Культурний, економічний і
політичний розвиток Бретані в 1901-1940 роках.
Микола Крюков
Перш за все, потрібно сказати про підхід, якого я
дотримувався під час написання цієї статті. Вважаю дуже важливим те, що зважаючи на
гострої актуальності питання сепаратизму і націоналізму в багатьох країнах світу,
в тому числі і в Росії, в даному дослідженні я намагався дотримуватися
нейтральної позиції, виступаючи в ролі неупередженого спостерігача. По-моєму, в
даний час не зовсім коректно робити наголос на національну складову
суспільно-політичного життя, тому що світова соціум вже нівелювався до
такої міри, коли національні елементи доводиться відновлювати в
культурній спадщині народів світу. Пошук «національного елемента» у політиці,
таким чином, є не чим іншим, як розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. У
даній статті, зокрема, я спробую показати, наскільки цей згубний
процес навіть у порівняно невеликих розмірах. Врешті-решт, страждають завжди
ні в чому не винні люди.
Таким чином, потрібно строго розмежувати поняття
«Бретонський націоналізм" і "бретонські самосвідомість». У першому випадку ми повинні
на увазі людей, для яких в першу чергу важлива політична
діяльність - маніфестації, демонстрації, мітинги, іноді навіть теракти і
збройні виступи. Націоналісти завжди намагаються домогтися своїх цілей
шляхом політичної боротьби, іноді навіть прямої агресії. З іншого боку, одними
політичними виступами можна домогтися далеко не все. Як приклад можна
привести багато країн Третього світу, які свого часу домоглися
незалежності від колоніальних властей, але загрузли у міжнаціональній боротьбі. У
результаті того, що національна самосвідомість там знаходиться на стадії
формування, культурне, а разом з ним і економічний розвиток іде дуже
повільно.
У випадку з національною самосвідомістю ми,
навпаки, бачимо людей, зовсім не цікавляться політичним життям. Їх
інтереси зосереджені в культурній сфері, їх зусилля спрямовані на розвиток
духовного життя, а їхня мета - прогрес в культурному розвитку народу. Таким
чином, можна сказати, що терміни «бретонський націоналізм" і "бретонські
самосвідомість »по суті своїй протилежні, і їх ні в якому разі не можна
змішувати.
Почнемо з того, що Бретань в кінці XIX - початку XX століття належала до
найбільш відсталих регіонів Франції. Перебуваючи в т.зв. «Групі північного заходу», за
загальному рівню економічного розвитку вона випереджала лише Ванда - традиційно
самий відсталий в економічному плані регіон Франції, населений тоді майже
тільки селянами.
Ізольованість регіону від основних промислових
центрів тільки посилювала його економічну відсталість. Такий стан
підкреслив П. А. Кропоткин у своїй праці «Хліб і Воля» (1892)
«Захід і схід Франції, її південний захід і
північний схід, її центральне плато і долина Рони залишаються окремими світами. І
це розходження різко виступає не тільки серед сільського населення цих областей
(сільський напівпромисловий селянин Юри і бретонський селянин - дві різні
народності), а й серед міського населення. Порівняйте тільки Марсель або
Сент-Етьєн і Руан - з Ренном, де влада попів і віра в короля втрималися ще
понині.
ізольованості сприяла також мовна
межа, що відокремлює Нижню Бретань, де в той час населення майже поголовно
говорило на бретонський мовою і не розуміло французької мови, від Верхньої
Бретані, де теж не говорили по-французьки, але використовували «галло» - місцевий
діалект, мало відрізнявся від французької мови середини XVII століття. Ця межа
буквально «розрізала» регіон надвоє, проходячи на схід від лінії Сен-Брійо - Ванн, а
її існування призводило до ще більшого відставання в економічному плані
Нижній Бретані від Верхньої Бретані, що мала більше переваг в економічному
розвитку.
Правлячі кола Франції по-своєму вирішували проблему
існування цього, по суті, подвійного мовного бар'єру. Національне питання
вирішувалося за допомогою міністерства освіти, що заборонив в 1885 році використовувати
в державних школах будь-якої мову, крім французької. У результаті навіть
сільським вчителям Нижньої Бретані, які володіли бретонський краще французької,
доводилося карати дітей за те, що вони говорили рідною мовою; батькам
доводилося забороняти дітям звертатися до них по-бретонський, а
ентузіасти-одинаки, влаштовували на свої кошти курси вивчення бретонського
мови, потрапляли за це до в'язниці. Бретонська мова була також вилучений і з
економічної сфери застосування: з 1901 року всі документи економічного
характеру у Франції, включаючи боргові розписки і суднові журнали, повинні були
бути написані виключно французькою мовою.
