Росія в Роки НЕП

Реферат виконав Чариков Анщрей

Криза 1921 року.

До кінця 1920 року Радянська Росія переживала гострий економічна криза, викликана великими втратами за роки Першої світової та громадянської воєн, загальний економічних збитків від яких оцінювався в розмірі понад 50 млрд. золотих руб .. Велика промисловість Росії в цей час виробляла продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 році, вантажообіг залізниць зменшився більше ніж у чотири рази [1] . Великі були й людські втрати: в боях, від ран, голоду, хвороб, червоного і білого терору загинуло не менше 10 млн. чоловік. Від 1,5 до 2 млн. чоловік було змушені емігрувати [2] . Роки війни і господарської розрухи призвели до значного скорочення загальної чисельності промислових робітників, що у 1920 році становила 1 млн. 270 тис., або майже в два рази менше, ніж у 1913 році (2 млн. 400 тис.) [3] . У містах з'явилася велика кількість безробітних. Рятуючись від голоду, багато робітники йшли в село або починали займатися кустарним виробництвом. За роки революції, громадянської війни Москва втратила половину свого населення, а Петроград - дві третини. За оцінками російських статистики, близько 5 млн. чоловік перебралися з міст у села за період між 1917 і 1920 роками [4] .

Після Першої світової війни, революції, громадянської війни на Росію обрушилося нове тяжке випробування: небувалий голод 1921 - 1922 років. У 1921 році голодувало не менше 20% населення. Однією з причин була жорстока посуха в Поволжі. Але головна причина полягала в продрозверстки, оскільки весною у селян було конфісковано навіть насіннєвий фонд, а в країні були відсутні продовольчі резерви. За офіційними даними, в результаті голоду загинуло більш 5 млн. чоловік [5] .

Мільйони селян, які взяли участь у громадянській війні на боці більшовиків, все наполегливіше висловлювали невдоволення політикою «воєнного комунізму», оскільки в ній були відсутні економічні стимули для розвитку сільськогосподарського виробництва. Але уряд як і раніше наполягав на збереженні надзвичайних заходів по відношенню до селян, постійно закликало їх справно виконувати вимоги продрозверстки з постачання хліба в міста, обіцяючи пізніше повернути їм всі борги.

У відповідь на це по всій країні спалахнули антиурядові повстання, що загрожують перерости в селянську війну: на Україні загони Махно налічували до 50 тис. чоловік, «Селянська армія» Антонова в Тамбовської-Воронезькому регіоні на початку 1921 року також досягла 50 тис. чоловік. Величезні загони сформувалися на Уралі, в Західного Сибіру, в Поволжі, на Кубані і Дону. До весни 1921 року в цих стихійних виступах брало участь до 200 тис. чоловік [6] .

Проти селянських загонів була кинута Червона Армія на чолі з найбільшими воєначальниками: С. Каменевим, М. Тухачевським, М. Фрунзе, С. Будьонним, П. Якіром. І. Уборевича та ін Проти людей, які переховувалися в лісах, використовувалася військова техніка, застосовувалися отруйні речовини - гази. Бралися і розстрілювалися заручники, виселялись цілі села, що дали притулок «бандитам» і їх родинам.

Але селянські повстання не стали головною причиною відмови від політики «воєнного комунізму». Набагато більшу небезпеку для Радянської влади представляли виступи робітників в містах. У лютому 1921 року, після оголошення про скорочення хлібного пайка для робітників на третину, в Петрограді були організовані страйки і демонстрації робітників Трубкового, патронів, Балтійського, Пу-тіловского та інших заводів і фабрик. У відповідь на це в місті було введено стан облоги. Було навіть дано розпорядження не видавати чоботи червоноармійцям з побоювання, що вони приєднаються до страйкуючих. Стали проводитися масові арешти.

Найбільш великим був заколот матросів і червоноармійців Кронштадта (військово-морської бази Балтійського флоту, які виступали з антибільшовицьким політичними вимогами. Заколот був пригнічений з великою жорстокістю, оскільки уряд відчуло в цей момент крайню слабкість свого становища.

