Історія освоєння Зауралля

Історія освоєння Зауралля Шляхи за "Камінь"

Уральські гори називали на Русі спочатку "Югорський Каменем ", а потім просто" Каменем ". Відома ще новгородцям північна частина грандіозної гірського ланцюга, вершини якої "в хмари не бачити ..., а довжина ... від моря і до моря ", лякала мандрівників своєю неприступною дикістю: "порожні місця", а "жілецкіх людей на Камені немає ". Але владно манили своїми незліченними хутровими багатствами загадкові "країни полунощние", розташовані за Уральським хребтом.

Здавна шляху до Сибіру пролягали для російських людей, крім морського "ходу" вздовж узбережжя Льодовитого океану, на річках Печорі і Камі та їх притоках. Новгородці ходили в Югорський землю за даниною через Щугор - права притока Печори. Піднявшись до його верхів'їв і подолавши гори, вони спускалися по Сигве і Кіртасу до Північної Сосьву, що впадає в Об. Цей шлях називали в старовину "Зирянской дорогий" або "Російським Тесом ". Так, в 1364 р. по ньому вирушили" в Югру "новгородські молодці, які "воеваші по Обі річці до моря, а інша половина раті на верьх Обі воеваша ". За переказами, воєводою Степаном Ляпой був заснований на цій дорозі містечко, названий його ім'ям - Ляпін.

У другій половині XV століття Новгород, багато років вивозили безцінну товар й "закамское" срібло з цього напівказковий краю, змінила Москва. У 1499-1500 рр.. великий експедиційні корпус князів Семена Курбського і Петра Ушатим пройшов "Зирянской дорогою "до гирла Північної Сосьви, розгромивши Ляпінское князівство.

Інший шлях "через Камінь", також відомий російською з давніх часів, проходив на північ: з Печори купці і промисловці піднімалися по її правому притоку Усе, звідти потрапляли в Собь і з Собі в Єлець. Далі "Кам'яним волоком", минаючи сім озер, вони сягають за Уральський хребет і входили в іншу Собь, що впадала в Об. З-за багатьох труднощів користуватися цим маршрутом можна було тільки влітку. Саме їм поверталися в 1585 р. на Русь, що залишилися в живих козаки Єрмака.

З річки Ками за Урал вело кілька шляхів. Крім караванної дороги до Бухари через "Булгари" Камою на Уфи і далі степом на верхів'я Ісеті, до Сибіру можна було потрапити по юХУПЧПК і Силве через "Тюменський волок". Але ці шляхи, з глибокої старовини зв'язували Європу і Азію, аж до другої половини XVI століття були для російських закриті. Спочатку цього перешкоджало Булгарська царство, потім Золота Орда, а після її розпаду - Казанське ханство. І лише із взяттям Казані в 1552г. ситуація змінилася, та й то не відразу, бо ще в XV столітті річковий вихід у Прикам'ї облюбували для своїх набігів спочатку Тюменський, а пізніше ногайські і сибірські татари.

Добре була відома жителям Приуралля ще одна стара сибірська дорога: "від Солі Камськой мимо Чердинь водяним шляхом Вішера вгору, та через Камінь в Лозьву річку, та Лозьвою вниз в Тавда річку, та Тавда рікою вниз до Тоболу ріки ". Не раз цієї дорогою приходили з Зауралля на Чердинскій край війною пелимскіе князі. Так, наприклад, ще в 1455 р. "безверніі вогулічі" напали на Перм Велику і вбили пермського єпископа Питирима, що прийшов "крестіті до святої віри чердинцев ". Після цього очолював Вогульського військо пелимскій князь Асика рушив нагору по Камі на Сисола і Вичегда, де розорив резиденцію пермського владики містечко Усть-вим і прилеглі волості. У 1467 невеликому Вятско-Пермському загону вдалося зробити у відповідь набіг на Пелимское князівство. Його учасники зуміли навіть захопити Асику в полон, але "від В'ятки упустили ".

Напади татар і вогулів тривали і в XVI столітті. Так, в 1506 р. Тюменська хан Кутлук-Салтан скоїв наїзд на Верхнє Прикам'ї, розорив Усольє Камський (Солікамському) і осадив Чердинь. У 1531 р. відновили свої походи на Перм Велику пелимскіе князі.

Не маючи в достатній кількості сил для оборони північно-східних кордонів держави, московський уряд зробив ставку на приватну ініціативу. При його підтримці господарями великих територій в Приураллі стають в другій половині XVI століття багаті Сольвичегодськ купці й солепромишленнікі Строганова. Невдовзі завдяки їхнім зусиллям по Камі і її притоках один за одним почали виникати укріплені містечка і острожкі.