Таким чином, довоєнний стан бретонський
культури у Франції було вельми жалюгідним. Бретонська мова не викладали
школах, на ньому майже не видавалася література, практично були відсутні і
періодичні видання. І це при тому, що бретоноязичное населення трьох
департаментів становило понад 1000 000 осіб і займало більшу частину
півострова
Причиною такого стану стала національна
політика, що проводилася правлячими колами у Франції з 1830-х по 1960-і роки.
Від неї сильно постраждали проживають в країні народи - фламандці, баски,
провансальців, ельзасці, ну і, звичайно, бретонці. Виправданням такої політики
служила наступна фраза: «Якщо Франція бажає залишатися великою державою, то
вона має встановлювати там, де тільки може, свою мову, звичаї, прапор, війська
і свій дух ».
Положення бретонців посилювала неможливість
еміграції в ті місця, де б їх не дискримінували за національно-мовною
принципом. Якщо баски отримували культурну (і матеріальну) підживлення від своїх
одноплемінників на території Іспанії, фламандці і ельзасці - в Бельгії і
Німеччини відповідно, то, наприклад, провансальцям довелося туго - вони
масами емігрували на південний захід, в бунтівну тоді Каталонію (вони-то якраз і
виступили ядром численних партій каталонських націоналістів).
У бретонців ж не було такого місця, де б їх
прийняли з радістю. Багатьом довелося виїхати на заробітки в Париж через
неможливість прогодувати свої родини вдома.
Любителі рідної культури і просто забезпечені
кельтомани навідувалися в Уельс, де отримували потужну духовну підживлення. Мало
того, приклад Уельсу постійно надихав бретонців на досить сміливі рішення.
Можна сказати, що бретонські самосвідомість в його сучасному розумінні з'явилося
багато в чому завдяки поїздкам де ля Віллемарке на Айстедвод в 1830-х роках
(саме там, на конкурсі співаків у Фестініоге бретонці отримували звання бардів) і
бретонців участі у створенні «Плайд Кімри». А вже про бретонський націоналізм і
говорити не варто - він з самого початку був справою рук людей, у всьому що брали
приклад з Уельсу.
Як би там не було, в Уельсі, як і практично у
всій решті Великобританії (крім окремих районів півдня Англії, від Лондона
до Корнуолл) бретонці осісти не могли. Будучи католиками, вони не захотіли бути
асимільованими в протестантському оточенні. Тим не менше, кілька десятків
заможних сімей оселилися в різний час у Лондоні (в основному в католицькому
кварталі Сохо), де з подивом дізнавалися, що бретонці осідали в Англії і її
столиці починаючи з 1066.
Деякі войовничо налаштовані бретонські
націоналісти виїжджали до Німеччини, де багато хто з них пізніше вступили до складу
кайзерівської армії і воювали проти своїх одноплемінників-бретонців на Західному
фронті в Першу світову війну. Але основний потік бретонців, з тих чи інших
причин не знайшли собі місця на батьківщині, прямував до Америки - в основному в
Канаду, США, Аргентини, Чилі, Уругвай та Бразилію. Шлях до Аргентини для
бретонців знову ж таки «протоптали» валлійці, які утворили свою колонію в Патагонії
ще в 1865 році.
Бретонці приїжджали на поселення дуже
нечисленними і компактними групами, а їх прагнення не бути згодом
асимільованими породило бретонські земляцтва. Найбільші на початку століття
існували в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Монреалі, Торонто, Ріо-де-Жанейро,
Буенос-Айресі. Бретонці намагалися селитися в католицькому оточенні (адже сама
думка, що його діти або онуки будуть сповідувати іншу віру, була для
переконаних католиків, якими були бретонці початку XX століття, нестерпною), працювали зазвичай моряками або
лісорубами (у Квебеку та інших провінціях Канади до цих пір збереглися селища
бретонських лісорубів). Багато бретонці йшли працювати на фабрики і заводи
(особливо в США та Аргентині).
Незважаючи на значні розміри еміграції,
економічний розвиток Бретані в кінці XIX - початку XX століття відбувалося бурхливими темпами. Основні
напрями були наступними:
1. У промисловому розвитку упор робився, перш
за все, на розвиток старих індустріальних районів, найбільшими з яких були
комплекс Атлантичної Луари (Нант - Сен-Назер) і Реннській промисловий вузол. У
Нижній Бретані йшов розвиток портових комплексів, найбільшими з яких були
Лорьян і Брест.Развівалісь також і нові галузі промисловості, наприклад,
літакобудування (в 1910 році брати Анрі і Моріс Фарман починають випускати
військові літаки на побудованому ними авіазаводі в Війянкуре поблизу Ренна)
2. У сільському господарстві існувала тенденція до
інтенсифікації виробництва та посилення внутрішньо регіональної спеціалізації з
комунам (сільським громадам) і кантонам (церковним парафіям).
