Сучасні політичні погляди російського суспільства і відношення людей до історичних особистостей, так чи інакше вплинув на розвиток не тільки однієї країни, а й усього світу, зазнали за останні кілька років серйозні зміни. Однак не можна забути і зневажити історичним досвідом тих давніх років хоча б з того, що все це було, залишило свій слід, а люди, які керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто були досить сильними і розумними.
Не можна заперечувати і того, що серед усіх діячів, що направляли народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх позиціях. У зв'язку з цим особливий інтерес представляють його погляди саме в останній період життя, коли його діяльність уже дала певні результати, а сам він вже повинен був бачити свої і чужі помилки і, якимсь чином, повинен був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби», змінити з урахуванням практичного досвіду свої погляди на шляху побудови соціалізму.
Хвороби і досить швидкої смерті Володимира Ілліча присвячений велике коло статей, досліджень і спогадів. Однак дану тему ні в якому разі не можна вважати вичерпаною: багато чого в досить раптово вразила Леніна немочі навіть для істориків аж до цього часу залишається незрозумілим. Для початку необхідно, як прийнято говорити, поставити всі крапки над i щодо офіційного діагнозу так званої останньої хвороби Володимира Ілліча, що призвела до кончину.
Його встановила досить компетентна комісія, розкривається тіло, що складалася з провідних лікарів Росії: академіка А.І. Абрикосова за участю професорів О. Ферстера, В.П. Осипова, в присутності А. Дешин, В. Буйнака, Ф. Гетье, П. Єлістратова, В. Розанова, Б. Вейсброда, Н. Семашко. Всі присутні особи підписали протокол про розтин. "Анатомічний діагноз: розповсюджений атеросклероз артерій з різко вираженим ураженням артерій головного мозку". [1]
Мозговий склероз, прогресуючи, викликає розлади психіки, саме тому серед лікуючих Володимира Ілліча лікарів переважали психіатри. Хочу звернути вашу увагу на одну обставину: особливість психічних хвороб в тому, що, за невеликим винятком (на кшталт алкогольних психозів), вони не розвиваються відразу, а мають досить тривалий період розвитку.
Візьмемо курс психіатрії, за яким навчають лікарів, і відкриємо главу "Перебіг психічних хвороб": "Хронічна хвороба протікає тривало і має тенденцію до прогресування. Сюди ж відносяться і захворювання, які можуть протікати приступообразно (до них відноситься, наприклад, епілепсія ). Протягом цих хвороб розрізняють кілька стадій:
а) "стадію провісників" з такими загальними явищами, як відчуття нездужання, головні болі, дратівливість, тривожність тощо;
б) "початкову стадію", в якій виявляються вже симптоми, характерні для даного захворювання. Висловлюються у божевільних ідеях, станах депресії, розгубленості і т.п.;
в) "розгорнута картина", коли психоз може протікати безперервно або уривчасто, з періодами покращення та повторними нападами, після яких психічні порушення також стають все більш важкими.
Такі прогресуючі психічні хвороби, до яких відносяться і психічні розлади на грунті атеросклерозу судин головного мозку "
У даній роботі автор застосував до фігури Ілліча метод, текстуального та психологічного аналізу, результати якого з незаперечно доводить: у Леніна не стріляла Фані Каплан, і, що найголовніше - багато хто його дії підпадають нині під численні статті Кримінального кодексу і засуджувані самої мораллю людського суспільства можна пояснити лише одним - серйозним психічним захворюванням.
Це твердження зрозуміло вимагає доказів і заслуговує пильної уваги. Адже Ленін, як і Гітлер, Сталін, Мао, інші диктатори століття, не матеріал для історика. Це - "вічно живі приклади" політичної небезпеки для цілих націй, які повинні постійно перебувати в полі нашого зору.
Розділ перший
Замах
Прийнято вважати, що "червоний терор" з'явився відповіддю на терор "білий", тобто на терористичні вилазки буржуазних елементів проти комуністів. Але насправді червоний терор почався з моменту захоплення влади більшовиками.
Офіційною ж датою початку червоного терору прийнято вважати 17 серпня 1918, коли в Петербурзі колишнім студентом - юнкером під час війни, соціалістом Каннегіссером був убитий народний комісар Північної Комуни, керівник Петербурзької Надзвичайної Комісії - Урицький. Офіційний документ про це акті говорить: "При допиті Леонід Каннегіссер заявив, що вбив Урицького не за постановою партії або який-небудь організації, а за власним бажанням, бажаючи помститися за арешт офіцерів і розстріл свого друга Перельцвейга".
Через кілька днів, соціалістка Фані Каплан робила замах на життя Леніна в Москві.
