум охопив Степана Васильовича: "Два вчителі --поповічі, два законовчітелі - попи, учителька - попівна. Між ними я --селюк, пролетар. "Сіре, нецікаве існування вчителі урізноманітнюваліпияцтвом, грою в карти. Все це відбувалося в учительській, де, не маючиквартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсіли його. Ось ужев скількох школах Київщини та Полтавщини працював і майже повсюдно одне йте саме ... "Я чув слова: учительства - то є благородна місія, учитель - тотрудівник чесний, народна нива, народна користь - "світильник цивілізації".
Як огідлі мені ці слова, як боляче вражають вони мене, яка зла, яка гіркаіронія почувається мені в них ...

Учитель - то єсть вімучена, скалічена і фізично, і морально людина зпорушеним до болю чуттям; учитель - мученик, і краща частина суспільствадивиться на його, як на мученика, як на каліку, з своїм іншому жалем.

... Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно,дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками ... Дайте нам хліба ісвіту, бо ми люди, як і усі ... Ви одіваєте нас у шати подвижників, алезнайте, що не сього нам треба, і на вашій совісті ми будемо стоятиобідрані, голі, голодні, темні і забиті примари, ми, народні посланці,найкращий цвіт і сік нашого народу.
Та я ж не хочу бути мучеником з-за одної пустої й навіть смішної мрії ... Боте, що пише й говоре про учителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова,перехоплена, що дзвонить у дзвін і не зна, по чому.

Скажіть мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний,слабий, темний учитель, що мусить бліднуті перед всякими Гудзя такокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчикисвоєї руки, той, що нема йому Просвітлої години у боротьбі з нуждою занасущний кусок той? Яке він добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, звімученім лицем, з боязких хворобливим блиском в очах, завше Безмовний,завше покірний. Та чи се ж той чоловік, що сміливо повинен вести до світу,до правди? .. Хто піде за ним ?..

Багато я бачив таких обездолених, даремних трудівників між літнімивчителями, і бачу, і знаю, що коли залишуся учітелюваті - і мене така долячекає ... мене страх бере, мурашки поза спиною проходять - й пориває бігти,тікати ... бігти куди-небудь, хоч в писарі, хоч торгувати за прилавком, хочнавіть у старці, аби втекти від того імення - учитель ... Я ще молодий, в менеє здібності, енергія. Ні, я ще поборемося за кращу долю ... "- писав Степан
Васильович у своєму щоденнику.

Прагнучи розширити свою освіту, Панасенко в 1904 році вступає до
Глухівського вчительського інституту, який жартома називали тоді Мужицькауніверситетом. "Сумна була ця школа, - згадує він. - Це був тупик, в якийзаганяли тих селянських учителів, які прагнули вищої освіти ... Це булапохмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було доступунічому іншому ".

У тривожній і грізний час випало вчитися Степану Васильовичу. 1905рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, якийневдовзі переріс у збройну боротьбу. "Кривава неділя" 9 січня 1905 рокуприскорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли поселах поміщицькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат Росії взяв дорук зброю, щоб повалити самодержавство.

Свіжі подихи революційної бурі долинули до Глухова. Застрайкувалістуденти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим,оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним зініціаторів і керівників страйку був Степан Панасенко.

царській уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гримілипостріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторжної Сибірупотяглися довгі валки закутий у кайдани революціонерів, борців протисамодержавства.

вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли одреволюційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшення навчанняв інституті розвіялись. Степан Панасенко забирає документи і знову їде насело вчітелюваті. Придушив революцію, царизм посилив репресії і протинародної школи. Та навіть в умовах лютої реакції педагог-народолюбець НЕзанепав духом. Більше того - в селі брусове на Полтавщині, знехтувавцарською забороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати "неблагонадійноговчителя ".

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Віндобивається переведення в село Щербінівку на Донбасі, яке було одним зцентрів Горлівського збройного виступу робітників і шахтарів у грудні 1905року. Він підтримує тісні контакти з революційними робітниками
Щербінківського рудника, передає на шахти нелегальну політичну літературу.
За спогадами старожилів Щербінівкі, Панасенко передав шахтарям російськийтекст пролетарського гімну "Інтернаціонал", який виконувався під часмітингів і демонстрацій.