У березні 1921 року, після придушення цих стихійних виступів, В.І. Ленін сформулював два принципових «Уроку Кронштадта». Перший з них: треба негайно встановити угода з селянством, щоб врятувати революцію в Росії. Другий: необхідно посилити боротьбу з різними політичними партіями (меншовиками, есерами, анархістами та ін), викорінювати їх політичний вплив на робітників у промислових центрах.

Виходячи з цих «Уроків», радянський уряд почав переглядати внутрішню економічну політику, звільняючи її в деякій мірі від тотального державного регулювання. З іншого боку, почалося «закручування гайок» в політичній життя, припинення всіляких спроб демократизації суспільства, розширення громадянських прав і свобод.

Перехід до нової економічної політики (непу) багато в чому був обумовлений тим, що уряду так і не вдалося домогтися виконання виданих їм суворих законів і декретів, а також розумінням неминучості економічної катастрофи в тому випадку, якщо продовжувати наполягати на їх жорсткому виконанні. До політики ж «воєнного комунізму »країна знову перейде вже через роки (через 10 років), але під новою назвою і під іншими гаслами.

Економічне розвиток країни

Взявши курс на економічне співробітництво з селянством, X з'їзд РКП (б) у березні 1921 року прийняв рішення про заміну продрозкладки податком. Це означало корінне зміна способу заготівель продовольства і сільськогосподарської сировини. Тим самим було покладено початок нової економічної політики.

Керівництву РКП (б) коштувало великих зусиль переконати рядових членів партії в необхідності переходу до нового економічного курсу. На місцях ці рішення зустріли сильне протидія, неп розглядався як «капітуляція перед буржуазією», зрада комуністичної ідеї, «відступ назад». Багато комуністів вважали, що це всього лише тимчасова тактична хитрість, яка найближчим часом буде анульована. У травні 1921 року В. І. Ленін заявив, що неп вводиться не для обману, а «всерйоз і надовго», можливо, на п'ять-десять років.

Разом з декретом ВЦВК «Про заміну продовольчої і сировинної розкладки натуральним податком »увійшли в силу і інші закони, за якими встановлювалися загальні розміри продподатку та способи його визначення по відношенню до кожного селянського господарству Продподаток встановлювався як пайова відрахування від виробленої продукції. При цьому враховувався об'єм врожаю, майнове становище тієї чи іншої родини, кількість членів сім'ї та ін Спочатку величина продподатку була на рівні 20% від чистого продукту селянського господарства, а потім він був знижений до 10% врожаю [7] .

Починаючи з 1923/1924 господарського року [8]  був введений єдиний сільськогосподарський податок, що замінив різні натуральні податки. Цей єдиний податок стягувався частково продукцією, частково - грошима. Пізніше, після проведення грошової реформи, єдиний податок прийняв винятково грошову форму. В середньому розмір продподатку був в два рази менше, ніж розмір продрозверстки, причому його основний тягар був покладений на заможне селянство.

В губерніях, які виконали план заготівель, скасовувалася державна хлібна монополія і дозволялася вільна торгівля хлібом і всіма іншими сільськогосподарськими продуктами. Продукцію, що залишалася в господарствах понад податку, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, і це, в свою чергу, помітно стимулювало розширення виробництва в селянських господарствах. Було дозволено брати землю в оренду і наймати працівників, при цьому, однак, встановлювалися великі обмеження.

У ході проведення даних перетворень помітно збільшилася сільськогосподарське виробництво. У 1925 році загальні посівні площі країни майже досягли довоєнного рівня, зросло виробництво продукції землеробства і тваринництва.

У статті «Про продовольчий податок »В.І. Ленін, закликаючи йти на вишкіл до капіталістів, називав основні форми реалізації нової економічної політики: оренда, кооперація, концесії, торгівля [9] . Всі разом це визначалося як державний капіталізм, тобто використання приватного капіталу під контролем держави. Саме приватний капітал допоміг у перші ж місяці непу пожвавити ринок і господарське життя країни в цілому.

З боку держави заохочувалося розвиток різноманітних форм простої кооперації: споживчої, постачальницької, кредитної, промислової [10] . Так, у сільському господарстві цими формами кооперації до кінця 1920-х років було охоплено більше половини селянських дворів. Відомо, що в Росії і до революції існувало потужне кооперативний рух (див. про це в главі 8), але до кінця 1928 невиробничої кооперацією різних видів було охоплено вже 28 млн. осіб, або в тринадцять разів більше, ніж у 1913 році [11] .

