Червоний
терор. Розстріл царської сім'ї
Реферат учня
9 - "В" класу ЕСОШ № 82 Чеснакова Андрія
Терор як
метод боротьби за владу. "Філософія влади" 20 століття. ВЧК - головний
інструмент репресій. Замах на Леніна і початок масового терору.
Концтабір і взяття заручників - головні каральні заходи більшовиків.
"Червоний терор".
У переважній
більшості сучасних історіографічних робіт, присвячених першій
післяреволюційні років, зроблений кардинальний "перегляд" тих
уявлень про цей період, які існували раніше і були
загальновизнаними. (1). Сталася свого роду заміна знаку "плюс" на
знак "мінус", іншими словами, все, що розглядалося раніше як
історичні перемоги і досягнення, стало тлумачитися як бід і
поразок. Однією з суттєвих сторін такого "перегляду" є
та обставина, що протягом тривалого часу всі історичні успіхи і
досягнення підносили як плоди діяльності "вождів" - Леніна і
Сталіна. У цьому світлі розглядався і хід історичних подій, починаючи з 1917
року (як, в основному, вираз діяльності вождів, як результат їх думки і
волі - те, що згодом отримало назву "культу особи").
Звичайно, об'єктивний хід історії так чи інакше проявлявся в діях вождів,
але зовсім неможливо, щоб історична доля цілої величезної країни
була вираженням волі однієї людини. Подібні обставини не можуть не
створювати труднощів при аналізі подій того часу, хоча ще раз
підкреслюють складність даної проблеми.
Відповідно до думки
сучасних істориків (2), в перші місяці після революції 1917 року в Росії
почало складатися державу нового типу - тоталітарне, однією з головних
рис якого була не суворість закону, а його повна довільність. Після
революції навіть ті категорії громадян, які по конституції мали всі права,
були позбавлені їх. Більшовицька влада з самого моменту свого виникнення
зіткнулася з потужним і тривалим опором самого народу, до того ж не тільки
пасивним, так чи інакше саботують заходи влади, а й з розгорається
всюди бунтами. Більшовики не раз відкрито визнавали, що цей опір
набагато небезпечніше для їхньої влади, ніж дії Білій армії. При цьому варварство і
жорстокість революційної політики були обумовлені не характером людей, що стоять
на чолі революції (зокрема, Леніна), а самим істотою революційної
епохи. Було ліквідовано поняття вини. Держава (а точніше сказати, його
керівники) визначало - хто винен. А винні були, наприклад, селяни,
не бажали віддавати безкоштовно сільгосппродукти. Влітку 1918 року єдиним
корисним селянином став бідняк і сільський пролетар. Коли ж
з'ясувалося, що ця політика згуртовує село проти радянської влади, в
категорію "корисних" був включений середняк. Колишні офіцери царської
армії також були включені в розряд ворогів. Правда, коли військові специ знадобилися
для будівництва Червоної Армії, їх перевели в категорію "корисних
громадян ".
В цей же час
народилася і отримала широкий розвиток "філософія влади" ХХ століття.
Вождь революціонерів В. І. Ленін бачив у диктатурі - ніякими законами не
пов'язаної силі - ключ до вирішення всіх проблем - політичних, економічних,
соціальних. У 1902 році в зауваженнях на проект партійної програми,
складеної Плехановим, Ленін писав, що, якщо селянин не прийме
пролетарської точки зору, то "... ми при диктатурі скажемо:" Нічого
слів витрачати по-пустому, де треба владу вжити. "(2). Віра Засулич,
читаючи ці зауваження, написала на полях: "Над мільйонами-то! Спробуй-но!
"(2). Для терористки, готової вистрілити в одного слугу самодержавства
(петербурзького градоначальника Ф. Ф. Трепова) здавалася неймовірною диктатура над
мільйонами. Леніну же масовий терор здавався засобом цілком необхідним у
будівництво соціалістичного суспільства. Масовий терор: проти селян
(аж до того, що більшовики брали в якості заручників селян з тим, що
якщо розчищення снігу (!) не буде зроблено, то вони (заручники) будуть
розстріляні), проти робітників (всі незадоволені новою владою - не "чисті
"Пролетарі), проти всіх інших класів. Виявивши, що реальність не
схожа на уявлення про неї, Ленін вирішив силовими методами змінити цю
реальність. Заради цього була розпочата важка громадянська війна, в якій
зіткнулися два по суті своїй "революційні" сили. (1). Звідси й
крайня жорстокість боротьби.