Але не встигає і придивитися до бурхливого шахтарського життя, якйого разом з іншими вчителями за куркульським доносом арештовують ізапроторюють до Бахмутської тюрми, де йому довелося просидіти півтора року.

У тюрмі Панасенко познайомився з багатьма політичними в'язнями.
Особливо щиро запріятелював з осетином Олексієм Хостнаєвім. Поет у душі,той знав силу-силенну казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом,на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює,надрукує. Довго й терпеливо Степан Панасенко навчав свого побратимаграмоти, читав йому "Кобзаря".

Польовий суд виправдав Панасенка. Та в цей час його звалив тиф. Ледвеоклигать, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учітелюваті йому заборонили.
Поїхав до матері а Ічню. У старій напіврозваленій хаті вона сама доживалавіку, тяжко бідуючі. Батько помер, брати і сестри декотрі поодружуваліся,інші подалися в найми, на заробітки.

Панасенко живе з приватних уроків. Скромної платні вистачало, щоб так -сяк перебивати. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав.
Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав умаленькі віконця, а він не міг одірватісь від столу.

Раніше Панасенко думав, що, вчітелюючі, він дасть своєму скривджениминародові найбільше користі. З любов'ю захоплено віддавався він педагогічнійпраці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати і їхні душі добірні зернаправди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітимесклавши руки. "Вирішив: так жити не можна, треба боротись. Та як? За зброюдля такої боротьби я вирішив узяти слово ", - писав пізніше Панасенко.

... Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складавсвої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатськежиття в семінарії мало сприяло літературним заняттям. Правда, його класнітвори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладачасловесності.

У перші роки вчителювання Панасенко веде щоденник - "Запискивчителя ", нотуючі туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікавіепізоди, які згодом письменник розгорнув у новели, повісті.

В Ічні Панасенко по-справжньому взявся до літературної творчості.
Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів),дітей, підлітків - ось що стало об'єктом його письменницьких інтересів.
Улюблений жанр письменника - оповідання. Над кожним з них він довго працює,до блиску шліфуючі кожне слово. Одважівшісь надіслати написане доукраїнської газети "Рада", яка виходила в Києві (1906-1914рр.). Там із'явилися друком перші твори - оповідання "Роман", "Голодному й опеньки --м'ясо "(згодом перейменоване на" Мужицька арихметика ")," Пацанок "," Вова ",
"У темряві", "У панів", "На чужину", "З самого початку". У педагогічномужурналі "Світло" одночасно друкуються оповідання "Вечеря", "Над Россю". Ціоповідання друкувалися під прибраним іменем - Степан Васильченко.

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальноюзагостреністю, актуальністю тематики і художньої досконалістю.

Праця в газеті "Рада"

Редакція "Ради" запропонувала Васільченкові постійну роботу, і в 1910року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділявбуржуазно-ліберальних поглядів співробітників та видавців газети. Він частоловив на собі зневажливі погляди панків-лібералів, які опікалі газету. Алеж це була єдина щоденна українська газета, що виходила після революції 1905року. І Васильченко погодився працювати в "Раді". Адже тут друкувалися такіписьменники та діячі української культури, як М. Коцюбинський, А. Тесленко,
М. Лисенко ...

Виходець з гущі трудового народу, Васильченко завжди прагнув чеснослужити йому. Проте дещо він поверхово розумів складність класової боротьбина Україні. Національні проблеми письменник розглядав інколи відірвано відсоціальних, класових. Тому поряд з такими творами, як "Мужицька арихметика"
, "На чужину", де дається виразний соціальний підтекст, він пише йоповідання ( "Під школою", "Інспектор" та інші), статті ( "Народна школа ірідна мова на Україні "," В сучасній школі "), у яких йдеться тільки пропедагогічну необхідність викладання в народних школах рідною мовою.