Розвивалося і виробниче кооперування у формі сільськогосподарських комун, артілей і товариств спільного обробітку землі, куди входили, в основному, бідняки і середняки: близько 84% всіх членів кооперативів складали однокінних і безкінні селяни [12] . У ці кооперативи держава направляло сільськогосподарські знаряддя, добрива, племінну худобу, насіння, грошові кошти.

Бурхливо розвивається кооперативний рух охопив не лише сільське господарство, але і торгівлю, промисловість. У 1928 році 60-80% товарообігу в усуспільненої роздрібній торгівлі припадало на кооперативну, і лише 20-40% - власне на державну. До 13% всього об'єму промислової продукції давали кооперативні підприємства. У країні діяло кооперативне законодавство, отримали розвиток кредитні та страхові організації з обслуговування кооперативів [13] .

Важкі часи переживала промисловість, значна частина підприємств було зруйновано або закрита під час громадянської війни, помітно скоротилися поставки сировини, знизилася чисельність робітників та їх якісний рівень. Відновлення промисловості йшло з великими труднощами. Хоча деякі показники до 1925 року були значно вище рівня 1913 року (це відноситься до виробництва електроенергії, продукції машинобудування, легкої та харчової промисловості), загальний обсяг промислового виробництва все ще становив 75,5% від рівня 1913 року. Видобуток вугілля склав 16,5 млн. т проти 29,1 млн. т в 1913 році, залізної руди відповідно 3,3 і 9,2 млн. т. Вантажообіг залізниць становив не більше 80% від довоєнного рівня [14] . Потрібні були радикальні зміни для ліквідації численних проблем в промисловості.

Розвиваючи ідею про державному капіталізму, уряд дозволив приватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові і торгові підприємства. Фактично ці підприємства належали державі, програма їх робіт затверджувалася в установах державної влади на місцях, але виробнича діяльність здійснювалася приватними підприємцями. Орендувати підприємства могли як державні організації, так і приватні особи, у тому числі і їхні колишні власники. Орендовані приватниками фабрики часом налічували 200-300 найманих працівників.

Було денаціоналізований невелика кількість державних підприємств. Дозволялося відкривати власні підприємства приватним особам з числом зайнятих не більше 20 осіб, згодом цей «стеля» було піднято [15] . До середини 1920-х років на частку приватного сектора припадало від 20 до 25% виробництва промислової продукції [16] .

Одним з ознак непу стало розвиток концесій, тобто підприємств, що діють на основі договору між державою та іноземними фірмами як у видобувних, так і обробних галузях. Незважаючи на більшовицькі гасла, які закликали йти на «останній і рішучий бій» проти світової буржуазії, Радянський уряд розумів, що потрібні величезні кошти для виходу з економічної кризи і своїми силами відновити зруйноване господарство без іноземної допомоги країна не зможе.

До того ж керівники держави розраховували використати досвід концесійних підприємств, їх вплив на підвищення продуктивності праці та організацію робіт на аналогічних вітчизняних підприємствах. За допомогою іноземних підприємців Радянська Росія розраховувала зав'язати необхідні міжнародні зв'язку на світовому ринку, втрачені після революції.

У квітні 1922 року в м. Рапалло (Італія) був підписаний радянсько-німецький договір, за якого були відновлені дипломатичні відносини між двома країнами. Після підписання договору Рапалльських почався період визнання Радянської республіки багатьма країнами світу. Це дозволило укласти різні економічні договори, причому багато хто з них не обмежувалися лише сферою міжнародної торгівлі, але охоплювали також технічні і технологічні зв'язку, перш за все з Німеччиною, США, Англією.

Після Рапалльських укладення договору більше двох тисяч німецьких інженерів і техніків прибули до Росії для участі у відбудові промисловості. Особливий інтерес являло німецько-радянське військове співробітництво. Оскільки Версальський договір 1919 року заборонив Німеччині мати й виробляти сучасне озброєння (літаки, танки), то деякі німецькі фірми перевели частину своїх потужностей в Радянський Союз [17] . Таким чином, Німеччина могла обходити Версальський договір і отримувати новітнє зброю, яке створювалося на радянській території. Радянська сторона, в свою чергу, отримувала доступ до новітніх технологій.

