Абсолютизм

Абсолютизм, будь-яка філософська система чи будь-яке вірування, які стверджують досконалу достовірність та непогрішність пізнання або будь-який інший здібності. У політичної літературі термін використовується в різних значеннях. Згідно теорії права, всі суверенні держави мають у своєму розпорядженні абсолютною владою (хоча на практиці вона обмежена). Часто термін «абсолютний» застосовується до урядам, які не визнають ніяких правових, традиційних або моральних обмежень своєї влади. У цьому розумінні поняття абсолютизму не завжди ставиться до якоїсь конкретної форми правління, оскільки будь-яка форма може мати у своєму розпорядженні безмежною владою. Крім того, «абсолютизм» і «неконституційність» не обов'язково синоніми, оскільки абсолютна влада може виступати як результат конституційного процесу. У повсякденній промові абсолютизм, як правило, асоціюється з диктатурою. У США конституція розглядається як обмеження урядової влади, тому «абсолютизм» і «конституційне уряд »виступають як протилежні поняття.

Історичне розвиток

Розвиток теорії абсолютизму тісно пов'язане з виникненням сучасних держав наприкінці 15 ст. Однак як політичної реальності і предмету вивчення абсолютизм виник дуже давно, разом з початком систематичного обговорення проблем політичної філософії. В історичному розвитку західного суспільства висувалися обгрунтування різних концепцій, і кожен раз пропонувалася особлива термінологія, проте проблема співвідношення обмеженою і безмежної влади так і залишилася невирішеною.

Стародавня Греція

Греки знали, що таке абсолютизм, оскільки спостерігали за сусідніми східними деспотії, а також мали власний досвід тиранічної влади в деяких містах-державах. Їх дискусії відображають глибокий інтерес до проблеми. Конфлікт між послухом всемогутньому правителю і вірністю кодексу вічного закону становить головну тему Антігони Софокла. Арістотель присвячує значне місце в Політиці обговорення тиранії, яку він відрізняє від монархії, що править за законом. Арістотель критично ставився до будь-якій формі влади, не вважається з правовими обмеженнями. Але існувала і точка зору Платона. У діалогах Держава та Політик Платон захищає ідею необмеженої влади «найкращих». На його погляд, правителям, належним чином відібраним і навченим мистецтва управління, слід дозволити правити, не обмежуючи їх кодексом законів або необхідністю народного схвалення. Міркування в Законах, проте, вказують на те, що Платон не вважав таке правління найближчій практичної перспективою, а відсутність у його філософії будь-якої теорії права як людського волевиявлення відрізняє його від представників абсолютизму Нового часу.

Стародавній Рим

Римські політичні мислителі відчували сильний вплив стоїків, з їх вченням про природний право, і не розвинули систематичної теорії абсолютної влади. Згідно стоїкам, існує загальний, вічний і непорушний закон, що поширюється і на богів, і на людей. Римські закони, однак, допускали в разі виникнення надзвичайних обставин введення диктатури, який наділяв однієї людини всій повнотою влади. Крім того, у період імперського правління починаючи з 27 до н.е. висувалися ідеї про наділення імператора всю повноту законодавчої влади. Хоча теоретично влада передавалася імператору народом - джерелом усякої влади, делегування повноважень було недостатньо ефективним обмеженням, якщо влада після цього знаходила підтримку армії. Див також стоїцизму.

Середні століття

Абсолютизм як теорія правління, очевидно, перебував у забутті в період раннього Середньовіччя. Як би не було на практиці та наскільки б слабкими не були інститути влади, загальноприйнятим принципом було рівність всіх - і панів і їх підданих - перед законом. Цей закон, що поєднує стоїчно і християнські подання і звичайне право германців, вважався настільки незаперечним і загальним, що право незалежних від нього рішень заперечувалося за будь-якої земної владою, світської чи церковної. Теоретичні обгрунтування цього погляду можна виявити в 12 ст. в трактаті Полікратік (Polycraticus, 1159) Івана Солсберійского і в 13 ст. у творах св. Томи Аквінського. Звичайно, на практиці теорія обмеженого правління здійснювалася неадекватно. Приклади цього - обговорення питання про тирановбивство Іоанном Солсберійскім і засоби, якими користувалася дворянство для того, щоб забезпечити виконання королем Великої хартії вольностей. Все це перешкоджало розвитку теорії абсолютизму і продовжувало служити джерелом протидії централізації і зміцнення влади в епоху Нового часу.

