Населення Верхотурського повіту "Ігемон"

З самого початку свого виникнення і аж до 1687 м. Верхотурський повіт входив до складу Тобольського розряду, а його ше води були підвідомчі тобольських воєводам. Однак так це виглядало в теорії, а на практиці справа йшла набагато складніше.

На воєводстві в верхотуру виявлялися представники відомих аристократичних прізвищ, деякі з яких навіть перебували в спорідненість з царюючої династією. У свою чергу, і на посаді тобольських воєвод призначалися особи дуже знатного походження, часто з вищих придворних чинів, в тому числі родичі царської сім'ї. Через це багато хто з них вели себе з великою пихою, чому неабиякою мірою сприяла лестощі їх оточення з числа місцевих под'ячих і дітей боярських. Тому можна собі уявити гостроту постійно спалахували конфліктів між тобольських і Верхотурського "Ігемон" з приводу їхнього краю влади!

Так, наприклад, в 1644 р. Верхотурського воєводою став Максим Федорович Стрєшнєв, що знаходився у родинних стосунках з дружиною царя Михайла Федоровича царицею Євдокією Лук'янівна. Прагнучи використовувати своє становище в метою особистого збагачення, він першим ділом взяв під свій контроль діяльність Верхотурського митниці, а також довірив управління повітовими орні селянами двом своїм синам, роз'їзди яких по слободах на казенних підводах з "цимбалами" супроводжувалися п'яним розгулом, побиттям прикажчиків і селян і різними здирництвом. Самоуправство і хабарництво Стрешнєва викликали протест з боку одного з найближчих помічників воєводи -- піддячого з приписи Максима Лихачова. Після відсторонення його від справ почалася ще більш запекла боротьба Максима Стрешнєва з новим піддячим Федором Постникова, який відразу ж після прибуття з Москви звинуватив воєводу і його підручних у зловживаннях. У відповідь слуги Стрешнєва жорстоко побили піддячого, і лише заступництво городян врятувало його від смерті.

Тим часом їхав в 1646 р. на Тобольське воєводство боярин Іван Іванович Салтиков, доводився, між іншим, племінником "велика стариця" Марфу, матері покійного царя Михайла Федоровича, отримав від начальника Сибірського наказу князя Одоєвського завдання призвести повальний розшук про діяльність Стрешнєва і його синів. Їх самих, щоб вони не заважали слідству, велено було вислати в Туринськ. При цьому Одоєвський дав зрозуміти Салтикову, що питання про зняття Верхотурського воєводи з поста уже вирішений.

Розпочате Салтиковим розслідування підтвердило численні скарги про зловживання Стрешнєва на митниці. Той, у свою чергу, став усіляко перешкоджати проведенню розшуку, що саме по собі було "порухом" честі Тобольського воєводи, а потім при зустрічі в з'їжджому хаті публічно образив його, заявивши, що всі привезені їм грамоти підроблені. При цьому Верхотурський воєвода називав Салтикова "боярішком" і навіть "злодієм".

У підсумку розлючений Салтиков покинув верхотуру, маючи намір вже з Тобольска порушити нову справу проти Стрешнєва з приводу образи власної персони. Та тільки-но караван його суден відплив від пристані, в верхотуру грянув сполох сполошного дзвони, близько городовий стіни і в Дівочому Покровському монастирі спалахнули вогнища, а люди Стрешнєва стали кричати, що підпалив здійснений за наказом Тобольського воєводи ...

Дізнавшись про всі ці події, новий начальник Сибірського наказу князь Трубецькой наказав провести новий розшук "міцно". Надіслані з Тобольска детективи прибули в верхотуру і приступили до розслідування. Врешті-решт, не дивлячись на те, що Стрєшнєв і його сини государеву указу "учинилося сильні і супротивні", з Верхотуру "в опалу не поїхали", погрожували сищикам побиттям і вбивством і навіть відбили по дорозі своїх людей, яких пристава повезли в Пелим, їх все ж таки спровадили до Москви, де Максиму Федоровичу вдалося, спираючись на свій клан, домогтися призначення на воєводство у верхотуру свого шурина Бориса Семеновича Дворянінова, небезпідставно сподіваючись зам'яти з його допомогою справу на місці.

