Історичний геній Ломоносова

Фомін В. В.

Видатний внесок М.В. Ломоносова у розвиток багатьох галузей науки явний, і про нього, як геніального вченого, надовго що випередив свій час, на конкретних прикладах кажуть хіміки, фізики, літератори, лінгвісти та багато інших їх побратими по науковому цеху. Але коли мова заходить про Ломоносова як історика, то в устах більшості істориків звучить інша тональність, тональність негативна, і при цьому в якості головних обвинувальних пунктів йому висувають як його антинорманізму, так і його роль в обговоренні дисертації Г.Ф. Міллера в 1749-1750 роках. Заможність такої оцінки Ломоносова-історика сумнівна вже тому, що вона виходить від норманістів, до того ж надали їй, ухиляючись від розмови по суті, яскраво виражений політичний характер. Погляд свого противника на етнос варягів вони кваліфікують як нібито помилково зрозумілий їм патріотизм, що дозволяє їм виводити його за рамки науки.

При життя Ломоносову нескладно було відкрито відстоювати свою концепцію початкової історії Русі у спорах з німецькими вченими, які працювали в Петербурзької Академії наук. Але його кончина дозволила їм без будь-яких перешкод взяти реванш не стільки для себе, скільки для норманізму, кинувши на Ломоносова тінь як на фахівця в області історії. У 1773 р. Г. Ф. Міллер запевняв, що в ній він не показав "себе вправним і вірним оповідачем" (1). У 1802 р. А.Л. Шльоцер охарактеризував Ломоносова "досконалим невігласом у всьому, що називається історичної науки "(навіть у відношенні інших його наукових занять Шльоцер сказав, що він і "в них залишився посередністю"). Не задовольняючись таким вироком, він навісив на Ломоносова ще й ярлик націонал-патріота, пояснивши причину його виступи проти Міллера тим, "що в той час було озлоблення проти Швеції "(2). І авторитету Шлецера було достатньо, щоб россійская дореволюційна наука, де панував норманізму, в особі самих кращих її представників? Н.М. Карамзіна, М.П. Погодін, С.М. Соловйова, П.С. Білярскій, К.Н. Бестужева-Рюміна, П.П. Пекарського, В.О. Ключевського, П.М. Мілюкова та ін,? його лише очима дивилася на Ломоносова і слідом за ним виводила антінорманістскіе ідеї вченого та його послідовників за межі науки, при цьому абсолютизуючи роботи з російської історії Байєра, Міллера, Шлецера.

За причини панування норманізму в умах дослідників думку про неспроможність Ломоносова як історика було перенесено в радянську історичну науку передвоєнних років, що проводила думка, що відносно Ломоносова до трактування варязького питання німецькими вченими висловився протест російського національного почуття, викликаний часом Е.І. Бірона. У ті ж роки тривав лепіться його образ як нетерпимого націоналіста і ксенофоба. Так, Н.А. Рожков стверджував, що "патріот в дусі того часу, націоналіст Ломоносов" відкинув норманську теорію і негативно ставився до німців, що працювали над російською історією. Г.П. Шторм масово розтиражував в серії "ЖЗЛ" думку, як був "глибоко неправий" Ломоносов, "обрушившись" на Міллера -- "неупередженого історика" і "батька" російської наукової історіографії, що стояв "незрівнянно вище Ломоносова, як історика" - "З пофарбованої в суто-націоналістичний тон критикою". Н.Л. Рубінштейн вселяв, що Ломоносов лише "в ім'я національної гордості" повстав проти монополізації іноземцями історичної науки і норманською теорії, що він, не будучи "істориком-фахівцем", безпідставно критикував Міллера. Роботи ж Міллера Рубінштейн характеризував як "зовсім новий етап у розвитку російської історичної науки" та гранично високо оцінював "строгість наукової критики, точність наукового докази "Байєра і Шлецера (3). Сьогодні в науці в оцінці Ломоносова як історика також торжествує самий крайній скептицизм: Л.П. Белковец, А.Б. Каменський, Д.М. Шанська, А.С. Мильніков, Е.П. Карпеев, І.М. Данилевський та ін наполегливо підкреслюють, що Ломоносов в суперечці з Міллером, що знав джерела кращий за свого опонента і прагнув довести істину, був пристрастей, створив абсолютно непотрібний ажіотаж навколо варязької проблеми і, будучи виразником "амбітно-національної" політики, замінював наукову аргументацію "доводами гіпертрофованого патріотизму".

