ВЕЛИКИЙ РОСІЙСКA полководець О. В. Суворов

Дитинство і юність Суворова.

Стан російської армії в середині XVIII століття.

24 листопада 1730 в Москві в небагатого дворянина Василя Івановича
Суворова народився син Олександр.

Василь Суворов, як і його батько Іван Суворов, був сподвижником Петра
1; Василь був навіть хрещеником царя. Людина строгих правил, чесний, він і сина свого Олександра виховував у дусі патріархальної старовини, привчаючи до шанування старших, не вибагливий і простоті смаків. Дуже ощадливий, Василь Іванович не запрошував до хлопчика вчителів, і дитина осягав ази науки сам. Спілкування з однолітками - дітьми кріпаків у підмосковному маєтку батька, дало можливість Суворову рано пізнати характер російської людини.

Потяг до військової справи проявилось у Олександра з дитячих років, але батько не заохочував цих прагнень сина - хлопчик був від народження слабкий, немічний: в пору йому винести тяготи військової служби? Краще пустити його з цивільної частини.

Але Олександр з недитячим завзятістю домагався свого, і в 1742 році батько записав його в лейб-гвардії Семенівський полк. Ще кілька років хлопчик провів вдома, займаючись за встановленою програмою, а 12 січня
1748 він прибув у полк. З цього дня почалася дійсна військова служба майбутнього генералісимуса.

Олександр Суворов був записаний в полк рядовим, але до моменту свого прибуття вже отримав чин капрала.

Приїзд молодого Суворова в Петербург збігся з початком широкої реформаторської діяльності уряду імператриці Єлизавети Петрівни
(1741-1762). У 50-х роках була проведена скасування внутрішніх митниць, здійснено заходи щодо організації державного кредиту і по межуванню земель, розпочато роботу - за участю представників дворянства і купецтва - з вироблення нового судового Уложення. Великий підйом спостерігався у громадському та культурному житті: в 1755 році відкрито
Московський університет, у 1757 році - Академія мистецтв, в 1756 році був створений національний російський театр; з'явилися перші великі російські журнали.

Все це не могло не позначитися на становищі армії, особливо розміщених у столиці гвардійських полків.

Семенівський полк був розквартирований в Петербурзі. Значна частина його солдатського складу (приблизно половина) складалася з дворян, і полк тому користувався рядом привілеїв. Одна з них давала можливість солдатам-дворянам жити на приватних квартирах.

Молодий Суворов згодом скористався цим правом, але протягом перших 8 місяців він проживав в розташуванні полку, разом з солдатами з кріпаків. Здається, він зробив це, щоб ближче ознайомитися з побутом та звичаями «солдатства». Тісне спілкування з солдатською масою багато допомогло надалі Суворову швидко і вірно вловлювати настрій військ і знаходити найкоротші шляхи для того, щоб вдихнути в них бадьорість і відвагу.

У 1751 Суворов був вироблений в сержанти. Він дуже ревно ніс службу, був у начальства на прекрасному рахунку і в той же час продовжував займався самоосвітою: вивчав іноземні мови, математику, географію, історію, особливо ж військову історію і військову справу.

У 1754 році Суворов був вироблений в поручики і призначений у
Інгерманландський піхотний полк.

Гострий погляд молодого офіцера помічав всі особливості пристрою тодішньої російської армії. У порівнянні з іншими європейськими арміями вона мала ряд важливих переваг. У ній зовсім не було найманих іноземних солдатів, що складали в інших арміях досить значну частину. Вона комплектувалася за допомогою рекрутської повинності, а не за рахунок найманство і примусової вербування, як це мало місце в арміях інших європейських держав.

Бойові якості російських солдатів були винятково високі. Однак поряд з цим російська армія середини XVIII століття страждала серйозними недоліками. Колишнє будова армії, що відповідало її відмінних рис і затверджене ще Петром I, змінилося сліпим наслідуванням західноєвропейським порядків. При цьому забували, що на Заході інший характер армії, що тамтешні вербувати або наймані армії менш надійні в моральному відношенні ніж національно однорідна російська армія. Характер західноєвропейських армій сприяв виникненню там системи муштри, яка вимагала автоматичного виконання наказів, протидіяла особистої ініціативи солдатів і навіть командного складу.

які прибували в другій чверті XVIII століття (особливо за тимчасові герцогі Біроне) в російську армію іноземні офіцери, а за ними і частина російських дворян-офіцерів стали насаджувати в ній систему муштри, викорінювати живий дух у війську; непомірно роздувалася парадна сторона стройової служби і т. л. Це, природно, послаблювало російську армію і знижувало значення її переваг перед арміями західноєвропейських держав.