3. Рибальство, завжди існувала в Бретані
як окремий сектор економіки, отримало в цей час стимул до інтенсивного
розвитку. Завдяки створенню ряду великих риболовецьких компанії, що володіли також
консервними заводами, різко зріс загальний регістровий брутто-тоннаж бретонського
риболовецького флоту, кількість рибалок і область рибного лову. Досить сказати,
що на початку XX століття 53% всіх моряків і 68% рибалок Франції становили бретонські
рибалки (і китобої), ходили за тріска, оселедець, тунцем, лососем і сардинами
по всій Атлантиці - від Ісландії та Баффінова Землі до Вогненної Землі і островів
Кергелен, де у них були китобійні «станції».
4. У сфері послуг швидкими темпами йшов розвиток
туризму: в порівняно короткий термін (1890-1914гг.) була побудована ціла мережа
морських курортів на ділянках узбережжя між Мон-Сен-Мішель і Сен-Брійо на
півночі півострова і між Кібероном і Ла-Біль д'Ескублак на півдні. Були
прокладені туристичні маршрути до місцезнаходження мегалітичних пам'яток
(Карнак, Локмарьякьер, Керлескан тощо), до середньовічного собору на острові
Мон-Сен-Мішель, який сполучений з материком тільки під час відпливу.
Незважаючи ні на що, навіть в цей час існували
ентузіасти, які збирали і видавали зразки усної народної творчості. Такі
люди, як Жан Фуке, Альбер Мае, Ян Гуарек (всі троє - в Ваннской області), Жюль
Сови (Леонська область), Ронан Ле Карк (Корнуайская область), Поль Шарден
(Трегьерская область), Теодор Ботрель, Анатоль Ле Браз, Поль Себійо, П'єр-Анрі
де Гаспе зробили в кінці XIX - початку XX століття дуже і дуже багато для збереження і
підтримки народної традиції.
Вплив етнографів було настільки велике, що
породило інтерес до творчості у самих жителів бретонський глибинки. По всій
Нижній Бретані стали з'являтися селяни, які, не кидаючи щоденних
сільськогосподарських робіт, почали писати вірші, поеми, романи, маючи спочатку
туманне уявлення про літературної норми, користуючись сумішшю розмовної мови
з архаїчним мовою стародавніх легенд і сказань.
На початку XX століття в кожній з областей Нижньої Бретані
існували свої літературні школи, напрямки і течії, що об'єднуються
досить ємним поняттям «Skrivanerien-(labourerien)-douar» (сільські письменники).
У Ваннской області на своїй фермі поблизу Еннебонта
трудився Лоейз/Луї Еррье (1884-1957), поблизу Лорьян жила його сестра - поетеса
Лоейза/Луїза Еррье, неподалік проживали рибалки-лірики Андре Мельяк і
Ян-Бер/Жан-Пьер Каллох (1888-1917).
У Леонська області своїй просвітницькій
діяльністю прославилися Ян-Вари Перрот/Жан-Марі Перро (1877-1943), Ерван Ар
Моаль, Жоб ар Байон (1876-1935), Івон Крог.
У Корнуайской області працювала ціла плеяда
письменників: Еміль Ерно (1852-1949), Роперз Ер Масон/Робер Ле Массон, Лой Ено.
Тут сільська література розвивалася найбільш інтенсивно: відбувалося
створення нової літературної норми бретонського мови на основі кемперского говірки
корнуайского діалекту.
У Трегьерской області, під впливом Уельсу, де
часто бували місцеві селяни, в 1901 році з'явилася ціла школа бардів --
«Горседд» (або Горсез). Два найбільш яскравих і визначних представника цієї школи --
драматург Тангі Мальманш (1875-1953) і Талдір Жафренну (1867-1939), автор
«Народного» гімну Бретані «Bro gozh ma zadoтние селяни, в 1901 році з'явилася ціла школа
бардів - «Горседд» (або Горсез). Два haddaw », 1897 рік).
Тепер, я думаю, можна більш детально зупинитися
на трьох найбільш яскравих представників «сільських письменників» в Бретані кінця XIX - початку XX століття.
Лоейз Еррье (1884-1957) був на початку XX століття, мабуть, найбільш
бретоноязичним відомим письменником. Записуючи вірші на своїй рідній ваннском
діалекті, він винайшов якісно нову систему орфографічну, сильно
відрізнялася від запропонованої Ле Гонідеком. Він був на початку XX століття, мабуть, найбільш
бретоноязичним відомим письменником. Записуючи вірші на своїй рідній ваннском
діалекті. У 1906 році виходить у світ його п'єса «Kerhet de Baris» (виїхав у Париж), в 1913 році - «Guerzenneu ha Sonenneu Bro-Guened» (Балади та пісні
Ванської області), «Imram Mael Duin. Sonenneu Bretoned.
Supplement aux dictionnaires du dialecte de Vannes »(Плавання Мерліна. Бретонська пісні. Додаток до словників ваннского
діалекту).