Тим часом в 1563 р. хан Кучум, син бухарського правителя Муртаза-Алі, завоював сибірські володіння татарських князів Єдігер і Бекбулата, з 1555 знаходилися в данніческой залежності від Москви, і влаштувався в їх столиці на Іртиші. Ставлячись вороже до Російської держави, в 1572 р. "сибірський салтан" виявився причетним до антиросійського повстання приуральських черемисів. У 1573 р. його племінник Маметкул із загоном сибірських татар пройшов на Силву і юХУПЧПК, убивши по дорозі що повертався з Сибіру до Москви російського посла Третяка Чебукова, і спустошив округу, знищивши юрти вогулів, що платили данину Строгановим. Татари пробували пройти на Чердинь, але, дійшовши до строганівські містечок, повернули назад.

У липні 1581 повстали Чусовський вогулів на чолі з мурзою Бекбеліем Агтаговим, які "воювали слободи юХУПЧПК так Силву ", що належали Строгановим, проте в бою були розбиті. А в кінці літа того ж року на Приураллі обрушилася нова біда: пройшовши через "Камінь" старої сибірської дорогою за Лозьве і Вішера, в Чердинскій край вторгся пелимскій князь Аблегірім, "а з ним людей сімсот людина ". Зустрівши завзятий опір, пелимци вирішили повернутися назад Силвінскім шляхом. На початку вересня ними обложено Ніжнечусовской острог. Початок походу Єрмака в Сибір

Саме в цей час в Прикам'ї з'явилася козача дружина отамана Єрмака Тимофійовича.

Пограбувавши за кілька тижнів до цього на волзької переправі ногайсько-російське посольство і розгромивши тут же сильний загін ногайських татар, 540 чоловік на чолі з Єрмаков вирішили сховатися від урядових репресій в Приуралля. Рухаючись вгору по Волзі, Камі, досягли гирла річки юХУПЧПК, дізнавшись дорогою про пелимском набіг. Пройшовши вгору по юХУПЧПК, вони звернули на Силву, де зіткнулися з ар'єргардом Аблегіріма і завдали йому поразки. Зимувати козаки залишилися у володіннях Строганових. "І з тих місць учалі оне, Єрмак з товарищи, мислити і збиралися, як би їм доітті до Сибірської землі до царя Кучюма ".

Літо 1582 пройшов у зборах, а в серпні, у самий Напередодні походу, "Кучюмов син Алей прийшов воював з Чюсовую". Напад було скоєно по Силве з виходом на строганівські містечка. Разом з Алеем в набіг брав участь і пелимскій князь Аблегірім, що жадав реваншу. Оскільки ермаковци "Чюсовой сибірським повоювати не дали", татарсько-пелимская рать рушила далі, руйнуючи по дорозі російські поселення за Камі, спалила Сіль Камську, а 1 вересня 1582 обложила Чердинь. Тим часом дружина Єрмака вже піднімалася вгору по юХУПЧПК, продовживши свій шлях за Урал.

продовжена Єрмаковим козаками дорога за "Камінь" через "Тагильский волок" проіснувала до кінця XVI століття. У 1584 р. за нею йшов до Сибіру загін князя Семена Болховского, а в 1585 - Івана Мансурова, в 1586 - Василя Сукіна та Івана М'ясного, в 1587 -- Данила Чулкова. У результаті цього на гирлі Іртиша з'явився Обської (Мансуровскій) містечко, на Турі - Тюмень, а при впадінні Тоболу в Іртиш - Тобольськ.

Але ще до будівництва за Уралом цих опорних пунктів російської просування в Сибір "сначалу перше містечко поставлений був вгору річки Тагілу і названий був Верхтагілской місто ". Заклали його у 1584 р. навпроти гори Ведмідь-камінь, на місці, яке пізніше будуть називати Єрмаковим городищем, стрільці князя Семена Дмитровича Болховского та голи Івана Глухова та Івана Кірєєва, коли, перебравшись через важкий "Тагильский волок", готувалися плисти на суднах далі на допомогу ермаковцам. З трьох сторін містечко був захищений річкою, що робить тут петлю, з четвертої було споруджено вал і рів.