Молодий Суворов, що володів багатою військової ерудицією, спостережливість і здатність робити узагальнення, не міг не помітити цього, і він зробив правильний висновок: потрібно докорінно змінити існуючі потворні військові порядки, оздоровити їх - і тоді можна буде створити нову армію, набагато більш сильну, ніж існуюча, ослаблена неправильною організацією.

Звичайно, на перших порах ця думка виникла у Суворова лише в загальних рисах. Знадобилися довгі роки, тривалий досвід, щоб вона прийняла цілком виразні і конкретні обриси.

Перший бойовий досвід.

У 1750 році Росія в союзі з Францією, Австрією і більшістю другорядних німецьких держав початку війну проти Пруссії, яку підтримували Англія, Ганновер і ще три дрібних німецьких держави.
Воїна ця, що отримала назву Семирічній (1756-1763), стала наслідком загарбницької політики прусського короля Фрідріха II. У 17-10 році він заволодів австрійської областю Селізіей, а в серпні 1756 здійснив напад розбійників па Саксонії.

Маючи в своєму розпорядженні майже двохсоттисячного добре навченої армією, Фрідріх розраховував розправитися поодинці зі своїми супротивниками. Але це йому не вдалося. Особливо жорстокі удари Фрідріх зазнав від росіян. Не програвши прусського короля жодної битви, російська армія кілька разів завдавала йому нищівних поразок.

Для Олександра Суворова ця війна була першої бойової школою. Довгий час він перебував у діючій армії (куди був відряджений за власним бажанням наполегливій) па штабних посадах, а у вересні
1761 був призначений заступником командира двохтисячного кінного загону. Загін цей мав завданням прикриття комунікації корпусу, що облягали під начальством П. Л. Румянцева важливу фортецю Кольберг, на півночі Німеччини.

Протягом 4 місяців, аж до припинення військових дії, Суворов, фактично командуючи загоном, вів успішні бойові операції проти прусської кавалерії, продемонструвавши виняткову енергію, стрімкість і особисту хоробрість.

На початку 1763 Суворова призначили командиром Суздальського піхотного полку. Цей полк ніс у столиці вартову службу, а восени 1764 гола був переведений в що знаходиться поблизу від Петербурга село Нову Ладогу.
У цьому селі Суворов отримав можливість на практиці здійснити деякі зі своїх ідей.

Навчання полку велося їм з таким розрахунком, щоб - всупереч фрідріховскім правилами - виробити свідоме ставлення солдатів до покладених на них завдань. Суворов развісал в солдатах хоробрість, завзятість, почуття військової честі. Він загартовував їх фізично, навчав влучно стріляти і добре володіти холодною зброєю.

- важко в навчанні - легко в поході; легко у науку - тяжко в поході,
- говорив він, мотивуючи необхідність наполегливих тренувальних занять з особовим складом полку.

Не раз він говорив також:

- Солдат науку любить, було б з толком.

Дійсно, підлеглі йому солдати ніколи не нарікали , хоча він змушував їх напружено навчатися військовій справі.

Будучи простим і привітним у поводженні з солдатами, Суворов виявляв у той же час більшу вимогливість і суворо карав за порушення дисципліни.

Суворов дбав не тільки про військове навчання солдатів, але також про їхнє виховання, розвиваючи в них поняття про обов'язок перед батьківщиною і про військову честь.

У 1764-1765 роках Суворов звів правила з управління та навчанню полку в особливому із знанням, названому «Полковий установа». У цьому остереженні підкреслюється, що в центрі уваги навчання рекрут повинна стояти не парадна, показна сторона, а навчання тому, що корисно і важливо в бою і в поході: бойовим побудов, міткою стрільби і т.д. Підкреслюється також значення дисципліни: «Вся твердість військового правління заснована на слухняності, яка має бути містило свято. Того ради ніякої підлеглий перед своїм Вишнім на якій віддається наказ та не смієш не тільки сперечатися або перечити, а й міркувати ».

« Полковий установа »послужило підставою для оформився через тридцять років іншого суворовського наставляння -« Наука перемагати ».

У Польщі й на Дунаї.

У лютому 1768 року частина польської шляхти утворила конфедерацію, що ставила на меті боротьбу з російським впливом у Польщі.

Суздальський полк був викликаний до Польщі, де велися воєнні дії проти шляхтичів-конфедератів.

Перехід був проведений зразково: 870 верст, що відокремлювали Нову Ладогу від
Смоленська, він розпочав у 30 днів, причому з 1500 осіб лише троє захворіли і один помер. Суворов одержав у командування бригади, а потім отримував більш-менш великі (до 3500 осіб) загони.