У 1648 р. по містах Російської держави, в тому числі на Уралі і в Сибіру, прокотилася хвиля повстань. Не залишилося осторонь і Верхотуру, чому в чималому ступені сприяло суворе правління Дворянінова. Воєвода рішенням Верхотурського "світу" був усунений від влади і посаджений під домашній арешт. Управління в місті і в повіті, в Відповідно до мирських вироком, передавалося піддячому з Ігнатію Недовескову. Оскільки городовий друк залишилася у Дворянінова, всю адміністративну листування скріпляв своєю печаткою митний голова Федір Дрягина.

У 1649 р. Верхотурський заколот був придушений, новому Тобольської воєводі Василю Борисовичу Шереметову наказувалося Недовескова і Дрягина бити батогом, а з мирських спільнот служилих і посадських людей, ямщиків і селян велено було обрати по три людини "сущих злодіїв" і також покарати їх батогом нещадно на торговій площадці (усього екзекуції було піддано 26 чоловік). Що стосується Дворянінова, то він був знятий з воєводства, однак повернутися до Москви йому не довелося: у тому ж 1649 він захворів і "на верхотуру помер".

Після Дворянінова посаду Верхотурського воєводи зайняв Раф (Федір) Родіонович Всеволожский. Його появі тут передували наступні події. На початку 1647 молодий цар Олексій Михайлович задумав одружитися. З двох сотень дівчат відібрали шість, але лише один з них, Євфимія, дочка поміщика Рафа Всеволожськ, стала обраницею царя. Однак коли її вперше наряджали в царську одяг, то так міцно затягли на потилиці волосся, що при зустрічі з майбутнім чоловіком вона втратила свідомість. Це приписали дії епілепсії, яку нібито була хвора дівчина. Вибухнув скандал. І хоча при дворі ходили чутки, що Євфимія "зчарувала" заздрісники, у зв'язку з чим навіть проводилося спеціальне розслідування, що опинився в опалі Всеволозькому "з сином ево Андрієм, і з дочкою Євфимія Федорівною, і з жінкою Настасья "відправили на заслання до Тюмені. Вже звідси," з опали ", батько нещасливому царської нареченої був наданий на воєводство у верхотуру, після чого його знову повернули до Тюмені.

Євфимія Всеволожську була, до речі, не єдиною царської нареченою, що побувала в верхотуру. У 1619-1620 рр.. тут перебувала з сім'єю перекладена з Тобольска Марія (Анастасія) Іванівна Хлопова. За два року до цього через підступів всесильних тоді Салтикових, які не бажали, щоб вона стала дружиною царя Михайла Федоровича, Хлопову оголосили невиліковно хворий і заслали до Сибіру.

Проблема взаємин "першого воєводи великого ", який очолював Тбіліський розряд, та підпорядкованих йому місцевих воєвод залишалася нерозв'язною ще багато років. Служилі люди.

На початку XVII ст. до складу Верхотурського гарнізону входило лише 49 службових людей. Однак, у міру зростання ролі міста як головного перевалочного пункту на шляху до Сибіру і з Сибіру, а також у результаті виникнення нових орні і оброчних слобід і у зв'язку з постійними набігами кочівників на селища Верхотурського повіту, чисельність військово-служилого населення тут істотно збільшується. У 20-х рр.. XVII століття Верхотурський гарнізон складався вже з 7 служилих "по отечеству "і" початкових "людей, 64 стрільців і 3 гармашів. До кінця століття їх, відповідно, було 33, 105 і 5.

C середини 50-х г.ов XVII століття ряди приладових людей поповнилися за рахунок беломестних козаків, звичайно служили "з ріллі ". (Термін" білий "у ті часи означав звільнення землі від оподаткування). У 1666 р. в 5 слободах Верхотурського повіту їх налічувалося 88 осіб. У 1680 р. в 11 Верхотурського слободах проживало 97 козаків, 6 гармашів і 1 комір.