За життя Ян-Бер Каллох прославився своїми
виступами на змаганнях поетів, що проводяться щорічно на святі святої
Анни в Оре. Журнал «Діунамп», в якому він публікувався з 17 років, «послужив для
нього цієї літературної колискою »(за висловом Лоейза Еррье) - з перших
ж номерів починається його активне і плідне співробітництво з видавцями:
з'являються поеми, статті, п'єси, записи легенд. Чи не наслідуючи, як інші, під
всім того ж Еррье, Каллох по-своєму використовував мову в своїх поемах, повних
ліризму і привертають увагу читачів з усього світу. Його роботи - взірець
періоду підйому бретоноязичной літератури. Вони пронизані натхненням,
щирістю і ліричною пристрастю, вираженої в гармонійному і виразно
складі. Ян-Бер Каллох вважається одним з найбільших майстрів бретонський поезії,
які заслужили безсмертя.
Каллох прожив всього 29 років, і багато його
твори залишилися незавершеними після його трагічної загибелі в битві на
Марні. Єдина видана робота Каллоха - «Ar en deulin»/»War an daoulin» (На колінах) - з'явилася в «Dihunamb!» У 1921 році,
тільки через 4 роки після смерті поета.
Третій і, мабуть, самий значний
представник «сільських письменників» - Ян-Вари Перрот (1877-1943). Народившись в
Плуарзеле в 1877 році в сім'ї селянина, Ян-Вари у вісім місяців втрачає
мати, і до 11 років його вихованням займається його двоюрідна бабуся. У 11 років
Перрот починає навчання в школі в Гвенгампе, після закінчення якої, вирішивши стати
священиком, отримує духовну освіту в Понтіві і Кемпер. У 1903 році, в
віці 26 років, Ян-Вари Перрот одержує сан кюре в містечку Сант-Нуга
(Вересень-Вуге) недалеко від Ландівізье, де в 1911 році він засновує друкарню і
друкує праці релігійно-просвітницького характеру: нове видання «Buhez ar Sent» (Житія святих),
перероблене ним самим, «Istor Breizh: Kontadenno кюре в містечку» (поетична історія Бретані).
Створивши театральну трупу, він пише і ставить на
сцені п'єси історичного та релігійно-повчального характеру. У 1905 році
Ян-Вари Перрот створює католицько-просвітницьку організацію "Bleun Brug" (Квіти
вересу), спочатку об'єднувала священиків кантонів Сант-Нуга,
Сант-Тегонек, Мікель ан Ноблец і Скріньяк на кордоні Леонська і Корнуайской
областей.
На початку XX століття в Бретонська література з'являється
якісно нове явище - міська література. Її поява була пов'язана з
появою бретонців, які вивчали цю мову другою після французької, але не
сприймали його як іноземну мову. Справа в тому, що вже з 1903 року, коли
була відкрита кафедра кельтських мов в Реннській університеті, стало можливим
вивчати бретонський мову у вищих навчальних закладах. Студенти,
скористалися такою можливістю, відкрили для себе необхідність створення нової
Бретонська література, і в 1911 році під керівництвом Фран?? уа Валле створили «Emglev ar Skrivanerien» (Союз
бретонських письменників).
Як і економічний розвиток, культурний розвиток
Бретані проходило надзвичайно швидко до того моменту, поки не було насильно
перервано I
світовою війною.
У серпні 1914 року, відразу ж після вступу
Франції в I
першу світову війну, почався масовий призов бретонців на військову службу. Вийшло
так, що мобілізованим, значна частина яких не розуміла французької,
не пояснили, чому їх садять у вагони і відправляють на лінію фронту. Зброя і
уніформа видавалися «новоспеченим» солдатам безпосередньо перед боєм, серед
бретонців не велося ніякої попередньої військової підготовки. У результаті з
близько 1400000 чоловік, відправлених на фронт у 1914-1918 роках, як мінімум
120000 було вбито (у тому числі і Жан-П'єр Каллох), 300000 - поранені або взяті в
полон.
Всього в ході I світової війни у Франції було мобілізовано 11,5
млн. чоловік, з яких близько 1360000 були вбиті або поранені; загальні втрати
Франції (включаючи полонених і зниклих безвісти) склали 8,4 млн. осіб, або
73% від загального числа мобілізованих. Сюди входять також представники корінних
народів з французьких колоній Африки і Південно-Східної Азії (Індокитай): 1,5
млн. чоловік (700000 вбиті або поранені) і 350000 чоловік (135000 вбиті або
поранені) відповідно. Виходить, що, за вирахуванням бретонців і жителів
колоній, Франція втратила на полі бою 90000 солдатів ...
Деякі бретонці, як, наприклад, полковник Анрі
де Пенанстер, були навіть удостоєні ордена Почесного Легіону за виявлену
відвагу.
Через вкрай нерозумного проведення мобілізації, в
Бретані вже до жовтня 1914 різко погіршилась економічна ситуація.