У Польщі Суворов провів близько чотирьох років (до повної капітуляції конфедератів). За цей час він часто завдавав поразки супротивнику.
Так, у травні 1771 року він з незначними силами розбив біля містечка
Ланцкорона великий загін поляків і французів (уряд Людовіка XV надавало військову допомогу конфедератам), яким командував французький генерал Дюмурьє.

Слід зазначити, що в усі час Польської кампанії Суворов дуже гуманно поводився з полоненими і дбав про охорону інтересів мирного польського населення.
Незабаром після закінчення війни в Польщі Суворов був направлений до Дунайської армію графа П. Л . Румянцева, що діяла проти турків.

Російсько-турецька війна 1768-1774 років була, в основі своїй, продовженням розпочатої ще наприкінці XVII століття боротьби за північне узбережжя Чорного моря. У 1770 році Румянцев розгромив турків при Ларго і
Кагулі; Олексій Орлов знищив турецький флот у Чесменський бухті. Однак
Румянцев не мав достатніх сил, щоб перенести військові дії в глиб Туреччини і нанести рішучий удар.

До моменту прибуття Суворова армія Румянцева і турецька армія стояли один проти одного на різних берегах Дунаю. Суворов отримав призначення в дивізію графа І. П. Салтикова. Довірений йому загін був розташований у
Негоештского монастиря; на іншому березі річки лежав сильно укріплений турками місто Туртукай.

Незабаром після приїзду Суворова йому було доручено завдати короткий удар противнику (як тоді висловлювалися - пошук); переправитися через Дунай, взяти Туртукай і знищити зібрані там турками запаси. 21 травня 1773 Суворов блискуче виконав це завдання. Втрати ворога досягали
1500 осіб; втрати росіян не перевищували 200 чоловік, були взяті великі трофеї: гармати, транспортні засоби та ін
Турки знову звезли в Туртукай великі військові запаси і ще більше зміцнили його. 28 нюня Суворов зробив вторинний пошук і знову знищив плоди всіх приготувань супротивника.

Надалі протягом кампанії Суворов здобув великі перемоги у міст
Гірсово і Козлуджи. У бою біля Козлуджи (21 червня 1774 р.) він, маючи під начальством 8000 чоловік, розбив 40000 турків, захопивши великі трофеї і
107 прапорів.

Вражена цим поразкою, Туреччина уклала мир на вигідних для
Росії умовах. Відповідно до підписаного у липні 1774 року в Кучук-Кайнарджи мирним договором до Росії відійшли Керч, Кінбурн і Азов; що знаходився під протекторатом Туреччини Крим отримував незалежність, ніж були створені передумови для послідував через 17 років приєднання Криму до
Росії.
Війна проти Туреччини 1787-1791 років.

У 1774 році Суворов був викликаний до Приволжжя Петром Паніним, що керувала операціями проти Пугачова. Приїзд Суворова збігся з нанесенням урядовими військами важкої поразки Пугачову (у
Сальникова заводу).

Незабаром з'ясувалося, що кілька прихильників Омеляна Пугачова змінили йому і віддали його в руки царської влади.

Як заявила одного разу Катерина II. кажучи про кампанію проти Пугачова,
Суворов тут участі не мав ... і приїхав після закінчення бійки і затримання лиходія ».

На початку 1776 Суворова призначили командиром Петербурзької дивізії. Це призначення, сулівшее спокійне життя і швидке службове просування, було зовсім не до душі полководцю. Придворна життя з її лицемірством і підлабузництвом була чужа йому. Суворов жив в селі, демонстративно жодного разу не з'явившись у столиці для командування дивізією.

У 1782 році Суворова відрядили на південь. Начальствуя над Кубанським корпусом, він вибудував оборонну лінію, що простягалася на 540 верст, від Тамані до Ставрополя.

Укріплення будувалися в бойових умовах, часто під вогнем. Суворов особисто вибрав всі пункти для спорудження укріплень і особисто керував роботами.
Згодом він з гордістю зазначав, що хоча зміцнення будувалися «на носі» ворога, але тільки один солдат загинув від ворожої кулі.

Слідом за тим Суворов очолив збройні сили в Криму. Тут також він спорудив сильну укріплену лінію, яка дозволяла обороняти узбережжя з незначними силами. Ця лінія складалася з 29 зміцнення, в проміжках між якими були розкидані спостережні пости.

