Історія Росії (80 роки 19 століття - кінець 20 століття)

(шпаргалка)

Росія на початку 80-х - середині 90-х років XIX століття

Вступивши на престол у березні 1881 р. Олександр III (1881-1894) підписав маніфест про "непорушності самодержавства ". У травні 1881 р. міністр внутрішніх справ Лоріс-Меліков подав у відставку. Разом з ним з уряду пішли прихильники реформ.

На першому етапі новий уряд спробувало знайти середній шлях між реформами і реакцією. У 1881 р. були прийняті закони про зниження викупних платежів та скасування тимчасовозобов'язаних-ного стану селян. У 1882 р. відкрився Селянський банк, який допомагав селянам в купівлі землі. З 1887 р. була скасована Подушна подати.

Курс уряду остаточно визначився в середині 1882 Олександр III намагався внести поправки до реформи 60-70-х рр.. Нова політика отримала назву контрреформ Олександра III.

У серпні 1881 р. було затверджено положення "Про заходи щодо збереження державної безпеки і громадського спокою ". Тепер в будь-якій місцевості могло бути оголошене воєнний стан.

У серпні 1882 прийняті Тимчасові правила про друк. У результаті було різко обмежене коло проблем, дозволених для обговорення в пресі. Нарада чотирьох міністрів отримало право закривати будь-які видання і забороняти неугодним особам займатися журналістською діяльністю. Було закрито кілька газет та журнал "Вітчизняні записки ".

У 1884 р. затверджено новий університетський статут. Ліквідовано автономія університетів. Для вступу до університету тепер потрібна довідка з поліції про благонадійність. У 1887 р. міністр народної освіти видав "циркуляр про куховарчиних дітей". З гімназій відраховувалися неугодні учні, скорочувався прийом дітей з нижчих станів, підвищувалася плата за навчання.

У сільській місцевості з 1889 р. вводилась посаду земських начальників. Вони призначалися міністром внутрішніх справ з місцевих дворян. В руках нових чиновників з'єдналася судова і адміністративна влада. Вони стежили за дотриманням порядку, збором податків, в разі необхідності садили селян під арешт, їх піддавали тілесним покарань. У 1890 р. вийшло нове положення про земські установи. Представництво дворян підвищилося. Повноваження земств зменшилися.

У 1892 р. було прийняте нове Городове становище. Міське самоврядування урізано. У кілька разів зменшено кількість виборців.

Зміни вносилися в судову систему. Підвищувався майновий та освітній ценз для присяжних засідателів. Обмежувалась публічність і гласність засідань.

наростала у Росії напруженість і протиріччя були багато в чому результатом контрреформ Олександра III. Країна опинилася на порозі великих потрясінь.

У 1897 р. в Росії була проведена перша перепис населення. Кількість жителів склало близько 125 млн. чоловік. Більшість населяло європейську частину. На початку XX ст. відбувалося переміщення населення з центру на схід. У Російській імперії 57% складали неросійські народи. Приріст населення йшов дуже швидко і вже до 1914 р. в Росії проживало 175 млн. чоловік.

Найбільшою фігурою в оточенні царя був С.Ю.Віт-ті - прихильник державного втручання в народне господарство. У 1892 р. він зайняв пост міністра фінансів. У 1897 р. успішно здійснив грошову реформу, ввів золоте грошовий обіг і вільний обмін паперових грошових знаків на золото. Для збільшення державних доходів в 1894 р. Вітте встановив винну монополію держави. Він був одним з організаторів будівництва Транссибірської залізниці, проводив активну політику залучення іноземного капіталу в російську промисловість.

Політика уряду сприяла бурхливому зростанню економіки в 90-і рр.. За десятиріччя промислове виробництво подвоїлося. Випуск продукції важкої індустрії збільшився майже в три рази, легкої - в 1,6 рази. У 1,5 рази збільшилася кількість робітників. З 1893 по 1900 р. у країні було побудовано залізниць більше, ніж за 20 попередніх років. До початку XX ст. Росія зайняла п'яте місце серед розвинених країн.

У зовнішній політиці відбулися великі зміни. У цей період Росія не вела воєн. Олександра III ще за життя стали називати царем-миротворцем. Він вважав, що будь-які територіальні приєднання для Росії вррлни, я війна може призвести до революції і ослаблення країни.