У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки. Невісокоїплатні, яку він одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кінці зкінцями. Мешкав він у дешевий квартирі на Солом'янці, убогій околиці міста,на роботу й з роботи ходив пішки, бо витрачати гроші на візніка для ньогобуло б надмірною розкішшю.

Васильченко був завжди невибагливий в побуті. Він дбав про найсвятіше
- Творчість, любу серцеві літературну працю. Письменник наполегливо працює.
У літературу він прийшов з багатим життєвим досвідом. Роки вчителювання поселах Київщини та Полтавщини, революційні вихор 1905 року, поневіряння втюрмі, зустрічі з безліччю людських доль і характерів - усе це визначилотематичний діапазон письменника.

Та, крім життєвої школи, була ще й літературно-мистецька, в якійформувався небуденна талант Васильченка - майстра слова, художника -реаліста.

За порівняно короткий час ім'я Степана Васильченка стало доситьпопулярним. Найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніхдітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Окремою збіркою твори Васильченка вперше побачили світ у Києві 1911року. В маленькій книжечці "Ескізи" було надруковано всього три новели
( "Роман", "У панів", "Мужицька арихметика ").

У 1913 році в Києві вперше ставили п'єсу Степана Васильченка" Наперші гулі ", яку він написав у дарунок українській селянській молоді, щопісля того так нашуміла скрізь по маленьких і великих сценах по Україні.
Прекрасно обставлена, п'єска зробила на публіку надзвичайне враження.
Молодь була зачарована. Казали, що в залі весь час одчувався подих таланту.
"Я дивився виставу з гальоркі, гадаючи таким чином краще сховатись на цейчас од знайомих. Проте мене в кінці вистави студенти викрили і впорядовацію. Три курсистки піднесли мені букет квітів. Я спершу сховав його нагрудях під пальто. Курсистки почали протестувати, прохати, щоб я ніс йогоодкрітім. "Ми, бідні курсистки, - казали вони, - купили ці квіти на останнісвої копійки, а ви так їх зневажаєте ". Довелось вийняти. Була сумна долятого букета. Надворі стояла негода, дощ, грязь, а жив я на Солом'янці.
Хотів взяти візніка - не поїхав. "Ти мені заплатиш полтинник, а шапка вмене стоїть троячку ". На Солом'янці вночі нападали на візників і грабувалишапки. Три рубля! - Загілів він мені ціну. Довелося тьопаті пішки, піддощем. А темно, хоч бий у око. Збираючись на Солом'янська гору, япосковзнувся і так брязнув кілька разів букетом об шлях, що, увійшовши усвою квартиру, побачив, що в руках у мене був один деркач: всі головки вбукеті поодліталі. Це були мої лаври ... Шкода була викидайте! Довго стояливони в мене без головок ... "- згадував пізніше Степан Васильченко.

Друга книжка -" Оповідання "- більша за обсягом ніж перша, мала вийтив 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався підозрілимїї демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей часперебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістичної війни.

Роки імперіалістичної та громадянської війни

саперної Командир роти Степан Васильченко воював на Галицькому,
Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику трироки, коли він гібів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене йпережите нотував до свого "окопна щоденника". Жахи імперіалістичної війниписьменник відобразив у новелах "Русин", "Чорні маки", "отруйна квітка",
"На золотому лоні", "Під святий гомін". У них на похмурому тлі зображенострадницьким-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей.
Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобів, ускладнених іумовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого,песимістичного.

Роки імперіалістичної війни, а потім громадянської війни стали для
Васильченка часом ідейних випробувань. Як інтелігент-демократ він у своїхтворах викриває імперіалістичну сутність світової війни, іззагальнодемократичних позицій висловлює протест проти її страхіть, правдивопередає глухий протест і навіть одверті прокльони широких мас на адресутих, хто кидав їх як гарматне м'ясо в саме пекло бійні. Однак письменник ів дні перебування на російсько-німецькому фронті, і пізніше, коли булоповалено царизм, а згодом і буржуазний Тимчасовий уряд, не зміг до кінцязрозуміти характер суспільно-політичних подій, що відбувалися, зокрема, йвсесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Не випадково в перші післяжовтневі роки він намагається відійти вбік віднепримиренної боротьби між трудящими і контрреволюцією, перебуває певнийчас у полоні вузько національних ілюзій, викликаних, зокрема, активізацієюукраїнської націоналістичної буржуазії.