Рання редакція Сибірського літописного зводу містить один цікавий епізод з початкової історії Верхтагільского містечка: "А воєвода у нього був з Москви Рюма Мов. І був у тово воєводи з собою привезений казанської кіт більшою. І все де ево біля себе тримав Рюма. І той кіт сплячому йому горло преяде і до смерті заяде в тому містечку ".

Після безглуздої смерті першого Тагильский воєводи від іклів великого очеретяного кота, привезеного ним з собою з Казані, цей містечко проіснував ще чотири роки.

Близько 1588 служилим людям з Тобольска вдалося привести до покірності Пелим і Велику Конде, а їх князі Аблегірім і Агай, знаходилися до цього в васальної залежності від Кучума, зобов'язалися з 1589 платити ясак російською. Шлях по Лозьве і Тавда став тепер вільним. Тому Тагильский воєводі Ордіна-Нащкіну наказано було перебратися на інше місце. За гірським перевалом, які починаються з верхів'їв Вішери, на мисі при впадінні річки Івдель в Лозьву, він приступив до будівництва Лозьвінского містечка, що стали не тільки центром нового великого повіту, а й головною перевалочною базою на шляху до Сибіру. Що втратив своє значення Верхтагільскій містечко було покинуть, а його гарнізон перевели на Лозьву.

Тим часом у 1590 р. пішов у степ хан Кучум почав активні військові дії проти росіян і несподівано з'явився під Тобольське. Чи не зважившись штурмувати добре укріплене місто, він зруйнував його околиці. Одночасно князі Аблегірім і Агай, що перебували у змові зі своїм колишнім сюзереном, "змінили" московського царя і підняли антиросійські повстання. І хоча в 1591 р. кучумляне були вщент розбиті тобольських воєводою Володимиром Кольцовим-Масальський, опір пелимско-кондінскіх вогулів тривало.

А по Вішерський-Лозьвінскому шляху йшли за Урал все нові загони російських службових людей. Навесні-влітку 1593 недалеко від впадіння Північній Сосьви в Об збудували місто Сургут, а в гирлі Пелима при впадінні його в річку Тавда - Пелим. Після будівництва цих опорних пунктів Пелимское і Кандинського князівства опинилися під ударом з двох сторін. Ще не встигли відгриміти бої на Конде і Пелиме, як московські влади стали готувати новий похід - тепер вже у Середнє Пріобье. У результаті цього наприкінці літа - на початку осені 1594 на правому березі Обі було закладено місто Сургут, з якого почався наступ на селькупська "Пегую орду", князь якої за імені смердів був союзником Кучума.

Шлях по Вішера і Лозьве був довгим і важким. Пам'ятаючи про зимовий перехід чердинского воєводи Никифора Траханіотова через "Верхотуру" на Тобол, Іртиш, Об, в результаті якого був побудований Бордо, московський уряд видав у 1595 р. указ, за яким бажаючим пропонувалося "провідувати" пряму дорогу в ці місця. Удача усміхнулась селянину села Верхня Усолка Солікамському повіту Артемію Сафонович Бабінову, прокласти нову сухопутну дорогу від Солікамському на верхів'я Тури.

Вже влітку 1597 за царським указом були "посилати з Пермі з вожом з Ортюшкою Бабіновим 2 шинкаря, а з ними посошних людей (сел. - Авт.) 40 чоловік, нові Сибірські дороги чистити і мостів мостити; і ті цілувальники з орні людьми Сибірську дорогу чистили і мости мостили зле, для того, щоб вперед тій новій Сибірської дорозі не бити ".

Небажання пермічей приводити в порядок Бабиновського дорогу пояснювалося дуже просто: Чердинь і його округу залишалися тепер в стороні від нового короткого шляху до Сибіру, що неминуче мало призвести ці землі до економічного занепаду. Непотрібним ставав і Лозьвінскій містечко, зате виникала нагальна потреба у будівництві в верхів'ях Тури нового міста, який би взяв на себе його функції. Початок верхотуру

Ще австрійський посол Сигізмунд Герберштейн, двічі -- в 1517 і 1526 рр.. побував в Росії, писав у своїх "Записках про московітскіх справах ", що за гірським ланцюгом, що розділяє Європу та Азію, "знаходяться дві фортеці - ером і Тюмень, якими управляють володарі князі Югорський, що платять (як кажуть) данину великому князю московському ".

"Фортеця ером" - це, безсумнівно, "Неромкар", старовинне Вогульського городище, розташоване у верхів'ях Тури. Його назву можна узгодить як "Кам'яне місто" ( "нером" по-Мансійський означає "камінь", "кар" по комі-Перм'яцький - "місто" або "фортеця ").