Погіршилися політичні та економічні відносини Росії та Німеччини. Між двома державами почалася митна війна. Головним союзником Росії замість Німеччини стала Франція. Це зближення в 1891 завершилося укладанням франко-російської союзу. У 1893 р. вступила в силу секретна військова конвенція, в якій обговорювалося кількість військ, виставляються сторонами у разі війни з Німеччиною. Олександр III розглядав союз з Францією як інструмент для підтримки миру в Європі.

У 1880-1890-ті рр.. російський уряд змушений було відмовитися від активних дій на Балканах. Різко погіршилися відносини з Болгарією. Але війни з Австрією вдалося уникнути.

У 1885 р. була остаточно приєднана Середня Азія. Кордон Росії впритул підійшла до Афганістану. В області зовнішньої політики, якої Олександр III керував особисто, не було зроблено великих помилок.

Громадський рух в Росії в 80-і роки XIX - початку XX століть

Розвиток промисловості супроводжувалося зростанням чисельності робітничого класу, яка до початку XX ст. досягла майже 10 млн. чоловік. Частка найманих робітників у загальному складі населення країни була невелика. Матеріальне становище робітників було важким. Тривалий робочий день, низька заробітна плата, штрафи, травматизм, погані житлові умови -- все це змушувало робітників до боротьби.

Найбільш значні страйки відбулися на Невській бу-магопрядільне в 1870 р. і Кренгольмской мануфактурі в 1872 р. Учасники виступу на фабриці Морозова в Орехово-Зуєва в 1885 р. вимагали поліпшення умов праці та створення робочого законодавства. Страйк був придушено, а керівники виступу заарештовано. Під час судового розгляду стало відомо про жахливі умови роботи на фабриках Морозова. Суд присяжних виправдав 33 активних учасників виступу. Уряд частково задовольнило вимоги робітників. У 1886 р. виданий новий фабричний закон, згідно з яким був обмежений свавілля підприємців у питаннях наймання, звільнення і штрафування робітників. У законі встановлювалося кримінальне покарання за участь у страйках.

Зростання робітничого руху і криза народництва призвели до поширення марксизму в Росії. У 1883 р. у Женеві колишні члени "Чорного переділу" створили перший марксистську організацію "Звільнення праці". Керівником організації став Г. В. Плеханов. Він першим з російських марксистів виступив проти народництва і показав, що Росія йде по шляху промислового розвитку. Плеханов був одним з організаторів газети "Іскра". На II з'їзді РСДРП у 1903 р. по основних питань він підтримав Леніна, але надалі перейшов на позиції меншовизму. Плеханов визнавав соціалізм, але заперечував необхідність насильницького захоплення влади. Він негативно зустрів жовтневий переворот більшовиків,-однак відмовився підтримати антибільшовицькі сили.

Члени групи "Визволення праці "перевели на російську мову і видали ряд творів Маркса та Енгельса. Група не була пов'язана з робочим рухом і займалася пропагандою ідей марксизму серед вузького кола людей. У результаті діяльності організації почалося поширення марксизму в Росії.

У 1884 р. в Петербурзі створив марксистський гурток Д.М. Бла-гоїв. Незабаром він був арештований і висланий до Болгарії, де згодом організував комуністичну партію. У 1887-1889 рр.. існувала група М. Е. Федосєєва у Поволжі. М. І. Бруснев став в 1889 р. організатором гуртка в Петербурзі. Марксистські організації виникали і в інших містах. Члени гуртків знайомилися з марксистською літературою, вели пропаганду серед робітників та студентської молоді, критикували народників. Подібні організації охоплювали незначну частину робітників.

У цей період почав політичну діяльність В. І. Ленін. У 1887 р. він був виключений з Казанського університету за участь у студентських заворушеннях. У 1889 р. Ленін в Самарі працював у марксистському гуртку Федосєєва. ДО 1893 р. йому вдалося екстерном закінчити юридичний факультет Петербурзького університету і він переїхав до столиці. Тут Ленін написав ряд праць, в яких обгрунтував необхідність боротьби пролетаріату за поліпшення свого становища. Створення партії він вважав головною завданням.

Восени 1895 р. за участю Леніна в Петербурзі було створено "Союз боротьби за звільнення робітничого класу". Ця організація першою почала керувати робітничим рухом. Подібні союзи] виникли в багатьох містах і перейшли від гурткової пропаганди до масової агітації та організації страйків. Найбільшим

подією страйкового руху стало виступ петербурзьких текстильників у травні 1896 р. страйкували близько 35 тисяч чоловік. В кінці 1895 р. керівники "Союзу боротьби" були арештовані, Ленін засланий до Сибіру, в село Шушенське.