Період конфлікту між церквою і державою

Завершення епохи Середньовіччя і зародження теорії абсолютизму збігаються у часі з початком конфлікту між церквою і державою. Прагнення і держави і церкви затвердити своє верховенство в рішенні спірних питань - наприклад, в виборі і призначення єпископів або у зміщенні світського правителя - призвело до тому, що кожна із сторін почала все більш наполегливо заявляти про свою незалежності і, в кінцевому рахунку, про перевагу над іншою стороною. Ця тенденція була підкріплена ідеями про законодавчі права і правовому імунітеті правителя, які черпалися з римського права. У результаті подання про владу як про сукупність суб'єктів з невизначеними повноваженнями, взаємно підтримують один одного, додаткових по відношенню один до одного і рівних перед законом, поступилося місцем концепції необмеженої влади одного суб'єкта. Так, стверджувалося, від імені і на користь папства, що положення тата наближається до положення римського імператора в тому, що він має влади над усіма законами і в той же час не підвладний нікому, крім Бога. Теорії такого роду містяться в творах Інокентія III, Боніфація VIII, Манегольда з Лаутенбаха. З боку світської влади їм протистояли, наприклад, П'єр Дюбуа і Людовик IV Баварський, у творах яких стверджувалося рівність світської і духовної влади перед їх божественним джерелом (вчення про божественне право), а отже, недоторканність світської влади, її несхильність домаганням церкви. Захід сонця Священної Римської імперії і виникнення національних держав перевели обговорення даних питань у нову площину. Хоча сама аргументація змінилася мало, її застосування до внутрішніх питань кожного з нових держав додало їм істотно інший зміст. Божественне право королів перестало бути зброєю в боротьбі монархів проти якоїсь сторонньої влади і було звернено на виправдання свободи дій щодо підданих.

Концепція Жана Бодена

Зростаюче усвідомлення цього процесу видно в роботах французького філософа Жана Бодена (Bodin, Jean) (1530-1596), законника при королівському дворі. Завданням Бодена було виправдання домагань короля на різні суспільні інститути. З одного боку, він розробляв ідею незалежності короля від імператора Священної Римської імперії, а з іншого - його верховенства над феодальними та муніципальними інститутами. У своїй праці Шість книг про державу (Six Livres de la Republique, 1576) Боден вперше сформулював типову для Нового часу концепцію верховної влади, яку він визначав як «вищу і не обмежену законами влада над громадянами і підданими »; державне правління, за Боден, здійснює сукупність родин, що знаходяться під управлінням «вищої та вічної влади ». Далі він стверджував: «Сила законів, якими б справедливими вони самі по собі не були, залежить тільки від волевиявлення того, хто є їх творцем ». Разом з відносно новими тезами у творах Бодена знаходять вираз і старі погляди. Боден наполягає на тому, що суверен пов'язаний природним правом і, як обіцяли. Государ не може порушувати деякі фундаментальні закони власного королівства. Іноді у визначення державної влади Боден включає вимогу «розумності». Багато прикладів він черпає з церковних навчань і практики здійснення папської влади. У суті, Боден пропонував дві теорії: теорію верховної влади і закону, яка є однією з основ теорії абсолютизму, і теорію обмежень верховної влади, яка носить середньовічний характер. З розвитком теорії держави в Новий час вчення про обмеження зникло, а теорія абсолютної верховної влади збереглася.

