Життя і політична діяльність Петра Кононовича
Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чомусуголосна з історією України першої чверті XVII ст .-складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це бувчас жорстокого соціального і наіонально-релігійногогноблення українського народу, бурхливого зростаннявизвольного руху, героїчних походів козаків на турецькіфортеці, нових явищ у розвитку культури тощо.
Свідком і навіть безпосереднім учасником багатьохтогочасних подій став Петро Сагайдачний - особистістьсуперечлива й неоднозначна. Яких тільки епітетів - відпіднесених до принизливих, - яких характеристик
-справедливих і упереджених - не довелося вислухати йомуза життя. Сагайдачний обирався гетьманом і знову втрачавгетьманську булаву, знаходив спільну мову з можновладцямий одночасно мав авторитет серед широких кіл козацтва. Йогополітична діяльність привертала увагу літописців таісториків, мемуарістів і поетів. І знову неоднозначністьоцінок - від апологетики до прямого заперечення впливугетьмана на події першої половини XVII ст. Так у чому жпричини такого суперечливого ставлення до цієї особи збоку сучасників і нинішніх дослідників?
скупі дані джерел дають можливість лише ескізнореконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З
«Віршів на жалісній погреб» гетьмана, написаних ректором
Київської братської школи Касіяном Саковичем, дізнаємося,що він народився поблизу Перемишля (мабуть, у с. Кульчінцібіля Самбора), в сім'ї православного шляхтича. Наступноювіхою в його житті стало перебування у знаменитій
Острозькій школі (у «віршах» говориться, що Сагайдачнийпопрямував «потім до Острога, для наук чемних»). Очевидно,він пройшов повний курс навчання (інакше важко пояснитислова К. Саковича, що «там тоді Конашевич час немалийжив »). Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школипростежуються риси навчального закладу вищого типу, можнагадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як натой час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі,високий рівень викладання предметів залишили, безсумнівно,невітравній слід у душі юнака.
Кілька наступних років життя Петра Сагайдачногоприховані від нас запону часу. Можна лише з певністютвердити, що незабаром доля привела його у Військо
Запорозьке. Розумний, вісокоосвіченій, добре обізнаний ізполітичною обстановкою, він швидко завоював авторитетсеред козацтва. Сучаснікшляхтіч відзначав, що «Петро
Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілогосудження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча запоходженням, способом життя і звичками був простоюлюдиною, однак в очах нащадків він гідний стати поряд знайвідатнішімі людьми свого часу в Польщі ». Щодоособистого життя Петра Сагайдачного відомо, що він буводружений з Анастасією Повченською. їхні взаємини важконазвати іділічнімі. Симптоматичним є той факт, що згідноіз заповітом гетьман «віддав маєток свій на церкви, нашпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї ». Проте
Анастасія залишалася вдовою недовго - вже через два рокивона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончіна. Народнапісенна традиція також досить чітко віддзеркаліла цейаспект особистого життя гетьмана. Не випадково, гадаємо, вдобре відомій пісні. мовиться, що він «проміняв жінку натютюн та люльку ».
М. О. Максимович стверджував, що Сагайдачний уже 1598р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи цевідповідає дійсності-адже історикам відомо кілька осіб,які наприкінці XVI - на початку XVII ст. володіли цимвисоким титулом у війську Запорозькому. Ймовірніше, що цяподія відбулася десь на початку XVII ст; У поетізованійбіографії Сагайдачного, складеній К. Саковичем,зазначається, що після навчання в Острозькій школі він
«Шолдо запорозского славного рьіцарства, межи которьім,през час не малий жіючі й рьіцерскіх посад тамдоказуючи, гетьманом потім собі Військо його обрало ».
Відтоді почалася велікотрудна діяльність Сагайдачного наполітичному поприщі.
Першою і основною своєю справою молодий та енергійнийгетьман вважав організацію походів проти султанської
Туреччини. Незважаючи на застережні заходи турків,запорожці 1600 р.. вирвалися за Перекоп, 1609 р.. спалили
Ізмаїл, Кілію, Білгород. Справді тріумфальним став похідкозаків на Синоп 1614 р.. Майже повністю було знищеномісцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі,визволено невільників. Перемогою увінчався й похід 80козацьких чайок на Константинополь. 1615 р. вони досяглиоколиць столиці, спалили дві пристані й перелякала самогосултана, який розважався на полюванні. У битві з ворожоюескадри хоробрі козаки здобули кілька галер і навітьзахопили в полон турецького воєначальника. Наступного рокузапорожці, очолені П. Сагайдачним, здійснили успішнийнапад на один із найбільших невільніцькіх ринків
Чорноморського узбережжя - Кафу, а згодом - на Трапезунд.