Відомостей про життя Фані Каплан майже не збереглося. У нас немає навіть фотокартки (та, що зберігається у справі про замах на Леніна, викликає певні сумніви), тому важко відновити її зовнішній вигляд. У 1921 році в Москві почав виходити журнал "Каторга і посилання", так от у першому номері цього журналу було вміщено фото групи каторжанок, які відбували термін ув'язнення в Акатуї (Забайкаллі). Фотографія зроблена в 1917 році в Читі. Серед цих жінок була і Каплан. Складність в тому, що ще в 20-і роки цей номер журналу був відправлений у спецхран і сьогодні отримати його неможливо.
Письменниця Ніна Берберова в романі "Залізна жінка" зазначає, що радянські дослідники помилково називають Каплан Фанні: насправді її звали Дора. Так називає її у своїх спогадах і відомий терорист, соціаліст-революціонер Борис Савінков. [2]
У 1918 році на допиті у чекіста Миколи Скрипника вона назвала себе Фейга, що по-єврейському означає "фіалка". В єврейському середовищі подвійні імена вживалися дуже часто. Другі імена-прізвиська давалися і по захопленню батьків, і за місцем проживання.
Справжнє прізвище Каплан - Ройдман. На допиті у заступника голови ВЧК Петерса вона показала: "Я, Фанні Каплан, жила до 16 років під прізвищем Ройдман. Народилася у Волинській губернії, волості не пам'ятаю. Батько мій був єврейський учитель. Тепер вся моя рідня поїхала в Америку". [3]
Живучи в родині священнослужителя, Фанні не могла не сприйняти основ сповідуваного їм навчання, що базується на фанатичному суперкрітіцізме.
На початку ХХ століття родина Ройдманов приїжджає до Києва. Тут дівчинка-підліток з головою кидається в революційну діяльність. Вона переживає свободу, а трохи пізніше - погром у Києві. Подія це спонукає її до терору. Зробити нічого героїчного не вдалося. Під час зібрання на нелегальній квартирі через необережне поводження вибухає бомба.
З важкою контузією Каплан потрапила в жандармське управління міста Києва. Допитував її начальник управління полковник В.Д. Новицький. Вона швидко зламалася - і все підписала, майже не дивлячись.
Скоро зібрався військово-окружний суд. Вирок жорстокий - вища міра покарання. Судді не хотіли робити знижок на вік - у країні революція. Однак військовий генерал-губернатор твердою рукою вивів: "Вічні каторжні роботи".
У самому кінці 1906 Каплан-Ройдман прибула в Забайкаллі. Мальцевская каторжна в'язниця. Будівля дерев'яна, одноповерхова. Режиму майже ніякого. Начальник в'язниці Павловський, як згадували каторжники, "людина не злий і соромиться". В'язниця небагатолюдно - всього 33 політв'язнів. Жили великою родиною.
Куштуючи загальний хліб, Каплан "куштував" та ідеї. Після прибуття в лютому 1907 року кількох жінок з Акатуї, серед яких була знаменита Марія Спиридонова, взяли гору ідеї есерів-терористів.
Для Каплан струс, викликана смертним вироком, посилювалася контузією. Це відбилося на здоров'я. Вона осліпла. Майже три роки повної сліпоти. Її возили в Читу до лікарні. Лікування не допомогло. Зір частково повернулося лише в 1912 році, коли всіх жінок з Мальцевской в'язниці перевели в Акатов.
Навесні 1917 року прийшла звістка про зречення імператора Миколи. Слідом за нею - амністія. Вози з колишніми в'язнями рушили в Читу. Тут і сфотографувалися на пам'ять.
Знаючи попереднє життя Фані Каплан, можна засумніватися в тому, що це була найкраща кандидатура для теракту такого надзвичайного значення.
Після звільнення з в'язниці Каплан була зовсім хвора. Найсильніший нервовий розлад плюс сліпота робили її абсолютно безпорадною. Лікувалася в Харкові, осінь і зиму 1917 - 1918 років провела в Криму. Влітку приїхала до Москви. Поселилася у колишньої каторжанка Пігіт у Замоскворіччя. Саме там знаходиться завод Міхельсона.
У п'ятницю 30 серпня Ленін мав виступити на двох мітингах: на Хлібній біржі, потім на заводі Міхельсона. О 17 годині він обідав у Кремлі, у своїй квартирі. Виїхав на мітинг о 18 годині. На мітингу на Хлібній біржі було кілька ораторів, Ленін виступив з великою промовою не першим і залишив біржу після закінчення мітингу приблизно о 20 годині.