У березні 1898 р. в Мінську почав працювати I з'їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), на якому були присутні 9 делегатів. З'їзд прийняв маніфест про утворення РСДРП.

У 1900 р. Ленін повернувся з Сибіру і почав видавати газету "Іскра", яка нелегально розповсюджувалася в Росії. У 1903 р. в Брюсселі зібрався II з'їзд РСДРП. На ньому була прийнята перша програма партії. Вона передбачала повалення самодержавства і встановлення республіки (програма-мінімум). Кінцевою метою була проголошена соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату (програма-максимум).

Більшість на з'їзді підтримало Леніна. Так утворилося більшовицьке протягом в російській соціал-демократії. Меншість делегатів підтримало Ю. О. Мартова. Його прихильників стали називати меншовиками. Меншовики визнавали соціалізм, але вважали, що Росія поки до цього не готова. Вони критично ставилися до диктатури пролетаріату, тому що це суперечило демократії. Лідерами меншовизму були А. М. Потресов, П. Б. Аксельрод, Ф. І. Дан. До 1917 партія меншовиків була однією з найчисельніших серед лівих партій.

У 1902 р. із залишків народницьких гуртків і груп виникла партія соціалістів-революціонерів (есерів). У момент виникнення на чолі партії стояли В. М. Чернов, М. А. Натансон, М. Р. Гоц, Г. А. Гершуні. Есери головну роль в майбутній революції відводили селянству. В аграрній програмі пропонували націоналізацію всієї землі і передачу поміщицьких володінь в користування селянам. Есери виступали за повалення самодержавства і скликання на основі рівних загальних виборів Установчих зборів. Одним з головних методів боротьби есери обрали терор. У 1902-1906 рр.. есерами було вбито міністри внутрішніх справ Д. С. Сипягін, В.К.Пле-ві, Великий князь Сергій Олександрович. Партія мала особливу популярність серед селян.

Помітне поширення набули ліберальні ідеї. Ліберали виступали проти насильницьких, особливо кривавих дій. У цьому було їх головна відмінність від революціонерів. Ос

новних вимоги лібералів зводилися до боротьбі за поступові реформи. До числа лібералів ставилися такі відомі люди як М. А. Стахович, П. Б. Струве, Є. Д. Кускова, П. Н. Мілюков, В. Д. Набоков і ін

На початку XX ст. тактика лібералів стала радикальніше. У 1902 р. за кордоном почав виходити журнал "Визволення", який пропагував введення в Росії конституції і політичних свобод. У 1903 р. в Росії були створені нелегальні організації "Союз визволення" і "Союз земців-конституціоналістів", в 1904 об'єдналися в "Союз визволення". Восени 1904 ліберали приступили до створення напівлегальних політичних союзів з професій. Ліберальний шлях розвитку був вкрай популярний серед інтелігенції.

Росія на рубежі XIX - початку XX століть

Микола II (1894-1917) був останнім імператором Росії. Спадкоємець престолу був добре підготовлений. Він володів чотирма мовами, отримав юридичну і військову освіти. Багато відзначали його відмінну пам'ять і вміння швидко вникати в суть справи. Микола II був вихованою людиною, володів особистим чарівністю. Останній імператор гаряче любив Росію і щиро бажав Вітчизні процвітання і спокою. Гарні, теплі стосунки у нього склалися з дружиною Олександрою Федорівною. Від шлюбу у них народилися чотири дочки і спадкоємець престолу царевич Олексій.

За оцінками сучасників, які знали імператора, він міг бути добрим полковником, непоганим сім'янином, люблячим батьком, ін-

цікавих співрозмовником, але не самодержцем. Росія стояла на порозі великих потрясінь. Подальші події показали, що останній імператор виявився не здатний вирішити проблем країни.

Вступ на престол нового государя викликало в суспільстві сподівання на реформи. Цього не сталося. У своїй промові 29 Січень 1895 перед представниками земств Микола II відмовився від політичних поступок.