Особливе місце серед сибірських службових людей займали діти боярські. З їх числа формувався вищий командний склад сибірських гарнізонів, вони брали участь у військових походах і в обороні міст і острогів від нападів "немирних іноземців", будували городові і обережні укріплення, призначалися на приказні посади. Їм пропонувалося організовувати нові слободи, займатися збором ясаку, доставкою хліба і солі і багатьом іншим. При порівняльної нечисленність дітей боярських в Сибіру вони відігравали важливу роль у сфері управління, оскільки, на відміну від Європейської Росії, де ця категорія службових людей "по отечеству" становила нижчу прошарок феодального класу і часто мало чим відрізнялася від приладового населення, тут вони представляли собою своєрідну служилих "аристократію". Деякі з них навіть займали воєводські посади.

Поряд із звичайною практикою верстання "підросли" дітей боярських до служби в "Вибув" оклади їх батьків і найближчих родичів і перекладом з інших міст, цю категорію нерідко поповнювали засланці, у тому числі "іноземці", служилі з приладових "початкових" людей (козацькі отамани і голови, стрілецькі сотники, п'ятидесятники й десятники), служителі сибірських церковних ієрархів, представники місцевої родоплемінної знаті, наказовий адміністрації, а іноді навіть гулящі люди (яким був, наприклад, майбутній св.Сімеон Верхотурський) і представники податкових станів. Не було в цьому відношенні винятком і Верхотуру.

Так, наприклад, в 1657 р. був засланий з Москви "за непристойні слова "на вічне поселення Юрій Арсеній, якого велено було за государевою грамоті поверстать в діти боярські з річним грошовим окладом 15 рублів і відповідним хлібним платнею. Через р. він отримав надбавку - 3 рубля і хліба "проти грошей", якої, втім, швидко позбувся. У першій половині 60-х рр.. XVII століття Юрій Арсеній, очевидно, загинув в одному з битв з "зрадниками татарами". Згідно з царським указом і "за наказом стольника і воєводи Івана Яковича колтівського та піддячого Василя Богданова "за його" душі "до церкви Казанської Богородиці в Арамашевской слободі був зроблений книжковий скарб - Апостол, виданий І. А. Невежіним в Москві в 1606 р. (зберігається в даний час у зборах Уральського університету).

Висланий в числі інших "литовських людей" в Сибір "іноземець" Андрій Бернацький служив спочатку в Кузнецькому острозі. Під час набігу калмиків він втратив сина і сам був поранений. Пізніше він служив у дітей боярських в Єнісейська, а в 1649 р. його перевели на верхотуру, зберігши за ним на новому місці його колишній оклад - 20 рублів грошей, 20 четей ( чвертей; казенна роздавальна чверть у XVII ст .- 4-6 пудів хліба-Авт.) жита і 15 четей вівса. У 1652 р. йому додали ще 3 рубля, а також 3 чоти жита та 8 четей вівса. Свою дочку Андрій Бернацький видав заміж за князя Семена Андрійовича Пелимского, який був праправнуком вже не раз згадуваного вище соратника хана Кучума князя Аблегіріма. Сам Семен Пелимскій з 1642/43 рр.. служив у пелимскіх дітей боярських, а в 1654 р. його поверсталі з досить високим окладом у діти боярські по верхотуру. Після його смерті в 1665 р. в Верхотурського дітей боярських служив його син Петро.

У 1649 р., тобто одночасно з Андрієм Бернацьким, Верхотурського сином боярським став Ізмайлов Коптєв. Його поверсталі з архієпископський дітей боярських в 15-рубльовий "Вибув" оклад Андрія Перхурова, "а за хлібне жалування" він служив "з ріллі", то є мав наділ землі. Слід сказати, що інший представник вищеназваного сімейства Перхурових, Панкратій, згадується, як і Андрій, вже в 20-х рр.. XVII в. Він був за прикажчика Арамашевской слободи, а потім, в 1656 р., будував Катайський острог.