Примітно,
що під час Жовтневого перевороту навіть майже не було людських жертв (1),
хоча начебто відбувся "рішучий бій". Але потім жертви стали
обчислюватися мільйонами, - бо більшовикам довелося в повному сенсі слова
"скажено" боротися за утримання та зміцнення влади. Найважливішим
інструментом для вирішення сформульованих більшовиками завдань стала ВЧК --
Всеросійська Надзвичайна Комісія.
ВЧК
являла собою орган більшовицької партії, що підкоряється безпосередньо
В. І. Леніну. Вона була створена 7 грудня 1917 за пропозицією Ф. Дзержинського,
що став її першим головою. Спочатку ВЧК замислювалася як орган
розслідування, і її репресивні заходи зводилися до конфіскації майна та
продовольчих карток. Місцеві ЧК, дуже швидко набули широкого
поширення, привласнили собі право після короткого суду розстрілювати
заарештованих. Ці дії віталися Леніним та іншими керівниками
більшовицької партії. "Треба заохочувати енергію та масовість терору
", - Писав Ленін 26 липня 1918. (2) З перших же днів після приходу до
влади, за свідченням Н. Крупської, Ленін найбільше побоювався м'якості своїх
соратників. У відповідь на скасування Лютневої революції страти він у гніві
повторював: "Дурість ... Що ж вони думають, що можна зробити революцію без
розстрілів! "(2).
За роки
громадянської війни число членів ВЧК зросла з однієї тисячі в квітні 1918 року
до 37 тисяч у січні 1919 року. Навесні 1921 року в її лавах налічувалося вже
233 тисячі чоловік. Мережа ЧК покрила всю радянську республіку: їх створювали в
містах, на залізницях, в армії. Дуже швидко ВЧК придбали необмежені
права. ЧК самі заарештовували, самі вели слідство, судили і приводили вироки
у виконання. На додаток до своїх необмеженим прав ВЧК була визнана
"Непогрішною", що означало повну заборону на критику органу,
"Робота якого протікає в особливо важких умовах".
Відкинувши
публічно терор як метод боротьби, робітничо-селянська влада, однак, широко
його використала, пояснюючи необхідність його застосування тим, що вона (влада)
могла заплатити за свою великодушність занадто дорогу ціну - своїм
існуванням. У листопаді 1917 року Ленін казав: "Нам дорікають, що ми
застосовуємо терор, але терор, який застосовували французькі революціонери, які
гільйотинували беззбройних людей, ми не застосовуємо і, сподіваюся, не будемо
застосовувати ". (3) Але вже 14 січня 1918 року він закликав робітників і солдатів
усвідомити, що в боротьбі з наростаючою контрреволюцією їм ніхто не допоможе, крім
них самих. Через кілька днів після цього виступу Рада Народних
Комісарів під головуванням Леніна приймає декрет "Соціалістичне
Вітчизна в небезпеці "(приводом для такого рішення стало очікуване
наступ на Петроград кайзерівських генералів). В одному з пунктів цього
декрету говорилося: "Ворожі агенти, спекулянти, громили,
хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілювали на
місці злочину. "(3).
Дійсно
масовий характер страти набули після замаху на Леніна і вбивства
голови Петроградського ЧК Урицького 30 серпня 1918. Широко відомо
тільки один замах на життя Леніна (саме 30 серпня), але ще 1 січня
цього ж року автомобіль, в якому Ленін їхав по центру Петрограда, був
обстріляний залпом з кількох гвинтівок, і лише винахідливість що сидів поруч
соратника врятувала вождя: рука, якою спаситель миттєво прихилив голову
Леніна, була зачеплена кулею. Далі, 10 березня в обстановці суворої секретності
Ленін переїжджає з небезпечного Петрограда до Москви, і йому заступає шлях
ешелон, переповнений анархічно налаштованими матросами; положення рятує супроводжуючий
Леніна батальйон латиських стрільців, без яких Ленін взагалі навряд чи врятованого
в 1918-1919 роках. 9 липня 1918 автомобіль Леніна був обстріляний з
револьверів у Миколаївського (пізніше Жовтневої) вокзалу в Москві. 30 серпня
його важко поранили. Цей день став поворотним в історії ВЧК.
Їй доручається
здійснення "нещадного масового терору". Рада Народних
Комісарів (РНК) 5 вересня видає постанову про "червоний терор
". Цього ж дня Фані Каплан, який стріляв в Леніна, була сама розстріляна
без суду і слідства, по постанові ВЧК. Починається хвиля масових
розстрілів. Вже 3 вересня в Петрограді було розстріляно 500 заручників (по
деякими джерелами 600) і підозрілих осіб. Заступник голови ВЧК
Петерс стверджував, що цю цифру не можна вважати надмірною за поранення Вождя.