Значить, на завод він приїхав з великим запізненням, після 20 годин, понад годину виступав, потім відповів на численні запитання. Отже, вийшов з приміщення, де проходив мітинг, близько 22 годин. [4]
О котрій годині темніє в Москві в кінці серпня? Відповідь у перекидний календар: захід сонця 30 серпня - в 20 годин 15 хвилин.
У дворі гранатного цеху було темно. Слабке світло з відкритої двері висвітлив групу військових і міліціонерів. Осторонь стояв автомобіль. Ленін попрямував до нього, і тут пролунали постріли.
Відразу після замаху почалося те, що досить умовно можна назвати попереднім слідством.
На допиті у голови Московського ревтрибуналу Дьяконова шофер Леніна С. Гіль заявив: "Коли Ленін був вже на відстані трьох кроків від автомобіля, я побачив збоку, з лівого боку від нього, на відстані не більше трьох кроків простягнулася через декілька людина жіночу руку з браунінгом, і були зроблені три постріли, після яких я кинувся в той бік, звідки стріляли, який стріляв жінка кинула мені під ноги револьвер і зникла в натовпі ". [5] Кілька незручно вийшло у Степана Казимировича -- і Ленін не дійшов до машини трьох кроків, і рука з браунінгом виникла на відстані трьох кроків, і пострілів було три. Як у казці! І адже Гіль зміг навіть розглянути, що рука була жіночого, і точно визначив марку пістолета, який тут же називає револьвером. Пістолет браунінг краще, бо він - улюблена зброя есерів-терористів ...
Створюється враження, що Гіль вимовив завчений текст. На користь цього говорить і конкретизація марки пістолета, який фактично потрапив у ВЧК тільки на наступний день. Якщо судити по даті, то Дьяконов допитував Гиля 30 серпня. Чи можливо це?
Перший допит Фані Каплан Дьяконов провів у приміщенні військового комісаріату Замоскворецької району, куди вона була доставлена. Допит почався о 23 годині 30 хвилин і тривав близько півтори години, тобто закінчився приблизно о 1 годині ночі 31 серпня. А що робив у цей час Гіль? Між 22 і 23 годинами ночі він везе Леніна в Кремль, відмовившись доставити його в найближчу лікарню. Чому? Поранений спливає кров'ю, лікарня поряд, але ... машина їде в Кремль. Потім туди збирають лікарів, і шофер знаходиться поруч. Саме Гіль дзвонить керуючому справами Раднаркому Бонч-Бруєвич. На все це потрібен час.
Марія Ульянова просить його повідомити про замах Крупської. Крупська в цей час в Наркоматі освіти. Гіль виконує доручення. Таким чином, після приїзду в Кремль він більше двох годин знаходиться поруч з Леніним. Як же Дьяконов міг допитати його 30 серпня? Отже, протокол допиту Гиля - фальшивка.
Якщо Гіль став свідком пострілу, то потрібна була людина, яка бачила б терористку в приміщенні цеху до початку мітингу. Таким свідком став М. Іванов, предзавкома заводу Міхельсона, що розпоряджався підготовкою приміщення для мітингу. Як заявив він на допиті, ця жінка робила вигляд, ніби розглядає книги на лотку, але вела себе підозріло. Весь час курила.
Останньою ланкою заданої схеми стали свідчення військового комісара 5-й Московській піхотної дивізії С.Н. Батуліна. "У момент виходу народу з мітингу, - показав він на допиті 30 серпня, - я знаходився в десяти чи п'ятнадцяти кроках від т. Леніна, що йшов попереду натовпу. Я почув три постріли і побачив т. Леніна, що лежить долілиць на землі. Я закричав : "Тримай, лови" - і ззаду себе побачив пред'явлену мені жінку, яка вела себе дивно. На моє запитання, навіщо вона тут і хто вона, вона відповіла: "Це зробила не я". Коли я її затримав і коли з оточила натовпу почулися крики, що стріляла ця жінка, я спитав ще раз, чи вона стріляла в Леніна, остання відповіла, що вона ". [6]
5 вересня, перебуваючи у військових таборах, Батулін пише доповнення до своїх попередніх показань, перекреслює все, що він стверджував раніше. Тут вже є гонитва, арешт, підставою якого з'явилося пролетарське чуття. "Я почув три різких сухих звуку, які я прийняв не за револьверні постріли, а за звичайні моторні звуки. А слідом за цими звуками я побачив натовп народу, до цього спокійно яка стояла біля автомобіля, розбігаються в різні боки, і побачив позаду карети автомобіля т . Леніна, нерухомо лежав обличчям до землі ... Людини, який стріляв у т. Леніна, я не бачив ". [7]
Чому став розбігатися робочий народ, цілком зрозуміло: кому хочеться потрапити в ВЧК, а от чому побіг товариш Батулін - не зовсім ясно. Тільки побіг він уздовж по Серпуховке і тут раптом помітив (хтось повинен же був її помітити) жінку з портфелем і парасолькою в руці, триматися за дерево. Незважаючи на швидкий біг і повну темряву, Батулін не стільки побачив, скільки "відчув", що це вона. Незрозуміло, чому всі звертали цього вечора увагу на підозрілих жінок?