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій,що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій активності: в часреволюції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Останні роки життя

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом
1907-1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел таповістей. Васильченка обирають делегатом на військові з'їзди. Незабаромписьменник демобілізовується через хворобу серця, деякий час живе в рідній
Ічні, а потім знову переїздить до Києва.

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хоровоюкапелою "Думка" по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило,як серед руїн, нестатків, зубожіння пробиваються паростки нового,соціального життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами,червоноармійцями, Васильченко захоплювався їхньою мужністю і твердою віроюв світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження вінзанотовує в щоденнику, який назвав "З піснею крізь вогонь і воду".
"Здавалось б, - пише Васильченко, - що в ці часи людей, які перебувають всамому диму історичних великих подій ..., людей, які творять історію, якізахоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайнихобставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народнапобутова пісня і взагалі мистецтво ... "Але" пісня чарувала їх далеко більше,ніж когось іншого ".

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в перші ж рокирадянської влади з радістю зміцнює свої зв'язки з революційною дійсністю, зновим ладом, який утверджував народне мистецтво і відкривав шлях мистецтвудо народу. Васильченко повернувся з подорожі збагачений враженнями, ідейнота політично змужнілій. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Вже відомийписьменник, він стає вихователем і вчителем дітвори. "Після перших бур,коли в порожній школі почали з'являтися перші учні, я пішов після такоїдовгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу. Чи некидав також і літературної роботи ", - розповідає письменник у нарисі" Мійшлях ".

Спочатку він - вихователь дитячого будинку, потім (1922-1928) --учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого йпрівітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови талітератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любивіучні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі інавчав цього своїх вихованців. "Немає взимку дров, немає потрібногореманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожнябібліотека ... - писав Васильченко. - Але школа бадьоро дивиться вперед ".

Степан Васильченко, як ніколи, був оптимістично настроєний. Скромнийі коректний, він тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так прінаджувала донього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Більше любив помовчати.
Сучасники згадують, як він, бувало, прийде в редакцію журналу "Новагромада ", сяде збоку, замислиться і слухає розмови друзів-письменників.
Здебільшого молоді люди, вони гаряче сперечались, а Степан Васильович ховаву вусах лагідний усміх. Таким бачили його й на різних літературних вечорах,у розмовах з друзями-письменниками. Васильченко щиро приятелював зталановитим прозаїком Григорієм Косинка. Андрій Головко мав Степана
Васильовича за одного з найулюбленіших своїх учителів.

Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на йогоздоров'ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недугапочала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово,бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні - людей побачити,мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірівписьменника, так і лишився нездійсненім. Хвороба все частіше пріковувалайого до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишиласьувага і любов читачів, коло яких було досить широке, - робітники,,студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1березня 1929 року на ювілейний вечір Степана Васильченка з нагоди 50-літтявід дня його народження. Ювіляра на вечорі не було - він хворів. Йомунадіслали багато поздоровчіх телеграм, з любов'ю оформлених вітальнихадресів.

Читав їх потім Степан Васильович, і надтруджене серце його раділо.
Отже, немарно живий. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінцяпочате, задумане ... Але сили з кожним днем танули.

11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.

У затінку яворів на Байковому кладовищі в Києві - довічний сум йогомогили.

А мостами калиновому до нових і нових поколінь читачів іде барвисте
Васільченкове слово, живе про нього добра пам'ять. До цього часу колишнівихованці Степана Васильченка захоплено розповідають про нього.

Творчість

Художні твори Степана Васильченка, які стали відомі читачам у 1910році, позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свідчать протонкий художній смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповідань -
"Мужицька арихметика" - стало в ряд найкращих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи,що їх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примітивні учнівськінаслідування і запозичення, а про органічне засвоєння певної естетичноїсистеми, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на
Васильченка