Розлючений султан наказав покарати великого візіра (йогозадушили) та інших вищих урядовців.
Тут дуже чітко простежується одна з найважливішихсторін діяльності Сагайдачного - його участь у боротьбіукраїнського народу проти турецько-татарськихпоневолювачів. Своїми блискучими походами на Чорне морегетьман здобув славу удачливого козацького ватажка.
Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то вонибули далеко не простими. Гетьман як справжній політик увирішенні гострих питань виявляв велику гнучкість, мавсхильність до компромісів і не раз ішов на переговори з
Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове,так і запорозьке), він міг дозволити собі ведення цілкомсамостійної лінії. Всупереч категоричним заборонамурядових кіл гетьман часто організовував походи проти
Кримського ханства й Оттоманської Порти, підтримуваввигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слідзаперечувати і того факту, що протягом 1615 - 1616 рр.. П.
Сагайдачний, незважаючи на грізні сеймові постанови, самочолював виступи різних прошарків населення в Україні.
Хіба не симптоматичним є твердження польського сейму
(вересень 1616 р.), що козаки «самі встановлюють собіправо, самі обирають урядовців та ватажків і нібитостворюють у Великій Речі Посполитій другу республіку ». Пронаростання хвилі народного руху свідчать і інші факти. Якзазначається у численних актових книгах, козацькимизагонами 1618 р.. були «сплюндровані» величезні обшири
України, Полісся й Литви. Мабуть, немає необхідностіпов'язувати подальше поглиблення соціальної та національно -релігійної конфронтації у суспільстві виключно з особою П.
Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторічно). Протеігнорувати наявність такого зв'язку ми також не вправі.
Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж післяукладення принизливої для козаків Роставіцької угоди (1619р.) почав підготовку до її денонсації, що викликало новепіднесення патріотичних почуттів серед народу.
При характеристиці політичного кредо Петра Сагайдачногоісторики, як правило, наголошують на факті походуукраїнських козаків на чолі з гетьманом у складі загонівпольського королевича Владислава на Москву (1618).
Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку йоб'єктивну оцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що,розглядаючи даний аспект вітчизняної історії, вчені
(особливо радянські) переважно абстрагуваліся відзагальноісторічного контексту другого десятиліття XVII ст.
Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданимпольської корони, а це висували перед ним ряд зобов'язаньполітичного характеру. Не виключено, що походом на Москву
Сагайдачний і частина його оточення оплачували відомусеймових конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачалаузаконення свободи православного віросповідання у Речі
Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р..акції відомий український історик К. Г. Гуслистий вбачав уворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду
Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримуваливідносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні ординападати на Річ Посполиту, що загрожувало українськимземлях ». Очевидно, існували й інші причини цього походу П.
Сагайдачного.
Не менш важливим є інше питання - яке місце посідавепізод 1618 р. у політичній кар'єрі Петра Сагайдачного іяким було його ставлення до українсько-російськихвідносин? Попередня і, головним чином, подальша діяльністьгетьмана дає можливість відповісти на нього цілкомконкретно й однозначно - він не був принциповимпротивником зближення України з Росією. Уже в січні 1620р. посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцов,через Путивль вирушили до Москви. 26 лютого вониудостоїлісь офіційного прийому думним дякамі Іваном
Граматінім і Савою Романчуковім. Під час церемонії посливід імені всього Війська Запорозького оголосили, що «вонивсі хочуть йому, великому государю, служить головами своїмияк і раніше, як оне служили попереднім великим російськимгосударем й в їх дер-дарскіх повеліннях бьілі, й нанедругів їх ходили, й крьімскіе улусьі громили ...».< br>Організація посольства у Москву була продуманою івиваженою політичною акцією П. Сагайдачного. Напрям ізміст переговорів, що мали місце у Посольській палаті
Кремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося пропропозицію козаків нести службу на користь російськогоцаря. Щоправда, дипломатична місія запорожців неувінчалася успіхом. Посламвідалі «легке царське жалування
- 300 карбованців грошей », але угоду не було укладено.