У Європі державна влада розвивалася у напрямку парламентаризму. Росія до початку XX ст. продовжувала залишатися самодержавної монархією. Цар володів усіма правами, в тому числі і правом видавати закони. Государ був і главою російської православної церкви. У монарха було тільки два обов'язки - дотримуватися закону про престолонаслідування і сповідати православну віру.

В управлінні країною цар спирався на бюрократичний апарат. Дорадчим органом був Державна рада. При обговоренні питань в раді остаточне рішення приймав государ. Члени Державної ради затверджувалися царем з відставних міністрів, колишніх послів, придворних і військових.

Виконавча влада належала міністерствам. Найважливішими були: внутрішніх справ, військово-морське, фінансів, іноземних справ, народної освіти. Міністри підпорядковувалися володаря. Імператору також підпорядковувалися генерал-губернатори. Вони були наділені широкою владою на місцях.

Сенат виконував функції Верховного суду і стежив за виконанням законів. Сенатори призначалися самим государем. Охороною державної безпеки займався Департамент поліції.

Важливу роль у місцевому самоврядуванні грали земства. Більшість у цих органах становили дворяни. Міські думи, до виборів у які допускалися тільки домовласники, вирішували питання міський життя. У сільській місцевості опорою царизму залишалася громада.

У Росії всі жителі були розділені на стану, кожне з яких мало певними правами або було обмежено в них. Головною опорою самодержавства продовжували залишатися дворяни. Вони займали всі вищі державні пости. Дворянство являло собою замкнуту касту, доступ в, яку був утруднений. Їм належало майже половина всієї орної землі. Чисельність дворян досягала 150 тисяч чоловік (1% населення). Роль цього класу в житті країни поступово знижувалася.

Новою силою, яка рвалася до влади, була буржуазія. Вона посідала чільне становище в економіці. Роль буржуазії в політичного життя залишалася незначною. Загальна чисельність підприємців була менш 3 млн. чоловік.

До купецтву належало близько 600 тис. чоловік. У цей стан записувалися люди, які платили особливі мита. Їх звільняли від тілесних покарань, від особистих примусових робіт, вони мали свободу пересування.

Близько 85 млн. чоловік налічувало селянство. Воно було головним податковим станом. Селян піддавали тілесним покарань. До 1906 р. вони не могли вільно розпоряджатися своїм земельним наділом. У селі швидко йшов процес розшарування на бідняків і куркулів. Головну причину свого тяжкого становища селяни бачили в існуванні поміщицького землеволодіння.

Основну масу міського населення становили міщани. Вони не користувалися привілеями.

З розвитком промисловості швидко зростала чисельність робочого класу. До початку XX ст. вона склала більше 10 млн. чоловік. Робочі Росії були позбавлені багатьох громадянських прав. Незважаючи на те, що перехід з одного стану в інший був вкрай утруднений, це було можливо за наявності грошей, зв'язків або здібностей.

Росія - країна багатонаціональна. Більше половини її населення складали неросійські народи. Протягом декількох століть проводилася політика терпимості до інородців. У результаті багато території добровільно увійшли до складу імперії. Положення почало змінюватися в XIX в. Неросійські народи стали зазнавати утисків. Це виражалося у Прагнунии покінчити з автономією Фінляндії, заборону викладання національними мовами, обмеження прав інородців і т.п. Особливо великі зміни відбулися в правління Олександра III та Миколи II. Національне питання загострився. Проте можливості культурного розвитку народів Росії продовжували зберігатися.

Російсько-японська війна 1904 - 1905 років

Основна причина війни - зіткнення інтересів Росії і Японії на Далекому Сході. Обидві держави прагнули до панування в Китаї та Кореї. У 1896 р. Росія почала будівництво Кі-тайсько-Східної залізниці, яка пройшла по території Маньчжурії. У 1898 Вітте домовився про оренду у Китаю на 25 років Ляодунський півострова. Тут стали будувати військово-морську базу Порт-Артур. У 1900 р. російські війська вступили до Маньчжурії.

Просування Росії до кордонів Кореї стривожило Японію. Зіткнення двох країн ставало неминучим. Японія почала готуватися до війни. Царський уряд недооцінило противника. Російська армія на Далекому Сході налічувала 98 тис. солдатів проти 150-тисячної японської армії. Підвіз резервів був утруднений через малу пропускну здатності Сибірської залізниці. Не було закінчено зміцнення Владивостока і Порт-Артура. Тихоокеанська ескадра поступалася японському флоту. У той час як Японії допомагали найбільші держави, Росія залишилася майже ізольованою.