Турки, які мали намір висадити в Криму десант, не наважилися штурмувати знову споруджені укріплення, і турецький флот повернувся до Константинополя.
Назрівають у Криму повстання місцевого населення також не відбулося.
«Осадження фортецями тутешнього краю перешкодило заколоту», - доносив
Суворов Румянцеву.

З Криму Суворова перевели до Астрахані, у зв'язку з передбачуваним походом до Персії. Однак похід не відбувся, і після двох років томливого перебування в Астрахані полководець знову опинився на Кубані.

Восени 1786 він одержав призначення в Екатерііославскую армію, якою командував Г. А. Потьомкін. < p> Суворов охоче поїхав до Потьомкіну. Полководець поважав його більше за інших державних діячів. Він знав, що поряд з тяжінням до показного, зі схильністю до зніженості і розкоші, з тривалими періодами апатії і що випливає звідси неробства Лотемкін володів видатними здібностями і виявляв справжню турботу про солдатів. За цей рідкісну властивість Суворов багато чого прощав фаворита цариці.

Замість громіздкого пишноти колишніх військових нарядів Потьомкін ввів нову, зручну форму. Реформи не обмежувалися одягом. Очі торкнулися основ військового устрою. Наказано уникати тілесних покарання, заохочувати зразкових солдатів, навчати в першу чергу «швидкого заряду і вірному прикладу».

Біда була в тому, що Потьомкін, по властивому йому непостійність, не дуже слідкував за дотриманням нових порядків. 11о самий факт такої авторитетної підтримки їх мав величезне значення для всіх передових починань Суворова.

А реформи були істотно необхідні: з кожним днем стосунки з
Туреччиною загострювалися. Турецький уряд, підбурювані Англією і
Прусією, мріяв про реванш. З іншого боку, і в Петербурзі не вважали за можливе обмежитися досягнутим. Туреччина, що замикає вихід з Чорного моря, перешкоджала економічному розвитку російських чорноморських областей і освоюється російським урядом Криму. До того ж Туреччина тримала себе зухвало. Російському посланнику Булгакову було пред'явлено зухвалий ультиматум - повернути Туреччини Крим і визнати недійсними останні трактати. Булгаков, зрозуміло, відмовив. У відповідь турки, відповідно до засвоєної ними манерою починати, війну, уклали посланника до в'язниці.

Війна почалася. Незабаром проти Туреччини виступила і Австрія, що розраховували на територіальні придбання, з іншого боку, Швеція оголосила воїну Росії.

Суворов отримав командування одним з п'яти корпусів, що входили до складу Екатерннославской армії. Потьомкін доручив йому самий небезпечний район
- Херсоні-Кінбурнська, де чекали першого удару турків і де зовсім не були готові його відобразити.

Коли були отримані відомості, що турецьке командування готує висадку десанту на Кінбурнській косі, Суворов негайно відправився в Кінбурн і почав зміцнювати косу.

Він ставив собі за мету не простийпро відобразити десантні війська, але завдати туркам тяжке ураження, винищити їхню живу силу.

З тими скромними засобами, якими Суворов мав у своєму розпорядженні, це був ризикований, сміливий задум, тим не менше він був повністю реалізований.

12 жовтня 1787 сильна ворожа ескадра почала висадку десанту. Суворов дозволив туркам безперешкодно висаліться, а потім атакував їх і, після тривало весь день надзвичайно запеклого бою, розбив їх. Лише десята частина висадилися дісталася до кораблів. Понад 4 тисяч турків було знищено. Кінбурнська перемога мала тим більше значення, що вона була першим серйозним успіхом російських військ у невдало протікала досі кампанії.

Під час цієї битви Суворов, особисто водив солдат у штикову атаку, був поранений картеччю в груди, а скоро по тому кулею в руку. Однак він залишився в строю. Ще раз він зазнав смертельної небезпеки, коли три турецьких солдата раптово кинулися на нього. Але що опинився поблизу гренадер Новиков убив двох турків і звернув на втечу третій.

Незабаром Суворов був викликаний Потьомкіним в облоговий корпус, обклавшись турецьку фортецю Очаків Суворов рекомендував штурмувати фортецю, так як пасивна облога не обіцяв швидкого успіху, а росіяни війська несли великі втрати від хвороб. Потьомкін не погодився з ним. і врешті-решт Суворову довелося виїхати з-під Очакова. Згодом Потьомкін переконався в правильності рекомендованого Суворовим способу дії: у грудні 1788 року відбувся штурм, і Очаків був узятий.