Відсутні чоловіки (а мобілізації піддалося все чоловіче населення в
віці від 16 років - всі, хто був визнаний здатним носити зброю) не могли
бути замінені жінками в усіх галузях промислового і сільськогосподарського
виробництва. Особливо плачевна ситуація склалася в риболовецькому секторі, адже
рибна ловля традиційно вважалася виключно чоловічим заняттям. У результаті
загальний вилов риби в Атлантиці вже за перші 3 місяці війни скоротився приблизно в
5 разів.
Що ж до промислового і
сільськогосподарського виробництва, то тут стан справ був незрівнянно
краще. Використання жіночої праці (який завжди оплачувалася значно
нижче праці чоловіків) допомогло власникам фабрик і заводів у Нанті, Ренні, фужери,
Сен-Назер і Бресті уникнути банкрутства, а в деяких випадках - навіть збільшити
обсяги виробництва. У сільському господарстві швидкими темпами йшла технологічна
модернізація; поглиблювалася регіональна спеціалізація. Такий швидкий прогрес у
умовах воєнного часу пояснювався тим, що жінки, що залишилися на фермах,
часто не могли впоратися з господарством самостійно, і були змушені
запрошувати керуючих з числа французів.
Залучення жінок в активну економічну
діяльність завдало непоправної шкоди бретонського мови: французька мова
тепер став поширюватися серед моноглотов, яких серед бретонок
традиційно було більше, ніж серед бретонців. Саме починаючи з цього часу в
бретонських сім'ях матері вже не так ревно стежили за тим, щоб діти не
говорили по-французьки, скоріше навіть навпаки - з'явилося кілька родин, в яких
батьки, не володіли французькою мовою з народження, намагалися виправити цей
«Недолік» у своїх дітей насильницьким шляхом.
У сфері послуг був помітний занепад, причиною
якого послужило те, що більша частина готелів було переобладнано під
військові госпіталі (які все одно не змогли вмістити всіх поранених).
Решта пустували до 1917 року, коли американські солдати, висаджують у
Бресті, стали зупинятися там перед відправкою на фронт.
Економічне становище Бретані, що почало
стабілізуватися в 1916-1917 роках, незабаром різко погіршився. Причиною цьому
стало повернення з війни більше мільйона бретонців. Отримавши важкі
величезні фізичні і психологічні травми, багато хто з них не були готові ще
до одного потрясінню: в Бретані їх вже не чекали. Більше півмільйона чоловік
відразу ж поповнили армію безробітних, виявивши, що їх робочі місця зайняті
французами. Таке становище не могло не породити націоналістичних настроїв,
якщо взяти до уваги ще й той факт, що кілька тисяч бретонців
билися на стороні ІРА під час війни між Ірландією та Великобританією
(1919-1922), натхненні ідеєю «єдності кельтських націй», про яку в той
час багато говорили як в Бретані, так і в Ірландії, Уельсі, Корнуоллі,
Шотландії.
Якраз саме з цього часу - з 1918 року - і
можна говорити про появу бретонського націоналізму в сучасному розумінні цього
слова. Зрозуміло, націоналістичні настрої існували в Бретані і
задовго до цього моменту - в тій чи іншій мірі вони були присутні завжди, інакше
б бретонці не могли усвідомлювати себе окремим народом, єдиною нацією. Але
саме з цього моменту, значною мірою під впливом революційних і
народно-визвольних рухів в повоєнній Європі, бретонський націоналізм
набуває справжній розмах. Характерно те, що таємні аристократичні
товариства (а також асоціації регіоналісти, такі як «Емзао» чи Союз
бретонських регіоналісти), які раніше займалися друідізмом, спіритизмом і
окультизмом, одними з перших почали займатися і тероризмом.
Дві подібних організації - Бретонська Національна
партія шевальє Ле Мерсьє д * Ерма (створена в 1911 році) та «Друзі Мерліна»
(створена в 1919 голу).
Найбільшою ж значною партією націоналістів можна
назвати «Брейз Атао» (Бретань назавжди), створену в 1918 році
бретонцями-ветеранами I світової війни Морваном Маршалом (1900-1963), Оліером Мордрелем і Франсуа
Дебове в Парижі. Морван Маршал був наймолодшим з усіх трьох: закінчивши
архітектурне училищі, він встиг провоював всього три місяці. Після створення
«Брейз Атао» він займається вивченням середньовічної геральдики і «магічних
символів »друїдів. В результаті численних (і досить безуспішних) спроб
об'єднати націоналістичні рухи Бретані він приходить до висновку про
необхідність створення єдиної національної символіки. У результаті Гімном
Бретані був проголошений «Bro Gozh Ma Zadou» Талдіра Жафренну, а Прапором Бретані - «Gwenn ha Du», створений самим
Маршалом в 1925 році за образом і подобою Прапора США.