Зарубіжні фірми жорстоко конкурували між собою, пропонуючи свої послуги Радянському Союзу Вони набували концесії, постачали нову техніку, обладнання, приймали в себе радянських інженерів-стажерів. Так, в 1925/1926 роках стажування на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянського Союзу, в 1927 - 1928 роках - більше 400, а в 1928/1929 роках - більше 500 чоловік.

Радянський Союз вміло використовував конкуренцію між західними фірмами. У середині 1929 були укладені угоди з 27 німецькими і 15 американськими фірмами, а в Наприкінці 1929 року - вже 40 американських фірм співпрацювали з СРСР (хоча офіційно США визнали нашу країну лише в 1933 році) [18] .

Виходячи з усього цього, слід сказати, що численні твердження радянського керівництва про міжнародної «блокаді», «економічної ізоляції», ворожому ставленні «Капіталістичних акул» до радянської країні не цілком відповідали дійсності. Є дані про те, що до 95% радянських промислових підприємств одержували в 1920-і роки західну технічну допомогу, яка допомогла досить швидко відновити багато галузей економіки. Але як тільки закордонне обладнання та технології освоювалися нашими фахівцями, Радянський уряд розривало договори про концесії та інших формах співпраці з іноземними партнерами.

У деяких галузях питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних товариств, створених за участю іноземного капіталу, був досить помітним. У середині 1920-х років вони давали більше 60% добутого свинцю і срібла, майже 85% марганцевої руди, 30% золота, 22% виробленого одягу та галантереї. Однак у цілому роль концесій була невелика: в 1926/1927 господарському році налічувалося всього 117 діючих угод, вони охоплювали підприємства, на яких працювало всього 18 тис. чоловік і випускалося трохи більше 1% промислової продукції [19] .

Це пояснювалося тим, що іноземні підприємці не дуже сподівалися на стабільність як радянської влади в цілому, так і на тривалість непу, тому не поспішали з великими капіталовкладеннями. До того ж вони ще не забули про анулювання державних боргів і конфіскації майна іноземців після Жовтневої революції. Принагідно зауважимо, що багато вітчизняних керівники промислових підприємств побоювалися, що вони не витримають конкуренції з концесійною, тому постійно вимагали від держави усіляких обмежень припливу іноземного капіталу, що неминуче вело до ідеології «опори на власні сили», до економічної замкнутості країни.

Крім капіталів, в нашу країну попрямував потік робітників-емігрантів з багатьох країн світу, і перш за все із США. Понад сто кваліфікованих робітників із заводів Форда в 1921-1922 роках налагоджували виробництво на Московському автомобільному заводі (АМО) Здопомогою американських профспілок була створена Російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК), якій були передані шість текстильних і швейних фабрик у Петрограді, чотири - у Москві. Іноземні робітники допомагали відновлювати вугільні шахти Донбасу, десятки інженерів працювали на різних заводах країни.

З вересня 1920 по вересень 1921 року в Радянську Росію прибуло більше 10 тис. американців, в тому числі 2,6 тис. кваліфікованих промислових робітників. У 1921 році в Кузбасі була створена Автономна індустріальна колонія (АІК «Кузбас»). Американські колоністи видобували вугілля на шахтах, працювали на заводах по виробництва коксу. Для створення зразкових господарств на селі американці привезли породистий худобу, трактори, добрива. До кінця 1923 року в АШК працювало близько 8 тис. чоловік. У 1927 році ця колонія була реорганізована в державний трест. Всього ж у 1920-1925 роках в СРСР приїхало 20 тис. іммігрантів із США і Канади [20] .

Розвиток торгівлі було одним з елементів державного капіталізму. Спочатку, у березні 1921 року, передбачалося в ім'я справжньої «змички міста і села» проводити широкий товарообмін в межах місцевого господарського обороту. Для цього передбачалося зобов'язати державні підприємства здавати продукцію в спеціальний товарообмінних фонд республіки. Але несподівано для керівників країни місцевий товарообмін виявився тісним для розвитку економіки, і вже в жовтні 1921 року він перетворився у вільну торгівлю з усіма її необхідними ознаками. У цей період В.І. Ленін називав торгівлю основною ланкою в господарській політиці, «за яку треба всіма силами вхопитися», щоб побудувати фундамент соціалізму [21] .