Допити самої Каплан спрямовані тільки на отримання визнання. Про доказах здійснення теракту немає й мови. Ніхто зі свідків, залучених до слідства, не бачив Каплан стріляв. У момент арешту в її руках не було зброї, а якщо вірити повторним показаннями Батуліна, то сам арешт відбувся на значній відстані від місця замаху. Перший і майже єдине питання до неї: чи вона стріляла? Каплан визнається відразу, на першому ж допиті у Дьяконова.
Крім Дьяконова, допитували її ще троє осіб: заступник голови ВЧК Петерс, нарком юстиції Курський і заввідділом ВЧК по боротьбі з контрреволюцією Скрипник.
Коли формальне визнання було отримано, слідчі спробували розробити окремі напрямки і зв'язку заарештованої з різними політичними силами. Звичайно, найактивніше розробляли лінію Каплан - ЦК партії есерів. Займався цим Петерс. З протоколу допиту:
"Петерс: Розкажіть всю правду. Я не можу повірити, що ви це зробили один.
Каплан: Ідіть!
Петерс: Потім. Потім піду, а зараз я буду записувати ваші свідчення ". [8]
І він їх записав. Правда, довелося двічі допитати її.
Посилено промацували зв'язку Каплан з колишніми політкаторжанамі, особливо з Марією Спірідонової. Остання вже сиділа під замком після липневого повстання лівих есерів у Москві.
Паралельно Скрипник розробляє лінію Каплан - профспілка залізничників (ВІКЖЕЛЬ).
При неспішному розслідуванні всі ці лінії можна було визнати перспективними для слідства, але ... Что-то не вийшло. Виною тому була Каплан. Вона не тільки більше не влаштовувала слідство, але ставала навіть небезпечною.
Після замаху на Леніна набирає чинності червоний терор. За офіційними даними, по всій країні розстріляно 14 тисяч чоловік. Голова ВЧК Фелікс Дзержинський мав пряме відношення до багатьох з них, але тільки не до Каплан. При уважному аналізі наявних документів мимоволі приходиш до висновку, що для Дзержинського Каплан як би не існувала.
Під протоколами її допитів немає жодної?? одпісі голови ВЧК, тобто він її не тільки не допитував, але навіть не бачив! Або ... не міг бачити? Хотів, але не міг? 30 серпня Дзержинський їде до Петрограда розслідувати вбивство голови Петроградської ЧК Урицкого. 31 серпня він одержує звістку про замах на Леніна і вночі їде назад до Москви. 1 вересня Дзержинський прибув до столиці та ... не допитав Каплан, яка, згідно з офіційними даними, ще три дні перебувала в ув'язненні.
Повернемося трохи назад. Ніч з 30 на 31 серпня. Заступник голови ВЧК Петерс сидів у себе в кімнаті. На місце злочину до заводу Міхельсона він не поїхав сам і не послав нікого з керівників ВЧК: "Мною було дано розпорядження привезти жінку в ВЧК".
Є всі підстави не довіряти "пам'яті" Петерса. Звернемося до спогадів коменданта Кремля Павла Дмитровича Малькова.
"Викликав мене Аванесов (член колегії ВЧК) і пред'явив рішення ВЧК: Каплан розстріляти, привести вирок у виконання коменданта Кремля Малькова.
- Коли? - Запитав я Аванесова.
- Сьогодні ...
Круто повернувшись, я вийшов від Аванесова і пішов до себе в комендатуру ". [9]
Чому вирок повинен був починати виконання комендант Кремля?
На території Кремля в Кавалерський корпусі містилася в'язниця для особливо небезпечних злочинців. Тут чекав своєї долі відомий розвідник Локкарт. Поруч з ним - Марія Спиридонова і герой світової війни генерал Брусилов. Сюди ж привезли Каплан. Сюди, в Кавалерський корпус, а не в ВЧК!
"На мою наказом часовий вивів Каплан з приміщення, де вона перебувала". Було чотири години дня, згадує Мальков, 3 вересня. Усного наказу вивести заарештовану міг підкоритися лише вартовий, безпосередньо підлеглий коменданту. [10]
Мальков продовжив життя Каплан мінімум на три дні. Продовжив у своїх спогадах, підлаштовуючи їх під офіційне рішення про розстріл Каплан 3 вересня.