Концепція Гоббса

Теорія абсолютної верховної влади знайшла вираження в працях Т. Гоббса. Зазвичай вважається, що великий вплив на його позицію надали події, пов'язані з боротьбою між королем і парламентом. Конфлікт, що вилився у взаємні претензії сторін на владу, переконав Гоббса в тому, що єдиний спосіб забезпечити мир - ввести абсолютну верховну влада в кожній з країн. У Левіафанів (1651) Гоббс обгрунтовував цей висновок, описуючи природне, бездержавне стан як «війну всіх проти всіх ». У природному стані людина вільна робити все що завгодно, однак навряд Чи може насолодитися свободою, оскільки кожен з навколишній його людей має в своєму розпорядженні не меншою мірою свободи. Єдиний вихід - в тому, щоб люди домовилися між собою і служили влади, яка змусила б людину жити згідно з договором і дотримувати світ. У результаті цього гіпотетичного суспільного договору виникає суверен, що володіє абсолютною владою, воля якого є єдиним джерелом закону, оскільки справедливість визначається як дотримання вимог морального зобов'язання. Для теорії Гоббса неважливо, в якому числі виступає суверен: сувереном може бути демократична асамблея, а може бути і монарх (сам Гоббс вважав за краще монархію). Важливо, що суверен має в своєму розпорядженні верховною владою, і ніхто не має права йому опиратися. Порівняння цих ідей з теорією Бодена виявляє деякі цікаві відмінності, однак найголовнішим є підкорення Гоббсом морального і природного закону волі суверена. Абсолютна влада, за Гоббсом, не обмежена моральними зобов'язаннями, радше - вона сама їх творить. Моральні міркування не приносяться в жертву поставленим цілям, як у Н. Макіавеллі в його государя, а займають підлегле становище по відношенню до інтересів влади.

Верховенство парламенту у Великобританії

Чи будемо ми відносити похмуру картину суспільства, мальованої Гоббсом, і пропонує він альтернативу - повна анархія або незаперечним деспотична влада - на рахунок обставин його життя чи ні, не може бути сумнівів, що в період Громадянської війни і Англійської республіки з 1642 по 1660 ідеї верховної влади придбали цілком чіткі обриси. І хоча підсумком революції було повернення до ідеї збалансованого, обмеженого законом правління, зрештою взяла гору ідея верховної влади парламенту. З початку 18 ст. британський парламент здійснював верховну владу не тільки де факто, але й відповідно до закону. На вчення про верховенство влади спиралися що слідували за І. Бентамом реформатори 19 ст., Теорія права яких очевидно продовжувала ідеї Гоббса.

«Освічений деспотизм »в Європі

На континенті, проте, події розвивалися на користь монархій, а не інститутів представницької влади. 17 і 18 ст. були свідками паралельних і взаємно впливали один на друга політичних систем Франції, Австрії, Прусії та Росії - т.зв. освіченого деспотизму. Добросердя деяких государів може бути оскаржено, однак безсумнівно, що вони користувалися необмеженою владою. Освічені деспоти залучали на свій бік здібних людей, зацікавлених у проведенні реформ і потребували інструменті влади, завдяки якому вони могли досягати своїх цілей. Повчально, що протидія таких урядам, особливо у Франції та Росії, спиралося на інтереси феодальної знати, а не тільки середніх верств, що захищали ідеї демократії.

Перші теорії демократії: Локк і Джефферсон

нарождавшихся демократичні руху спиралися головним чином на два теоретичних постулати: про благий природі людину і про суспільний договір. З точки зору Гоббса, людина є істотою, рухомим виключно егоїстичним інтересом, його життя в природному стані відрізняється «самотністю, убогістю, брудом, звірством і стислістю ». Тому людина має потребу в тому, щоб до нього було застосовано насильство. Це подання відкидалося новими мислителями демократичного спрямування, які вірили, що людина за своєю природою добрий, або здатний до добра, якщо наставляти його, вдаючись до допомоги відповідних інститутів. У будь-якому випадку це розумна істота, здатна прагнути не тільки до свого власного блага. З цього бачення природи людини випливало, що єдиним обгрунтуванням влади над людиною може бути його згода на здійснення такої влади. Найбільш поширеним був висновок про «Обмеженому договорі», яке пропонували Дж.Локк (1632-1704) і Т. Джефферсон (1743-1826). Відповідно до цього поняття, люди визнають певний ступінь урядової влади, але в той же час зберігають за собою деяку ступінь влади або ряд прав, які уряд не може порушувати. Прикладом можуть служити Декларація незалежності і Білль про права (перші десять поправок до конституції 1787).

