Столипінська аграрна реформа

1.Вступ

Реформа Столипіна викликала гостру полеміку в суспільстві - тому що вона торкнулася самий болюче питання російського життя - земельного.

Мені здається, що ім'я Столипіна одне з найвідоміших у Росії.

Будь-яка людина, живе в Росії, скаже, що був такий відомий реформатор. Петро Аркадійович Столипін був людиною дивною долі. Він не рвався до влади, але несподівано для себе і для всіх виявився у її вершин. Справжнього Столипіна ми не знаємо. Ім'я його пов'язано реформою, яка піднімала всю Русь. Його дії не розуміли ні при житті, ні після його смерті. Не розуміли ні його сподвижники, ні його вороги. Столипін не був занадто складною людиною. А справа в тому, що його дії, визначені і цілеспрямовані, били по дуже багатьом людям, з різних класів і груп, і викликали негативні емоції. У такій обстановці важко було розраховувати на правильну оцінку. Також Столипін залишається незрозумілим і в наші дні.

Ось по чому так важливо розібратися в його справах, ідеї та задуми.

Петро Столипін виправляв помилки у вирішенні аграрного питання, допущені кріпосниками в 1861 році. Сучасна реформа намагається виправити те, що "наламали" в селі більшовики. Аграрне питання актуальне і в наш час.

"Ми теж спочатку захопилися фермерськими господарствами, але справа пішла важче, ніж у Столипіна з висівками і хуторами. Зате зараз успішно вирішується перетворення нерентабельних колгоспів, добровільні кооперативи різного типу, що нагадує другий етап столипінських починань "[1]

На мій погляд, аграрна реформа один з Ліпше тим в російській історії.

2. Біографія Столипіна

Петро Аркадійович Столипін належав до старовинного дворянського роду, відомого з 16 століття. Рід сильно коренастий, володіючи численними маєтками в різних губерніях. Родоначальником його трьох найбільш відомих ліній був Олексій Столипін (1748-1810). Одну з них представляють нащадки сенатора Аркадія Олексійовича, друга М.М. Сперанського. Його перший син Микола був дипломатом, середній -- Олексій прожив недовге життя, молодший син Дмитро (1818 - 1893) служив у гвардії, потім вийшов у відставку і довго жив за кордоном, де захопився філософією О. Конта.

Інша гілка роду пов'язана з Єлизаветою Олексіївною Арсеніївна (уродженої Столипін) -- бабусею Лермонтова. За винятком Олексія Аркадійовича, мабуть, ніхто з Столипін не любив знаменитого нащадка свого роду. Всі скаржилися на його важкий характер. Одна з тіточок уперто, до самої смерті відмовлялася прочитати хоча б рядок з творів "цього нестерпного хлопчиська".

Ще одна гілка йде від молодшого брата Аркадія і Єлизавети Дмитра, діда П.А. Столипіна, батько якого Аркадій Дмитрович брав участь у Кримській війні, під час якої став ад'ютантом командувача армією князя М.Д. Горчакова, свого майбутнього тестя. У російсько-турецькій війні 1877-1878 років А.Д. Столипін брав участь вже в генеральському чині. У наступні роки він займав ряд посад у військовому міністерстві. Останній з них була посада коменданта Кремлівського палацу.

Під час Кримської війни Аркадій Дмитрович подружився з Л.Н. Толстим і згодом бував в Ясній Поляні. Поступово відбулося віддалення. Опинившись в Кремлі, А.Д. Столипін зблизився з придворними верхами. Толстой ж все більше виходив з того кола, до якого належав по народженням, в 1899 році він навіть не був на похороні свого старого друга, ніж дуже образив його родичів.

А.Д. Столипін на десять років пережив свою дружину Наталю Михайлівну.

П.А. Столипін народився 5 квітня 1862 року в Дрездені, де його мати гостювала у родичів. Дитинство та ранню юність він провів в основному в Литві. Влітку сім'я жила в Колноберже або виїжджала до Швейцарії. Коли дітям прийшла пора вчитися, купили будинок у Вільні. Віленський гімназію Столипін і закінчив. У 1881 році він вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

Крім фізики і математики тут викладалися хімія, геологія, ботаніка, зоологія та агрономія. На відміну від батька П.А. Столипін був байдужим до музики. Але літературу, і живопис він любив, відрізняючись, правда, дещо старомодними смаками. Йому подобалися проза І.С. Тургенєва, поезія А.К. Толстого і А.Н. Апухтина. З останнім він був особисто в дружніх відносинах, і на петербурзької квартирі Столипіна Апухтін нерідко читав свої нові вірші.