Важливою подією для українських земель сталовідновлення православної ієрархії, яка припинила своєіснування після Берестейської церковної унії 1596 р. В ційполітичній акції неабияку роль судилося відіграти Петру
Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом і патріархом
Феофаном, який виконав цю важливу місію, навряд чи буливипадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець улютому 1620 р.. за дорученням Сагайдачного зустрічався зпатріархом у Москві, де й виклав позицію гетьмана з цьогопитання. У березні Феофан прибув в Україну. На кордонійого зустрічали запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним,котрі, за повідомленням Густинського літопису, «обточішайого стражбою, яки пчельі сволок свою », супроводили до
Києва. Тут Феофан спілкувався з представниками місцевогобратства, православним духівництвом, побував у знаменитомукозацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. убратській Богоявленській церкві патріарх висвятив ігумена
Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького усан київського митрополита, межігірсько-го ігумена Ісайю
Копинського - на Перемишльська єпископа, а Мелетія
Смотрицького - на Полоцький архієпископа. Очевидно, немаєнеобхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшлодалеко за рамки церковного життя, стала можливою лишезавдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто
Петра Сагайдачного (на той час уже полковника). Діїпредставників вищого православного духівництва об'єктивносприяли посиленню визвольного руху в Україні.
Під безпосереднім впливом цих подій помітноактивізувалася ідеологічна боротьба на українських землях,яка тепер уже зачіпала не лише релігійні, а й ширшіпитання. З-під пера Іова Борецького виходить трактат
«Протестація і благочестива юстіфікація», з'являєтьсяполемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенський, «Книгапро віру »та інші. Автори цих праць, що мали значнийсуспільний резонанс, прагнули відтворити історичноправдиві картини життя українського народу в широкомузагальнослов'янському контексті. Віддаючи належнекозацтву, письменники-полемісті називали їх «спадкоємцямистарої Русі », наголошуючи, що вони« твердістю своєюперевершують римських Сціпіонів і карфагенськіх
Ганібалів ».
Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразкиполяків від турків на Цецорськіх полях у Молдавії (1620),коли Річ Посполита опинилася перед загрозою втрати своєїдержавної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому,багато знатної шляхти, в тому числі гетьмана С.
Жолкевського, було вбито, чимало потрапило в полон. Заумов, що склалися, польський уряд ухвалив рішення проорганізацію нового війська. Шляхом певних поступок сеймнамагався привернути на свій бік українських козаків,небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і най 'організованішою військовою силою. Перед загрозоювторгнення в межі України небувале сильної турецької арміїкозацтво, відкинувши власні проблеми (суперечності міжновим гетьманом Яцьком Неродічем-Бородавко і Петром
Сагайдачним), вирішило підтримати поляків у майбутнійвійні з турецькими завойовниками. Загальна рада, скликанау червні 1621 р.. в урочищі Суха Діброва, прийнялапропозицію сейму й погодилася на спільний похід козацькихі польських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагайдачнийна той час уже позбувся гетьманської булави, вінпродовжував відігравати визначну роль серед козацтва. Це,зокрема, засвідчує той факт, що саме він очоливпосольство, направлене радою у Варшаву. Там під часаудієнції у Сигізмунда III Сагайдачний вимагав окремихрелігійних посіупок з боку королівського уряду - зокремаузаконення православної ієрархії. Не можна сказати, щокозацькі вимоги були радикальними. Проте, враховуючи тойсуспільний розголос, який мали події 1621 р.., вони звучалиактуально й, очевидно, відображали думки та настроїшироких верств козацтва, що зібралося на раду в Сухій
Діброві.
Петра Сагайдачного не можна звинуватити в малодушностіабо небажанні брати участь у воєнних діях козаків протитурецької армії. Прямо з Варшави, після прощальноїзустрічі з польським королем, він вирушив у розташуваннясвоїх військ поблизу Хотина. А становище тут склалося дуженапружене - адже об'єднаним силам польських і козацькихвійськ (близько 80 тис.. чол.) протистояла 162-тисячнатурецька армія (за іншими даними, 250-тисячна).
З самого початку воєнних дій козаки виявляли чудесахоробрості й героїзму. Не можуть не викликати почуттязахоплення дії невеликого козацького загону, оточеноготурками, позбавленого провіанту й допомоги ззовні, якийдекілька днів вів боротьбу проти озброєного гарматамиворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилисяпомірятись силами з противником (бо ж відчай нерідкоспонукає до благородної смерті) й встигли пробитися крізьздивовані та переполохані турецькі війська; але виснаженіголодом і працею, вкриті пороховому пилом, вони склалиголови разом із зброєю », - писав далекий від симпатії докозаків-героїв Яків Со беській.
У серпні 1621 р.. мало не загинув сам Петро Сагайдачний.