Навесні 1789 Суворов був призначений у передовій корпус молдавської армії. З дорученими йому військами - 5 піхотних полків, 8 кавалерійських і
30 гармат - він зайняв позицію на стику з союзною австрійською армією.
Отримавши звістку про те, що сильна турецька армія готується атакувати 18 - тысячный австрійський корпус принца Фрідріха Кобурга , він виступив на допомогу союзникам. Пройшовши за 28 годин 50 верст, він з'єднався у Фокшани з австрійцями і взяв у свої руки керівництво. Діючи, як завжди, наступально, він не став чекати турецької атаки, а сам атакував ворога. При цьому його удар припав звідти, звідки турки зовсім не чекали нападу, тому що там тяглися болота. Суворовські війська, провалюючись в трясовині, перебралися через болота і, обрушившись «як сніг на голову» на супротивника, розгромили його.

На початку вересня того ж 1789 турки повторили спробу розчавити корпус Кобурга і таким чином вийти в тил російської армії. Передбачав цей маневр ворога Суворов тримав свій загін в бойовій готовності.
Дізнавшись про наближення турків (цього разу їх було 102 тисячі), він, не втрачаючи ні хвилини, рушив до містечка Римник, де треба було розігратися бою. Він вів з собою 7 тисяч чоловік. За дві доби було пройдено близько 100 верст; вранці 21 вересня російські полки примкнули до австрійців.

І цього разу Суворов заснував свій план на те, щоб перехопити у супротивника ініціативу і раптово атакувати його. Встановивши, що турецька армія коштує трьома великими загонами, відокремленими одна від одної лісами і ярами, Суворов зробив 22 вересня атаку лівофлангового турецького табору, потім обрушився на центр і, нарешті, розгромив правофланговий табір. Величезна армія великого візира Юсуф-паші перестала існувати як реальна військова сила. Всю тяжкість бою винесла на собі семитисячного жменька росіян.

За цю перемогу Суворов отримав титул графа Римникського. Георгіївський орден 1-го ступеня та дорогоцінну шпагу.

Однак російське вище командування не зуміло використати в належній мірі Римникського перемогу і дало можливість туркам отямитися. Опорним пунктом турок була розташована в гирлі Дунаю фортецю Ізмаїл.
Стратегічне значення Ізмаїла було надзвичайно велике, тому турки зміцнили його (під керівництвом французьких та німецьких інженерів) і зосередили у ньому армію в 35 тисяч чоловік.

У листопаді 1790 російські війська в кількості 26 тисяч чоловік під начальством Гудовича і де-Рібаса обклали Ізмаїл. На активні операції ніхто не наважувався: йшла слабка бомбардування в надії, що турки впадуть духом і викинуть білий прапор. Армія терпіла позбавлення від холоду, хвороб і нестачі продовольства. На початку грудня був скликаний військова рада, що відправив головнокомандувачу на затвердження своє рішення - зняти на зимовий час облогу і обмежитися спостереженням за фортецею.

Однак Потьомкін, уникав ризикованих підприємств, на цей раз наполягав. Взяття Ізмаїла було необхідно не лише по військових, але і з політичних міркувань.

Потьомкін вирішив зробити штурм Ізмаїла. Був тільки одна людина, яка могла впоратися з таким завданням, справедливість, світлий князь вважав за краще тримати Суворова в тіні. бо слава його і без того починала іноді звучати занадто голосно, але тепер доводилося підкорятися обставинам.

11 грудня Суворов отримав наказ поспішити до Ізмаїла, і прийняти начальство над облоговим корпусом.

Навіть з підкріпленнями тими, які були підтягнуті Суворовим, він мав у своєму розпорядженні всього 30 тисячами людей. Стані артилерії майже не було, снарядів для польової артилерії - тільки один бойовий комплект.

«Обіцяти можна», - резюмував Суворов у донесенні Потьомкіну свої спостереження і одразу почав готувати штурм.

Військова історія не знала прецедентів, коли б підготовка такого грандіозного підприємства зайняла так мало часу і разом з тим була настільки ретельно і систематична. Війська навчалися техніці штурму, безперервно йшла підготовка фашин і сходів. Суворов щодня з'являвся серед солдатів, навчаючи їх, підбадьорюючи, переконуючи кожному думку про необхідність штурму, впроваджуючи в кожного впевненість в успіху.

Суворов прийшов до рішення, що найбільш підходить для штурму фортеці та сторона, яка примикає до Дунаю . Звідси турки не чекали удару, і зміцнення тут були менш значними. У зв'язку з цим головний удар
Суворов вирішив направити в цей бік. Завдання інших колон зводилася до того, щоб змусити турок розосередити свої сили на всьому шестіверстном протягом кріпосного валу.