Столипін рано одружився, опинившись чи не єдиним одруженим студентом в усьому університеті. Ольга Борисівна, дружина П.А. Столипіна, колись була нареченою його старшого брата, убитого на дуелі. З вбивцею свого брата стрілявся і П.А. Столипін; отримавши поранення в праву руку, яка з того часу погано діяла.

Тесть Столипіна Б.А. Нейгардт, почесний опікун Московського присутності Опікунської ради установ імператриці Марії, був батьком численного сімейства. Згодом клан Нейгардтов зіграв важливу роль в кар'єрі Столипіна.

У літературі тих років часто протиставлялися бунтівне покоління, який сформувався в 60-е роки, і законослухняне, практичне покоління 80-х років. Столипін був типовим "Восьмідесятніком". Він ніколи не мав непорозумінь з поліцією, а після закінчення університету обрав чиновницьку кар'єру, поступив на службу в міністерство державного майна. У 1888 році його ім'я вперше потрапила до "Адреса-календар". До цього часу він мав дуже скромний чин колезького секретаря і займав скромну посаду помічника столоначальника. У міністерстві державного майна положення Столипіна було рутинним, і в 1889 році він перейшов в МВС. Його призначили ковенської повітовим ватажком дворянства. У Ковенської губернії, в етнічному відношенні досить строкатою, серед поміщиків переважали поляки, серед селян - литовці. На той час Литва не знала хуторів. Селяни жили в селах, а їхні землі були розбиті на черезсмужні ділянки. Земельних переділів не було.

Сім'я жила в Ковно або в Колноберже. Столипін займався своїм маєтком, на час, розлучившись з мрією про кар'єру. Вже на посаді губернатора, він одного разу вибрав момент, щоб заїхати в Колноберже. Побачивши його за господарськими заняттями, один з сусідів зауважив, що "не губернаторське цю справу". "Не губернаторське, а поміщицьке, значить, важливе й потрібне ", - відповів Столипін.

Сім'я володіла і іншими маєтками - в Нижньогородській, Казанської, Пензенській і Саратовської губерніях. Раз на рік Столипін об'їздив свої володіння.

У Ковенської губернії у Столипіна було ще один маєток, на кордоні з Німеччиною. Дороги російські завжди були погані, а тому найзручніший шлях в цей маєток пролягав через Прусію. Саме в цих подорожах Столипін познайомився з хуторами. Повертаючись додому, він розповідав не стільки про своєму маєтку, скільки про зразкових німецьких хуторах. У 1899 році П.А. Столипін був призначений ковенської губернським ватажком дворянства, а в 1902 році, несподівано для себе, -- гродненським губернатором. Його висунув міністр внутрішніх справ В.К. Плеве, що взяв курс на заміщення посад губернатоскіх місцевими землевласниками. У Гродно Столипін пробув лише десять місяців. У цей час у всіх губерніях були створені місцеві комітети, покликані подбати про потреби сільськогосподарської промисловості, і на засіданнях Гродненського комітету Столипін вперше публічно виклав свої погляди. Вони в основному зводилися до знищення селянської черезсмужжя і розселення на хутори. При цьому Столипін наголошував: "" Ставити в залежність від доброї волі селян момент очікуваної реформи, розраховувати, що при підйомі розумового розвитку населення, яке настане невідомо коли, пекучі питання вирішуються самі собою, - це, значить, відкласти на невизначений час проведення тих заходів, без яких не мислима ні культура, ні піднесення прибутковості землі, ні спокійне володіння земельною власністю ". [2]