Останній допит Каплан датований 31 серпня. Після цієї дати її вже не допитували. 1 вересня в Москву приїхав Дзержинський. За дві доби він не зміг зробити головного - допитати Каплан?! Отже, до моменту його повернення Каплан була знищена. Її не тільки розстріляли, але і труп спалили. Ніяких слідів не залишилося. Дзержинський поставлений перед фактом. І він змовчав. Чому? Відповідь на це питання не простий.
До літа 1918 посилилася критика методів роботи ВЧК, ставилася під сумнів необхідність її існування. Тут уже й Ленін не міг допомогти. Адже у її голови мрія була. Ще за царського режиму, у в'язниці, він твердо сказав сусідам по камері, лають жандармів: "... я вважав би за честь бути жандармом революції". [11] Фраза вразила і запам'яталася, запам'яталося і дивне логічний висновок: погано не те, що жандарми брешуть, провокують, катують, погано те, що роблять це вони заради кар'єри чи грошей, а не заради ідеї. Якщо б вони робили це щиро, вважаючи свою справу правим, їх би не в чому було дорікнути.
Його ВЧК працювала за ідею, щиро захищаючи Радянську владу і себе, бо будь-яке державне установа вже в зародку має бюрократичну тенденцію самозбереження і збільшення сфери впливу.
Річ Каплан у світлі сказаного вище здається організованим. Назвати конкретних організаторів поки не можна. Проте можна впевнено сказати, що в той момент не було жодної політичної сили, якій було б вигідно замах на главу уряду. Нитки замаху ведуть в Кремль.
Чимало легенд ходить про те, що Фані Каплан не стратили, що їй зберегли життя, причому активну участь в її долі прийняв сам Ленін.
Іван Божко із Запоріжжя в червні - липні 1945 року на Колимі чув, що Каплан бачили на одному з островів колимських серед боліт, де розміщувалася спецв'язниці.
Науковець з Києва чув від відставного офіцера внутрішніх військ, нібито Каплан до 1941 року перебувала в суворій ізоляції у в'язниці міста Махачкали. Коли виникла загроза захоплення Північного Кавказу німецькими військами, вона була евакуйована в місто Гур'єв на Волзі.
Якщо поєднати обидва оповідання, то вони можуть видатися цілком правдоподібними, бо шлях етапу, яким везли Каплан з Волги, цілком міг лежати далі на Північ і на Схід.
Цю версію спростовують деякі очевидні логічні викладки:
1. Каплан провела в кремлівської в'язниці лише кілька годин, і поранений Ленін фізично не мав можливості зустрітися з нею. Крім того, малоймовірно, щоб Голова РНК поставив під сумнів свою репутацію, зустрічаючись неофіційно з невідомої терористкою.
2. Зустріч Леніна з Каплан не могла відбутися вже з тієї простої причини, що це не входило в плани організаторів замаху. Розумний і проникливий Ленін легко міг зрозуміти, що Каплан лише підставна фігура, маскуються справжніх виконавців та організаторів замаху. Якщо таке було насправді!
Слідство у справі про замах на Голову РНК з самого початку припустився прикрої "помилка": не була зроблена експертиза зброї, з якої стріляли в Леніна.
Знаряддя вчинення злочину не зацікавило високопоставлених слідчих. Їх більше цікавила політична сторона справи.
3 вересня 1918 в газеті "Известия ВЦВК" опубліковано повідомлення про те, що 2 вересня в ВНК "з'явився один з робітників, які були присутні на мітингу, і приніс револьвер, відібраний у Каплан. В обоймі виявилося три нерасстрелянних патрона з шести" . Дрібні, але цілком чудові неточності: якщо анонімний робочий раптом через три дні після замаху приніс револьвер, то як же може йти мова про обоймі, адже остання використовувалася тільки в пістолетах.
Зате фраза про обоймі цілком підтверджує свідчення водія Гиля про баченій їм жіночій руці з браунінгом - улюбленим зброєю есерів-терористів. Так непрямі натяки поволі працюють на надзавдання - пов'язати замах на Леніна з лівими есерами.
Подібна заданість слідства наводить на думку про інсценування замаху, що має два варіанти:
1. Ленін нічого не знав про замах, і був його жертвою. Мета замаху: залякати Леніна, використовуючи страх вождя для посилення ролі ВЧК.
2. Ленін сам був організатором інсценування, а фактично - грандіозної провокації з метою знищення партії лівих есерів і подальшого розв'язання червоного терору.