однолітками Перхурових були також діти боярські Іван Спіцин (був у 20-х рр.. XVII ст. Прикажчиком Невьянськ слободи, а в 1632 р. став засновником Ірбітський слободи) і Дмитро Лабутін (у другій половині 20-х рр.. XVII ст. він був за прикажчика в Невьянськ слободі, а на початку 40-х рр.. керував Арамашевской слободою і будував тут острог; пізніше в Верхотурського дітей боярських значилися його син Опанас і онук Дорофей).

У 1661 р. був переведений з Тюмені і пізніше поверстан в Верхотурського діти боярські командир загону служилих татар Афанасій Бібіков, займав до цього на верхотуру посаду стрілецького сотника. Згодом місце Афанасія займе його син Михайло (в 1666 р. йому було 16 років, а сам він був ще неверстанним "підросли"). В кінці XVII ст. Михайло Бібіков займатиме воєводську посаду спочатку в Пелиме, а потім на верхотуру.

У першій половині XVII ст. поповнення шару дітей боярських за рахунок приладових служилих і навіть тяглих людей було в Сибіру через брак кадрів досить звичайним явищем. Не випадково в одному з документів 1632 подібного роду верстання пояснювалися весь ма просто: "На верхотуру розсилки детем боярським багато, а дітей боярських на верхотуру мало, і до государевим справах приставити НЕ ково ". Проте вже з другої половини століття держава намагається взяти ситуацію під жорсткий контроль.

Проте, незважаючи на дамоклів меч можливого "розшуку", несанкціоновані зверху верстання як приладових людей, так і служилих "по отечеству", тривали і в наступні часи. Контрабандисти XVII століття

Розкішні соболя і лисиці з Сибіру становили гордість і одну з найважливіших статей експорту Російської держави. Тому не дивно, що кожен, хто потрапив на землі Верхотурського краю не міг встояти перед блиском "м'якого золота" і прагнув за час свого перебування в краю зібрати якомога більше хутра, вивезти її до Московії і зажити по-царськи.

Саме цим пояснюється занепокоєння росіян государів, що побоювалися, що при інтенсивному розвитку торгівлі значна частина хутра перестане надходити в ясак. Тому всі акти купівлі-продажу між російськими і корінними жителями могли відбуватися тільки на гостиному дворі, у місті, а не "по юрт і річках". Прагнення зберегти монополію на хутро спонукали центральну владу вжити заходів з недопущення проникнення російських людей в ясачние волості.

Крім воєвод, за дотриманням правил торгівлі повинні були стежити ясачние збирачі. А для вірності і самих ясачних складальників приводили до присяги не торгувати і не міняти нічого в юртах у ясачних людей. Заборона приїжджати в ясачние волості розповсюджувався не тільки на промислових і торгових людей, а й на священиків.

Обмеження кола торгових партнерів створювало ситуацію, при якій аборигенне населення постійно перебувало в залежності від того, привезуть російські торгові люди хліб чи ні. Траплялося, що це прирікало цілі ясачние волості на голод, особливо в невдалі в промисловому відношенні роки.

Участь у торгівлі з корінним населенням досить обмеженого кола людей, що створювало сприятливий клімат для зловживань при укладанні торговельних угод.

В. Павловський, який досліджував побут народів ханти і мансі на початку ХХ століття, повідомляв про те, що російські колоністи пристрасть вогулів до картоплі і репі настільки, що ті охоче віддавали шкірку білки за 5-6 реп. Так само дешево віддавали аборигени й інше своє багатство - рибу. Що вже говорити про XVII столітті, коли нинішні старожили Верхотурського району розповідають про те, як їх батьки на початку XX ст. їздили зимовим шляхом до Остяк за рибою. Розплачувалися, як і їх предки три століття тому, хлібом, тютюном, рогожами, "всякими ганчірочками" і, звичайно, "вогняною водою" (горілкою). Рибу міряли "пудами": ставили дугу на землю, скільки риби влізе під неї - стільки й пуд. Тому дуги для поїздки до Остяк вибирали найбільші.