У 1903 році Столипін був призначений саратовським губернатором. Переїжджаючи на нове місце, діти дивилися на Росію, як на незнайому країну. Щоб освоїтися в малознайомій "Країні", потрібен час, а його виявилося обмаль. У 1904 році почалася війна з Японією. Одного разу дочка запитала, його, чому не видно того наснаги, як в 1812 році. ''Як може мужик радісно йти в бій, захищаючи якусь орендовану землю в невідомих краях? - Сказав батько. - Сумно і важка війна, не скрашенная жертовним поривом ". Ця розмова відбулася незадовго до відправки із Саратова на Далекий Схід загону Червоного Хреста. На обіді на честь цієї події губернатор виголосив промову. Він говорив, зокрема, про те, що "кожен син Росії зобов'язаний, за покликом свого царя, стати на захист батьківщини від будь-якого посягання на велич і честь її ". Мова мала гучний успіх, панночки і пані просльозилися. "Мені самому здається, що сказав я непогано, - Казав потім Столипін. - Не розумію, як це вийшло: я ж завжди вважав себе недорікуватих і не наважувався вимовляти великих речей "[3]. Так Столипін відкрив у себе ораторський талант.

Влітку 1906 Саратовська губернія стала одним з головних вогнищ селянського руху. У супроводі козаків Столипін роз'їжджав по бунтівним селах. Проти селян він не соромився використовувати війська. Проводилися повальні обшуки та арешти.

Виступаючи на сільських сходах, губернатор вживав дуже багато лайливих слів, погрожував Сибіром, каторгою і козаками, суворо присікав заперечення.

"У цей час, в Саратовської губернії завдяки енергії, повної розпорядливості і вельми вмілим діям губернатора, камергера двору Вашої Імператорської Величності Столипіна порядок відновлено "[4], - доповідав цареві 6 серпня 1905 року товариш міністра внутрішніх справ Д. Ф. Трепов. У серпні 1905 року, в розпал польових робіт, спад селянського руху спостерігався по всій Росії. Восени хвилювання поновилися з небаченою силою.

У доповідях царя Він стверджував, що головною причиною аграрних заворушень є прагнення селян отримати землю у власність. Якщо селяни стануть дрібними власниками, вони перестануть бунтувати. Крім того, ставилося питання про бажаність передачі селянам державних земель.

Вперше кандидатура Столипіна обговорювалася в жовтні 1905 року на нараді С. Ю. Вітте з "Громадськими діячами". Обер-прокурор Синоду князь А. Д. Оболенський, родич Столипіна, запропонував його на посаду міністра внутрішніх справ, намагаючись вивести переговори з глухого кута. Але Вітте не хотів бачити на цій посаді нікого іншого, окрім П. Н. Дурново, громадські діячі ж мало, що знали про Столипіні. [6] На мій погляд, Столипін був зобов'язаний Д. Ф. Трепову, якого перевели з поста міністра внутрішніх справ на посаду палацового коменданта і несподівано придбав величезний вплив на царя. "Досягнувши влади без праці і боротьби, силою однієї лише удачі і родинних зв'язків, Столипін всю свою недовгу, але блискучу кар'єру відчував над собою опікунську руку Провидіння ", - згадував товариш міністра внутрішніх справ С. Є. Крижанівський [7]

12 серпня 1906 року до міністерської дачі на Аптекарському острові підкотилося ландо з двома жандармськими офіцерами. Вони вскочили у передню, але наштовхнулися на генерала з охороною. Тоді вони кинули портфелі, і вибухом миттєво розметало дачу.

У цей час у міністра зібралося дуже багато відвідувачів, тому кількість жертв виявилося дуже більшим. Убито було 27 чоловік, у тому числі 2 терориста, що належали до однією з максималістських груп. Серед поранених виявилися трирічний син Столипіна та 14-річна дочка. Мені здається це замах ще більше зміцнило престиж Столипіна. За пропозицією царя сім'я переїхала до Зимового палацу. Сам Столипін дуже сильно змінився.

1 вересня 1911 року в київській опері йшла "Казка про царя султану" Н.А. Римського-Корсакова. У ложе перебував цар, Столипін сидів у першому ряду, в 18-му ряду - Богров. Після другого акту була перерва, цар залишив ложу. Столипін стояв спиною до сцени, спершись на рампу, і розмовляв з міністром двору бароном В.Б. Фредерікса і венним міністром В.А. Сухомлиновим. Несподівано виникла Богров. Підійшовши до Столипіну, він вистрілив у нього 2 рази.

9 вересня він був похований у Києво-Печерській лаврі. Октябристи і праві кадети високо оцінили працю Столипіна. А крайні чорносотенці як і раніше були непримиренні. У наступні роки в різних містах встановлювалися пам'ятники Столипіну.

Глава 3.Економіческіе, політичні та соціальні переваги.