Штурм був призначений на 22 грудня.

Всього вісім днів пройшли з моменту появи Суворова в російському таборі, але за ці дні війська перетворилися. Серед солдатів і офіцерів парили велике піднесення і готовність до подвигу.

Весь день 21 грудня відбувалася посилена бомбардування фортеці; з російської сторони діяло майже 600 гармат. Турки енергійно відповідали. До вечора канонада затихла. Тому що справа відбувалася в період найкоротших днів, вирішено було почати штурм за дві години до світанку, щоб встигнути до вечора придушити всі вогнища оборони.

У ніч перед штурмом ніхто не спав. Начальникам було наказано залишатися при своїх частинах, заборонено було виводити батальйони до сигнальної ракети, «щоб людей не турбувати повільному до придбання слави».

Суворов особисто обійшов фронт, згадуючи історію кожного полку, минулі битви, запросто вітаючись з ветеранами і підбадьорюючи молодих. Потім він повернувся в свій намет і ліг. Він був надзвичайно зосереджений, весь пішов у себе. Отримане їм лист від австрійського імператора залишилося нерозкриті; він прочитав його тільки наступного дня.

О 3 годині ночі здійнялася перша ракета, і війська виступили до призначених місцях. За другим ракеті вони підійшли до стін на 300 кроків. О пів на шосту ранку, за третє ракеті, колони рушили на приступ.

Турки дізналися про день штурму і були напоготові. «Фортеця здавалася справжнім вулканом, що викидає полум'я,-згадує у своїх мемуарах
Ланжерон. - Мужньо, в стрункому порядку, рішуче наступали колони, жваво підходили до ями, кидали в нього свої фашини, по дві в ряд, спускалися в рів і поспішали до валу. У підошви його ставили драбини, лізли нп вал і, спираючись на багнети, вилазили наверх. Тим часом стрілки залишалися внизу і звідси вражали захисників валу, пізнаючи їх по вогню їх пострілів ».

мужньо билися відчайдушно. Вони проводили численні вилазки, витісняючи і перекидаючи російські батальйони.

Бійці змішалися в передсвітанковій імлі. Крики «ура» і «ал-ла» постійно змінювалися, вказуючи, на чий бік хилиться успіх.
Начальники колон Мекноб, Безбородько, Львів, Марков були поранені.

Суворов розташувався на кургані, пильно стежачи за перипетіями битви і безперестанку посилаючи ординарний з розпорядженнями. Резервів у нього було мало, але призначений для цієї мети загін козаків він використовував з максимальними результатами, неодноразово рятуючи потрапляли у важке положення частини.

О 8 годині ранку зовнішній вал був узятий. Битва перекинулася в місто.
Кожну вулицю доводилося завойовувати, кожний будинок був стійко захищається фортецю. Русская польова артилерія відкрила вогонь вздовж вулиць.
До 11 години дня результат бою визначився. Російські війська з усіх боків насувалися на центр міста, стискаючи турків в залізне кільце.

Татарський хан Каплан-Гершом зробив відчайдушну спробу відкинути росіян. На чолі тритисячного загону він напав на чорноморських козаків, порубав багатьох з них і прорвався в тил руських полків. Підоспіли єгері і гренадери ліквідували прорив, загін Гірея був оточений і знищений.

Наближалася розв'язка. Турок вибивали з палаючих будинків, з «ханів»
(великих кам'яних будов). В одному з таких «ханів» загинув комендант фортеці Айдос-Мехмед. Загальний хаос збільшився від того, що із стаєнь вирвалось кілька тисяч коней і в сказі носилася по вулицях.

До сутінків опір було остаточно зламано.

У цьому штурмі брав участь, в якості начальника однієї з колон, М. І.
Кутузов. Суворов так відгукнувся про нього:

«... Генерал-майор і кавалер Голенищев-Кутузов надав нові досліди мистецтва і хоробрості своєї, подолавши під сильним вогнем ворога всі труднощі, він виліз на вал, опанував бастіоном, і коли чудовий (в значенні-перевершує чисельністю.-К. О) ворог змусив його зупинитися, він, слугуючи прикладом мужності, і заборонив місце, переміг сильного ворога, утвердився у фортеці і продовжував потім вражати ворогів ...»

Втрати турків були дуже великі. За приблизними підрахунками, в
Ізмаїлі було вбито близько 26 тисяч турків і взято в полон 9 тисяч.

Росіяни втратили під час штурму близько 10 тисяч чоловік. З 650 офіцерів 400 було вбито або поранено.

