"навмисний воєвода і полководець" московський (Дмитро Михайлович Боброк-Волинський)

Волков В. А.

Один з головних героїв Куликівської битви Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (? -- ок. 1389) був служилий московський князь і боярин, знаменитий російський воєначальник. Автор "Сказання про Мамаєвому побоїще" назвав його "навмисним воєводою і полководцем і неабияким у всьому". Дата народження його невідома. Він був сином який прийняв православ'я литовського князя Коріата (Михайла) Гедеміновичів. Мабуть між 1366 і 1368 роками Дмитро Михайлович виїхав з Волині (звідси прізвисько "Волинський") до Москви. Однак з правителями швидко крепнувшего Московського князівства Боброк був пов'язаний задовго до цього. У 1356 році Дмитро Михайлович одружився на сестрі великого князя Дмитра Івановича Ганні та як найближчий родич посів одне з перших місць в оточенні московського государя, став його ближнім боярином.

Боброк-Волинський брав участь у багатьох походах і битвах московського війська, був перед і всім військом, та окремими його полицями. У 1371 Дмитро Михайлович воював з Рязанським князівством, в 1376 разом з ходив у похід проти Волзької Булгарії, при облозі міста Булгара захопив що з'явилися у татар перші гармати і доставив їх до Москви. У 1379 московське військо під стягом Дмитра Боброк вчинила похід на Велике князівство Литовське.

Найбільш значним епізодом в житті цього "навмисного" полководця стала участь у битві на Куликовому полі. Напередодні бою він, разом з великим князем Дмитром Івановичем їздив "слухати землю" - епізод цей був багаторазово описаний в нашій історичній літературі, але найбільш повно зобразив його Юрій Лощіц:

"... до намету великого князя тихо під'їхав верхи Дмитро Михайлович Боброк. Напередодні вони домовились, що з настанням ночі відправляться вдвох, нікого не попереджаючи, на поле і Волинець йому "якісь прикмети". Знаючи, що про Боброк говорять як про відуни, який, мовляв, не тільки розбирає голос птахів і звірів, але й саму землю вміє слухати і розуміти, він мимоволі дивувався з цього таємничого язичницького даруванню волинського князя, і без особливих коливань погодився з ним їхати. Душа бажала зараз всякого добра, нехай непрямого, нехай язичницького, але хоч трохи відкривають завісу над тим, що тепер уже не могло не статися.

Вони їхали повільно, майже на дотик, і, як здавалося, досить довго. Земля під копитами звучала глухо і видихала залишки накопиченого за день тепла. Потім помітно посвіжішало. З цього, а також за нахилом кінських спин сідоки здогадувалися, що спускаються в долину. Вони перетнули неглибокий струмок і стали дертися нагору, і знову особи їх обвіяний ледь вловимим подувом теплоти.

Тут вони притримали коней і прислухалися. Дмитро Іванович знав уже, що поки його полки переправлялися через Дон, ординці теж не стояли на місці. До їхнього нічного становища було зараз, судячи з усього, не більше восьми - десяти верст. Він затаїв дихання і напряг слух до межі.

Так, те, що він почув, не викликало жодного сумніву: перед ними посеред ночі безмірно простиралося збіговисько живих істот, невиразний гул яких прорізуються скрипом, зойками, стуком, повізгіваніем зурни. Але ще інші звуки додавалися до цього безперервного гомону: чулося, як вовки підвиває у дібровах; справа же, де повинна була протікати Непрядва, із сирих ярів і низин виривалися грай, верещаніе, клекіт і тріск пташиних крил, ніби полчища пернатих билися між собою, не поділивши кривавої їжі.

Глухуватий голос Боброк вивів Дмитра Івановича із заціпеніння:

-- Князю, звернись на російську сторону.

Те Чи вони надто далеко від'їхали, чи то вгамувалися вже на ніч в російському таборі, але тихо було на тій стороні, лише в небі здригалися раз у раз слабкі відблиски, немов займалася нова зоря, хоч і надто рано було б нею займатися.

-- Добрий знак - ці вогні, - впевнено сказав Волинець. - Але є ще в мене і інша прикмета.

Він спішився і припав усім тілом до землі, додавши до неї праве вухо. Довго пролежав так князь, але Дмитро Іванович не кликав його і не питав.

Нарешті Боброк заворушився.

-- Ну що, брате, скажеш? - Не втерпів великий князь.

Той мовчки сів на коня і торкнув привід. Так вони проїхали кілька кроків, тримаючи шлях до свого стану, і Дмитро Іванович, стурбований впертим мовчанням воєводи, спитав знову:

-- Що ж ти нічого не скажеш мені?

-- Скажу, - притримав коня Боброк. Тільки прошу тебе, княже, сам ти нікому цього не передавав. Я перед безліччю битв відчував прикмети і не обманювався ні разу. І тепер, коли приклався вухом до землі, чув два плачу, від неї вихідних: з одного боку начебто плаче в великого горя якась жінка, але голосить по-бусурменському; і б'ється об землю, і стогне, і кричить жалісливо про чад своїх, з іншого боку наче діва якась ридає свірельним плачевний голосом, в жалю та печалі великій, і сам я від того голосу мимоволі заплакав було ... Так знай же, пане, здолаємо нині ворога, але й воїнства твого християнського велика впаде безліч "(Лощіц Ю. М. Дмитро Донський. М., 1989. С. 280-282.).

Перед битвою саме Дмитру Михайловичу Боброк було довірено розставляти російські полки на Куликовому полі. У зв'язку з цим цілком припустимо припущення, що саме цей воєвода був ініціатором формування Засадного полку, який він і очолив разом з князем Володимиром Андрійовичем Серпуховський. Полк був захований в Зеленій діброві на лівому краю Куликова поля і в битві спочатку участі не приймав. Однак згодом, в критичну хвилину зіткнення двох армій, князь Боброк повів своїх воїнів у битву. Чуйно його слухає щонайменших змін в супутніх сутичці обставин, воєвода уловив потрібний йому момент -- зміна напрямку вітру на полі бою. Всю першу половину битви він дув зі боку татар, але раптово вдарив їм в обличчя, в той же мить витязі Боброк з гучним кліком пішли вперед. І вітер багаторазово підсилили цей переможний клік, різних його по всьому полю бою. Приголомшені вороги були перекинуті і бігли, всі спроби Мамая зупинити втечу виявилися безуспішними. Тікати від російської погоні довелося і йому. Саме удар Засадного полку у фланг атакуючої російські війська татарської кінноти і вирішив результат великої битви за Доном на річці Непрядва.

Заслуги Дмитра Волинця визнав і великий князь, після січі який сказав, що йому "личить завжди воеводствоваті".

Точна дата смерті Дмитра Михайловича не встановлена, хоча деякі історики вважають, що він загинув під час невдалої битви з татарами на річці Ворсклі 12 серпень 1399, коли ординським ханом Темір-Кутлуем було розбите військо литовського Вітовта володаря, що зібрав під свій початок чимало росіян князів. Остання згадка його в московських джерелах відноситься до 1389.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/