Для проведення своєї реформи Столипін вміло скористався економічними та політичними "Козирі". Він використовував у своїх цілях як роздробленість революційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально налаштованої інтелігенції.

1905-1911г.г. стали роками спаду революційного руху. У партії соціал-демократів відбувся остаточний розкол через різних висновків, зроблених кожною фракцією з-за поразки революції 1905-1907 р.р. Меншовики, проаналізувавши провал московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції. Серед соціал-демократів йшла міжусобна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, теж знаходилися в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайного здійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади, тяжіла до колишньому тероризму і діяла бойовими фракціями. Іншу сторону есерів представляли трудовики. Вони брали участь у роботі Думи, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду на захист усуспільнення землі. З новою силою відродилося потяг до націоналізму, містицизму, естетики, тоді як інтерес до політики падав.

Також реалізації планів Столипіна сприяли не тільки політична і ідеологічна ситуація, а й чудове економічне становище в країні. Зростання промисловості в Росії відновився з небувалою швидкістю. Завдяки масового експорту продовольчих товарів (Российская империя експортувала третину своєї товарної продукції зернових і була найбільшим постачальником зерна), зовнішня торгівля була прибутковою, держбюджет врівноваженим. За 5 років (1908-1913) промислове виробництво зросло на 54%, загальна кількість робітників збільшувалася на 31% - це були конкретні показники зростання промисловості. Всі галузі перебували на підйомі, особливо виробництво сталі, металургія, видобуток нафти, електроенергії, сільськогосподарських машин. Національний дохід зростав з кожним роком.

У цей час відбувалося посилення націоналізму. Формою націоналізму можна вважати бажання буржуазії позбутися від присутності іноземного капіталу. З поширенням освіти службовці все гостріше відчувала ущербною свого становища, фінансову і ієрархічну дискримінацію, яким вони піддавалися в порівнянні з іноземцями, що працюють на тих же підприємствах. Інша форма націоналізму в Росії виявлялася за допомогою усілякого розпалювання влади і самим Столипіним. Почуття переваги росіян над неросійськими, що населяли імперію.

Глава 4. Аграрна реформа.

а) Цілі реформи.

Соціально-політичні мети реформи.

Головна мета полягала в залученні на бік режиму широких верств селянства і запобіжників нової аграрної війни. Для цього передбачалося сприяти перетворення більшості жителів рідного села в "міцне пройнятий ідеєю власності, багате селянство ", яке, за словами Столипіна, робить кращим оплотом порядку і спокою ". Проводячи реформу, уряд не прагнуло торкнутися інтересів поміщиків. У пореформений час і на початку 20 ст. Уряд не зміг захистити дворянське землеволодіння від скорочення, але велике і дрібне помісне дворянство продовжувало складати найбільш надійний опору самодержавства. Відштовхнути його було б для режиму самогубством.

Крім того, дворянські станові організації, у тому числі рада об'єднаного дворянства, мали великий вплив на Миколу 2 і його оточення. Члени уряду, а тим більше прем'єр-міністр, що ставить питання про відчуження поміщицьких земель, не міг б утриматися на своєму місці, а тим більше організувати проведення такої реформи. Реформаторами враховувалося так само і те, що поміщицькі господарства виробляли вагому частину товарного хліба. Іншою метою було руйнування сільської громади в боротьбі 1905-1907 р.р. , Реформатори розуміли, що головним у селянський рух був вопрос про землю, і не прагнули зразу зруйнувати адміністративну організацію громади.

Соціально-економічні мети були тісно пов'язані з соціально-політичними. Планувалося ліквідувати поземельну громаду, її економічний землераспределітельний механізм, з одного сторони, що складав основу соціальної єдності громади, а з іншого -- стримує розвиток агротехніки. Кінцевою метою економічної реформ повинен був стати загальне піднесення сільського господарства країни, трансформація аграрного сектора в економічну базу нової Росії.

б) Підготовка реформи

Підготовка проектів реформи до революції фактично почалося Нарадою про потреби сільськогосподарської промисловості під керівництвом С.Ю. Вітте, в 1902-1903 р.р.. У 1905-1907 р.р. висновки, сформульовані Нарадою, перш за все ідея про необхідність руйнування поземельній та перетворення селян у власників землі, знайшли своє відображення в ряді проектів державних чиновників (В. И. Гурко.). З початком революції та активної участі селян у розгромі поміщицьких маєтків Микола 2, наляканий аграрними повстаннями, змінив ставлення до поземельній селянської громаді.