У світлі цього було взято курс на всебічний розвиток торгівлі, перебудову господарських органів, що відають питаннями внутрішньої торгівлі. У травні 1921 року питання торгового регулювання були передані від ВРНГ і Наркомпроду у спеціально створену комісію «Комвнуторг», яка в 1924 році була перетворена в самостійний Наркомат внутрішньої торгівлі.

До сфери торгівлі був допущений приватний капітал у відповідності з отриманим дозволом від державних установ на виробництво торгових операцій. Особливо помітним була присутність приватного капіталу в роздрібній торгівлі, де його питома вага в загальному обороті досягав 83%. Але в оптовій торгівлі основні позиції займало держава: до 77% товарообігу належало державним торговим організаціям, 8% - кооперації, 15% - приватному капіталу [22] . При цьому приватний капіталу абсолютно не допускався в сферу зовнішньої торгівлі, яка здійснювалася виключно на основі державної монополії. Міжнародні торгові угоди укладалися тільки з органами Наркомвнешторга.

Одночасно з цими змінами великі зміни відбувалися в системі управління економікою. Перш за все це стосувалося послаблення надмірної централізації, характерної для періоду «воєнного комунізму». Були скасовані главки в системі ВРНГ, їх функції на місцях перейшли до великих районним управлінням і губернським раднаргоспам.

Основною формою управління виробництвом в державному секторі стали трести, тобто об'єднання однорідних чи взаємозалежних між собою підприємств. Уже до кінця 1922 близько

90% промислових підприємств об'єдналися в 421 трест, з них 40% були центрального, а 60% - місцевого підпорядкування.

У зв'язку з цими перетвореннями ВРНГ, що втратив більшість своїх повноважень, і перш за все право втручатися в оперативну діяльність підприємств і трестів, перетворився в координаційний центр. При цьому було різко скорочено його величезний апарат, який розрісся в роки «воєнного комунізму» до 250 тис. чоловік, у той час як у всій державної промисловості було зайнято всього 1,2 млн. чоловік, а в усьому народному господарстві країни було 5 млн. робочих [23] .

Трести наділялися широкими повноваженнями, вони самостійно вирішували, що виробляти, де реалізовувати продукцію, несли матеріальну відповідальність за організацію виробництва, якість продукції, що випускається, збереження державного майна. Підприємства, що входять в трест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівель ресурсів на ринку. Все це отримало назву «Господарський розрахунок» (госпрозрахунок), згідно з яким підприємства отримували повну фінансову незалежність, аж до випуску довгострокових облігаційних позик. Після обов'язкових фіксованих платежів до державного бюджету підприємства розпоряджалися доходами від реалізації продукції, самостійно використовуючи прибуток і покриваючи збитки За законом передбачалося, що «Державна скарбниця за борги трестів не відповідає»

Уряд пильно стежив за фінансовим станом трестів, за їх беззбиткової діяльністю. В.І. Ленін навіть пропонував залучати до суду і карати всіх членів правління трестів тривалим терміном позбавлення волі та конфіскацією всього майна, якщо ці керівники не змогли досягти беззбитковості [24] .

Відповідно з принципами госпрозрахунку трести були зобов'язані направляти на формування резервного капіталу не менше 20% отриманого прибутку, при цьому резервний капітал мав досягати величини, що дорівнює половині статутного фонду. Пізніше цей норматив був знижений: у резервний капітал треба було відраховувати не менше 10% прибутку до тих пір, поки він не сягав третини початкового капіталу. Резервний капітал створювався для майбутнього розширення виробництва і відшкодування збитків виробничої діяльності підприємства Члени правління тресту отримували спеціальні Тантьєма (премії) і нагородні в залежності від розміру прибутку, з якого отримували премії та робітники.

Одночасно з освітою Трестівський системи стали виникати і синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів для оптового збуту їхньої продукції, закупівель сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку. Наприкінці 1922 року 80% тестованих промисловості було охоплено синдикатами. До 1928 року в країні нараховувалося 23 синдикати, що діяли майже в усіх галузях промисловості і зосередили у своїх руках, у основному, оптову торгівлю.