З обох боків війна мала несправедливий загарбницький характер. Росія і Японія вступили в боротьбу за переділ світу.

Російсько-японська війна почалася 27 січня 1904 нападом японського флоту на російську ескадру в Порт-Артура й корейському ^ порту Чемульпо. Перші втрати послабили російський флот. Командувач Тихоокеанської ескадрою адмірал С. О. Макаров почав підготовку до активних дій на морі. Незабаром його броненосець підірвався на міні і він загинув. Разом з ним загинула художник В. В. Верещагін. Після цього флот перейшов до оборони Порт-Артура і відмовився від наступальних операцій.

Командувач сухопутними силами генерал А. Н. Куропаткін обрав оборонну тактику. Це ставило російську армію в невигідне становище. Японські війська висадилися в Кореї, а потім в Маньчжурії. У травні 1904 Порт-Артур був відрізаний від основної армії. Наприкінці серпня 1904 відбулася битва під Ляояном, яке закінчилося відступом російських. Порт-Артур був наданий самому собі. У вересні-жовтні 1904 р. російська армія спробувала перейти в наступ, але був зупинений після битви біля річки Шахи.

Під Порт-Артуром 50 тисяч росіян майже 8 місяців сковували 200-тисячну японську армію. Тільки в грудні 1904 р. генерал Стессель здав міцність противнику, хоча були можливості для подальшої оборони. Порт-Артурської ескадра загинула. Флот супротивника став панувати на море. Японська облогова армія була перекинута проти головних сил росіян.

У вирішальній битві в лютому 1905 р. за Мукденом з обох сторін брало участь понад 660 тис. чоловік. Росія зазнала чергової поразки і відступила на північ.

У жовтні 1904 р. на Далекий Схід була послана 2-я Тихоокеанська ескадра під командуванням адмірала З. П. Рожественський. У травні 1905 р. окодеостровов Цусіма сталося морське бій. Російська ескадра була знищена. Лише чотири кораблі прорвалися під Владивосток.

Незважаючи »на оорввкенія, ситуація поступово змінювалася. Після перемоги під Мущвдаж-і до кінця війни японці не зважилися зробити нове, »аедупленіе. Японія витратила свої резерви. Багато военіиег передбачали, що до осені 1905 р. на фронті має настати перелом. Продовження війни перешкодила перша російська революція.

З найперших днів війна була непопулярна в Росії і сприймалася громадськістю як безглуздий конфлікт. З початком війни ускладнювалося економічне становище. Коли почали приходити звістки про ураженнях і втрати, то ненависть до війни стала майже загальною.

Виграти війну в такій обстановці було неможливо. Почалися мирні переговори, посередником на яких виступив американський президент Т. Рузвельт. У серпні 1905 р. підписали Портсмутський мирний договір. Російську делегацію на переговорах очолював С. Ю. Вітте. Йому вдалося домогтися відносно м'яких умов миру. Росія втратила південну частину острова Сахалін, визнала Корею японської сферою впливу, повернула Китаю Маньчжурію, передала Японії право на оренду Квантунської півострова з Порт-Артуром і сплатила вартість утримання російських полонених.

Причини поразки були в непопулярності війни, недооцінки противника, віддаленості театру військових дій, слабкості Тихоокеанського флоту, невмілому керівництві армії, несприятливої міжнародної обстановці. Перша російська революція мала вирішальний вплив на результат війни.

Революція 1905-1907 років

Перша російська революція стала результатом суперечностей економічного і політичного розвитку країни, небажання царизму провести послідовні перетворення. Невдалий хід російсько-японської війни викликав невдоволення урядом. Поширилась опозиційний і революційне рух в країні.

Початком революції став розстріл мирного ходи 9 січня 1905 Священик Гапон повів 100 тис. робітників з дружинами, дітьми, іконами та царськими портретами просити від царя "правди і захисту ".

За характером революція була буржуазно-демократичною. Рушійними силами були пролетаріат і селянство. Три політичні табори: урядовий, революційно-демократичний і ліберально-буржуазний - визначали хід революції.

Традиційно виділяють два основних етапи революції. Перший - з січня по грудень 1905р. - Початок і підйом революції. Його основні події: "Кривава неділя", III з'їзд РСДРП, визначив тактику більшовиків у революції, страйк в Іваново-Воз-несенске і організація першого ради робітничих депутатів, повстання на броненосці "Потьомкін", царський маніфест з обіцянкою скликати законодорадчих Думу (Булигинськая дума). Всеросійська Жовтнева страйк. Вищим підйомом цього етапу вважають грудневе збройне повстання в Москві.