Крім перерахованих вище, існувало суворе обмеження в часі для торгівлі з ясачним населенням - тільки після здачі ясаку. У наказах про торгівлю з вогулів воєводам наказувалося "дивитися і берегти міцно ", щоб, по-перше," проїжджі торговельні та промислові всякі люди ... з ясачнимі людми преж великого государя ясак вкрадемо НЕ торгували ". А по-друге," ... вагулічі б до торгових і до всяких людем на дорогу ніяких м'яких мотлоху не виносили і не продавали. " Мотивувалося все це інтересами державної казни і турботою про те, щоб "на вагулічах за тою їх маєток" не копілось боргів по здачі государева ясаку і поминки.

Якщо взяти до уваги величину цієї повинності і те, що у більшості ясачних були значні борги за багато років, якщо додати до цього різноманітні махінації місцевої адміністрації під час ясачного збору, то ми неминуче прийдемо до того висновку, що у ясачного людини не повинно було залишатися хутра для продажу. Тому цілком зрозуміло те, що торгові люди, а разом з ними і спокушені вигодами торгівлі з аборигенами служилі люди і селяни, незважаючи на загрозу бути в "жорстоке покарання без пощади ", все-таки вважали за краще проникнути в ясачные волості саме до, а не після збору ясаку.

І все ж, незважаючи на численні заборони, російські заповзятливі люди знаходили можливість купувати, а аборигени продавати м'яку мотлох. Були, звичайно, і інші шляхи придбання шкурок, так що останній бій за свою монополію на хутра держава намагалася дати вже на митниці. Ради цього уряд намагався домогтися певної незалежності митної служби від воєводського управління, щоб не допустити корисливого використання воєводами і дяками цієї служби з метою власного збагачення. Митниця мала свою печатку, відмінну від воєводської, і воєводи не мали права доступу до неї.

Щоб уникнути неприємностей з митницею та обов'язки платити мито, торгові люди пристроювалися до стрільцям, які супроводжували царську скарбницю до Москви, і за угодою з ними оголошували свою м'яку мотлох частиною казенної.

Частина м'яких мотлоху вивозилася з Сибіру, минаючи митні застави і верхотуру, через Катайський острог. Указом 1680 цей канал Верхотурського воєводі велено було повністю перекрити.

Що стосується митниці на верхотуру, то царської грамотою, надісланій у 1635 році, пропонувалося воєводі Данилові Милославському особисто сприяти митному і Заставному голові в огляді людей, направляються з Сибіру до Москви. Не покладаючись повністю на кмітливість і моторність митників, у грамоті давався повний список місць, де слід було пошукати м'яку мотлох: "... в возех, скринях, в коробах, в сумках, в чемоданех і в сукні, і в ліжках, і в подушках, і в бочках винних, і в запасех у всяких, і в печених хлібів ... в санних постелішках, і в полоза. "Крім цього, пропонувалося всіх - від воєвод до їхніх людей обох підлог - "обшукувати всіх дуже міцно, образ не лякайтесь, в пазухах і в штанах, і в зашито сукню. "

Боротьба з незаконним вивезенням хутра з Сибіру йшла з змінним успіхом. Відомі численні випадки, коли митній службі вдавалося здійснити конфіскацію великих партій контрабандних хутра, частіше всього при поверненні воєвод, вже відслужили свій короткий термін. Боги і шайтани

Протягом довгого часу російський уряд дотримувалися тієї точки зору, що краще мати справу з нехрещених, але мирним населенням Уралу.

Що стосується православної церкви, то вона, як і держава, не мала в своєму розпорядженні ні достатніми матеріальними ресурсами, ні необхідним для подібних підприємств кількістю священиків.