Селянському банку було дозволено видавати позики під селянські наділи (листопад 1903 р.), що фактично означало можливість відчуження общинних земель. П.А. Столипін 1906 р., ставши прем'єр-міністром, підтримав не зачіпають інтереси поміщиків. Проект Гурко ліг в основу Указу 9 листопада 1906 І що поклав початок проведення аграрної реформи.

в) Основи напрямки реформи.

Зміна форми власності на селянську землю, перетворення селян у повноправних власників своїх наділів передбачалося законом 1910р. здійснити перш за все шляхом "зміцнення" наділів у приватну власність. Крім того за законом 1911 м. Дозволялося проводити землевпорядкування (зведення землі в хутори й села) без "Зміцнення", після чого селяни також ставали землевласниками.

Продати ж надів селянин міг тільки селянинові, що обмежувало право земельної власності.

Організація хуторів і отрубов.Без землеустрою технічне вдосконалення, економічний розвиток сільського господарства було неможливим в умовах селянської черезсмужжя (23 селян центральних районів мали наділи, розділені на 6 і більше смуг, в різних місцях громадського поля) і далеко знаходилися (40% селян центру повинні були тижні проходити від своїх садиб до наділів 5 і більше верст). В економічному плані, за задумом Гурко, зміцнення без землеустрою не було сенсу.

Тому планувалися роботи державних землевпорядних комісій з відома смуг селянського наділу в єдиний ділянка - частина. Якщо такий частина знаходився далеко від села, туди переносилася садиба і утворювався хутір.

Переселення селян на вільні землі.

Для вирішення проблеми селянського малоземелля і зниження аграрної перенаселеності в центральних регіонах активізувалася переселенська політика. Виділялися засоби для транспортування бажаючих на нові місця, перш за все до Сибіру. Для переселенців будувалися спеціальні ( "столипінські") пасажирські вагони. За Уралом селянам безоплатно передавалися землі, для підйому господарства і благоустрою, видавалися позика.

Продаж селянам землі в розстрочку через селянський банк також необхідна була для скорочення малоземелля. Під заставу надільної землі видавалися позики для покупки казенної землі, переданої в фонд Банку, і землі, яку продавали поміщики.

Розвиток сільськогосподарської кооперації як промисловий, так і кредитної був дан імпульс виданням в 1908 р. зразкового статуту. Кредитні товариства отримали деякі пільги.

г) Хід реформи.

1. Юридична основа, етапи та уроки проведення реформи.

Законодавчої основою реформи став указ 9 листопада 1906, після прийняття якого почалося проведення реформи в життя. Основні положення указу були закріплені в законі 1910 р., схваленому Думою і Держрадою. Серйозні уточнення в хід реформи вніс закон 1911 р., відображав зміна акцентів урядової політики і означав початок другого етапу реформи.

У 1915 -1916 р.р. у зв'язку з війною проведення реформи фактично припинилася. У червні 1917 р. реформа була офіційно припинена Тимчасовим урядом. Реформа здійснювалася зусиллями головного управління землеустрою та землеробства, очолюваного А.В.

Кривошеїна, і столипінським міністром внутрішніх справ.

2.Превращеніе селян у землевласників на першому етапі (1907 -1910 р.р.) відповідно до указу 9 листопада 1906 йшло декількома шляхами.

Зміцнення черезсмужних ділянок у власність. За ці роки було укріплено 2 млн. наділів. Коли натиск місцевої влади припинився, процес зміцнення різко скоротився. Крім того, більшість селян, що бажали лише продати наділ і не вести своє господарство, вже зробили це. Після 1911 подавали заяви лише ті, хто хотів продати свою ділянку. Всього в 1907-1915 р.р. "Укрепленцамі" стали 2,5 млн. чоловік - 26% селян Європейської Росії (без західних губерній і Зауралля), але майже 40% з них продали свої ділянки, в більшості своїй переселившись за Урал, пішовши до міста або поповнивши шар сільського пролетаріату.

Землевпорядкування на другому етапі (1911-1916 р.р.) за законами 1910 і 1911г.г. давало можливість отримання наділу у власність автоматично - після створення висівок і хуторів, без подачі заяви про зміцнення у власність.