Народний комісар внутрішніх справ Петровський видає спеціальний наказ, в
якому, обурюючись з приводу надзвичайно мізерної кількості серйозних
репресій і масових розстрілів білогвардійців і буржуазії, дає вказівку:
"... Взяти значну кількість заручників." Тут треба зауважити,
що ВЧК ввела в обіг дві каральні заходи, які до революції в Росії не
застосовувалися: 1) взяття заручників і 2) концентраційні табори (трудові табори).
Причому, за розпорядженням Ф. Дзержинського, заручниками слід було брати тільки тих
людей, "які мають вагу в очах контрреволюціонерів, оскільки ніхто
не заступиться і нічого не дасть за якого-небудь сільського вчителя, лісника,
мельника або дрібного крамаря "(2).
Термін
"концтабір" вперше використав Л. Троцький. (Виявляється, пріоритет
у створенні концтаборів належить не фашистської Німеччини, який здобув собі
жахливу славу, а радянській державі.) 26 червня 1918 Л. Троцький
направив до Ради народних комісарів меморандум, в якому запропонував зарахувати
до буржуазії колишніх офіцерів, які не бажають вступати в Червону Армію, і укласти
їх до концтаборів. За його безпосередньою участю були розроблені умови
примусової праці у таборах. 8 серпня Троцький розпорядився про створення
концтаборів у містах Муромі, Арзамасі і Свіяжске. Концтабір стає
універсальним засобом проти всіх "сумнівних". 5 вересня 1918
року цей захід (концтабір) була узаконена постановою Ради народних комісарів.
У ньому говорилося: "Необхідно убезпечити Радянську Республіку від
класових ворогів шляхом ізолювання їх у концтаборах. "Концтабір був
мірою покарання, яка за ступенем суворості безпосередньо слідувала за
розстрілом. Смертна кара, про скасування якої жалкував Ленін, була відновлена
декретом РНК від 21 лютого 1918 року. Цей декрет представляв ВЧК право
безпосередньої розправи над активними контрреволюціонерами. До розряду "
Активний контрреволюціонер "були зараховані:" ворожі
агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі
шпигуни. "Всі вони розстрілювали на місці, тобто без суду і слідства.
Незабаром ВЧК розширила цей список, включивши туди також "саботажників і
паразитів ".
У радянській
Росії функціонувало два види концтаборів. Одні з них перебували у віданні
Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (туди прямували люди, вже засуджені
трибуналом), інші - у віданні ВЧК, там відбували покарання "потенційні
класові вороги "," чужі елементи "," паразити ",
заарештовані на всяк випадок в адміністративному порядку. За офіційними даними
самих репресивних органів: 1 січня 1921 року в 107 таборах НКВС знаходилося 51
тис. ув'язнених, у таборах ВЧК - 25 тис. У 1918-1919 роках було заарештовано 128
тис. осіб, 54500 з них були звільнені, 9641 - страчені. Втім, історики
відзначають, що ці цифри не можна вважати цілком достовірними. Наприклад, Лагетт
(4) наводить цифру в 140 тис. жертв ВЧК за 1917-1922 роки. Не кажучи вже про те,
що в 1921-1922 роках мільйони людей стали жертвами тотального голоду, до чого
владу можна також вважати причетною, оскільки нею не були зроблені потрібні
заходів для його запобігання. (Засуха 1921 року, що викликала масовий голод, не
може слугувати достатнім виправданням, оскільки в історії Росії були не менш
важкі часи, скажімо, 1891 рік, коли посуха була ще більш масштабною, але
при цьому, завдяки заходам, вжитим і державою, і суспільством, голодних
смертей в точному значенні цього слова практично не було (1)). Революційна
влада не вважала за свій обов'язок прийняття всіх можливих заходів заради порятунку
голодуючих; її набагато більше турбувало збереження так званих завоювань
Революції.
"Червоний
терор "носив державний характер. Він був спрямований не проти
окремих осiб, навіть не проти окремих партій. Його об'єктом були цілі
соціальні групи, цілі класи, а на деяких етапах громадянської війни --
великі групи населення країни. Наприклад, придушення повстання донських
козаків, що спалахнула навесні-влітку 1919 року, взяло форми цього
геноциду. За підрахунками істориків, було фізично знищено приблизно 70%
донського козацтва. (2) У 1994 році були вперше опубліковані (1) 2 воістину
жахливих наказу, відданих в червні 1921 року. Мова йшла про бунт Тамбовського
селянства ( "антоновщіна"), що почався в серпні 1920 року. Для
придушення цього бунту командувачем військами Тамбовської губернії був випущений
наказ такого змісту:
1 Ліси, де
ховаються бандити, очистити отруйними газами, точно розраховувати, щоб хмара
задушливих газів поширювалася повністю по всьому лісу, знищуючи все, що в
ньому ховалося.