Звістка про падіння Ізмаїла виробила у всій Європі приголомшливе враження. Засідали у Сістове ворожа Росії конференція держав перервала свої роботи; турецький уряд впало в смуток.

Суворов, який провів ще днів десять в Ізмаїлі, був засипаний летіли з усіх кінців вітальними листами.

Але єкатерининська Росія ще раз зло посміялася над ним. Йому було призначено відчути, що невдоволення фаворита значить для цариці більше, ніж будь-які подвиги полководця.

З'явившись для особистого рапорту до Потьомкіну, Суворов розмовляв з ним в незалежній, гордій тоні і цим накликав на себе немилість всемогутнього вельможі.

Як наслідок цього, він не тільки не отримав фельдмаршальський жезла, на що сподівався, але взагалі образливо. малу нагороду і на довершення був відкликаний з турецького фронту і направлений до Фінляндії для зміцнення російсько-шведської кордону.
Знову в Польщі.

У Фінляндії Суворов пробув до кінця листопада 1792 року. тобто близько півтора року. За цей час він створив чудову систему фортець.
Потім він був переведений на південь Росії і призначений командувачем військами
Катеринославщини, Криму і знову приєднаного Очаківського району. І тут він швидко привів до ладу інженерно-оборонні споруди. Але стан духу його було дуже важким. Заздрісники і недоброзичливці будували йому усілякі підступи, наклепи на нього, заважали в роботі. З створилося нестерпного становища Суворов знайшов вихід у зв'язку з новою війною.

На початку 1794 російський гарнізон, розміщений у Варшаві для забезпечення колишніх угод з Польщею, зазнав раптового нападу.
Це стало сигналом до відкриття нових військових дій між Польщею та
Росією. На перших порах російські війська опинилися безсилі впоратися з поляками, якими був перед обдарований і рішучий шляхтич
Тадеуш Косцюшко.

Старий Румянцев, бачачи. що військові дії затягуються, доручив
- без погодження з Петербургом - Суворову взяти укріплене місто
Брест.

25 серпня 1794 Суворов виступив з 5-тисячним загоном до Польщі.
Завдавши поразки противнику при містечку Дівін і при Крупчіцком монастирі, він розбив 19 сентября 16-тисячне корпус Раковський і зайняв
Брест. Завдавши ще поразки полякам у міста кобилки, Суворов підійшов до
Варшаві.

На початку листопада він узяв штурмом Прагу (передмістя Варшави) і тим самим змусив поляків до капітуляції.

Катерина II справила Суворова в фельдмаршали; він був призначений військовим правителем Польщі. На цій посаді він залишався рік. Його звернення з поляками було надзвичайно гуманним.

Суворов провів ряд дуже сприятливих для Польщі заходів. Щоб підняти курс польських грошей, він наказав знищити стали військовою здобиччю кредитні квитки на суму 768 тисяч злотих; він заборонив збір продовольства для потреб армії під квитанції, а наказав розплачуватися готівкою; суворими заходами підтримував у військах дисципліну, присікав мародерство, охороняв пам'ятники культури.

Діяльність Суворова в Польщі свідчить про те, що, будучи геніальним полководцем, він володів і великим хистом політичного діяча. Його методи управління в Польщі методи розумного і разом з тим гуманного правителя. Але образ дій Суворова йшов врозріз із програмою прусського, австрійського та російського урядів. Положення Суворова ставало все більш складним: його поступово відтирала на задній план, усували від участі у вирішенні серйозних питань, скасовували віддані ним розпорядження.

У жовтні 1795 Суворова відкликали до Петербурга. Його зустріли з небувалою пошаною, але люб'язності не могли приховати глибокої тріщини, так різко виявилася протягом останнього року. Вперше за весь час, здавалося, дозрів грунт для міцного примирення правлячої верхівки зі старим фельдмаршалом: не можна не. оцінити його послуг, не можна не рахуватися з його популярністю в армії і в Західній Європі. Ніщо не заважає, мабуть, зміцненню відносин імператриці з її кращим зверхника. Але тут-то виявляється органічна неможливість цього: Суворов по-іншому мислить, він не може потрапити в тон єкатеринського двору. Головне, він цього не хоче. Придворна кар'єра не приваблює його.
Більше того - він відкрито висловлює презирство до звичаїв двору, до процвітаючим там нещирості, підлабузництва і стомливим веселощів. Його незалежні судження, його діяльна енергія служать уособлених докором пустим вельможам і чиновницьких кар'єристам. Тому, коли минає потреба в його разючий талант, стає краще всього кинути його кудись подалі.