Є факти на користь другої версії.
В історії хвороби Леніна описується куля, витягнута з правого грудинно-ключично зчленування, так звана куля № 2 типу "дум-дум", що мала глибокі хрестоподібні насічки, які при проникненні в тіло повинні були розвернутися, але, як зазначав академік В . В. Петровський [12] , "розриву кулі не сталося". (Це могло статися тільки в разі, якщо куля не брала участі в пострілі, тобто була вилучена з цілого патрона і залучена до справи.)
Розривні кулі "дум-дум" з свинцевим серцевиною і безоболочечной головною частиною вперше застосовані англійцями в англо-бурської війни. Рішенням Гаазької конференції (1899 р.) вони заборонені до застосування "як нелюдське зброю знищення". При попаданні в ціль кулі "дум-дум" сильно деформувалися та завдавали смертельні поранення. Саме таке поранення і було в людини, рентгенівський знімок якого бачив академік Петровський.
"Це було, - писав Петровський, - найнебезпечніше, смертельне, дуже рідко зустрічається поранення. За моїми, дуже значним, військовим спостереженнями, проникаючих травм грудей такого роду поранень було тільки два, всі подібні пошкодження закінчувалися смертю". [13]
Тільки прийнявши другу версію, можна правильно оцінити чудесне зцілення Леніна, недбалість слідства і швидку страту Каплан.
Розділ другий
ОСТАННІ РОКИ (1922-1924 рр..)
23 квітня 1920 Московський комітет партії п'ятдесятиріччя організував урочисті збори на честь дня народження Леніна. Зал був повний. Здавалося, виступів не буде кінця ...
У своїй звичайної академічної манері доповідав присутнім Лев Борисович Камєнєв-старий соратник Ілліча, хоча й часто з ним сперечатися, а інколи й розходитися. Ленін, говорив Лев Борисович, це людина, яка «неодноразово залишався один, людина, яка неодноразово оголошувався сектантом, розкольником, який неодноразово бачив, що він ніби опиняється в стороні від широкої історичної дороги. І раптом з'ясовувалося, що ця широка історична дорога пролетаріату лежить там, де стоїть Ленін ».
Горький порівняв Леніна з Христофором Колумбом. Через кілька тижнів Горький напише про Леніна нарис, в якому будуть такі слова: «Я почав свою роботу збудника революційного настрою славою шаленості хоробрих. Був момент, коли природна жалість до народу Росії змушувала мене вважати безумство більшовиків майже злочином. Але тепер, коли я бачу, що цей народ набагато краще вміє терпляче страждати, ... чим свідомо і чесно працювати, я знову співаю славу священному шаленості хоробрих. А з них Володимир Ленін - перший і самий божевільний ».
блищав парадоксами один з кращих ораторів партії - Луначарський: «Якщо спитати будь-кого з нейтральних людей, як він уявляє собі Леніна, він скаже: Ленін-матеріаліст, людина-практик, людина без ілюзій, людина в практичній боротьбі жорстокий, що не зупиняється ні перед чим, людина хитрий ... Між тим, хто знає Леніна ближче, той повинен сказати, що рідко коли земля носила на собі такого ідеаліста. Про своє ідеалі, про свою сліпої віри в людину, про свою нескінченної любові до людини Володимир Ілліч ніколи не говорить ».
Серед виступаючих був і Сталін. Він відзначив одну рису, «про яку ніхто ще не сказав, це скромність товариша Леніна і його мужність визнати свої помилки». Завершуючи свою коротку промову, Сталін згадав осінь 1917 р. «Нам здавалося, що всі ярки, ями і вибоїни на нашому шляху нам, практикам, видніше. Але Ілліч великий, він не боїться ні ям, ні вибоїн, ні ярів ... Він каже: «Встань і йди прямо до мети». Ми ж, практики, вважали, що невигідно тоді так було діяти, що треба обійти перешкоди ... І незважаючи на всі вимоги Ілліча, ми не послухали його, пішли далі по шляху зміцнення Рад і довели справу до з'їзду Рад 25 жовтня, до успішного повстання. Ілліч був уже тоді в Петрограді. Усміхаючись ..., він сказав: «Так, ви, мабуть, мали рацію». Це знову нас вразило. Товариш Ленін не боявся визнати свої помилки. Ця скромність і мужність особливо полонили нас ». У залі зааплодували.