До речі сказати, саме 1920-і роки позначені активним розвитком повноцінної оптової торгівлі. У країні функціонувала широка мережа товарних бірж, ярмарків, торгових фірм (будинків), за допомогою яких реалізовувалася готова продукція, сировина, обладнання та ін [25]

В промисловості та інших галузях економіки була відновлена грошова оплата праці, введена тарифна система, за якою заробітна плата виплачувалася в залежно від кваліфікації робітників і від кількості виробленої продукції, були зняті обмеження на збільшення заробітків при зрості виробітку і, таким чином, скасовувалася зрівнялівка в оплаті праці, поширена в роки «Воєнного комунізму».

Були ліквідовані основні обмеження на зміну місця роботи, пов'язані з загальної трудової повинністю, дозволявся вільний найм робочої сили. Були засновані біржі праці, де проходила реєстрація безробітних, чисельність яких збільшилася з 1,2 млн. чоловік в 1924 році до 1,7 млн. чоловік в 1929 році Але зростання зайнятості йшов більш високими темпами, чисельність робітників і службовців у всіх галузях економіки, крім селян-одноосібників, збільшилася з 8,5 млн. чоловік у 1924/1925 господарському році до 12,4 млн. у 1929 році, що свідчило про залучення до числа зайнятих багатьох безробітних [26] .

Зміни в грошової і кредитно-фінансовоі сфері

Важливе значення для проведення НЕПу мало створення стійкої грошової системи і стабілізації рубля Біля витоків цієї складної і величезної роботи стояв нарком фінансів Г.Я. Сокольников, який ще в 1918 році заперечував проти нестримної грошової емісії. Але в той момент Сокольников не зрозуміли, емісія продовжувалася, і лише дивом не був втілений в життя план повного анулювання грошей і закриття наркомату фінансів через непотрібність. Пізніше В.І. Ленін визнавав, що це найважливіше наркомат в роки громадянської війни був практично зруйнований, ліквідовано на 90% [27] .

Тепер, в нових господарських умовах, для оздоровлення фінансової системи слід було, з одного боку, зняти заборони на всі види торгівлі. З іншого боку, треба було ліквідувати величезний бюджетний дефіцит шляхом різкого скорочення державних витрат і розвитку ефективної податкової системи. Ці заходи дозволяли ліквідувати колосальний «грошовий навіс», що утворився за попередні роки. Наркомфін на чолі з Сокольникова наполягав на тому, щоб зняти з державного забезпечення масу дрібних збиткових підприємств, скоротити величезний бюрократичний апарат радянських установ і чисельність бійців Червоної Армії.

Г. Сокольников постійно підкреслював, що держава і підприємства промисловості і торгівлі не повинні нічого давати один одному безкоштовно, а тільки на основі господарського (фінансового) розрахунку. Але більшість «червоних господарників» не погоджувалися з цим і вимагали все більше грошей, наполягали на додатковій емісії. Вони виступали проти Сокольникова, закидаючи його в прагненні до «диктатури Наркомфіну »[28]

Під керівництвом Г. Сокольникова заново створювалися фінансові органи в центрі і на місцях, підбиралися кваліфіковані працівники. Так, для підготовки грошової реформи був запрошений досвідчений фінансист М.М. Кутлер, який брав участь у проведенні знаменитої реформи С.Ю. Вітте в 1895-1897 роках.

Протягом усього 1922 йшла гостра дискусія про те, як проводити грошову реформу, що взяти за мірило цінності при переході на нові гроші. Пропонувався так званий «Товарний рубль», який був би пов'язаний лише із середнім курсом товарів, або з товарним індексом. Сокольников ж наполягав на золотому стандарті, і до кінця 1922 було вирішено проводити реформу на основі золотого стандарту.

Для стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто зміна їх номінальної вартості по визначеному співвідношенню старих і нових знаків. Спочатку в 1922 році були випущені так звані "радзнаків. Новий рубель прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. У 1923 році були випущені інші радзнаків, один карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх грошей і 100 рублів зразка 1922 [29] .