2 Інспектору
артилерії негайно подати на місця потрібну кількість балонів з отруйними
газами і потрібних фахівців ... "Це ставлення до росіян селянам,
бунтували проти продрозкладки, як до якихось шкідливих істотам, наче б не
мають людського статусу, про що говорить.
Як не
сумно, цитований наказ і багато хто, аналогічні йому, були віддані колишніми
російськими офіцерами, які до революції, безсумнівно, не могли б навіть собі
уявити подібні дії по відношенню до росіян селянам. (Йдеться про
командуючого військами Тамбовської губернії М. Н. Тухачевського і голові
Повноважної комісії ВЦВК В.А. Антонова-Овсієнко).
Планомірний
терор поширювався і на армію. Більшовики будували регулярну армію з
дисципліною, значно більш суворою, ніж у царській армії. Вона була заснована
на жорстких покарання і розстріли. Головком Вацетіс рапортував Леніну:
"... Смертельна кара у нас на фронтах практикується настільки часто і по
всіляких приводів і випадків, що наша дисципліна в Червоній Армії може бути
названа в повному розумінні цього слова кривавої дисципліною. "(2) Крім того,
в 1919 році у всіх губерніях, повітах, містах і на заводах з місцевих більшовиків,
членів профспілок та "співчуваючих" були створені "Частини особливого
призначення "(ЧОП), які власне і здійснювали розстріли в Червоній
армії. Широко практикувалися загородзагони. Тобто ззаду червоноармійців, що йдуть
в бій, йшли або сиділи "чонівці" з кулеметами, у завдання яких
входило перешкодити можливому відступу військ. До лав "чонівців"
було залучено загалом 363045 чоловік. Така поведінка влади
демонструвало варварську суть революції на першій її стадії.
Віддаючи данину
історичної справедливості зазначимо, що в роки громадянської війни
лютували не тільки чекісти, але й білогвардійці. Кожні з них "вогнем
і мечем "наводили порядок на підконтрольних їм територіях. До недавнього
часу історики зосереджували свою увагу саме на бунтах населення
проти білих, повстання ж проти червоних зображувалися як результати
"підривної" діяльності білих, які зуміли обдурити народ.
Складається враження, що і "радянська" і "антирадянська
", Якщо так можна сказати, точки зору засновані на штучному підборі
історичних фактів. Що стосується населення країни, то насправді одні й ті
ж люди, які люто виступали проти влади "білих", не менше
самовіддано прагнули повалити владу "червоних", якщо тим
вдавалося взяти верх. (наприклад, рух, очолюване Нестором Махном з
рівним натхненням билося на обидва фронти). А рух "зелених"
було направлено прямо проти всіх.
Рух
"зелених" виникало стихійно: з'являлися самоврядні і
самообороняющіеся об'єднання, які потім розпадалися або гинули під ударами
червоних чи білих армій. Тут не було регулярних військ, озброєння було
небагато (в основному, те, що відбиралося у "білих" або в
"червоних"). Професійні військові складали одиниці, в основному,
з молодшого офіцерського складу та з рядових. Організація бойових загонів --
партизанська, тактика ведення бойових дій - теж. Представники цього
рухи були налаштовані проти диктатури більшовиків, а й проти
відновлення старих порядків. "Зелені" жорстоко придушувались як
"білими", так і "червоними". Придушення здійснювалося
тиловими частинами Червоної Армії і військами ВЧК. Незважаючи на те, що рух
"зелених" було масовим (навесні 1919 року повстання охопили
Брянську, Самарську, Симбірську, Ярославську, Псковську, Смоленську, Тверську і
деякі інші губернії), але перемогти воно не могло, оскільки цей рух не
було політично організовано, була відсутня єдина програма, у руху не
було загальновизнаних лідерів.
Узагальнюючи все вищевикладене
можна зробити висновок, що в післяреволюційний час народ найбільше хотів просто
свободи і боровся проти влади взагалі.