На початок жовтня 1905р. положення в Петербурзі й у всій країні було критичним. 17 жовтня 1905р. Микола II підписав маніфест, затвердив програму Вітте і призначив його головою об'єднаного Ради міністрів. Маніфест дарував населенню

громадянські свободи, недоторканність особистості, свободу совісті, слова, зборів, спілок. Створювався виборний орган -- Державна дума - для попередньої розробки і обговорення законів. До участі в Думі залучалися широкі верстви населення. Закони не могли мати силу без схвалення Державною думою. Були амністовані політичні ув'язнені і емігранти.

Есери, більшовики, меншовики, анархісти (ліві партії) не, були задоволені Маніфестом 17 жовтня та вимагали продовження боротьби до повалення самодержавства. Ліберали сприйняли як Маніфест велику перемогу. До цього часу утворилося дві основні, ліберальні партії -- конституційні демократи (кадети) і "Союз 17 жовтня" (октябристи). Кадети представляли ліве радикально-ліберальне крило. Їх лідерами були П. Н. Мілюков, В. Набоков, П. Б. Струве. До партії кадетів увійшли інтелігенція, прозахідно налаштована буржуазія, ліберальні поміщики. Робітники і селяни становили не більше 15%. Партія домагалася конституційної монархії, культурного самовизначення націй, автономій Фінляндії та Польщі, скасування станових привілеїв. В аграрному питанні пропонувалося примусове відчуження поміщицьких земель на основі викупу їх державою.

Праве консервативне крило ліберального руху представляли октябристи, які сформувалися з поміркованої частини земського опозиційного руху. До партії увійшли велика торгово-промислова і фінансова буржуазія, поміщики. Головою партії в 1906р. був обраний А. И. Гучков. Майже повністю були відсутні робітники, міщани, селяни. Октябристи виступали за конституційну монархію, неподільність Росії. Для селян партія вимагала додаткового наділення землею, не торкаючись практично поміщицького землеволодіння. Октябристи не висували вимоги 8-годинного робочого дня й обмежували право робітників на проведення страйків.

Ліберальні партії головною тактичної завданням вважали організацію виборів до Державної думи і активну парламентську діяльність у ній.

Маніфест 17 жовтня сприяв зростанню монархічних організацій і союзів. Вони захищали непорушність царської влади, єдність імперії, недоторканність приватної власності. Найбільш великими з них були: Русское собрание. Монархічна

партія. Союз російського народу, Союз Михайла Архангела. Ці партії об'єднували землевласників, чиновників, духовенство і невелику частину російського простолюду. Праві критикували бюрократію, закликали до боротьби з іноземним капіталом. Основними ворогами країни вони називали євреїв, інтелігенцію і революціонерів, пропагуючи шшовінізм і антисемітизм. Витоки всіх бід, на їхню думку, були в діяльності Петра I, який підсилив іноземний вплив.

Маніфест 17 жовтня привів до протистояння російський народ. В кінці жовтня 1905р. по країні прокотилася хвиля чорносотенних погромів. Вони стали пробою сил націоналістів і монархістів.

Другий етап революції - з початку 1906р. по 3 червня 1907р. -поступовий спад і поразки революції. Серед його основних подій - робота I і II Державної думи, повстання в Свеабор-ге та Кронштадті.

Революція призвела до істотних змін у країні. Головною подією політичного життя стало створення Державної думи. Було надано право організовувати масові самодіяльні організації: профспілки, кооперативні, страхові товариства та каси. З'явилися, хоча і обмежені, демократичні свободи. Скасовано закон про кримінальне покарання страйкарів, легалізовані економічні страйки. Зросла зарплата робітників, для селян були скасовані викупні платежі, знижена орендна плата за землю.