Так було завжди, так сталося і цього разу. Суворова призначили командувачем однієї з південних армій. Навесні 1796 року він виїхав до міста
Тульчин, Подільської губернії, де і влаштував свою штаб-квартиру.
«Наука перемагати». Конфлікт із Павлом I.

Знову, як колись у Новій Ладозі, Суворов із запалом віддався навчанню військ.

«Кожен солдат до того повинен бути приведений, щоб сказати йому можна було : тепер знати тобі більше нічого не залишається, тільки б вчиненого не забувати », - таким було гасло Суворова в справі виховання солдатів.

Розвиваючи думку, висловлену ще Петром I (вчити« яко й справді ») ,
Суворов всіляко намагався надати кожному вченням характер справжнього бою.
Маневри відбувалися при безперестанної рушничної і артилерійської стрільби
(холостими зарядами), так що атакуючі бували густо оповиті хмарами порохового диму.

У Тульчині остаточно оформилася і була записана знаменита Суворовська інструкція військам: «Наука перемагати». Ще в Херсоні і потім на поході до Польщі Суворов наказував навчати війська складеним їм військовому катехизмові; більшість солдатів знало це система напам'ять.
Тепер воно отримало остаточну редакцію.

«Наука перемагати» являє собою подальший розвиток і поглиблення
«полкового установи». Вона побудована на тих же принципах. У ній також висловлено думку про єдине »зв'язку між технічними засобами навчання і етичним, моральним вихованням. Військам прищеплюються ті ж ідеї про необхідність пориву, енергії. Це свідчить про те, що склалися в Суворова погляди на виховання і навчання пошукових кадрів залишилися в суті заспіваємо незмінними. Але, зрозуміло, вони отримали набагато більш яскраве і точне вираз. Те, що в «полковому установі» було лише намічено, то в «Науці перемагати» позначено з усією виразністю. Слог
«Науки» також незрівнянно більш яскравий, але своєї образності, майже афористичності він є справжнім шедевром, а й ньому швидко, легко: урві, лети, л; »ми, скачи», важкі ни іменуються «вітрами» і т . д.

Основні положення «Науки перемагати» можна звести до наступного:

1. Величезну роль па війні грає моральний стан пошук.
Необхідно, щоб всі бійці прагнули до перемоги і розуміли ту дорогу, що їх ведуть до цієї перемоги ( «Кожен воїн повинен розуміти свій маневр »).

2. Перемога досягається за допомогою наступу і розгрому головних сил противника.

3. Одним з найважливіших умов перемоги є швидкість, раптовість удару.

4. Вирішальну роль у розгром ворога грає штикова атака.

5.Обучать солдатів слід тільки тому, що стане в нагоді на війні. Все інше, марно перенавантажують солдата, треба відсікти; зате необхідному солдат повинен навчитися досконало ( «важко в навчанні - легко в поході »).

6. Командири повинні уважно ставитися до солдата і його потребам.

7. Треба прищепити військам уважне, дбайливе ставлення до мирного населення і полоненим.

«Наука перемагати» не обтяжувала солдатів нічим, що не викликалося б бойової потребою, і в той же час давала їм вказівки щодо всього, що могло зустрітися в бою і в поході.

Незабаром, проте, все змінилося, тому що в листопаді 1796 р. померла
Катерина II, і новий імператор. Павло I (син Катерини II і Петра III), став проводити украй реакційний курс. Побоюючись проникнення з Франції
«якобінської зарази» і прагнучи за допомогою військово-поліцейської диктатури задушити в зародку революційні ідеї в Росії, Павло вдався до самих надзвичайних заходів. Широко розкинулись мережі таємного політичного розшуку.
Весь уклад життя піддавався суворій регламентації. За самим нікчемним приводів людей хапали, саджали в тюрми, висилали в Сибір, били батогом.

Найважче відчувала гніт павловського режиму армія. Була відновлена стара прусська форма: волосся солдатів поливали квасом, посипали мукою і давали засохнути борошняної кірці на голові; ззаду до голови прив'язували залізний прут в піваршина для облаштування коси, на скронях приробляють повстяні буклі. У службі завелася настирлива, Мерт-г.ящая дріб'язковість. Відірвана гудзик в одного із солдатів могла звести до нуля відмінно проведені маневри.

«Солдат є простий механізм, артикулом передбачений», - такою була установка Павла I.

Важко було знайти більш різкі протилежності, більш різні системи, ніж ті, які насаджувалися Суворовим в Тульчині та Павлом в
Петербурзі. Співіснування їх було неможливо. Вони неминуче мали зіткнутися.

Суворов відразу зайняв непримиренну позицію по відношенню до