Повертаючись до
темою "червоного терору", можна сказати, що залякування більшовиків
застосовувалося в масштабах, про які не мали поняття "білі". Терор
на територіях, зайнятих "білими" арміями, був завжди справою окремих
осіб, окремих генералів, таких, як Май-Маєвський або Слащов. Він (терор)
носив, якщо так можна висловитися, кустарний характер. Крім того, якщо
подивитися на цю проблему ширше, то можна помітити, що для
консерваторів, якими здебільшого і були "білі", взагалі
не характерна агресивність, оскільки їхньою метою є "зберегти
", А не" завоювати "." Біле "рух, що є по
своєю суттю різнорідним, було об'єднано перш за все однією метою - боротьбою з
більшовиками. "Білі" не виробили чітких і популярних гасел,
що сприяло певного морального переродження "білого"
руху. "Розпочате" майже святими ", воно потрапило в руки
"майже бандитів" ", - з гіркотою писав один з його ідеологів
В. В. Шульгін (6).
Терор був
одним з вирішальних факторів перемоги більшовиків у суперечці "червоні" --
"білі". Розмах терору визначався декількома причинами:
- по-перше,
прагненням обох сторін (як "червоних", так і "білих") до
диктатури як до методу управління;
- по-друге,
відсутністю демократичних традицій;
- по-третє,
жорстокістю і знеціненням людського життя в результаті світової війни.
Яскраво описує
, Наприклад, Сергій Бабаян у своїй книзі "Панове офіцери"
переживання офіцера "білої" армії Віктора Неженцева. "... Картини
нелюдського - ні, занадто людського звірства хворобливими шрамами
застигали в його душі. Картини ці настільки перемішалися, так тісно переплелися
своїми кровоточить візерунками, що відразу, по одному раптом прокинувся
спогаду, неможливо було визначити, який із сторін належить те чи
інший злочин. Миготіли, кружляли, стрибали перед очима, забарвлювалися в
одну й ту ж російську кров бачення пам'яті ... Син, дізнавшись про мученицьку смерть
батька, увірвався у вагон з полоненими і з маузера і нагана, з двох рук, до тих пір
розстрілював б'ється в напівтемряві натовп, поки у нього не закінчилися патрони ...
Тепер, як ніколи ясно він вбачав головну злочин більшовиків: вони
вивільнили ту диявольську енергію темних сил, яка ховалась, зріла в дикому
народі, - до пори до часу стримувана законом, вірою, традицією. Торжество
людського обмани в будь-який, а особливо, на громадянську війну пояснювалося
тим, що й за праву, і за неправе справу билися однаково грішні, неправі,
нічим, крім служіння абстрактній ідеї, не відрізнялися один від одного люди.
Тому головним, злочинно упущеним в сімнадцятому році всіма російськими людьми,
було не допустити великої крові, і головним винуватцем був той, на кому було
перший насильство, перша кров. Першими були більшовики ".
Одним з
зловісних прикладів прояву "червоного терору" є розстріл
царської сім'ї.
Під кінець 1916
року країна переживала важкі лиха. Насувалася розруха, обумовлена
труднощами воєнного часу. У містах вичерпувалися запаси хліба, Петроград мав
запаси борошна на 10-12 днів.
Існує
точка зору (3), що "Цар-голод" вигнав петроградських робітників на
вулицю, кінцевою ланкою цих виступів і стали події 1917 року, коли за
короткий термін була розвалена монархія, що трималася до цього століттями. Однак
відомо також (1), що робітничий клас до 1917 року зовсім не був скопищем
напівголодних і напіводягнених людей, яким його представляють деякі дослідники.
Незважаючи на те, що в Петербурзі напередодні лютого дійсно почалася
розруха, але це було тільки останнім поштовхом, приводом. На початок революції в
Росії були три основні сили - підприємці, інтелігенти і найбільш
розвиненою шар робітників, - які активно прагнули зруйнувати існуючий в
країні порядок не внаслідок убозтва свого життя, а тому, що, як їм
здавалося, їх енергія й воля, їх можливості не вміщалися в рамках цього
порядку. (1). Що стосується селянства, то, всупереч, здавалося б природному
припущенням про те, що саме воно повинно було вирішувати долю країни і
Революції (в силу того, що селянство було переважною частиною населення
Росії), цього не сталося, оскільки десятки мільйонів селян, розсіяні
на величезному просторі Росії, в різних частинах якої склалися істотно
різні умови, не представляли собою скільки-небудь єдину, здатну до
вирішальним діям силу. Однак аналіз основних рушійних сил Революції і
особливостей її протікання виходить за межі даної роботи.