Щоб зрозуміти, чи відповідає істині вирок Ломоносову як історику, винесений зацікавленою стороною - норманістів, слід звернутися до першоджерел: до дисертації (мови) Міллера "Про походження імені і народу російського "і зауваженням на неї Ломоносова. Над своїм твором Міллер працював з весни 1749 р., готуючись прочитати його на першому в історії Академії наук "асамблеї публічною", призначеній на 6 вересня (на Наступного дня після тезоіменитства імператриці), а потім перенесеної на 26 Листопад (на другий день святкувань річниці її сходження на престол). Одночасно з Міллером отримав припис виступити на урочистих зборах з похвальною словом Єлизавети Петрівни Ломоносов. Як підкреслювалося в визначенні Канцелярії Академії, обидва твори "вимагають великого осмотрітельства, тому що нову справу ", у зв'язку з чим були попередньо "апробована" президентом Академії наук К.Г. Розумовським і його правою рукою Г.М. Тепловим, що перебували тоді в Москві. Похвальне слово Ломоносова на початку серпня 1749 було ними схвалено і дозволено до друку. Але у них викликала сумнів мова Міллера, у зв'язку з чим Теплов, повертаючи її перша частина, радив "деякі рядки випустити".

Це сумнів зростала в міру знайомства з нею, і за рішенням президента вона була передана на експертизу колегам Міллера. 21 серпня радник Канцелярії Академії наук І.Д. Шумахер поставив Теплова до відома про думку професорів, що якщо надрукувати її в тому вигляді, як є, то "це було б погорди! для Академії ". Через два дні на з'єднаному Академічному і Історичному зборах мова була "похапцем" розглянута і дозволена до друку з урахуванням зауважень, що надійшли від присутніх. Але, як повідомляв Шумахер Теплова, "Міллер не хоче поступитися, а інші професори не хочуть прийняти ні його думки, ні його способу викладу ". Перенесення урочистого засідання Шумахер використовував для організації перегляду дисертації Міллера "по окремо ", і вона була послана І. Е. Фішера, Ф. Г. Штрубе де Пирмонт, С.П. Крашенинникова, В.К. Тредіаковський, М.В. Ломоносову, Н.І. Попову з тим, щоб "оглянути, не знайдеться ль у оной чого для Росії поганого ". Названі особи і цього разу винесли їй той же вердикт, який вони висловили ще при першому знайомстві з нею, але тільки використавши тепер формулювання Канцелярії Академії: вони розцінили мова саме як "негожим Росії ". Після того, як Міллер звинуватив опонентів в упередженості відношенні до своєї роботи, у стінах Академії розгорілася гостра дискусія (жовтень 1749 - березень 1750). У підсумку дисертація була забракована, а надрукований тираж був знищений.

В розмові про полеміку Ломоносова і Міллера симпатії більшості фахівців знаходяться на боці останнього. Тому сприяють декілька обставин. Перша з них полягає в тому, що Ломоносов нібито не міг терпіти іноземців, тому-то він так і третирував Міллера. Початок цьому думку так само поклав Шльоцер, запевняючи, що "російська Ломоносов був страшенний ненависник, навіть переслідувач всіх неросійських ". Ні Шльоцер, ні ті, хто за ним повторює це абсурдне звинувачення, старанно не помічають дружби Ломоносова з працювали в Росії іноземними вченими. Після смерті Г.В. Ріхман, з яким, за визнанням Ломоносова, його пов'язували "згода і дружба", він бере живу участь в долі його сім'ї, що залишилася зовсім без засобів існування. Ломоносов говорить про "добре серце і схильності до російським студентам "І. Г. Гмелін, який читав" їм в Сибіру лекції, криючись від Міллера, який в тому йому забороняв ". Щодо Й. А. Брауна він відзначав його "старання про научения російських студентів і до того ж чесна совість особливо похвали і заплати гідні ". Був дуже близький з Я.Я . Штелін, якого єдиного з своїх знайомих називав у листах одним і який останні дні пробув з помираючим Ломоносовим. Ломоносов, якого малюють непримиренним борцем за "чистоту" рядів російської науки, рекомендувала для роботи в Академії І.К. Шпангенберга і К. Дахріца. Відносно свого вчителя німця Х. Вольфа Ломоносов виявив єдиний такт. Бачачи, що його фізичні погляди увійшли до діаметральну протиріччя з поглядами Вольфа, Ломоносов протягом декількох років не вирішувалося опублікувати результати своїх спостережень, боячись "затьмарити старість чоловікові, благодіяння якого за відношенню до мене я не можу забути ".