Початок російського парламентаризму

Маніфест 17 жовтня 1905 став великим кроком по шляху політичних реформ. Був утворена Рада міністрів як постійно діючий орган. Міністри відповідали за свої дії перед царем. Зберігався Державна рада, але тепер він за

лучіл права верхньої палати Думи. Половина його членів призначалася імператором, половина обиралася з дворян. Державний рада мала право не схвалювати законопроекти, запропоновані Думою. Документи отримували силу законів лише після затвердження їх царем. Між сесіями Думи цар міг одноосібно видавати укази, які потім вносилися на затвердження Думи. Її законодавчі права були невеликі. Проте імперія перестала бути класичної самодержавної монархією. Можливості для скликання та роботи Думи були створені. Попри всю обмеженість це був перший в історії досвід російського парламентаризму.

I Державна дума обиралася на основі виборчого закону 11 грудня 1905 Право голосу отримало 25 млн. чоловік. У виборах не брали участь наймити, жінки, солдати, матроси, учні, робітники, зайняті на дрібних підприємствах. Був введений вікової (25 років) і майновий ценз. Вибори були багатоступеневими, а права виборців нерівними. Голос поміщика прирівнювався до 3 голосів буржуазії, 15 голосів селян і 45 голосам робітників.

27 квітня Микола II урочисто відкрив Державну думу. Головну перемогу на виборах здобула партія кадетів, що одержала більше третини всіх місць. Трудовики, які виражали інтереси селянства, завоювали четверту частину мандатів. У Думу пройшло 15 соціал-демократів. Головою Думи обрали помірного ліберала С. М. Муромцева. Загальним настроєм думців було протистояння уряду.

Через тиждень після початку роботи Дума прийняла звернення до Миколи II. Депутати вимагали введення загальних виборів, створення відповідального перед Думою міністерства, скасування Горемыкина відкинув ці вимоги. Дума зажадала відставки уряду. Ситуація загострилася.

Великі суперечки викликав в Думі аграрний питання. Трудовики пропонували перевести всі землі в "загальнонародний земельний фонд ". Розпоряджатися фондом повинні були органи місцевого самоврядування. Це означало націоналізацію землі і ліквідацію поміщицького землеволодіння. Дума прийняла більш помірний проект закону, запропонований кадетами, згідно з яким селяни могли за ви-

куп отримати поміщицькі землі. Думці були впевнені, що цар піде на поступки. Цього не сталося.

9 липня 1906 новий міністр внутрішніх справ П. А. Столипін розпустив Державну думу. Частина депутатів виїхала до Ви-борг. Вони прийняли "Виборзьке відозву", в якому закликали народ не платити податки, не давати солдатів до армії. Горемыкин змушений був піти у відставку. Новим головою Ради міністрів став Столипін. Укладачі відозви піддалися судовим переслідуванням і втратили можливість потрапити до наступну Думу.

У листопаді 1906 розпочалася виборча компанія в II Державну думу. Кадети отримали лише близько 20% місць, чорносотенці і октябристи 10%. Велику перемогу одержали ліві сили:

соціал-демократи завоювали 12,5% місць, а трудовики і есери-близько 30%. У підсумку кандидати від урядових партій склали в Думі незначну фракцію.

II Дума відкрилася 20 лютого 1907 Центральним знову став аграрне питання. Пропозиції уряду не були підтримані. Виникла реальна можливість прийняття проекту трудовиків. Вони вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння. В умовах спаду революційних подій уряд вирішив перейти в наступ.

1 червня 1907 Столипін зажадав виключити з Думи депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці військової змови. Дума зажадала доказів. Не чекаючи результатів розслідування, 3 червня 1907 Микола II оголосив про розпуск Думи і введення нового виборчого закону. Зміна закону було проведено з порушенням Маніфесту 17 жовтня і сприйнято як державний переворот.

Соціал-демократичну фракцію заарештували. Нові вибори призначили на 1 листопада. Хвилювань і демонстрацій з цього приводу не відбулося. За новим виборчим законом більшість у Думі було забезпечено дворянам і підприємцям. Представництво селян і національних меншин скорочувалася. Навіть Столипін погоджувався, що новий виборчий закон є безсоромні.

Перші думські досліди виявилися невдалими. Ні уряд, ні дві Думи не змогли знайти розумний компроміс. Державний переворот 3 червня 1907 означав закінчення першої російської революції ..

третьочервневої монархія

Після революції в країні склалася Третьочервневої монархія. Влада царя тепер обмежувалася Державної думою. Проте малі повноваження Думи не були серйозною перешкодою для уряду. Воно було відповідально тільки перед Миколою II.