Після наради з командуючим польською армією К. Ходкевичемвін вирушив до козацького війська, яке тоді повільнопросувалися до Хотина, та по дорозі зіткнувся з великимтурецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитисятрагічно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втратившибагато крові, він чудом відірвався від погоні, сховався унайближчому лісі і лише вночі пробрався у свій табір.
Ми наблизилися до того моменту в житті П. Сагайдачного,який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінцісерпня 1621 р.., після прибуття авторитетного ватажка врозташування козаків, у війську сталася зміна влади:гетьман Бородавка втратив булаву, був заарештований, азгодом (8 вересня) за наказом Сагайдачного страчений.
Останнього обрали гетьманом. Факт скинення і страти
Бородавки по-різному оцінювався сучасниками. Зокрема,польські мемуарист різко негативно ставилися до особи
Бородавки, який, очевидно, представляв незаможних частинукозацтва і мав у її середовищі широку популярність. Чи невипадково ще С. Жолкевський характеризував його як
«Найменш між ними (козакамі. - Авт.) Доброчесну інайбільш схильного до бунтів, котрий обіцяв козакам іти зними не тільки на море, але хоч би і в пекло ». З усьоговидно, що й сам Сагайдачний відчував провину за смертьлюдини, яка чимало зробила для успіху визвольних змагань в
Україні (Бородавка брав безпосередню участь у відновленніправославної ієрархії, очолював повстанський рух тощо).
Ось чому, вже будучи на смертному ОДРІ. Сагайдачний давдоручення записати у свій пом'янік Бородавку під іменем
«Яків-гетьман». Очевидно, так він хотів висловити своєзапізніле каяття у причетності до смерті цієї людини.
Проте це було згодом. А у вересневі дні 1621 р..гетьмана полонили інші думки - адже під Хотиномвирішувалася доля не тільки Польщі, а й України. Осман II,розраховуючи на блискавичні удари свого війська,сподівався швидко розгромити козацькі полки.
Самовпевненість султана не мала меж. Як писав очевидецьтих подій,він «поклявся нічого не їсти, доки невідправить у пекло на вечерю всіх поляків до останнього, іпоказав приклад, небачений і нечуваний раніше в історіївоєнних дій, а саме: ледве побачивши наші сили, він, недавши відпочинку своїм військам, стомленим від походу,віддав наказ атакувати поляків і в той же час влаштовуватитабір ». З кожною годиною бій ставав дедалі жорстокішим.
Головний удар ворога прийняли на себе козацькі загони, якіто оборонялися, то переходили у наступ. Лише увечері 3березня взаємні атаки припинилися. Результати першого дня
Хотинської війни свідчили, що перевага, хоч і незначна,була на боці козацько-польського війська. Воно здобулобагаті трофеї (коней, кінську збрую, коштовний одяг,зброю, боєприпаси).
У наступні дні (5 і 9 вересня) напруга битви НЕспадала. І знову козаки, очолювані П. Сагайдачним,виявляючи чудеса хоробрості й героїзму, вривалися у табірворога, знищували живу силу противника, захоплювали зброю,боєприпаси та провіант. Особливо успішною була вилазкикозаків і польської обозної челяді в ніч на 9 вересня. Урозташуванні турецьких військ розпочалася справжня паніка
- Втікали султан і рядові воїни, мурзи й численна обслуга.
Тільки нерозторопність К. Ходкевича перешкодилазалишковим розгромові ворога. Події тієї ночідеморалізувалі турків. Я. Собеський писав, що «післянесподіваного вторгнення запорожців у табір Османа туркамиоволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в великійтривозі; сам Осман, який нещодавно думав, що немає нікогов світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачивусю хиткість свого становища, і колишня пихатістьзмінилась жіночими скаргами, коли він переконався вбезпідставності своїх сподівань ».
Втративши надію на швидке завершення війни, туркипочали довготривалу облогу польсько-козацького війська.
Протягом кількох тижнів точилися дрібні локальні бої міжяничарами й запорозькими загонами. І лише після прибуття втурецький табір підкріплення Осман II наважився на новийбій. 28 вересня добірні султанські війська розгорнулинаступ. Майже цілий день тривала ця кровопролитна січа.