У 1924 році шляху Маршала і «Брейз Атао» розходяться:
Оліер Мордрель (навчався разом з Морваном в архітектурному училище), головний
редактор журналу, що видається партією, переходить на бік переконаних
націоналістів і критикує Маршала за його пацифізм і федералізм, закликаючи
бретонців до збройного опору офіційній владі. У 1927 році він
засновує Бретонська автономістські партію, через 4 роки поглинув партію Ле
Мерсьє д * Ерма.
Маршал ж разом з Дебове засновує Лігу
федералістів Бретані, з Байєром дю Керн і Раффіг Тюллу - газету «Nemeton» (Крім мене), де
з нечисленними соратниками продовжує відстоювати свої ідеї. Він відходить від
політичної діяльності і влаштовується службовцем до паризької газову компанію
після того, як відчув небезпеку: в 1932 році гине Байєр дю Керн у
час вибуху поїзда в Енгранже, влаштованого терористичною організацією
(таємним товариством) «Гвен а Дю», очолюваної Мордрелем.
Зрозуміло, суспільно-політичне життя Бретані
того часу була пов'язана не тільки з націоналізмом. Наприклад, були все ще
дуже сильні позиції соціалістів, хоча, перебуваючи на піку своєї активності в
1894-1902, під час діяльності закликав «до самих рішучих дій,
краще за все - до загального страйку »бретонського адвоката на ім'я Арістід
Бріан, в цілому після 1914 року вони знаходили все менше підтримки у населення.
Багато організацій, що підтримували їх до війни, як, наприклад, той же «Блен
Брюге », члени якого навіть називали себе« ліберал-соціалістами », в 1920-і роки
стали піддавати їх різкій критиці, особливо після небажання соціалістів
співпрацювати з урядами Сарьяна і Пуанкаре.
У той же час різко зросло вплив
культурно-просвітницьких організацій, таких, як «Емзао» (силами якого в
день святої Анни 26 липня 1932 в Оре було відкрито пам'ятник бретонцям, які загинули на I світовій війні), «Адзаї»
(католицька організація, керована абатом Мадек), "Ар Фалз"
(створений випущеним на волю колишнім вчителем Яном Сойєр (Yann Sohier), щоб змінити
ставлення до бретонського мови в державних школах), «Блен Брюге» Яна-Вари
Перрота і «Гваларн» Ропарза Емона. Про двох останніх організаціях варто
розповісти окремо.
Організація "Bleun Brug" (Квіти вересу), створена Перротом ще в
1905 році, спочатку об'єднувала священиків кантонів Сант-Нуга, Сант-Тегонек,
Мікель ан Ноблец і Скріньяк на кордоні Леонська і Корнуайской областей. Мета її
полягала в «захисті католицької віри, бретонського мови і традицій».
Діяльність спочатку зводилася до організації конкурсів народної пісні
(співаків та хорів). Після I світової війни до цього додалися історичні паради і баталії (щось
схоже на діяльність нинішніх клубів історичної реконструкції), змагання
в декламації і красномовство (аналогічні конкурсам бардів Горсеза), вечори
танців (пізніше переросли в сучасні фест-нози).
Щорічно на початку червня (точніше, через півтора
місяці після католицького Великодня) проводився Конгрес «Квітів вересу», на
який збиралися бретонці з усього світу, і в організації якого з часом
почали брати участь місцеві органи влади. З 1929 року «Блен Брюге»
спільно з «Ar Seiz Breur» (Сім Братів - організація, яка сприяє
розвитку народного мистецтва) також проводив виставки бретонського народного
мистецтва в Дуарненез
У той же час з 1918 по 1927 рік «Блен Брюге» були
тісно пов'язані з «Брейз Атао» і «Ар Фалз», пізніше - з «Емзао». Це було пов'язано,
перш за все, з політичними поглядами самого Яна-Вари Перрота, який вважав,
що ухвалене соціалістами на чолі з Бріаном законодавство про відокремлення
церкви від держави було направлено, перш за все, проти бретонців.
Тут необхідно відзначити певну
обмеженість поглядів самого Яна-Вари Перрота, який вважав, що бретонські
самосвідомість тісно і нерозривно пов'язане з католицькою церквою і не
який сприймав позитивного впливу інших факторів. Вся його політична
позиція звучала так: «Ar Brezhoneg hag ar Feiz a zo breur ha c'hoar e Breizh» (Бретонська мова і Віра - брат і сестра в
Бретані). У зв'язку з цим серйозні розбіжності виникали у нього не тільки з Бріаном
(який, будучи бретонців, не тільки не підтримував автономістів - він різко
виступав взагалі проти всього, що, на його думку, могло перешкодити створенню
об'єднаної Європи), але і з «Брейз Атао» (члени якого шукали підтримки не
тільки у представників церкви), не прагнув відстоювати позицію Перрота, на
що той обурено відповів: «Da be vad difenn Breizh hep difenn ar feiz?» (Куди веде захист Бретані без захисту віри?).