Концепція суспільного договору Руссо

Інший логічної можливістю була розробка концепції необмеженої, але контрольованою демократичний спосіб влади. Правління грунтується на згоді народу, однак наділяється необмежені права. Що стосується індивідів, то їх особисті права і влада спеціально не обговорюються. Ці ідеї у класичній формі розвивалися Ж. Ж. Руссо (1712-1778). Саме в понятті суспільного договору з'єдналися нові демократичні цінності і традиція абсолютизму, що справило значний вплив на теоретичну думка 19 ст.

Позиція Руссо коротко зводиться до наступного. Якщо уряд взагалі необхідно, то зробити його легітимним можна тільки на основі народної згоди. Отримавши такого роду згоду, уряд не може користуватися обмеженою владою, оскільки в договорі залишається невирішеним питання про визначення і дотримання меж влади. Однак, якщо уряд користується необмеженими повноваженнями, як уникнути крайніх наслідків, що випливають з підходу Гоббса? Руссо бачив рішення проблеми в тому, що він називав «спільною волею», волевиявлення кожної людини у групі при обліку блага всієї групи в цілому, а не тільки власного блага. Важливі для всіх питання можуть бути вирішені за допомогою загальної волі, яка виявляється через процедуру голосування. Таким чином, більшість, оскільки вона виражає загальну волю, в дійсності представляє і меншість, оскільки меншість, складаючи частину групи, також прагне до блага всієї групи. Більшість цілком виправдано нав'язує свою волю меншості. Тут немає справжнього примусу: по суті справи, меншість здійснює примус по відношенню до самого себе. Представники меншості «Змушує до того, щоб бути вільними». Підкоряючись загальній волі, кожен людина фактично підпорядковується самому собі і тому вільний.

З робіт Руссо не завжди зрозуміло, які питання підлягають вирішенню через прояв загальної волі; незрозумілим залишається і механізм, за допомогою якого визначається загальна воля в конкретних обставин. У праці Про суспільний договір, або Принципи політичного права (1762) Руссо розрізняє суверена (втілення загальної волі) і уряд - останнє, зрозуміло, обмежене у владі сувереном. В інших творах він зводить ці обмеження до мінімуму, наділяючи уряд, який має керуватися інтересами суспільного блага, правом рішення широкого кола питань.

Ідеї Руссо і подальший розвиток філософії абсолютизму. Хоча і можна вважати, що рішення в користь загального інтересу завжди буде представляти загальну волю, з цього не обов'язково випливає, що точка зору уряду на те, що є спільним інтересом, повинна з необхідністю представляти загальну волю. Це серйозно послаблює позицію Руссо, який вважав, що за допомогою поняття загальної волі йому вдалося подолати протиріччя між свободою і владою. Проте саме цей аспект концеп?? ії Руссо зробив найбільший вплив на розвиток теорії абсолютизму. Приймаючи рішення стати імператором, Наполеон міг вважати, що виконує волю французів. Гегель використовував ідеї Руссо, доводячи, що історично обумовлена воля німецького народу була найкраще представлена спадковим правителем, який розуміє вимоги загального «світового духу». Оскільки для Гегеля національне держава - носій світового духу, його воля є найбільш глибоким вираженням волі її громадян, а його бажання - виразом їх бажань. Таким чином, між ними немає справжнього протиріччя, і громадянин в дійсності вільний, коли змушений виконувати волю держави. Деякі аспекти цієї ідеї знайшли відображення в роботах оксфордських ідеалістів Т. Гріна (1836-1882), Ф. Бредлі (1846-1924) та Б. Бозанкета (1848-1923), що думають про «ідеальної» природі людини і ролі держави як інституту, за допомогою якого здійснюється ця природа. Деякі мислителі відзначали застосування (або збочення) цих ідей у фашизм і сталінізм. У 20 ст. диктатори часто присягали на вірність ідеї «визволення» людини.