Аналізуючи
події революційних років у Росії дуже обізнаний Уїнстон Черчилль написав
у 1927 році: "Відповідно до поверхневої моди нашого часу, царський лад
прийнято трактувати як сліпу, прогнилу, ні на що не спроможну тиранію. Але
розбір тридцяти місяців війни з Німеччиною та Австрією мав би виправити ці
легковагі подання. Силу Російської імперії ми можемо виміряти по ударах,
які вона витерпіла, за лих, які вона пережила, по невичерпних
силам, які вона розвинула, і по відновленню сил, на які вона виявилася
здатна. "(5)
Останній за
рахунку самодержець землі російської належав до династії Романових, що правила
Росією протягом 300 років. Самому Миколі II з його численних предків
найбільше імпонував Олексій Михайлович, який отримав у сучасників назву
"Найтихіший". Вибір зразка для наслідування в якійсь мірі говорить про
смаках, та й про характер самого вибирає. Добре знали Миколи люди з
числа вищих сановників Російської імперії одностайно вважали, що за своїми
особистими якостями він ніяк не підходив до ролі правителя величезного
держави.
Микола II
вважається самою трагічною фігурою серед європейських монархів новітнього
часу. Йому, як нікому іншому, довелося випробувати труднощі, що випали на долю
монархії в другій половині XIX і на початку XX століть. Соціальні, економічні,
внутрішньо-і зовнішньополітичні проблеми його часу були для нього занадто
важкими. Хоча, мабуть, особливі умови Російської імперії стали б
нерозв'язною проблемою і для більш освіченого і підготовленого монарха.
Незважаючи на наявність природного розуму, Микола II отримав виховання, яке було
найменш слушно для формування майбутнього монарха. У віці 16 років він
володів чотирма мовами і міг осмислено читати Достоєвського або Карамзіна. Під
впливом свого вчителя і наставника англійця Чарльза Хіта,
проголосив девіз: "аристократами народжуються, але джентльменами
стають "- Микола розвинув в собі здатність зберігати спокій і
самоконтроль в будь-якій обстановці, які були типові скоріше для англійської
лорда колишніх часів, ніж для представника вищого класу Росії
передреволюційного періоду. За свідченням сучасників, Микола від природи
був досить запальним людиною, тому така поведінка (відчуженість в
екстремальних умовах) він виробляв у собі з великими труднощами. Микола був
схильний сприймати політику як питання покори і, отже,
розглядати політичне інакомислення як оману. Такий погляд,
підсилюємо релігійністю, ілюструє відповідь Миколая, коли за кілька днів
до зречення від престолу англійський посол в тактовної формі заговорив з ним про
його зростаючої непопулярності: "Ви вважаєте, що я повинен повернути собі довіру
мого народу, а не думаєте Ви, що швидше за мій народ повинен повернути собі моє
довіру? "Внаслідок практичної ізоляції Миколая від своїх однолітків у
юності, він був позбавлений можливості сформувати свої власні незалежні
судження і здійснювати свої власні помилки, які він міг би також
самостійно виправити. Контакт із зовнішнім світом для Миколи обмежувався
майже виключно обслугою і охороною царської сім'ї. Микола щиро любив
цих людей і, завдяки їм, засвоїв віру в доброту і вірність цареві простих
російських людей. Ця віра посилювалася релігійністю царя, який вважав, що
через неї (релігійність) він найтіснішим чином пов'язаний з простим народом.
Пізніше Микола неодноразово намагався використати в політичних цілях це
уявне єдність царя і народу.
Коли Олександр
III несподівано помер у віці 49 років, спадкоємець престолу був погано підготовлений
до виконання своїх майбутніх завдань. У нього було мало досвіду у великій політиці і,
перш за все, він погано знав людей, серед яких він повинен був шукати собі
співробітників. Крім того, швидко з'ясувалося, що цар не має силу волі і
рішучістю свого батька. Він уникав всього неприємного і найчастіше намагався
не дати зрозуміти своїм міністрам, якщо мав намір зняти їх з посади. Тому його
несправедливо звинувачували в лицемірстві та дворушництва. З-за свого невірного
погляду на обов'язки правителя Микола II не мав поняття про те, що міністри
не можуть тільки отримувати накази. "Я ж можу віддавати Вам розпорядження
", - Сказав він одного разу своєму міністру закордонних справ Святополк-Мирському
(1904 рік), який, попереджаючи своє звільнення відповів: "Ні, якщо я
НЕ булочник ". (5)
Коли Микола
прийшов до влади, він не мав ніякої програми, крім твердого наміру не
поступатися ні на йоту свого самодержавного могутності, яке він вважав заповітом
свого батька. Він вважав, що його титул даний йому богом, що він сам є
представником бога. У такій атмосфері політичні рішення часто приймалися
як рішення совісті. "Як я можу це зробити, якщо це проти моєї
совісті? "- Це було тією основою, на якій він брав свої
політичні рішення. У перші роки свого правління він продовжував політику батька
і залишив на посадах його головних радників і міністрів. Це суперечило
інтересам освічених і заможних верств суспільства, які сподівалися на політичні
зміни. З одного боку, він намагався домогтися соціальної та політичної
стабілізації зверху шляхом збереження старих станово-державних структур,
з іншого, - політика індустріалізації приводила до величезного соціального
розшарування. (в результаті такої політики з'являлися не тільки що виграли, але й
ті, що програли).