Ломоносов, якому приписують особливу нелюбов до Міллеру, повністю його підтримав у конфлікті з П.М. Крекшино, коли той, отримавши негативний відгук Міллера на свій твір з генеалогії, де виводив Романових від Рюриковичів, звинуватив його в "державному злочині". Ломоносов, рішуче встав у цьому вельми непростій справі, пов'язаній з найвищою прізвищем, на захист правоти німця Міллера і виступивши проти фальсифікації російської Крекшіне. Борючись за торжество правди і справедливості в науці, Ломоносов не був, звичайно, "ксенофобію, життєве завдання якого полягала в боротьбі з чужинцями ". Це слова виголосив нещодавно Е.П. Карпеев, правда, все звівши лише до "ідейним позиціях "тих, хто прагнув використовувати його ім'я у своїх цілях (4). Але подібне уявлення про російський генії створили саме норманістів. Відносини між Ломоносовим і Міллером і Шлецера були дуже непростими, і на них не можна дивитися лише з позицій останніх. Так, вони постаралися після смерті російського вченого в самому негативному світлі виставити його перед зарубіжними істориками. У Німеччині були надруковані недоброзичливі рецензії на праці Ломоносова, в яких, констатується в науці, "цілком виразно простежується вплив, а може, й авторство, А.Л. Шлецера і, ймовірно, Г.Ф. Міллера ". Шльоцер у своїх мемуарах нав'язував освіченій Європі більш ніж відштовхуючий образ Ломоносова, кажучи, що він опирався виданню Повісті временних літ (ПВЛ) і праці В.Н. Татіщева, тому що хотів надрукувати свій "Короткий Російський літописець", що він був повний "варварської гордості ", марнославства, що він наклепник, кляузник, грубий невіглас, гіркий п'яниця, "дикун", який прагнув не тільки видалити Шлецера з Академії, але і бажав його "погибелі, в серйозному значенні".

Друге з обставин, що визначають розташування дослідників до Міллеру, це їх переконаність лише в патріотичній підгрунтя виступу російського Ломоносова проти ідей норманізму, тільки в силу політичних причин добився заборони дисертацію німця, який відстоював істину. Але невтішні відгуки на неї дали (заперечуючи на кожну її сторінку!) неросійські вчені - професор історії І.Е. Фішер і Ф.Г. Штрубе де Пирмонт, яких, на відміну від Ломоносова, складно записати в патріоти. Вже один цей факт багато говорить про наукової значимості рецензованої ними праці, що підтверджують думки найбільших норманістів, німців за походженням. Так, А.Л. Шльоцер побачив у багатьох положеннях дисертації Міллера "дурості" і "дурні вигадки", а А.А. Кунік в цілому охарактеризував її "препустою". Тим самим вони, не бажаючи того, визнали принципову правоту Ломоносова в її оцінкою і мілини домисли про відсутність в його критиці будь-яких серйозних підстав, крім, як тільки патріотичних. Варто додати, що І.Д. Шумахер, який ініціював обговорення промови Міллера, назвав її "нісенітницею".

Розглядаючи причини протистояння Ломоносова і Міллера лише як протистояння російської та німця, дослідники-норманістів, надмірно перебільшуючи роль "патріотичного фактора" і спрощено зводячи принципову позицію Ломоносова лише тільки до нього, тим самим грубо спотворюють її, від чого з поля їх зору випадають справжні причини розгорілася полеміки між ними. А цих причин дві і вони названі Ломоносовим. По-перше, своє неприйняття дисертації Міллера він пояснював у ході самої дискусії тим, що вона, служачи "тільки до славі скандінавцев або шведів ... поясненню нашої історії майже нічого не служить ", тобто фактично не має ніякого відношення до російської історії. По-друге, в 1764 р. Ломоносов додав, що Міллер при творі дисертації "обрав матерію, досить для нього важку, - про імені і на початку російського народу ". Але як міг судити про недоліки мови" історіографа " Міллера і що міг знати про цю "вченого матерії" "професор хімії "Ломоносов?