Сучасні проблеми абсолютизму

Епоха після Великої французької революції відзначена розвитком та поширенням демократії, однак в цей час не бракувало і в абсолютистських режимах. По суті справи, 19 і 20 ст. продемонстрували широку різноманітність абсолютистських форм правління - від різного роду військових диктатур латиноамериканського типу і напівфеодальної системи державної влади в Японії до «диктатури пролетаріату »в СРСР. Протягом цього періоду абсолютизм виконував безліч функцій, від традиційної - як ядра що зароджується національної держави (Японія і Німеччина в другій половині 19 ст.) До функції носія світової революції (СРСР). Період з 1800 відзначений розвитком нових, надзвичайно ефективних способів і прийомів абсолютистського володарювання, і іронією історії недавнього часу є те, що деякі фундаментальні інструменти демократії були поставлені на службу абсолютистських режимів.

Деякі феодальні абсолютистські форми правління (у Росії, Німеччини та Японії) пережили свій час і перейшли в сучасність. У кожній з цих форм наслідний монарх служив центром тяжіння різноманітних сил, які прагнули до влади. У імперської Німеччини та імперської Японії можна було спостерігати поєднання монархії старого типу з відносно високим розвитком промисловості.

«Представницькі» форми абсолютизму

Абсолютизм 20 в., в таких його формах, як фашизм чи нацизм, підтримував певні демократичні ідеї не дивлячись на те, що абсолютистські лідери Італії та Німеччині пристрасно відкидали принципи демократії. На відміну від більш старих типів абсолютизму, ці режими наполягали на своєму «представницькому» характер, опорі на якусь «загальну волю» народу. На відміну від російського царизму чи японського імператорського дому, обгрунтовують свою легітимність божественним волевиявленням (аналогічно британської династії Стюартів в 17 ст.), нацизм Гітлера «спирався» на волю «німецького народу». У СРСР комуністична партія служила виразником «справжніх» інтересів трудящих, навіть якщо ці інтереси і в голову не приходили конкретного «радянської людини». Воля, або інтерес, або історична доля (як в італійському фашизмі) належали, звичайно, до розряду вічних сутностей і не могли бути виявлені за допомогою демократичної процедури виборів. «Істинне своє вираження» вони отримали в фюрері, дуче або партії, «які усвідомили вимоги історичного процесу».

Однопартійна система

Використання інструментів демократії спостерігається також у процедурах, що застосовуються державами з однопартійної системою. Політична партія історично виникає як метод мобілізації громадської думки та впливу на прийняття державних рішень. Класичним способом використання демократії є досягнення державної влади за допомогою процедури виборів. При абсолютизму партія виконує зовсім іншу функцію. У ситуаціях смути і революцій партія стає способом досягнення влади будь-якими доступними засобами, що зазвичай має на увазі насильство по відношенню до конкуруючих партіям, а в разі потреби і революційні методи, спрямовані на повалення існуючого режиму. Отримавши владу, партія займає монопольні позиції в політичній сфері і стає потужним засобом контролю за поведінкою людей. Запроваджуючи обмеження на членство і різного роду привілеї, вона домагається сприятливого для себе положення в суспільстві.

Монопольна влада однієї партії над усією політичною діяльністю робить безглуздою саму процедуру виборів, хоча вибори можуть і проводиться. Часто вони беруть форму плебісцитів - інструменту влади, вдосконаленого Наполеоном і широко використовувався Гітлером, - ставлять суспільство перед доконаним фактом, або пропонують як альтернативу бажаного результату що-небудь пусте або небезпечне. Вибори і плебісцити під контролем держави з однопартійної системою мають підозріло високі показники одностайності електорату і найвищою мірою передбачені результати.