«Понад 60 гармат, - повідомляє очевидець, - гримілобезперервно, небо палало, а повітря затьмарювалось віддиму, земля двігтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися нагрудки. ІЦо бачило око протягом цілого дня, того не опишешна одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, зяким завзяттям і мужністю або, швидше, з відчаєм билисяобидві сторони ». Проте атаки турецьких військ буловідбито. І знову, вже вкотре, винахідливість Сагайдачного,який ударом з тилу змусив турків утікати, вирішила долюбою. Внесок українських козаків і їхнього керівникагетьмана Петра Сагайдачного у розгром турецьких військ у
Хотинській війні 1621 р.. важко переоцінити. Польща булаврятована від іноземного поневолення і втрати державноїнезалежності. Разом із цим, гадаємо, вартий уваги ще одинаспект даної події. Зволікання К. Ходкевича та іншихвоєначальників, їхні спроби досягти перемоги над ворогомціною козацької крові не можуть затьмарити іншого, більшвагомого й історично значущого: вперше після Грюн -вальдської битви представники двох великих слов'янськихнародів продемонстрували на полі бою здатність до спільноїборотьби проти іноземних поневолювачів в ім'я ідеалівсвободи й незалежності рідної землі. Важливий і той факт,що в битві під Хотином брали участь молдавани, місцевеукраїнське населення, а також загін донських козаків.
Значення цих подій не обмежувалося локальними рамками. Зпевністю можна стверджувати, що перемога у Хотинськійвійні зупинила просування султанської Туреччини в іншієвропейські країни і стала провісником її занепаду.
Бій під Хотином став останнім на багатому ратнимиподвигами життєвому шляху П. Сагайдачного. Поранений водній із вересневих сутичок із ворогом, гетьман довго йтяжко хворів. У середині листопада 1621 р. його перевезлидо Києва (К. Сакович пише: «... на тому ж пляцу тог нашгетьман постреленьій приїхав до Києва, напольі умерльій ».)
Проте смертельно хворий Гетьмана не усунувся від участі всуспільно-політичному житті. З-поміж інших невідкладнихзавдань він вважав необхідним домогтися визнаннякоролівським урядом церковної ієрархії, відновленоїЄрусалимським патріархом Феофаном в Україні. З цією метоюна початку 1622 р.. до Варшави виїхало особливе козацькепосольство, яке клопотав на засіданнях сейму про знищенняунії і «заспокоєння православних». Одночасно гетьманнаписав два листи польському королю. Лояльні за формою,вони водночас містили тверду вимогу припинитипереслідування й «озлоблення» козаків, а також покластикрай розповсюдженню уніатства на українських землях. Але
Сагайдачному вже не судилося пережити гіркоту розчаруваннявід невдачі козацької місії. Він помер 10 квітня 1622 р. у
Києві.
За кілька днів до смерті в присутності київськогомитрополита Іова Борецького і свого наступника нагетьманській посаді Оліфера Голуба «при добрій пам'яті йздоровому розумі »П. Сагайдачний склав заповіт, за якимпередавав півтори тисячі золотих на школу «братства
Львівського, на науку й на цвіченья бакалаврів учоньіх ...на вьіхованье вченого майстра, у грецькому язьікупобіжного ...». Значну суму він переказав Київськомубратству, до якого ще раніше вписався з усім Військом
Запорозьким, а також заповів гроші цілій низці церков,монастирів та шкіл. Поховання Петра Сагайдачного відбулосяу церкві Київського братства. Під час похорону двадцятьстудентів один за одним декламували вірші Касіяна
Саковича, в яких прославляли і звелічувалі покійногогетьмана, оспівували його заслуги в боротьбі протисултанської Туреччини, віддавали належне турботам пророзвиток науки, утвердження козацьких вольностей, а такожпідтримці православної церкви.
Оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, слід зауважити, щоніхто з його сучасників чи істориків нового часу незаперечував полководчого хисту цієї людини. Що ж до йогополітичного кредо, то воно викликало (і продовжуєвикликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно,гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкритавійськова конфронтація з польським урядом здавалася йомуменш прийнятною, ніж шлях переговорів і компромісів. Вониприносили певні успіхи, але були також і невдачі. Усоціальних питаннях гетьман завжди наполягав нанеобхідності придушення «свавілля черні».
Разом з тим ми не вправі ігнорувати великого внеску
Петра Сагайдачного у розвиток визвольного руху в Україні.
За його безпосередньою участю 1620 р.. відновила своюдіяльність православна церковна ієрархія, що являло собоюдалекоглядна політичну акцію. Не можна недооцінювати йпіклування гетьмана про розвиток Київського і Львівськогобратств, його матеріальну підтримку шкіл, прагнення датиосвіту десяткам молодих людей. Так, переплітаючісь,доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси характерустворювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-
Сагайдачного - відомого політичного діяча першої половини
XVII ст., Козацького ватажка, просто людини.