Третє з обставин, які змушують вчених займати сторону Міллера, це якраз те, що Ломоносов, за їхніми поняттями, "не був професійним істориком", тоді як Міллер "був професійним істориком" і займав посаду офіційного історіографа. Біля витоків такої думки знову ж таки стояв Шльоцер, говорив, що між усіма російськими, "писати до цих пір російську історію, немає ні одного вченого історика "." ... Що від хіміка по професії, - іронізував він на адресу Ломоносова, - вже a priori можна було б очікувати такої ж вітчизняної історії, як від професора історії ". Але, по-перше, Ломоносов не був і професійним філологом, але створив "Російську граматику", на якій виховувалося "кілька поколінь вчених граматисти, і аж до 30-х років XIX ст. вивчення граматичного ладу російської мови йшло по шляху, наміченому Ломоносовим ". По-друге, не те, що в" професора історії ", але навіть в історики не готувалися самі німецькі вчені, але вони стали такими, як і Ломоносов, в ході самостійної і багаторічної роботи. Байєр, ще в школі почавши вивчати мови та історію Церкви, продовжив свою освіту в Кенігсберзькому університеті, де захистив дисертацію з хресним словами Ісуса Христа, після чого займався в основному Сходом та Китаєм. Міллер, так і не завершивши університетської освіти, цікавився етнографією і економікою. Шльоцер, провчившись близько трьох років на богословському факультеті Віттенберзький університету, захистив там дисертацію "Про життя Бога". Потім рік слухав лекції з філологічних та природничих наук в Геттінгенському університеті, де захопився філологічної критикою біблійних текстів, говорячи згодом, що "я виріс на філології". Деякий час по тому в тому ж університеті він вивчав медицину (і захистивши дисертацію по ній), природничі науки, метафізику, математику, політику, статистику, юриспруденцію. В університеті Байєр, Міллер, Шльоцер, отримуючи типове для того часу ерудітское освіту, могли ознайомитися з історією, але тільки з давньої, та й то лише, за словами Шлецера, "у своїх головних подіях". Інші періоди в історії людства не цікавили тогочасних вчених мужів. До російської ж історії вони почали долучатися тільки по приїзді в Петербург і тільки в тій мірі, в якій вони опановували російською мовою.

Ломоносов, виростити на Русском Півночі, які акумулювали народну пам'ять, вже з дитинства вбирав історію Батьківщини. Слухаючи в Слов'яно-греко-латинської академії курси історії, а також поетики та риторики, зміцнює його інтерес до історії взагалі, він, опанувавши досконало латиною (її він знав, свідчить історик І.Е. Фішер, "незрівнянно краще Міллера") і читаючи по-грецьки, самостійно вивчає вітчизняні та закордонні джерела, потім примножуючи знання російської та європейської історії та удосконалюючи навички в роботі з письмовими пам'ятками в Києві. Понад те Ломоносов одержав прекрасну європейську освіту в Марбурзькому університеті під керівництвом знаменитого Х. Вольфа. І університет він закінчив просто блискуче. Вольф, характеризуючи свого вихованця, зазначав у липні 1739: "Молода людина з прекрасними здібностями, Михайло Ломоносов з часу свого прибуття в Марбург старанно відвідував мої лекції математики та філософії, а переважно фізики і з особливою любов'ю намагався здобувати грунтовні пізнання. Анітрохи не сумніваюся, що якщо він з таким же старанністю буде продовжувати свої заняття, то він з часом, за повернення на батьківщину, може принести користь державі, чого від душі і бажаю ".

Успішно опановуючи у Німеччині за програмою математикою, механікою, хімією, фізикою, мінералогії, металургією, філософією, Ломоносов з власної волі займався ще риторикою, вивченням західноєвропейської літератури, віршованими перекладами, писав вірші, створив працю з теорії російського віршування, опанував німецькою та французькою мовами. Не залишив він за кордоном і своєї тяги до історії Росії. Так, в 1740 р. їм була придбана "Історія про великого князівстві Московському "шведа П. Петрея, що вийшла в другому десятилітті XVII в. шведською та німецькою мовами. Продовжував накопичувати свій історичний потенціал щодо повернення додому. Про його високий авторитет як історика перед початком дискусії говорить той факт, що свою "Історію Російську" до нього на рецензування направив В.Н. Татіщев. Добре оцінили цю працю, Ломоносов особливо відзначив "Пред'ізвесченіе", яким він відкривався. У листі автору від 27 січня 1749 Ломоносов підкреслював, що "воно вельми неабияк і зовсім достатньо і поправки ніякого не вимагає ". Настільки висока характеристика введення, в якому Татищев обгрунтовує принципи розуміння історії, завдання її вивчення, відбору та критики джерел, у свою чергу повно характеризує Ломоносова як історика.

Сам ж інтерес Ломоносова до варязької проблеми прокинувся задовго до 1749 року. У Напередодні від'їзду до Росії він з Марбурга звернувся у квітні 1741 з проханням до Д.І. Виноградову (товариша по навчанню в Німеччини, що перебував під Фрейберге) вислати три книги з числа тих, що залишив, залишивши це місто, а саме риторику француза Коссе, твір німецького поета Гюнтера і назване вже твір Петрея, а також "гроші за може бути продані книги". Чому Ломоносов, гостро потребують коштів, не хотів розлучитися саме з цими книжками? Відносно Коссе і Гюнтера все гранично ясно. Саме в рамках тематики цих праць тоді йшла інтенсивна робота Ломоносова, що вилилася в 40-х рр.. в новаційний дослідження з риторики та поезії. Увага до Петрею могло бути викликано лише тим, що в нього Ломоносов вперше зустрів пояснення (що поклало початок норманізму), "що варяги вийшли з Швеції". У користь цілеспрямованого інтересу вченого до варягів до 1749 говорить і той факт, що до цього часу він дуже добре знав знамениту статтю Г.З. Байєра "De Varagis" ( "Про варягів"), часто згадуючи її у дискусії з Міллером.