Однак за Уралом була ще одна громадська сила, яка була зацікавлена у хрещенні аборигенів і активно цим займалася. Мова йде про служилих людей. Беручи участь у походах на "немирні" або "відклалися земельки", вони захоплювали в полон досить значне кількість аборигенів. Так званий "погромної ясир" ставав одним з основних джерел поповнення християн Сибіру. Бранців намагалися швидше охрестити, оскільки, якщо цього не встигали зробити до того моменту, як волость ставала ясачной, їх доводилося повертати назад. Якщо ж служилої людині вдавалося провернути справу з хрещенням, то полонені, як правило, ставали холопами, їх можна було вивезти в центральні райони країни, продати або залишити при собі.

Таким чином виходило, що найбільш зацікавленими і активними "місіонерами" ставали служилі люди. В якості головний аргумент залучення аборигенів до християнської православної релігії використовували насильство. На щастя для представників корінних народів регіону, така практика не отримала широкого розповсюдження завдяки негативному відношенню до неї центральної влади.

Тим не менше, процес колонізації йшов, служилі люди все далі вторгалися у володіння ханти і мансі. Вигоди від незаконної купівлі хутра та хрещення аборигенів мабуть були досить високі, і служилі люди йшли на ризик і порушували відповідні укази уряду. Язичники вогулів і Остяк, що прийняли хрещення ставали "новохрещених".

Сама процедура вступу до православ'я була добре відпрацьована: для цього достатньо було подати чолобитну на ім'я государя. Під Принаймні на перших порах жодних обмежень або підготовчих заходів не передбачалося. Обов'язковою вимогою була дійсна добровільність з боку того, хто зважився на такий крок.

Однак, зі зміцненням позицій церкви, підставою нових монастирів і храмів, збільшенням числа священнослужителів у краї змінювався та ставлення до прийняв християнство. Як видно з Дехтяренко справ, для Новокрещенов встановлюється своєрідний випробувальний термін - 6 тижнів, які вони повинні були прожити "за правилом святих отець" під керівництвом в монастирі. І тільки після того, як воєводі в наказовий хаті доповідали про те, що ця умова дотримана, слідував указ про дозвіл хреститися. Таким чином, світські і духовні власті намагалися підготувати Новокрещенов до нової для них життя. Принаймні якийсь час давалося на те, щоб людина міг безпосередньо познайомитися з обов'язками християнина.

Частина людей йшла на прийняття християнства, потрапивши в екстраординарні ситуації (полон, майбутня одруження, сидіння у в'язниці), і побачив у хрещенні можливість для себе вирішити виниклі проблеми. Але практично у всіх випадках була присутня і матеріальна зацікавленість.

Крім платні на "хрест", передбачалось видачу при необхідності та відповідного одягу. Спокуса отримати подарунки та платню на хрест був настільки великий, що хрестилися іноді не по одному разу.

Може бути найголовніше для більшості вогулів і остяків перевага була в тому, що, стаючи новохрещених, вони, як правило, звільнялися від сплати ясаку.

Більшість Новокрещенов ставали государевим слуЖивими людьми і отримували, поряд з російськими слуЖивими, грошове і хлібне платню.

Звичайно, хрещення приносило не одні тільки радості. Людина виривався з рідної йому середовища, втрачаючи права на повернення. Його дружина і діти були теж зобов'язані хреститися. Служба іноді проходила далеко від дому. Новокрещенов намагалися ізолювати, наскільки це було можливо, зі звичної їм середовища, щоб не було спокуси повернутися до колишніх вірувань. Розлука з рідними для деяких, мабуть, ставала серйозним випробуванням. Один з документів Верхотурського наказовий хати - яскраве тому свідчення. У 1665 році до царя Олексія Михайловича звертався новохрещених татарин Василь Алексєєв :"... завітайте мене, сироту свого, кажіть, пане, з верхотуру відпустити в Катайській острог з батьком і матір'ю повідатся ... змилуйтеся. " Прохання ця не залишилася без уваги. Новокрещен був відпущений в Катайський острог.

Безумовно, сам факт прийняття християнства не означав корінної зміни у свідомості новокрещена. Сприйняття нової ідеології та норм життя відбувалося дуже складно, часто ужив з колишніми віруваннями.