В "стародушних" громадах (громадах, де не було переділів з 1861 р.) за законом 1910 селяни автоматично визнавалися власниками наділів. Такі громади складали 30% від їх загальної кількості. У той же час лише 600 тис. з 3,5 млн. членів безмежних громад запросили документи, що засвідчують їх власність.

Селяни західних губерній і деяких районів півдня, де громади не існували, так само автоматично стали власниками. Для цього їм не потрібно було продавати спеціальні заяви. За Уралом реформа формально не відбувалася, але й там селяни не знали общинної власності.

3.Землеустройство.

Організація хуторів і висівок. У 1907-1910 р.р лише 1/10 частина селян, які зміцнили свої наділи, утворили хутори й села.

Після 1910р. уряд усвідомило, що міцне селянство не може виникнути на багатосмугових ділянках. Для цього необхідно було не формальне зміцнення в власність, а економічне перетворення наділів. Місцева влада, вдавався часом до примусу общинників, не рекомендували більше "Штучне заохочення" укріпленої процесу. Головним напрямком реформи стало землевпорядкування, яке тепер саме по собі перетворювало в приватну власність селян.

Тепер процес пішов з прискоренням. Всього до 1916 р. 1.6 млн. хуторів і висівок були утворені приблизно на 1/3 селянської надільної (общинної і подвірної) і купленої селянами у банку землі. Це був початок. Важливо, що в дійсності потенційний розмах руху виявлявся ширше: заяви про землеустрій подавали ще 20% селян Європейської Росії, але землевпорядні роботи були припинені війною і перервані революцією.

4.Переселеніе за Урал.

За указом 10 Березень 1906 право переселення селян було надано всемжелающім без обмежень. Уряд асигнував чималі кошти на витрати по пристрою переселенців на нових місцях, на їх медичне обслуговування і громадські потреби, на прокладку доріг.

Отримавши позику від уряду, на нові землі в''столипінських "вагонах рушили 3,3 млн. людина, 2/3 яких становили безземельні або малоземельні селяни. 0,5 млн. повернулися, багато поповнили населення сибірських міст або стали сільськогосподарськими робітниками. Тільки невелика частина селян стала сільськими господарями на новому місці.

Підсумки переселенської компанії були наступними. По-перше, за даний період був здійснений величезний стрибок в економічному і соціальному розвитку Сибіру. Також населення даного регіону за роки колонізації збільшилося на 153%. Якщо до переселення в Сибір відбувалося скорочення посівних площ, то за 1906-1913 роки вони були розширені на 80%, у той час як в європейській частині Росії на 6,2%. По темпах розвитку тваринництва Сибір також обганяла європейську частину Росії.

5.Разрушеніе громади.

Для переходу до нових господарських відносин була розроблена ціла система господарсько -- правових заходів з регулювання аграрної економіки. Указом від 9 листопада 1906 проголошувалося переважання факту одноосібного володіння землею над юридичним правом користування. Селяни могли тепер виділити землю, що перебувала в фактичному користуванні, з общини, не зважаючи на її волею. Земельний наділ став власністю не сім'ї, а окремого домохозяіна.Осуществлялісь заходи по забезпечення міцності і стабільності трудових селянських господарств. Так, щоб уникнути спекуляції землею і концентрації власності, в законодавчому порядку обмежувався граничний розмір індивідуального землеволодіння, була дозволений продаж землі некрестьянам. Закон 5 червня 1912 дозволив видачу позики під заставу будь-якої придбаної селянами надільної землі. Розвиток різних форм кредиту - іпотечного, меліоративного, агрокультурного, землевпорядного - сприяло інтенсифікації ринкових відносин в селі.

У 1907 - 1915 рр.. про виділення з общини заявило 25% домохозяев, а дійсно виділилося 20% - 2008,4 тис. домохозяев. Широкого поширення набули нові форми землеволодіння: хутори й села. На 1 січня 1916 року їхній було вже 1221,5 тис. Крім того, закон від 14 червня 1910 вважав зайвим вихід з общини багатьох селян, які лише формально вважалися общинниками. Число подібних господарств склало близько однієї третини від усіх общинних дворів.

6.Покупка землі селянами за допомогою селянського банку.