Одночасно з випуском нових радзнаків, наприкінці листопада 1922 року було випущено в обіг нова радянська валюта - "червонець», прирівняний до 7,74 г чистого золота, або до дореволюційної золотої десятикарбованцеві монеті. Нові "золоті банкноти» на 25% забезпечувались золотом, іншими дорогоцінними металами та іноземній валютою, на 75% - легкореалізуемимі товарами, векселями та іншими зобов'язаннями Випуск червінців означав перелом у розвитку фінансової системи Росії. Було суворо заборонено використовувати червінці для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися перш за все для кредитування промисловості і комерційних операцій в оптовій торгівлі.

І хоча на 1 Січень 1923 частка червінців у грошовій масі була незначна - всього 3%, у другому півріччі вони майже витіснили радзнаків з великого господарського обороту. Вже восени селяни погоджувалися продавати зерно тільки за червінці, деколи навіть знижуючи ціни, аби отримати «золоті банкноти». Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк обмінював всі пропоновані банкноти на іноземну валюту за твердим курсом.

Восени 1922 року були створені фондові біржі, де дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних позик за вільним курсом. Якщо курс червінця піднімався вище офіційного паритету, Держбанк скуповував золото й іноземну валюту на біржі, випускаючи додаткову кількість червінців, і навпаки У Внаслідок цього протягом 1923 року курс червінця підвищувався по відношенню до іноземних валют. Так, якщо на 2 січня 1924 курс долара на московській біржі становив 2 руб 20 коп., то до 1 квітня 1924 він досяг 1 руб 95,5 коп. і на цьому рівні зупинився Те ж саме відбувалося з фунтом стерлінгів, франком, маркою та іншими валютами. Вже в 1925 році червонець став конвертованою валютою, він офіційно котирувався на різних валютних біржах світу [30] .

Заключним етапом реформи була процедура викупу сов-знаків. У березні 1924 року був визначений фіксований курс із розрахунку 50 тис. руб. радзнаків 1923 за 1 рубль золотом казначейськими квитками. Але так як деномінація 1923 прирівняла свого часу 1 руб. зразка 1923 до 1 млн. руб. знаками дореволюційного і революційного зразків до 1921 року включно, то це означало знецінення паперового рубля в 50 млрд. раз [31] . Але це була не сама рекордна цифра. Якщо говорити про світову практику, то в той період Німеччина перевершила її [32] .

Одночасно з грошовою була проведена податкова реформа. Вже в кінці 1923 року основним джерелом доходів державного бюджету стали відрахування від прибутку підприємств, а не податки з населення. Логічним наслідком повернення криночной економіці був перехід від натурального до грошового оподаткування селянських господарств. І хоча процес проходив дуже повільно, основна лінія проглядалася досить чітко. У цей період активно розробляються нові джерела отримання грошового податку. У період між серпнем 1921 і лютим 1922 років були встановлені податки на тютюн, спиртні напої, пиво, сірники, мед, мінеральні води та інші товари. До останнього кварталу 1922 Сокольников заявив, що третина всіх надходжень бюджету отримана за рахунок грошового оподаткування, менше третини - за рахунок випуску банкнот, а інша частина - за рахунок натурального податку [33] .

Поступово відроджувалася кредитна система. У 1921 році відновив свою роботу Держбанк, скасований в 1918 році. Почалося кредитування підприємств промисловості та торгівлі на комерційній основі. До тих пір, поки не відбулася стабілізація рубля, Держбанк видавав позики під досить високі відсотки: від 8 до 12% на місяць, але поступово процентна ставка знижувалася. У країні виникли спеціалізовані банки: Торгово-промисловий банк (Промбанк) для фінансування промисловості, Електробанк для кредитування електрифікації, Російський комерційний банк (з 1924 року - "Внешторгбанк") для фінансування зовнішньої торгівлі, Центральний банк комунального господарства та житлового будівництва (Цекомбанк) та ін Ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли позики, призначали позиковий, обліковий відсоток і відсоток по вкладах [34] .

Влітку 1922 був зроблений ще один крок до стабілізації фінансової системи: була відкрита підписка на перший державний хлібний позику на загальну суму в 10 млн. пуд. жита в зерні. Держава випустило безвідсоткові облігації номіналом у 100 пудів, що підлягало оплатити в період з 1 грудня 1922 року по 31 січня 1923 натурою або готівкою за повною ринковою ціною жита вдень оплати. Слідом за цим був випущений 6%-ний позику на 100 млн. золотих рублів. Всі це проводилося з метою підготовки умов для грошової реформи, оскільки облігації служили в якості внутрішнього кредиту, а також засобом викупу знецінених паперових грошей [35] .