В Бібліотеці Академії наук є рукописи, що надійшли в її фонди до 1749 р, і зберігають позначки Ломоносова. Так, у Патріаршому списку Никонівському літопису їм особливо підкреслені ті місця, де викладається Сказання про покликання варягів, а в Хронографі редакції 1512 і Псковської літопису виділена інша, ніж у ПВЛ, версія цього пам'ятника. І в інших літописах Г.М. Моїсеєва знайшла сліди роботи вченого над тими текстами, де мова йде про варягів (наприклад, що Ягайло "с'вокупі Литви багато і варяг і жемоті і поиде на допомогу Мамаю", причому Ломоносов внизу зробив виноску: "варяги і Жмудь разом"). Дослідниця вважає, що інтерес Ломоносова до варязької темі позначився в полеміці з Міллером. Але цей висновок ставить під сумнів матеріал, який Моїсеєва відкрила в Києві, і з яким працював Ломоносов, будучи кілька місяців у цьому місті в 1734 році. Так, в рукописі Києво-Печерського Патерика їм виділена та частина, де йдеться про варязьке печері, в якій "варязький поклажай є, понеже с'суді латіньстіі суть. І цього ради Варяжскаа печера зветься й донині ", а на полях Ломоносовим приписано:" Latini wasi [s] " ( "латинські судини").

Багаторічна і цілеспрямована робота з історичними джерелами та історичної літературою перетворила Ломоносова до 1749 в високопрофесійного історика. Про рівень кваліфікації Ломоносова в цій галузі знань свідчить його ставлення до джерел, і цей рівень диктувався як попередніми заняттями історією, так і всім колом наукових інтересів Ломоносова, в якому він показав себе вже видатним вченим, досконало володіють методами наукового пізнання. Це відразу ж дало йому змогу побачити однобічність принципу відбору Міллером джерел, цього прямого шляху до помилок. Питання про джерельної базі опонента Ломоносов, що характеризує його професіоналізм, підняв у самому першому пункті свого першого відгуку на дисертацію, вказавши, що Міллер використав лише іноземні пам'ятники, абсолютно ігноруючи російські і маскуючи свою тенденційність твердженням, "нібито в Росії бідно було звістками про давні пригоди ". Разом з тим зауваживши, що Міллер вибірково користується свідченнями іноземних авторів, довільно оголошуючи їх або достовірними, або недостовірними, при цьому віддаючи перевагу "готичним байки".

Міллер, хоча і пише в дисертації, що у данців і норвежців стародавня історія "наповнена байками і написана більше для своєї похвали", але тут же жорстко ставить мету свого твору: що з їх історії "оголошу, ніж можна показати, що скандинави завжди намагалися особливо про придбання собі слави російськими походами ". Тенденційний підбір Міллером джерел, був видно, до речі, не тільки Ломоносову. На абсолютизацію свідоцтв північних авторів Міллеру вказував і Ф.Г. Штрубе де Пирмонт. І багато в чому справедливі слова Ломоносова, що "опустити історію скандинавів в Росії" треба тому, що вона "складається з безглуздих казок про богатирів і чаклунів, на зразок наших народних оповідань на зразок казки про Бове-королевич ". Рівень доказів Міллера і запрограмованість самої мови повно характеризує його реакція на згадку Ломоносовим Бови-королевича, відомого героя російської чарівної богатирської повісті: "Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь чув розповідь про королевич Бове; на підставі імені підозрюю, що він, мабуть, узгоджується з північними розповідями про Бове, брате Бальтера ... якщо б це було так, то він ще більше ілюстрував б зв'язок між обома народами ". Н. Сазонов, високо шануючи заслуги вченого перед російською історичною наукою, в даному випадку не міг не помітити, що "це вже перевершує будь-яку міру ".

Правоту Ломоносова, що віддавав, у порівнянні з Міллером, пріоритет літописами перед скандинавськими сагами, підтвердили імениті норманістів. Так, Шльоцер, виділяючи ПВЛ з числа середньовічних пам'яток, відзначав, що вона чудова "в порівняно з постійної дурістю "саг, називав останні" бреднями ісландських бабусь ", які необхідно викинути з російської історії, шкодував про те, що Байєр "занадто багато вірив" ім. Карамзін протиставляв саги - "казки, вельми недостовірні" літописів, гідним "поваги", помітивши відносно Міллера, що він у своїй промові "з важливістю повторив казки" Саксона Граматика про Росію. З Міллер часом змінив свій погляд на літописі. І якщо в 1755 р. він, розмірковуючи про ПВЛ, вказував, що подібної літопису інші слов'янські народи не мають, то в 1760-1761 рр.. вже підкреслював, що літописи є "збори російської історії, толь досконале, що ніякий народ подібним скарбом, толь багато років в безперервному продовження включно, і хвалився НЕ може ". Значно стриманіше він став і в оцінці саг, кажучи, що в них знаходиться "багато непотрібного, мерзенного і надзвичайного, а особливо що не можна звідти вибрати ніякого згодного леточісленія ".