Банком було продано 15 млн. казенної та поміщицької землі, з неї 30% купили на виплат селяни. Особливі пільги надавалися при цьому власникам хуторів і висівок, отримували, на відміну від інших, позику в розмірі 100% вартості землі під 5% годових.В результаті, якщо до 1906 року основну масу покупців землі складали селянські колективи, то до 1913 року 79,7% покупців були одноосібними селянами.

7.Кооператівное рух.

Швидкими темпами розвивався кооперативний рух. У 1905-1915 р.р., число сільських кредитних товариств збільшилася з 1680 до 15,5 тис. Число виробничих і споживчих кооперативів на селі зросла з 3тис. (1908 р.) до 10 тис. (1915 р.)

Багато економісти дійшли висновку, що саме кооперація являє собою найбільш перспективний напрямок розвитку російського села, відповідаючи потребам модернізації селянського господарства. Кредитні відносини дали сильний імпульс розвитку виробничих, споживчих і збутових кооперативів. Селяни на кооперотівних засадах створювали молочні і олійні артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки і навіть селянські артільні молочні заводи.

д) Висновки.

У селянському секторі Росії спостерігається серйозний прогрес. Велику роль у цьому відігравали врожайні роки і ромт світових цін на зерно, але особливо прогресували відрубні і хутірські господарства, де більшою мірою застосовувалися нові технології. Врожайність в цих районах перевищувала аналогічні показники общинних полів на 30-50%. Ще більше, на 61% у порівнянні з 1901-1905 роками, зріс в передвоєнні роки експорт сільськогосподарської продукції. Росія була найбільшим виробником і експортером хліба і льону, ряду продуктів жівотновотства. Так, в 1910 році експорт російської пшениці становив 36,4% загального світового експорту.

Але це не означає, що передвоєнну Росію треба представляти "селянським раєм ". Не були вирішені проблеми голоду і аграрного перенаселення. Країна як і раніше страждала від технічної, економічної і культурної отсталості.По розрахунками

І.Д. Кондратьєва в США в середньому на ферму приходилося основного капіталу в розмірі 3900 рублів, а в європейській Росії основний капітал середнього селянського господарства ледве досягав 900 карбованців. Національний дохід на душу сільськогосподарського населення в Росії состалял приблизно 52 рубля в рік, а в США - 262 рубля.

Темпи зростання продуктивності праці в сільському господарстві були порівняно повільними. У той час як у Росії в 1913 році отримували 55 пудів хліба з однієї десятини, в США отримували 68, у Франції - 89, а в Бельгії - 168 пудів. Економічне зростання відбувався не на основі інтенсифікації виробництва, а за рахунок підвищення інтенсивності ручної селянської праці. Але в розглядаються період були створені соціально-економічні умови для переходу до нового етапу аграрних перетворень - до перетворення сільського господарства в капіталомісткий технологічно прогресивний сектор економіки.

Але ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервали столипінську реформу. Сам Столипін вважав, що для успіху його починань буде потрібно 15-20 років. Але й за період 1906 - 1913 років було зроблено чимало.

1) Соціальні підсумки долі громади.

Громада як орган самоврядування російського села не була порушена реформою, але соціально-економічний організм громади почав руйнуватися, число поземельних громад скоротилася з 135000 до 110000.

У той же час у нечорноземних центральних районах розпад громади майже не спостерігалося, саме тут були численні випадки підпалів.

2) Соціально-політичні підсумки реформи.

Відбувалося поступове припинення селянських висупленій. На першому етапі 1907 -1909 р.р. при зміцненні наділів у власність, часто під натиском земських начальників число селянських виступів почало зростати, в 1910 р. -1000. Але після перенесення акценту урядової політики на землеустрій, відмови від примусу і деяких економічних успіхів селянські заворушення майже припинилися, соратілось в 1913р. до 128. Головна політична мета все ж не була досягнута. Як показав 1917 селянство зберегло здатність "всім світом "виступити проти поміщиків. У 1917 р. стало очевидно, що аграрна реформа запізнилася на 50 років, але головною причиною невдачі стала соціально - політична половінчітость перетворень, що виявилася в збереженні помещечьіх земель в недоторканності.

Глава 5. Історичне значення реформи.

Столипінська аграрна реформа-це поняття умовне, так як вона не становить цілого задуму і ділиться на ряд окремих заходів.