Зосередження влади в руках чиновників

Сучасний абсолютизм вважає, що є більш динамічним і ефективним способом правління з порівняно з демократією. Незалежно від того, правдиві чи помилкові ці претензії, з них випливають певні практичні наслідки. Так, очевидно зайвим виявляється поняття «верховенства закону». Уряд, заявляє про своє динамізмі, навряд чи підходить традиційне розуміння закону як інструменту контролю над правителями. Навпаки, уряду, який прагне до виконання законів, навряд чи підійде ідея про волю правлячого класу як «єдино правильному» вираженні дійсної волі суспільства. У системі абсолютизму суди як окремий суспільний інститут продовжують існувати, проте виконують чисто службову роль в руках чиновників. Нерідко рішення приймаються крім звичайних судів, через спеціально створені і підконтрольні судові органи. Ще одним практичним висновком, який роблять уряди з абсолютистської ідеологією, є приведення законодавчих органів до стану безсилля. Всі без винятку сучасні форми абсолютизму прагнуть до зосередження влади в руках виконавчих органів.

Тенденція до централізації проявляється також у ліквідації традиційних інститутів місцевої влади. Суперечать фундаментальним вимогам абсолютистського правління і принципи розподілу і обмеження влади, характерні для федералізму. Місцеві органи влади підкоряються центру і підлягають контролю з боку партії. Це особливо проявляється в діяльності поліції, яка ставиться під контроль центральних органів влади; поліцейська система доповнюється інститутом таємницею поліції, одним з головних бастіонів сучасного абсолютизму. Жодне з абсолютистських держав не відчуває себе досить впевнено без охоронців, які, в свою чергу, вважають, що має право чинити безмежний поліцейський свавілля.

Монопольний контроль

Сучасний абсолютизм прагне не тільки до централізації влади, а й до монопольного контролю над інститутами суспільства. Для нього характерні спроби втягнути в свою орбіту всі інститути, здатні чинити опір або корисні в плані захисту держави. У цьому йому допомагають сучасна технологія і системи комунікації. Встановлений таким чином контроль є як негативним, так і позитивним: по-перше, придушується опозиція, по-друге, існуючі інститути разом з репутацією, якою вони користуються, починають служити режиму. Сучасний абсолютизм здатний не тільки на розширення сфери контролю, а й на підвищення ступеня його інтенсивності.

У цьому сенсі повчальний досвід контролю над засобами масової інформації, накопичений нацистами і радянським режимом. У той час як абсолютизм старого типу прагнув зберегти своє панування, перешкоджаючи поширенню знань, сучасний абсолютизм вважає більш ефективним використання грамотності та системи народної освіти як інструментів контролю. Засобами навіювання стають радіо, кіно і телебачення.

Аналогічний характер має звичайна абсолютистської політика щодо релігії. У цій сфері можливі принаймні три способи контролю: 1) нейтралізація впливу існуючих релігійних організацій; 2) захоплення релігійних організацій і впровадження в них «своїх» людей, після чого вони починають служити державі; 3) відволікання релігійного почуття на інші цілі. Приклади цих підходів дає історія нацистської Німеччини, ними рясніє та історія СРСР.

Наявність численних дитячих та юнацьких організацій у країнах, де панує абсолютизм, є ще одним свідченням як монополізації державою всіх сторін життя, так і використовуваних при цьому способів і прийомів. У таких випадках не тільки послаблюються можливості потенційно ворожих асоціацій, самі ці організації стають форпостами режиму.

Зайве нагадувати, що контроль поширюється також на сферу економіки. Неважливо, яку мету переслідує режим - захистити або ліквідувати приватну власність. Власні потреби змушують його увійти в саме тісне зіткнення з існуючим господарським механізмом. Прагнення до контролю над економікою посилюється схильністю абсолютизму до експансії. Тому всі форми абсолютизму в 20 ст. певною мірою були соціалістичними за своїм характером, хоча і не завжди прагнули до встановлення державної власності на засоби виробництва, вважаючи за краще встановлення контролю над економічною діяльністю. Контроль може приймати різні форми. Особливої згадки заслуговує перетворення профспілок на придаток держави. Монополізація НЕ обходить стороною ті форми організованої діяльності, які повинні бути або повністю придушені, або поставлені під державний контроль.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.krugosvet.ru/