Нарешті, на сцені Ленін. Він тільки що приїхав: «Мушу подякувати за дві речі: по-перше, за те привітання, які сьогодні на мою адресу були спрямовані, а, по-друге, ще більше за те, що мене врятували від вислуховування ювілейних промов». І, бажаючи припинити потік славослів'я, Ленін заговорив про партію. «Наша партія може тепер, мабуть, потрапити в дуже небезпечне становище ... людину, яка зізналася .. Це положення досить дурне, ганебне і смішне. Відомо, що невдач і занепаду політичних партій дуже часто передувало такий стан, в якому ці партії мали можливість зазнатись ... Головні труднощі ще не могли бути нами вирішені ... Дозвольте мені закінчити побажанням, щоб ми; жодним чином не поставили нашу партію в положення зарозумілого партії ». [14]
Точно встановити, з якого моменту Володимир Ілліч занедужав, важко, але що хвороба почалася раніше березня 1922 року - на це є деякі докази. Принаймні люди, близько до нього стояли, говорили, що часом Володимир Ілліч скаржився на невелике нездужання, а іноді були і більш серйозні ознаки, що змушували замислитись. Партійна цензура не пропустила б ніколи більш докладних відомостей. Але вдалося, зовсім випадково, виявити потрібні відомості у спогадах молодшого брата Леніна, Дмитра Ілліча.
"За офіційними даними, Володимир Ілліч занедужав в 1922 році, але він розповідав мені восени 1921 року, що він хоче жити в Горках, тому що у нього з'явилися три такі штуки: головний біль, при цьому іноді і вранці головний біль , чого у нього раніше не було. Потім безсоння, але безсоння бувала в нього й раніше. Потім небажання працювати. Це на нього було зовсім не схоже ... Безсоння в нього завжди була, він і за кордоном скаржився, а от така річ, як небажання працювати, - це було новим ".)" З березня 1922 почалися такі явища, які привернули увагу оточуючих. висловилися вони в тому, що у нього з'явилися часті напади, які полягали в короткочасної втрати свідомості з онімінням правого боку тіла. Ці напади повторювалися часто, до двох разів на тиждень, але не були надто довгі - від 20 хвилин до двох годин. Іноді напади захоплювали його на ходу, і були випадки, що він падав, а потім припадок проходив (виділено мною. -), через деякий час відновлювалася мова, і він продовжував свою діяльність ". [15]
Опис симптомів дає підставу припустити наявність у Леніна не тільки судинного атеросклерозу, при якому нападів (у такому вигляді) не відбувається. Явно проглядаються ознаки ще якогось супутнього захворювання. "На початку хвороби, ще до березня, його іноді відвідували окремі лікарі, але ознак важкого органічного ураження мозку в той час не було виявлено і хворобливі явища пояснювали сильним перевтомою". [16]
На початку грудня 1921 Політбюро вирішує «надати тов. Леніну десятиденний відпустку ». Це ще не хвороба. Страшна втома навалилася на Володимира Ілліча, але він не поспішає їхати. Тільки з січня починається тривалу відпустку. Щоправда, одне тільки перерахування того, що зробив Ленін за час «відпочинку», займе більше 20 сторінок. Вже в кінці березня він повернувся до Москви - відкривається XI з'їзд партії. Однак через кілька днів Володимир Ілліч домовляється з Орджонікідзе про тривалу поїздку на Кавказ - лікарі радять гірське повітря. З притаманною йому грунтовністю вивчає Ленін путівник по Кавказу, дає згоду на те, щоб його і Надію Костянтинівну охороняв Камо. Витягнута куля, яка залишалася після замаху 1918 р. Але виїхати не вдається. Триває конференція в Генуї. У ЦК немає єдності з питання про монополію зовнішньої торгівлі. Лише 23 травня 1922 Володимир Ілліч їде в Горки, а незабаром-перший напад хвороби, параліч правої сторони тіла, розлад мови.
Влітку 1922 р. наступило поліпшення. Ще немає права працювати, але можна зустрічатися з товаришами, обговорювати політичні питання. Про що ж ще говорити політикам!? Майже кожен день бесіди з членами ЦК. Нарешті дозволили читати газети. Можна читати! І відразу список з майже півтораста видань на п'яти мовах.
«Я ніколи не забуду, - писав професор Ферстера, який лікував Володимира Ілліча,-з якою вдячністю і щастям в кінці вересня 1922 р., коли його страждання значно зменшилися, він прийняв мою заяву, що він, хоч і в сильно скороченому обсязі, до початку жовтня може знову взятися за свою роботу ». [17]
2 жовтня Ленін повернувся до Москви. Ще навесні він зрозумів, що хвороба його буде прогресувати і часу залишилося мало, катастрофічно мало. Він накидається на роботу. Купа справ: створення СРСР, монополія зовнішньої торгівлі, IV конгрес Комінтерну, питання пролетарської культури і люди, люди, постійні зустрічі, виступи, засідання.