Ломоносов укладав, що "іноземні письменники ненадійні" при вивченні історії Росії, тому що мають "грубі похибки". Міллер засвоїв і цю частину уроку з джерелознавства, який йому дав опонент, кажучи в 1755 р., що якщо користуватися тільки іноземними авторами, то "важко в тому винайти саму істину, коли при тому "не працювати з літописами і хронографами. Пізніше він додав, що іноземці не довго були в Росії, більшість з них не знало російської мови, і "то вони чули багато несправедливо, погано зрозуміли, і несправне міркували ". Але краще на цю тему сказав Шльоцер. Характеризуючи роботу професора Г.С. Трейера "Введення в Московську історію" (1720), викладайте її з Івана Грозного і лише на основі записок іноземців, він був дуже небагатослівний: "Сліпі водили сліпці". Разом з тим Ломоносов не абсолютизував свідчення вітчизняних пам'яток, в той же час застерігаючи від відмови від них лише на тій підставі, що "в наших літописах не без вигадок меж правдою, як то у всіх стародавніх народів історія спершу високою, проте правди з байками разом викидати не повинно, стверджуючись тільки на одних здогадах ". Під впливом Ломоносова Міллер кардинально змінив своє ставлення до досліджень зарубіжних істориків, стосувалися варязького питання, ставши ставитися до них критично. Так, під час дискусії він радив Ломоносову почитати шведа О. Далина, вважаючи, що той розвіє всі їхні сумніви в норманстве варягів. Але вже в 1761 р. Міллер сказав про неправоті Далина, "коли чималу частину російської історії вніс до шведську свою історію ", а в 1773 р. прямо назвав всі його просторікування "вигадками". Треба додати, що Шльоцер, говорячи про "смішних дурниці "писали про Росію іноземних вчених, як приклад назвав "Далина роман про Голмгордском царстві". А Карамзін охарактеризував висновки шведського історика "безглуздостями" і "баснословіем".

В розмові про історичних працях Ломоносова зазвичай вказують, як він помилявся, вважаючи, наприклад, пруссів слов'янами. Але такими помилками повна, в силу свого дитячого стану, тодішня історіографія, і їх куди значно більше у німецьких істориків. Так, Байєр виробляв Москву від "Москіт", тобто чоловічого монастиря, "Псков від псів, місто Псів ", на Кавказі виявив народ" дагістанци ", а в "Казахи" "найдавніше козацького народу поселення згадані ", запевняв, що в Сибіру живе народ чудь, а" чудь інше Тобто, як не саме ім'я скіф ", що до Володимира Святославича на Русі не було писемності. В.Н. Татіщев, вказавши на ці помилки Байєра, їх причину бачив в тому, що "йому руського мови, слідчо руської історії, бракувало ", тому що він не читав літописи," а що йому перекладали, то неповно і несправедливо ", тому," хоча в старожитності іноземних вельми був зведений, але в російських багато помилявся ". Шльоцер говорив, що Байєр, не знаючи російської мови, "завжди залежав від неіскусних перекладачів і наробив важливі помилки ", і що в нього" немає чому вчитися російської історії ". І Ломоносов аніскільки не перебільшував, коли вів мову про "превеликих і смішних погрішності" Байєра, наступного "своєї фантазії ".