При дворі давно
процвітали шарлатани і спірити. Утвердився як визнаний знахар Григорій
Распутін, позиція якого здавалася непохитною, оскільки він володів
здатністю зупиняти кровотечі у спадкоємця престолу Олексія (справа в
те, що мати Олексія, Аліса Гессен-Дармштадская, що отримала в Росії після
переходу в православну віру ім'я Олександра Федорівна, передала від своєї бабки,
королеви Вікторії Англійської, спадкову хворобу крові своєму єдиному
синові Олексію, молодшій дитині в сім'ї). Зрозуміло, що дбайливі батьки
хотіли, щоб ця людина (Распутін) був близько. Проте побоювання викликала
зростаюча схильність вважати Распутіна щирим голосом народу. Це не було б
так трагічно, якби Распутін, людина з народу, жив скромно і стримано. Але
Распутін, навпаки, не хотів тихо насолоджуватися своїм успіхом у вищому суспільстві,
що сильно підігрівало чутки. За це схопилися преса і опозиційні кола,
ймовірно, з таємним наміром похитнути престиж монархії і добитися подальшої
внутрішньополітичної дестабілізації. Слід зауважити, що це завдання було ними
вирішена більш ніж успішно: скандальна постать Распутіна вирішальним чином сприяла
втрати престижу Миколи II.
Перша світова
війна ще більше виявила всі недоліки системи царизму в Росії. У першу
чергу, це були політичні слабкості. У військовій області до літа 1915
вдалося опанувати становище на фронті т налагодити постачання. У 1916 році російській
армії належала навіть більша частина територіальних завоювань союзників
перед початком краху Німеччини. Тим не менш, у лютому 1917 року царизм
наближався до своєї загибелі. За такий розвиток подій не можна знімати відповідальності
і з самого царя, перш за все тому, що він не зміг координувати дії
різних інститутів держави, зокрема, цивільних з військовими. У
результаті в країні наростав хаос, викликаний здебільшого військовими, які в
відсутність будь-якого цивільного контролю довільно розпоряджалися
величезним тилом. Значні невдачі на початку 1915 року змусили царя на
зближення з Думою і громадськими організаціями. Він звільнив непопулярних
міністрів, схвалив створення комітету з військової промисловості з
представників Думи, промисловості і відомств, які повинні були краще
організувати виробництво для війни. Але цар категорично відмовився йти
далі назустріч Думі. Прогресивний блок, що утворився влітку в Думі і
Державній раді і створив більшість, що виступало за реформи, з
своїми вимогами внутрішньополітичних реформ і організації міністерств
суспільної довіри, не був почутий. Цар розпустив Думу і взяв на себе
головне командування, яке здійснювалося до цього його дядьком Миколою
Миколайовичем.
Авторитет
уряду слабшав, оскільки ніхто більше не міг координувати дій
цивільних і військових установ. Цар, який перебував у своїй ставкою в Могилеві,
не розумів всієї серйозності ситуації. До нестабільності обстановки всередині країни
він додавав ще й нескінченні кадрові заміни в керівництві, які
відбувалися з такою швидкістю, що депутати Думи відкрито жартували про
"міністерської чехарді". Обговорювалися плани палацового перевороту. У
ці плани був присвячений ряд генералів. Імператора майже відкрито звинувачували в
державній зраді нібито через прагнення до сепаратний світу. Подібні
міркування грунтувалися, перш за все, на те, що цариця була німкенею. У такій
ситуації загального і найглибшої невдоволення делегати Думи, до яких
приєдналися і генерали, стали наполягати на зречення царя від престолу.
2 березня 1917
року був останнім днем царювання династії Романових. Примітно, що Микола
II без боротьби зрікся престолу, оскільки, як сказано в його Маніфесті від 2
березня 1917 року, "... почлі Ми боргом совісті полегшити народові нашому тісне
єднання і згуртування ... "Існує точка зору (3), що зречення царя від
престолу стало наслідком генерального путчу проти царя. Миколі не
слід було ставити своє рішення в залежність від будь-яких думок (генералів).