Всі зустрічалися тоді з Володимиром Іллічем відзначали його хворобливий вигляд і оптимізм. Однак це була людина, до якого «смерть вже нещадно простягла свої кістляві руки».
Коли після першого інсульту Ленін повернувся до справ, він був явно стривожений тим, що Сталін поволі вже зміцнив і влада, і авторитет своєї посади, та й своє власне становище, він вперше опинився провідною фігурою в партії. Леніну не сподобалася ні перше, ні друге. У той час він був сильно стурбований зростанням бюрократичної тенденції в державі і в партії, він став відчувати сильну недовіру до Сталіна.
Наприкінці листопада лікарі наказали тиждень абсолютного спокою, але тільки 7 грудня Ілліч їде в Горки. Перед від'їздом просить секретаря зберегти в кабінеті книгу Енгельса «Політичний заповіт». Повернувся 12 грудня. Відразу ж зустріч з Дзержинським. Двогодинний розмову зі Сталіним. Незабаром-два нападу хвороби. Лікарі вимагають негайного від'їзду в Горки. Категоричний відмову. З величезними зусиллями вдалося вмовити Володимира Ілліча ніде не виступати і зовсім відмовитися від роботи. Стан погіршується. Не допомагають ні компреси, ні лід. Страшні головні болі. Особливо після безсонних ночей. Треба їхати. Він чекає??? 18 грудня Пленум ЦК, де має вирішитися один з корінних питань - про монополію зовнішньої торгівлі. Звичайно, буде боротьба. Більшість ЦК-проти монополії. Беззастережно за неї Ленін, Троцький, Красін. І ось, нарешті,-рішення Пленуму підтверджує непорушність монополії зовнішньої торгівлі. На Пленумі на Сталіна покладається відповідальність за дотримання режиму, встановленого для Леніна лікарями.
21 грудня Надія Костянтинівна записує під диктовку невелике, всього в 8 рядків, лист Леніна Троцького. Висловлюючи задоволення рішенням Пленуму, Володимир Ілліч пропонував не зупинятися і продовжувати наступ, поставивши питання про монополію на XII з'їзді партії. Дізнавшись про лист, розлючений Сталін викликав Крупську до телефону і, грубо зневажили її, погрожував передати «справу» в Центральну Контрольну Комісію (ЦКК). Надія Костянтинівна відповіла, що знає краще за будь-якого лікаря, про що можна і про що можна говорити з Іллічем. Вона сама знає, що хвилює, а що ні. В усякому разі, краще Сталіна. Сталін кинув трубку. [18]
Надія Костянтинівна тоді нічого не сказала Іллічу-в ніч з 22 на 23 пішов другий удар. Параліч. Розуміючи реальність загрози смерті, Володимир Ілліч просить лікарів дозволити йому продиктувати протягом 5 хвилин лист до з'їзду. Він починає останній бій-диктує свій заповіт партії.
Він почав з небезпеку розколу між "двома класами" - робітниками і трудовим селянством, на чий союз спиралася діяльність партії. Але цю небезпеку він бачив у віддаленому майбутньому. В "найближчому майбутньому" він передбачав загрозу розколу між членами Центрального Комітету; велику небезпеку такого розколу він бачив у відносинах, які служились між Сталіним і Троцьким. Сталін, за його словами, "зосередив у своїх руках неосяжну владу"; Ленін не був упевнений, чи зуміє Сталін "завжди досить обережно користуватися цією владою". Троцький, який був "найбільш здібна людина в нинішньому ЦК", проявляв "надмірну самовпевненість і надмірне захоплення чисто адміністративної стороною справи". Інші провідні фігури в Центральному Комітеті також не уникли критики. Зинов'єву і Каменєву він пригадав їхні сумніви у вирішальний момент жовтня 1917 року, що, звичайно, не була випадковість, але цей епізод "також мало може бути ставимо їм у провину особисто, як небольшевізм Троцькому". "Бухарін не лише найбільший, найцінніший теоретик партії", але "він ніколи не розумів цілком діалектики", і його погляди "з дуже великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистським" ". Це було явно несподіване судження про людину, чиї книги" Азбука комунізму ", написана у співавторстві з Преображенським, і" Теорія історичного матеріалізму "були в той час широко відомими партійними підручниками. Але яким би не було судження Леніна про недоліки колег, єдине, що він зміг рекомендувати у своєму" заповіті ", - це розширити склад Центрального Комітету до 50, до 100 осіб, але це навряд чи допомогло би справі.
Восени 1922 Леніна увагу привернули події в Грузії, де вклю