І Шльоцер помилявся, вважаючи "емь іжорців" (на що звернув увагу Н.М. Карамзін). Більше того, з його ім'ям пов'язані принципові помилки, дорого обійшовся науці (у ряді випадків вона і зараз все продовжує платити за їх рахунках). Він, наприклад, категорично заперечував існування літописів до Нестора, хоча знав як думка В.Н. Татіщева і І.М. Болтін, що "були перш Нестора літописці, але писання їх від тимчасової втрати ", так і роботу Г.Ф. Міллера, в якій той слідом за Татищевим стверджував, що "Нестор вже застав письмові відомості, за якими він склав свій літопис ". Шльоцер також привніс у науку тезу про абсолютно низькому рівні розвитку східних слов'ян, а незгодних з тим різко обривав. Так, висновок німецького економіста А.К. Шторх, що до Рюрика у східних слов'ян існувала торгівля, назвав "ненаукових" і "потворним". К.Н. Бестужев-Рюмін констатував, що Шльоцер "вніс велику смуту в уми", бо дивився на слов'ян як на "американських дикунів", яким скандинави "принесли віру, закони, громадянськість ". На догоду норманізму Шльоцер пішов на заперечення помічена Байєром факту, що Росії були у Східній Європі перш Рюрика. Він ж нав'язував науці думку, що російська історія починається лише "від пришестя Рюрика "і підстави російського" царства ", у чому Л.В. Черепнина побачив сильне відставання "від історичної науки свого часу". В цілому ж, як укладав В.О. Ключевський, Шльоцер "не був достатньо підготовлений до наукового вивчення історії Росії ", а в" Нестора " "власне, не зрушив ні на крок вперед порівняно з самим Нестором в розумінні фактів ". Радянський історик А. А. Зімін констатував, що" як історик Стародавньої Русі, Шльоцер набагато слабкіше ", ніж критик тексту літопису. Втім, краще за все сказав сам Шльоцер, зізнавшись, "що для серйозних читачів, а тим більше для вчених істориків-критиків він не здатний написати зв'язковий російської історії ", хоча і ставив перед собою таку мету.

Але найбільше скептично відгукуються історики про вихідний рівень знань Міллера. Так, Шльоцер говорив, що дискусія, надовго відбила у Міллера полювання до російської історії, "для заняття якою у нього без того не вистачало знання класичних літератур і мистецької критики ". П. Н. Мілюков відзначав відсутність у Міллера "суворої школи та серйозної вченого підготовки". А.Л. Шапіро вказував, що Міллер, "не закінчивши курс університетських наук, і до історіографічним штудіях прибився випадково ". Сам Міллер був дуже скромний в оцінці своїх можливостей. Прямуючи до Росії, межею його мрій була тільки службова кар'єра: "Я більше прилеглих до відомостей, необхідним від бібліотекаря, розраховуючи стати зятем Шумахера і спадкоємцем його посади ". І лише коли ці плани не здійснилися, він" вважав за потрібне прокласти інший, вчений, шлях ". Цей шлях Міллер в кінцевому підсумку пройде і пройде з честю. Але він давався йому неймовірно складно, бо вивчення російської історії Міллер починав з абсолютного нуля, і цей процес довгий час мучив незнанням російської мови, а тим паче мови літописів, що закривав доступ до найважливіших джерел.

Навіть до 1749 Міллера мав найменший досвід роботи в галузі російських старожитностей. Його початкові заняття ними були зведені лише до складання родоводів таблиць. Про ступеня його входження в російську історію і складний світ літописів свідчить той факт, що Міллер, опублікувавши в 1732-1735 рр.. німецький переклад витягів з літопису, приписав її "ігумену Феодосію", що за ним повторив Байєр. Лише під впливом Татіщева Міллер в дисертації і пізніше говорив, що ПВЛ написав Нестор, "перед цим помилка перекладача Феодосієм названий ". Але справа була не тільки в перекладачі: наприкінці 40-х рр.. Міллер Сильвестра, чиє ім'я в якості упорядника ПВЛ читається в ряді літописів, видавав за ігумена Нікольського, а не Видубицького монастиря, в чому його знову ж таки поправив Татищев. Ще в 1761 р. він демонстрував не зовсім грунтовні знання російської історії. Так, в "Короткому звістку про початок Новгорода і про походження російського народу ... ", за характеристикою С. Л. Пештіча, "спрощеному описі новгородської історії", Міллер побачив у бояр виборних осіб, а термін "тисяцький" наївно пояснював тим, що той повинен був "старатися про добробут багатьох тисяч людей". Але, не знаючи історії Русі, не знаючи російської мови, він з самого початку дивився на неї очима, якщо повторити його слова, "норвезьких і стародавніх датських поетів і істориків ".

Перебування Міллера до Сибіру (1733-1743) і подальша робота над "Сибірської історією "викликали величезний перерву в його інтерес до ранньої історії Русі (в суперечці з П.М. Крекшино він провів лише звірку своїх колишніх генеалогічних розвідок). І до неї вчений звернувся лише навесні 1749 р., коли йому було доручено підготувати промову до урочистого засідання Академії. І йому менш ніж за півроку належало розкрити тему "Про походження імені і народу російського ", якої він досі ніколи не займався. Завдання було нереальною, але Міллер вирішив її зручним і єдиним для себе способом. Що це був за спосіб, відразу ж визначив Ломоносов, говорячи в зауваженнях на дисертацію про "доводи пана Міллера, у Бейєра зайняті". У 1761 р. він сказав більш конкретно: "Міллер в пом'януть закляту дисертацію все викрав з Бейєра ". В. О. Ключевський сказав по суті ті ж слова: Міллер своїми дослідженнями "сказав мало нового, він виклав тільки погляди і докази Байєра ". Але все одно справа йшла надзвичайно важко, тому що Міллер почав представляти свою дисертацію на суд президента Академії лише з 14 серпня і то лише по частинах.