У 1597 р. сюди для його огляду прибув за завданням уряду чердинскій воєвода Сарич Шестаков. На початку жовтня того ж р. він послав до Москви "городовому і обережнішими справі розпис городища Неромкуру ", на той час вже занедбаного (на початку XVII століття Вогульського юрт "Неромкари" кочував досить далеко від цих місць). У розписі повідомлялося, що для будівництва нового міста тут є всі умови, "тому що те місце добре міцно, нікоторимі дели влесті НЕ калитку.

Восени 1597, але ще до отримання Шестаковський "розпису", з Москви до Сибіру були послані Василь Петрович Головін і Іван Васильович Воейков. Згідно з царським наказом їм повелівалося бути на государевої службі "на новій на сибірської на Верхотурського дорозі - на старому на чюцком городище на Неромкуре поставити місто ". Слідом за цим стрільців для лозьвінского гарнізону велено було "піл на верхотуру для городового справи і для їх будови, тому що лозвінскім людем тамо бити ".

У Москві настільки були впевнені в неухильному виконання розпоряджень, що інша грамота від того ж 15 грудня 1597 адресувалася вже безпосередньо на верхотуру. У ній йшлося про посилку В Сибір хлібних запасів, зібраних з Пермі, Вятки, Вимі, Солі Вичегодской і Устюга Великого і призначених для роздачі служилим людям і "Ямський мисливцям "сибірських міст. Разом з людьми, які супроводжували вантаж за Урал, на верхотуру прямували 50 платників, які повинні були побудувати суду для перевезення запасів та комори для їх храненія.25

Вже стукали сокири. Крім пермічей і лозьвінскіх службових людей, до будівельних робіт були також залучені полонені татари, прислані з Казані.

Зведений на лівому березі Тури між річками Свіяги і Дернейкой, місто верхотуру з трьох сторін був обнесений дерев'яними стінами, з четвертої, що виходить до скелястого кручі над річкою, були поставлені, згідно з рекомендаціям Сарича Шестакова, хати в ряд, а по кутах були зрубані сторожові башти. Слідом до міста був прибудований ще й острог.

У 1599 р. в самому місті була споруджена холодна Троїцька церква (для служби в ній використовувалися ікони, начиння і книги, привезені з Лозьви). Крім того, тут стояли двори воєвод і священика, з'їжджаючи хата, повітова канцелярія, а також житлові споруди службових людей. У перший рр.. Верхотурський гарнізон, крім кількох дітей боярських, складався з 46 лозьвінскіх стрільців і козаків. На початку вересня 1598 їх отаманом був призначено переведений з Тобольска Піна Степанов, який почав свою службу в Сибіру ще в складі дружини Ермака.26 Більша частина гарнізону постійно перебувала в посилках і роз'їздах. "А в місті і острозі на караулех і по сторожам, - скаржилися з цього приводу в 1607 Верхотурського воєводи, -- оставаетца стрільців з десяти осіб і менше, а служивих людей мало ...".

Небезпека для верхотуру дійсно існувала: ще продовжували активні бойові дії проти російських сини Кучума, та й ясачное місцеве населення не відрізнялося миролюбністю. Так, соляний промисел, заведений верхотурцамі ще в 1600 р. на річці Негле, неодноразово намагалися знищити сосьвінскіе вогулів. А навесні 1604 лялінскіе і Тагильский вогулів схиляли сосьвінскіх до спільного виступу. У їх плани входило "російських людей побити і до верхотуру під місто з війною приходити, і місто спалити, і по дорогах і на ріллі російських людей побивати було ".

Перші воєводи, В. Головін та І. Воейков, управляли Верхотуру до весни 1599. Особливою дружби між ними, схоже, не було. Про це, зокрема, свідчить ізвет Василя Петровича на свого товариша в тому, що коли через верхотуру везли що потрапили в полон сибірських цариць і царевичів, то Іван Воейков, призначений в той період першого воєводою (очевидно, саме це і підштовхнуло скривдженого Головіна на донос), не влаштував їм запропонованої зустрічі, після чого царевичі сиділи у нього на подвір'ї "до півночі, а грав де Іван з ними зерню ", тобто в кості. І взагалі, на словами Головіна, Воейков поводиться неналежними чином: їздить за місто "з собаками", ночує поза містом, "п'є безпрестанно", в розправу хату не ходить, служилим людям "лагодить тісноту велику ..., велить їм на себе солоду ростить і пива варити ", бере у них підводи для своїх потреб, дозволяє торговим людям проїжджати повз верхотуру без сплати митних мит, роздає без царського указу "государя запас" теслярам і т.д.29

В результаті проведеного розгляду Воєйкова велено було посадитина тиждень до в'язниці і "доправити" на ньому розтрачені казенні кошти, а Головін повернувся до виконання обов'язків першого воєводи.