Була створена ціла мережа акціонерних банків, серед акціонерів яких були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи і навіть іноземні підприємці. Ці банки кредитували, в основному, окремі галузі промисловості. Для кредитування підприємств споживчої кооперації відкривалися кооперативні банки, для сільськогосподарського кредиту - сільськогосподарські банки, для кредитування приватної промисловості і торгівлі - товариства взаємного кредиту, для мобілізації грошових нагромаджень населення засновувалися ощадні каси. У 1923 році в країні існувало 17 самостійних банків, а в 1926 році їх число зросло до 61. Частка Держбанку в загальних кредитних вкладень банківської системи знизилася за цей час з 66 до 48% [+36] .

Підтвердженням ринкового характеру економіки конкуренція може служити, виникала між банками у боротьбі за клієнтів шляхом надання їм особливо вигідних умов кредитування. Часто одні і ті ж організації, підприємства, трести кредитувалися у кількох банків одночасно. Широке поширення набув комерційний кредит, тобто кредитування один одного різними підприємствами та організаціями. Приблизно половина короткострокового б?? нковского кредиту здійснювалася через облік комерційних векселів. Все це говорить про те, що в країні вже функціонував єдиний грошовий ринок з усіма його атрибутами.

Велике увагу приділялося зовнішній торгівлі. Нарком фінансів Г. Сокольников неодноразово підкреслював, що успішний економічний розвиток країни можливий лише в тому випадку, якщо вона зможе «господарсько прилучитися до світового ринку». Всупереч думці Леніна, який твердо наполягав на державній монополії зовнішньої торгівлі, Сокольников (особливо в 1922 році) виступав за її деяку лібералізацію, оскільки це не тільки дозволило б поповнити золотий запас країни, але і забезпечило б надходження до бюджету від митних зборів, а також збільшило б ємність внутрішнього ринку. Монополія зовнішньої торгівлі, на думку Сокольникова, не давала можливості повніше використовувати експортний потенціал країни, оскільки селяни і кустарі за свої продукти отримували тільки знецінені радянські грошові знаки, а не валюту.

Сокольников наполегливо виступав за організацію спільних торговельних спілок за участю іноземного капіталу, за розширення прав трестів і надання їм можливості виходу на світовий ринок під контролем Наркомвнешторга. Справа в тому, що до осені 1922 року стало зрозуміло, що зовнішньоторговельний оборот країни помітно відстав від загальних темпів господарського підйому. У першому півріччі 1922 вартість експорту становила не більше 3% від рівня 1913 року, при цьому вартість імпорту в десять разів перевищувала вартість експорту [37] . Це пояснювалося тим, що на відновлення промисловості потрібно було все більше закуповувати за кордоном сировини та обладнання. Розширювати ж імпорт можна було тільки за рахунок зростання експорту, скажімо, надлишків сільськогосподарської продукції. Але закупівельний апарат Наркомвнешторга був неповоротким і недосвідченим, та й грошей на закупівлі продуктів у селян держава виділяла дуже небагато. Сокольников намагався отримати дозвіл на тимчасову лібералізацію ввезення та вивезення для селян і підприємств (трестів) по окремих категоріях товарів. В. І. Ленін виступив різко проти ослаблення монополії зовнішньої торгівлі, побоюючись нібито зростання контрабанди. Насправді ж уряд побоювався того, що виробники, отримавши право вільного виходу на світовий ринок, відчують свою незалежність від держави і знову почнуть боротися проти цієї влади. Виходячи з цього, керівництво країни всіма силами намагався не допустити демонополізації зовнішньої торгівлі.

І все ж у країні відбувалося відродження ринкової економіки, звільнення її від оков «Воєнного комунізму», що сприяло досягненню високих економічних показників. З 1921 по 1926 рік обсяг промислового виробництва зріс більш ніж у три рази і практично наблизився до рівня 1913 року. Виробництво сільськогосподарської продукції зросла за ці п'ять років у два рази і на 18% перевищило рівень 1913 року. У 1927 і 1928 роках приріст промислового виробництва склав відповідно 13 і 19%. Середньорічний тим