В норманістской літературі не прийнято говорити, в чому ж конкретно полягала "бездоганна" аргументація Міллера, який стверджував нею "наукову істину ", - скандінавство варязької руси, і що їй протиставляв представник "каламутній струменя" в історіографії XVIII ст. Ломоносов. А аргументація ця досить красномовна. Так, Міллер у згоді з Байєром стверджував, що не було Аскольда і Діра, а був тільки один "Осколда, по чину своєму прозваний діареї, яке слово на старовинному готфском мовою означає суддю або начальника ", чого не знали літописці. Цю думку Ломоносов оскаржив, пославшись на ПВЛ і М. Стрийковського. Міллер, спираючись на думку Байєра, що литовці росіян називають "гудамі", укладав, "з чого, як здається, виявляється, що вони чи знатний їх частину на думку соседственних народів походять від готфов ". У системі доказів останнього Міллер важливе місце відвів топоніміці. Але його судження, що ім'я р. Холмогори відбулося "від Голмгардіі, яким його скандінавци називали ", розбиваючи?? про простій пояснення Ломоносова: "Ім'я Холмогори відповідає вельми положенню місця, для того що на островах неподалік його лежать пагорби ".

За тим же принципом Міллер спробував перетворити назва м. Ізборських в скандинавське, стверджуючи, що "він від становища свого біля річки Ісси іменований Іссабург, а потім його непрямо називати стали Ізборських ". На що його опонент коротко, але вичерпно зауважив: "Дуже смішна зміна міста Ізборських на Іссабург ". Думка Міллера спробував закріпити в науці А.Л. Шльоцер. Н.М. Карамзін, заперечуючи Міллеру, відзначив обставина, що робить "пояснення" Ізборськ як Ісаборг безглуздим: "Але Іса далеко від Ізборських ". норманістів П. Г. Бутков, вказавши на це ж обставина, привів наявність подібних топонімів в інших руських землях. Сучасні дослідники, які бачать у варягів норманів, кажуть, що Ізборськ ѕ "слов'янський топонім", і вказують на неможливість його освіти від Іси. Дану тему закриває відомий факт, що серед назв давньоруських міст IXѕX ст. зовсім відсутні скандинавські назви (міражність скандинавський "Іссабург" нині знову прагнуть відродити археологи Д.А. Мачинский і С.В. Білецький).

Стверджуючи слідом за Байєром, що ім'я "русь" перейшло на східних слов'ян від фінів, іменували так шведів, Міллер додав, "майже подібним чином як галли франками і британці аглічанамі іменували ". На що Ломоносов справедливо зауважив: "приклад аглічан і франків ... не на підтвердження його вигадки, але в спростування служить, бо там переможені від переможців ім'я собі отримали. А тут ні переможці від переможених, ні переможені від переможців, але всіх від чухонців! ". Позиція Ломоносова отримала підтримку серед антінорманістов і їх супротивників. На думку Г. Эверса, "безприкладним і неприродним мені здається, щоб завойовувати народ змінив власне ім'я на інше, що вживаються у сусіда, і це повідомив прийняте ім'я заснованому ним державі "." Якось дивно допустити, ѕ говорив К.Н. Бестужев-Рюмін, ѕ щоб скандинави називали самі себе ім'ям, даним їм фінами ". Давно стало надбанням науки і укладення Ломоносова, що показує всю неспроможність норманізму, що "імені русь в Скандинавії і на північних берегах Варязького моря ніде не чувано ". Спочатку Міллер визнав, що ім'я росів не було в середині IX ст. "відоме в Швеції", а потім у 1877 м. кумир нинішніх норманістів датчанин В. Томсен погодився, що серед скандинавів не було племені "русь" і що так вони себе не називали. Разом з тим Ломоносов звернув увагу на існування в Європі, крім Київської Русі, інших "Русій", наприклад, "Білої і Червоне", які, як він підкреслював, "мають ім'я своє, звичайно, не від чухонців", і довів, що "російський народ був багато за що час до Рюрика", чому так наполягав під час обговорення своїй дисертації Міллер, але потім сам стверджував, що "Росія були і раніше Руріка".

Ломоносов, звертаючи увагу на назву гирла Німану Руса, вказав на побутування в минулому Німанська Русі, звідки і виводив варязьких князів на Русь. Ця ідея