До другої чверті XVII століття в верхотуру прямувало по два воєводи, а з 1613 р. їм на допомогу стали призначати з Москви піддячих з приписи (тобто з правом підписувати документи), іноді - дяків. І лише з 1627 р., починаючи з князя Семена Микитовича Гагаріна, місто керувався лише одним воєводою.

Замінивши Лозьвінскій містечко як головний перевалочного пункту на шляху до Сибіру, верхотуру незабаром стає не тільки військово-адміністративним центром нового повіту, до складу якого увійшла значна частину лісового Зауралля з низкою ясачних волостей, але й найважливішим економічним центром регіону з розвиненим орне землеробство. Вже в 1600 р. тут були поставлені новий Гостинний двір і "татарський двір" для торгівлі з ясачнимі людьми. Сюди стали переселятися торгові люди з Пермі і В'ятки. Крім того, в місті було організовано виробництво горілки, заведений шинок і з'явилися казенні ремісники. З самого початку в верхотуру була організована Ямська гонитви - в Ямська слободу, що виникла тут в 1600 р., перевели ямщиків з Поволжя і Вятської землі.

Вантажі через верхотуру йшли нескінченним потоком як сухопутними дорогами, так і по воді. Однак через мілководдя суду не могли підходити до самого міста, тому нижче за Туре була побудована в районі виник тут села Меркушіно пристань. Недалеко від неї була розташована верф.

Вже в першому царських грамотах строго наказувалося "повз верхотуру не пропускати нікого", а у зв'язку з чим у 1600 р. тут була офіційно влаштована митниця. А в 1607 воєводи Степан придатним і Олексій Загряжська отримали з Москви першу міську печатку. "І ви б тою нашою печаткою, - зазначалося в супровідній грамоті, - друкували наші всякі справи і нашу скарбницю, хліб і гроші і гарматні запаси, і всяку мяхкую мотлох та у торговельних і у водіїв людей, які приїдуть до Сибіру, на верхотуру ..., і нашу ясачную скарбницю присилали до нас, до Москви, за нашою печаткою ..., і тримали б есте нашу друк в с'зжей хаті дбайливо ...". 30 Згідно Розписи 1635 на цій круглої печатки було наступне зображення: "Соболь під деревом, а близько вирізано: "Друк государева землі сибірські міста Верхотуру "". Пізніше сюди додали букву "В".

У 1689 р. у зв'язку з установою тут особливого розряду (у відання верхотуру перейшли Туринський і Пелимскій повіти), зображення на друку було змінено: замість колишнього малюнка з'явився соболь із стрілою, а поруч літера "В".

У XVIII столітті Верхотурський повіт входив до складу Тобольської губернії, а в 1781 р. його перепідпорядкував Пермському намісництву (пізніше - губернії). Тому герб верхотуру, височайше затверджений 17 липня 1783 р., виглядав таким чином: "У верхній частині щита герб Пермський (на ньому в червоному полі був зображений срібний ведмідь, на якому було поставлено Євангеліє в золотому окладі, а над ним срібний хрест. - Авт.). У нижній - у срібному полі соболь зі стрілою і буквою В, що означає ім'я цього міста ".

З часом освоєння нових земель територія Верхотурського повіту продолжалла розширюватися. У другій половині XVII століття південна його межа просунулася до річок Ісеті і Міас. Зростала і його населення: тільки з 1624 по 1680 число дворів у повіті збільшилося більш ніж у 7 разів. Ділився він на російські "присудили" (слободи або остроги з прилеглими селами і лагодження, що управляли прикажчиками, які призначалися Верхотурського воєводами) і ясачние волості.

Протягом довгого часу місто верхотуру був головними воротами до Сибіру. Багато в чому це робилося штучно, бо, прагнучи направити основний потік людей і вантажів через його митну заставу, уряд всяку нову дорогу "повз верхотуру" наказувало "засікти дуже міцно, щоб аж ніяк кінним людем проїзду, а пішим проходу не було ". І тільки лише в 1763 р. це давно вже не діяло на практиці розпорядження формально було скасовано.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://nature.eunnet.net/