Якщо своїм зреченням цар хотів позбавити країну від кривавих чвар, то він, на
жаль, нічого не досяг, оскільки після його відмови від трону події в
країні набули ще більш кривавий характер: у Росії розв'язуються сум'яття,
хаос і розбрат. Спочатку імператор прийняв рішення зректися на користь свого сина
Олексія, але оскільки Олексій страждав важким захворюванням, то Микола, перш
ніж прийняти це рішення, викликав до себе професора С. П. Федорова, що спостерігав за
здоров'ям сина, і попросив у нього відвертої відповіді на питання про те, які
види на здоров'я в Олексія в майбутньому. На це лікар відверто заявив, що у нього
є сумніви щодо того, що Олексій проживе більше 16 років. У відповідь
Микола сказав, що хотів би жити близько Олексія, виховувати його, і ніяких
інших думок і бажань у нього немає. Федоров заперечив, що навряд чи нова
влада дозволить малолітній царя залишитися разом з батьком. "У такому
випадку-відповів Микола-я відречуся на користь Михайла ". У ніч зречення
Микола поїхав до Могилева до місця втраченої військової служби. З дороги він відправив
телеграму своєму брату Михайлу: "Події останніх днів змусили мене
зважитися безповоротно на цей крайній крок. Прости мене, якщо тебе засмутив і що
не встиг попередити. Залишуся назавжди вірним і відданим братом. Гаряче молю
бога допомогти тобі і твоїй Батьківщині.
Але Михайло не
занадто довго вагався з прийняттям свого рішення з приводу престолу: він також
відмовився від трону. Історики стверджують, що у Михайла було достатньо
мужності, але йому не вистачило темпераменту, щоб очолити битву за трон. У
Миколи боротьба за трон зайняла 8 днів, Михайло "впорався" з цим
справою в одну п'ятницю, від 10 утрa до 6-ї вечора.
Не варто й
говорити, яким було психологічний стан Миколи в ці дні: відірваний
від дружини, від центрів його влади, закинутий за 800 верст на провінційне
Могильов. Напрошується аналогія з загнаним звіром, якого переслідують і
добивають. Навіть якщо не цікавитися Миколою як імператором, то все одно
по-людськи його шкода, як шкодують сліпого людини, яку при переході
через вулицю задавив автомобіль. Скинутий цар бачився сучасникам як
людина, "вкрай втратив себе, з вимерлим поглядом, з пожовклих
поборозненими старечими зморшками особою, роздавлений подіями, безвольно
переступають, як сновида, душевно який відрікся від усього і вже тому
заздалегідь приречений на мучеництво. "(3).
Вже на другій
день після зречення царя Петроградський Рада постановила вжити заходів до арешту
родини Романових. Тимчасовий уряд спочатку ніяк не відреагувало на
заклик Ради про спільні кроки з цього приводу, але 7 березня, однак, воно
прийняв постанову: "Визнати відречених імператора Миколи II і його
дружину позбавленими волі і доставити відреклися імператора в Царське село
". Це рішення було виконано чотирма урядовими комісарами:
А. Бубликова, С. Грібуніним, І. Калініним, В. Вершиніна. Через кілька хвилин
після того, як Микола увійшов у ворота Олександрівського палацу, за його спиною
дзенькнув засув. Тепер він укладений до кінця життя. (Одночасно в Гатчині
було взято під арешт Михайло. Формально він був оголошений "піднаглядним
революції ".)
Навряд
позбавлений влади цар повернувся в Царське Село, як сановники кинулись тікати з тієї ж
легкістю, що й лакеї. Микола зазначив у своєму щоденнику, що від нього пішли 46
лакеїв. Проте були й такі, хто добровільно погодився розділити з ним
висновок. Урядовим уповноваженим з нагляду за заарештованими став
36-річний міністр юстиції О. Ф. Керенський, який намагався в міру своїх сил
уберегти колишню царську подружжя від можливих неприємностей, пов'язаних з перебуванням
поблизу "вируючого" Петербурга. З міркувань безпеки Тимчасовий
уряд дозволив царської сім'ї виїхати до Англії, з урядом
якої вже була досягнута попередня домовленість, аж до того, що
для Миколи англійським урядом виділявся один з британських кораблів,
курсували в Північному морі (було вирішено переправляти царя через Мурманськ).
Але Тимчасовий уряд був вже не достат