Цар продовжив курс на придушення революційних виступів. Однак довелося внести зміни в політику. Уряд спробував розширити опору державного ладу за рахунок великих підприємців та заможного селянства. Така політика лавірування між різними політичними силами отримала назву бонапартизму.

Нова політика виявилася в III Державній думі. Це єдина дума, яка пропрацювала повний термін (1 Листопад 1907 - 9 червня 1912 рр..). За новим виборчим законом вдалося забезпечити помірний її складу. Опозиційні сили не склали більшості. Праві в Думі мали 147 місць з 442, октябристи - | 154, кадети - 54, трудовики -14, Соціал-демократи -19. Абсолютного переваги не мала жодна партія, тому не можна було поодинці забезпечити при голосуванні затвердження законопроекту. Можливо було дві більшості - правооктябрістское і октябріс-тско-кадетська. Для проведення своєї політики уряд лавірували між ними. До 1909 завдяки помірному позиції октябристів між урядом і Думою не було конфліктів. Головами III Думи обирали Н. А. Хомякова, А. І. Гучкова і М. В. Родзянко.

IV Державна дума діяла з 1912 по 25 лютого 1917 р. за рахунок ослаблення октябристів відбулося деяке посилення правих і лівих. З'явилася нова впливова фракція прогресистів. Партія прогресистів склалася в 1912 р. і висловлювала інте-

реси великої буржуазії. Головою останньої Думи був М. В. Родзянко.

Всі політичні сили розуміли необхідність реформ. Програму перетворень запропонував Столипін, який виро?? ходив з старовинного дворянського роду. У 1902 р. він був призначений губернатором Гродненської, а в 1903 р. Саратовської губернії. Отримав подяку від Миколи II за наведення порядку в Саратовської губернії під час селянських виступів. З 26 квітня 1906 став міністром внутрішніх справ, а незабаром головою Ради Міністрів. На цій посаді вів нещадну боротьбу з революційним рухом. Столипін планував зробити селян власниками, досягти загальної письменності і домогтися посилення зростання промисловості. Головною серед запропонованих реформ була аграрна.

Нова аграрна політика проводилася на основі указу 9 листопада 1906, що став законом 14 червня 1910. Суть реформи зводилася до руйнування сільської общини і створення на селі шару заможного селянства. Тепер селянин отримав право виходу з общини і закріплення землі в приватну власність. Хлібороб міг вимагати звести свою землю в одна ділянка - частина. Можна було виселитися із села і завести свій хутір. Влада сприяли відокремлення селянських господарств.

До 1916 р. з общини виділилося 22% селянських господарств. Багатьом селянам уряд надавав фінансову допомогу, надаючи кредити через Селянський банк. Така політика допомогла збільшити кількість заможних, але не вирішила аграрної проблеми. З громади частіше за все йшли багаті чи бідні селяни. Бідняки не могли або не хотіли годуватися на своєму клаптику землі, тому землю продавали заможним і йшли в місто. Більше половини селян, що вийшли з общини свою землю продали. Частково це допомогло послабити проблему малоземелля, так як зменшувалася аграрне перенаселення. За десять років проведення реформи власниками стали менш 10% сільських трудівників.

Проблеми, пов'язані з сільською біднотою, Столипін сподівався вирішити за допомогою масового переселення. Таким чином він літсл Ісла проолему малоземелля в центрі країни. Уряд заохочував заселення Сибіру, Далекого Сходу, степового краю. Переселенцям оплачували проїзд, надавали кредити і посібники, звільняли від податків, наділяли землею. За роки реформи переселилося більше 3 млн. чоловік. Часто землі відводив ^ в глухих,

віддалених від залізниць районах. Фінансова допомога уряду виявилася недостатньою. Треба було вкласти багато праці і грошей, щоб заснувати господарство. Не витримавши важких умов, повернулося майже 18% селян. Переселенська політика не дала очікуваних результатів.

Столипінські перетворення створили можливості для подальшого розвитку сільського господарства, але не вирішили проблем села. Можливо, для цього не вистачило часу. У 1911 р. Столипін був смертельно поранений есером Д. Г. Богровим. Після смерті Столипіна в уряді не знайшлося сил, здатних продовжити політику реформування.

Культура Росії на початку XX століття

Розвиток промисловості визначило збільшення навчальних закладів і зростання грамотності. У 1894 р. у країні було тільки 32 тис. початкових шкіл. До 1914 р. їх число збільшилося до 150 тис. На 1917 р. 30 % На