Для Яна-Вари Перрота, таким чином, захист віри була набагато важливіше захисту мови.
Перрот знайшов підтримку серед народу, коли в 1927
році Дюпарк, єпископ Фіністер, заборонив священикам займатися політичною
діяльністю. У результаті навіть єпископ не зміг впоратися з перекірливим «person broadelour»
(священиком-націоналістом). Правда, в 1930 році, коли Перрот був поставлений на
чолі комуни Скріньяк (пробувши кюре 27 років і пропрацювавши 10 років в Сант-Нуге, 1,5
року в Сант-Тегоннеке, ще 10 років в Плугерневе), він позбувся підтримки населення
і життя, що залишилося майже повністю присвятив політичній діяльності.
Ставши одним із засновників і керівників «Емзао»,
відродженої у 1932 році в Оре, Перрот поставив на чолі «Блен Брюге» Рамона
Делапора, члена Французької партії християнських соціалістів. Ставши пресвітером в
1939 році, Ян-Вари Перрот припиняє випускати «Фейз а Брейз» і засновує
ультраправу партію «Безен Перрот», одним із членів якої був відомий
діяч бретонського самосвідомості Алан Хесаф (1921-1999).
Літературне об'єднання «Gwalarn» (Північний захід) було створено в 1925 році Ропарзом
Емона (1900-1978). Маніфест «Гваларна», опублікований у Бресті, чітко
позначив націоналістичну політику цієї школи. Сам Ропарз Емон наприкінці
-решт домігся незаперечного авторитету, став найвидатнішим бретоноязичним
письменником XX
століття з безліччю учнів і послідовників. Вважаючи, що «Бретонська мова не
має літератури, гідною називатися такої », Емон, користуючись пурістіческімі
нормами Валле, сам став творити літературу, яка підходить для освіченої
еліти, яка ще перебувала в зародковому стані. У результаті тільки
мистецьку спадщину Емона (а в нього також були численні і надзвичайно
об'ємні академічні праці) налічує понад 400 творів - серед них
романи, повісті, оповідання, п'єси, вірші, поеми, листи, статті (у тому числі
політичного характеру) і т.д.
Багатогранність його літературного таланту, його
уміння володіти словом можна зрозуміти хоча б з того факту, що його послідовники
розділилися на чотири групи, кожна з яких вважала своїм засновником саме
Емона.
Перша група, представлена Абеозеном (Франсуа
Елье) і Модезом Гландуром, намагалася не відходити від принципів Емона і вважала,
його незаперечним зразком бретонського письменника. Друга група, представлена
Оліером і Абанной, стала розвивати пурістіческую лінію творчості Емона,
позбавляючи Бретонська мова від «непотрібних» позик. Третя група, сама
відома, представлена такими авторами, як Жакез Рью (1899-1937), Юен
Дрезена, Кенан Конгар, Ян-Бер Пірью, Гвіллін-Бер Керверзью (1908-1951), Пер
Денез (нар. 1920), наблизила літературну норму до розмовної вимови.
Нарешті, четверта група, представлена Йоном ар Гоу (автор роману «E skeud Tour Bras Sant Jermen/У тіні великий
вежі Сен-Жермена »), Стефаном і Сійте (авторами найповнішого для того часу
бретонський-французького і французько-бретонського словника), протестувала проти
сприйняття бретонського як мови освіченої еліти, мови «для своїх», і
відроджують традиції «сільських письменників», «тих, хто увібрав бретонський мову з
молоком матері, а не вивчив його в Реннській університеті ».
Серед соратників Емона варто назвати Франсез
Аберве (Франсуа Валле, 1860-1949), Мевена Мордьерна (Рене Леру, 1878-1949) і
Франсуа Ле Ле (1896-1954). Всі троє були прихильниками пурістіческого напрямки
у розвитку бретонського мови. Аберве і Мордьерн використовували можливість
словотворення в бретонський для складання величезної кількості неологізмів,
займали значне місце в бретонський-французькому словнику 1931 року.
Одночасно мова позбавлявся стрункого синтаксису та складної системи часів
дієслова, в нього вводилася французька артикуляція. У результаті вийшло те,
що вже в 1930 роки охрестили «brezoneg chimik» (хімічний, тобто синтетичний бретонський)
ті, хто вважав, що літературна мова занадто далеко відійшов від розмовної.
Тим не менше, на цій мові було створено багату літературну спадщину,
що включає в себе, наприклад, роман бретонського письменника Фанша Ал Ле (Франсуа Ле
Ле) «Bilzig»
(1924).