Будучи саратовським губурнатором, Столипін пропонував создаватькрепкіе селянські господарювання на землях, куплених за підтримки Селянського банку. Процвітання цих господарств мало стати прикладом для навколишніх селян, які повинні були поступово відмовитися від общинного землеволодіння. Коли він очолив Міністерство внутрішніх справ, виявилося, що там на цю проблему дивляться трохи інакше. Влада не прагнули зберегти громаду, тому що не вважали її оплотом порядку. Протягом ряду років група чиновників під керівництвом товариша міністра внутрішніх справ В.І. Гурка (син героя російсько-турецької війни 1877-1878 р.р.) розробляла проект, який повинен був здійснити крутий поворот у політиці уряду. На відміну від столипінського задуму, проект Гурко передбачав створення хуторів і висівок на селянських землях, а не банківських. Мета проекту полягала у швидкій зламу громади.

Проект передбачав, що кожен член громади може заявити про свій відхід з неї і зміцнити за собою свій черезсмужних наділ, який громада не в праві ні зменшити, ні пересунути. Зате власникові в праві продати свій наділ кому завгодно. З агротехнічної точки зору такий підхід не обіцяв великої користі, тому що залишався черезсмужних. Але він сприяв розколу громади. Наприкінці 1906 Столипін провів ряд заходів з передачі Селянському банку частини державних і питомих земель для продажу селянам. Гурко заперечував проти цих заходів. Він вважав, що вони оживлять надії селян на перехід в Надалі поміщицької землі в їхні руки. До того ж Гурко підозрював Столипіна в цій справі. Насправді Столипін не допускав і думки про повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Інша річ - часткове його гораніченіе. Багато поміщики, налякані революцією, продавали свої маєтки. І важливо було, щоб Селянського банк купував ге?? і землі, розбивав на дільниці і продавав селянам. На банківських землях стали з'являтися міцні фермерські господарства. До 1911 обсяг продажу земель щорічно зростав, а потім знизився. Це пояснюється тим, що у поміщиків пройшов викликаний революцією переляк, і вони скоротили продаж своїх земель.

Переселенчаская епопея 1906 -1916 р.р., так багато дала Сибіру, мало відбилася на становищі селянства в центральній Росії. Чисельність що пішли за Урал склала всього 18% природного приросту сільського населення за ці роки. З початком промислового підйому зросла міграція з села в місто. Але навіть разом ці два фактори не змогли поглинути природний приріст. Земельне утисків у російської селі продовжувало наростати.

Глава 6. Помилки Столипіна.

Незважаючи на сприятливі економічні та політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформу під загрозу. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики в отншеніі робітників. Як показав досвід Пруссії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було сочетатьжесткіе репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії за весь економічний підйом життєвий рівень робітників не піднімалося. Закон 1906 про десяти годинному дні не застосовувався, рівно як і закон про страхування робітників. Але кількість робочих расло. Столипін не давав собі звіту в значенні робочого питання, що з новою силою постало в 1912 р. Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачав наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував своїх націоналістичних переконань. Він відкрито проводив великоруської націоналістичну політику і поставив проти себе і проти царського режиму всі національні меншини.

Столипін зробив помилку і в питанні про заснування земств в західних губерніях, у внаслідок чого позбувся підтримки октябристів. Столипін вирішив заснувати в західних губерніях земську форму правління, щоб поліпшити життя російської населення. Дума охоче його підтримала, а проте Держрада зайняв протилежну позицію. Столипін звернувся з проханням до Миколи 2 перервати роботу обох палат на 3 дня, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання думи були призупинена, і закон був прийнятий. Дана процедура продемонструвала прінебреженіе державної влади до власних установ. Це призвело до розколу між урядом і лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, і Столипін втратив довіру Миколи II.

Список літератури:

1. Н. Верт "Історія радянської держави" Москва "Прогрес" 1992 р.

2. Збірка речей "Петро Аркадійович Столипін"; "Нам потрібна велика Росія" Москва "Молода гвардія "1990 г.

3. І. Д. Ковальченко "Столипінська аграрна реформа"; "Історія СРСР" Москва 1992

4. В.В Керова "Навчальний мінімум для абітурієнта" Москва 1995 р.

5. М.П. Бок "П.А. Столипін. Спогади про мого батька "Москва 1992

***