В умовах браку храмів і священиків важливо було не стільки масове хрещення місцевих народів, скільки утримання в лоні християнської церкви тих їх представників, які добровільно зробили цей крок.

Практично більшість випадків прийняття православ'я було пов'язано з тим, що людина потрапляв в якісь екстремальні обставини. Мабуть це одна з причин того, що одноплемінники не квапилися наслідувати приклад тих своїх родичів, які відмовлялися від релігії предків. Новокрещенов намагалися ізолювати від язичницького оточення, так що єдині, хто в обов'язковому порядку приймав православ'я слідом за ними -- це члени сім'ї. Надалі така ізоляція посилювала не тільки релігійне, але і загальнокультурний вплив на Новокрещенов і вела до значної русифікації населення, що знаходиться в безпосередньому контакті з росіянами.

Дійсно інтенсивне хрещення мансі і Ханти почалося, по суті, лише на початку XVIII століття. І не можна сказати, що воно йшло дуже успішно. Так, в 1728 році архімандрит Верхотурського монастиря Сильвестр ледве врятувався від напали на нього з рушницями і луками тих же Чусовський мансі і марійців, яких він сам за 10 років до цього охрестив. Наприкінці XIX століття Верхотурського священики, які виїжджали на північ повіту до давно охрещеним мансі, в своїх звітах відзначали часте ігнорування тими навіть самих "необхідних" християнських треб, яких як хрещення і відспівування, і широке поширення, поряд з цим, культу тварин.

Пізніше, в 30-ті роки вже нашого століття, завідувач справами національних меншин Свердловського облвиконкому Кугушев, очолював бригаду, інспектували роботу Рад серед мансі Івдельського і Гарінского районів, повідомляв, що у всіх юртах є ікони, але їх тримають не з метою виконання будь-яких релігійних обрядів, а замість картин. Самі мансі говорили, що і раніше вони звертали мало уваги на ікони, а за радянської влади зовсім перестали на них молитися і залишили їх у юртах тому, що "добре намальовано".

В цей же час (травень-червень 1935 р.) лікар Свердловського облздороввідділу С. нарбутівської провів 2 місяці в місцях розселення Мансі. У його записках дано докладний опис релігійних уявлень нащадків Верхотурського вогулів. "Вся природа,-писав С. нарбутівської, - для них одухотворені. Вища божество Торум у справи людей не втручається. На все і вся він дає життя і тільки в житті себе проявляє ... З іншими богами, вплутуватися у життєві дрібниці, мансі не церемоняться. Хоча і приносять їм жертви, але за це вимагають виконання певних умов.

Їх свята приурочені до початку чи кінця мисливського періоду. Особливою пошаною користується Ільїн день. До цього часу всі, збираючись у Урман (певне місце в тайзі), де пасуться олені, знайомляться там з приплодом і станом своїх стад. Потім на горі Ялпингнер (найвища в цьому районі точка) влаштовується багатоденний свято з рясними жертвопринесеннями, що супроводжуються певним ритуалом. Люблять мансі також свято Медведя. Він влаштовується, коли видобувають звіра. Йде з рясною випивкою і бурхливим веселощами.

У звичайний час тубільці приносять жертву богам на своїх родових домах. Це серед лісу невелика чиста площа, навколо неї на сучках крайніх дерев розвішані роги жертовних оленів, а на стовбурах, загорнуті в хустку, підв'язані срібні гроші. М'ясо принесених у жертву оленів з'їдається на місці. Раніше в жертву йшли також шкурки соболів та інших цінних звірів, і для зберігання їх на домах кожна сім'я робила відповідні ящики. З тих пір як російські мисливці стали зорить капища, цей звичай вивели. Шаманізм як професія в даний час навряд чи має місце. Керівну роль у ритуалі, імовірніше за все, виконують рядові люди, що відрізняються найбільш живим характером ".