У той же час продовжувала існувати так
звана «школа Еррье», до якої входили письменники і поети, які використали
ваннскій діалект бретонського мови. Так як в той час (1902-1941 роки) ще не
існувало єдиної орфографічної системи для всіх бретонських діалектів, то
тим, хто писав на ваннском діалекті, так чи інакше все одно доводилося
потрапляти під вплив Еррье. Сам Еррье як літератор був людиною вельми і
дуже плідним: крім випуску «Dihunamb» (всього за період з листопада 1905 року по липень 1914
року і з лютого 1921 по червень 1944 вийшло в світ 395 випусків цього
щомісячного журналу), він з 1914 року встиг написати:
1. Дві збірки віршів, присвячених I світовій війні,
(1914-1918);
2. Дві збірки народних пісень на ваннском
діалекті, «Chansons Populaires du Pays de Vannes. Texte breton-Franзais.
Musique notйe par George Duhamel »(1911-1930) і« Er Bugul Fur (Розумна дитина)
Recueil de melodies Bretonnes »(1931)
3. Чотири наукових праці: «Le Breton Usuel. Manuel du dialecte vannetais ( »(1934),« Tud Brudet Hor Bro-Ni (figures bretonnes) »(Славні люди нашої землі, 1937),« Istor Vreizh »(Історія Бретані,
1940) і «La litterature bretonne des origines au XXe siіcle» (Бретонська література початку XX століття, 1943)
4. Численні збірки віршів, романи і багато
інше.
писали на ваннском діалекті, насправді, було
не так вже й мало: крім вже згаданих брата і сестри Еррье, Блеймора і
Мельяка, можна назвати фольклориста Жака Труді, поета і композитора Жоржа
Дюамеля, «барда» Моріса Лало, Пера Ер Ейнега і Роперза Ер Масон.
?? ак вийшло, що батько Роперза Ер Масон говорив
на ваннском діалекті, а мати - на корнуайском. Вважаючи (насправді, як мені
здається, цілком справедливо) обидва ці діалекту своїми рідними, Ер Масон
писав на обох, в першому випадку, природно, використовуючи орфографію Еррье, а по
другий - Ле Гонідека. Роперз Ер Масон прославився своєю поемою «Chal ha Dichal» (Приплив і відлив),
де в філософському ключі розглядаються проблеми бретонських селян
Зрозуміло, бретонці, які намагались зберегти і
примножити традиції народної творчості, не обмежували себе тільки
літературою. У зв'язку з цим не можна не згадати про організацію «Ar Seiz Breur», діяльність
якої була тісно пов'язана з підтримкою і всіляким сприянням
розвитку народного мистецтва. Але спочатку кілька слів про творців «Семи
братів ».
Ідея руху, який об'єднав би «художників і
ремісників », першою прийшла в голову Жанні Малівель, яка народилася в Лудеаке в
квітні 1895 року. З 14 років вона була ученицею бретонського художника Модеза
Денеза (Моріса Дені), а в 1918 році вступила до паризької Національну школу
витончених мистецтв, одночасно відвідуючи курси кельтських мов в університеті
Сорбонни, де зав'язала знайомство з художником, гравером і скульптором
Рене-Івом Крестоном із Сен-Назер і скульптором Жоржем Робен з Нанта.
Незабаром, у 1919 році, після появи руху «Брейз Атао», який об'єднав
бретонців Великого Парижа, студія Малівель перетворилася на своєрідний «клуб по
інтересам », куди нащадки уродженців півострова приходили поговорити як про
політиці, так і про мистецтво. Зрозуміло, Жанна брала найдіяльнішу
участь в цих розмовах, часом переростають в бурхливі і вельми
тривалі дискусії.
Після завершення навчання вона повертається в Бретань,
де стає викладачем в Реннській школі Витончених Мистецтв. 8 вересня
1923 вона зустрічається з Крестоном і його дружиною Сюзанною на хресній ході в
Фольгоате, неподалік від Лесневена. Наслідком цієї зустрічі і було створення
«Ар Сейз Брера».
Назва це було далеко не випадковим: воно
походить від «Історії семи братів», казки на діалекті галло, яку Жанні в
дитинстві розповідала бабуся. Сім братів також асоціювалися з сімома
бретонський святими (Бріеком (Брійо), Макловіем (Мало), Корінтіном (Корантеном),
Патерно, Полем, Самсоном і Тюгдуалем), сім'ю видами мистецтва (архітектура,
література, музика, живопис, скульптура, декоративно-прикладне та
традиційно-народне) і сім'ю галузями бретонських традиційних ремесел
(плотнічество, ковальська справа, вироблення шкір, різьба по дереву, різьба по каменю,
гончарство і ремесло склодува).
У 1923 році Жорж Робен приєднується до «Ar Seiz Breur». Вчетвером вони були
представлені на паризькій виставці декоративно-прикладного мистецтва в 1925
році. У вересні 1926 року у віці 31 року помирає Жанна Малівель, а в 1927
році до «Семи братам» приєднується художник Ксавьє де Ланглеи. У 1928 році «Ar Seiz Breur», статті про які
до цього публікував паризький журнал «Ехо моди», заснували з