Отже, більш ніж двовікової боротьба церкви за душі мисливців мансі закінчилася тим, що вони, вважаючи себе християнами і тримаючи в юртах ікони, по суті залишилися язичниками. Споконвічне протистояння богів і шайтанів у Мансі завершилося їх мирним співіснуванням в далеких північних юртах. "Індіанці" верхотуру

Слово "мансі" в перекладі з Мансійського означає "людина". Так ці люди називали себе з глибокої давнини, так називаємо їх зараз і ми.

Їх небагато, всього 8,3 тис. чоловік, і основна їх частина зараз розселилися на території Ханти-Мансійського автономного округу. Але невелика група-нащадки Верхотурського вогулів-до сих пір проживає на півночі Свердловської області. За даними Івдельського адміністрації, в 1996 році в Івдельського районі налічувалося 74 мансі, з них 32-діти. Вони як і раніше провалюють в декількох юртах. Трохи ... Особливо якщо порівняти з початком ХХ століття, коли в Верхотурського повіті нараховувалося 2142 Мансі. Проте вже тоді була очевидна тенденція: кількість кочували мансі буде постійно скорочуватися, а кількість осілих-збільшуватися. Осілі мансі швидко обрусіли, переймаючи звичаї і звички росіян. Ті, хто вважали за краще жити за законами предків, пішли на північ, в глиб лісів, подалі від непроханих гостей-росіян і комі-зирян. Це були волелюбні мисливці, рибалки та оленярі, справжні "індіанці" верхотуру. До середини ХХ століття мисливці мансі використовували луки і стріли, крем'яні рушниці.

Мансі, як і їх найближчі родичі етнічні ханти, є перехідним типом від монголоїдної до європеоїдної раси. Етнографи, що побували у Мансі на початку ХХ століття, так описували їх: "вогулів міцної статури, середнього зросту ... Волосся темно-русяве або чорні, у зросійщених підстрижені, у кочових постійно розкуйовджене і заплетене в дві коси, обвиті шнурками та пов'язані на кінцях. Жінки унізивают їх кільцями, мідними ланцюжками і іншими прикрасами. У зросійщених-борода і вуса, у кочових-бороди і вусів або зовсім немає, або лише кілька волосин. Відсутність бороди і вусів не становить племінної особливості вогулічей, але ретельно вищипується ними ради зручностей при зимової полювання на звірів, а може бути внаслідок повір'я, що перший бороду дав чорт першого сина першого людей похилого віку - Вульпе, який, внаслідок диявольського походження бороди, вирвали її по волосинці. Очі невеликі та середні ... Руки довгі і у кочових ... з тильного боку татуйовані ". Татуювання у чоловіків мала значення тамги - родового знака, а у жінок була окрасою. Татуювання робили за допомогою голки: проколів шкіру, натирали її звичайною сажею з казанків або порохом. Жінки також любили прикрашати себе безліччю бус і кілець. Основним житлом кочівників був чум, кістяк якого становили поставлені конусом жердини, їх покривали лещатами -- виварена і зшитими в полотнища смугами берести. Взимку кочівники - вогулів носили совік, або гуска, - одяг, який пошила з оленячих шкур хутром назовні, а під нього надягали маліцу, яка теж шився з оленячих шкур, але хутром всередину. До маліце пришивалися капюшон і рукавиці. Взуттям служили хутряні унти. До цих пір на півночі цей одяг вважається самою зручною та практичною. Жінки носили шалі, якими закривали обличчя від чоловіків, особливо від родичів чоловіка.

Померлих одноплемінників мансі ховали на родових кладовищах. Разом з небіжчиком клали його трубку, ніж і рушницю, щоб він мав їх при собі і в майбутній загробного життя. Обличчя покійного покривали клаптем оленячої шкури з пришитими на місці очей і рота мідними гудзиками, тіло обгортали берестою. Труна заривався в землю неглибоко, а іноді ховали просто в дерев'яних зрубах. Мансі вірили, що після смерті людини його душа не вмирає, а переселяється в іншу людину.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://nature.eunnet.net/