Росія і
НАТО: Після балу
натовська
проблематика, зумовлена перш за все розширенням блоку на схід, здається,
перестає бути головним болем для політичної еліти та засобів масової інформації
Росії. Значною мірою це обумовлено тим, що зустрічі у верхах у Парижі,
Мадриді і Денвері (дві з них за участю президента Б. Єльцина), якщо і не
поставили крапку в чотирирічному протистоянні Росії із Заходом, з країнами
Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) з цього питання, то безумовно перевели
його на рівень більш низької інтенсивності, де безальтернативне
протиборство, як здається, поступається місцем пошуків взаємоприйнятних рішень.
Виникла пауза дозволяє більш глибоко осмислити ті зміни, які
позначилися у відносинах Росії і НАТО (у більш широкому плані - Заходу і країн
ЦСЄ) в середині 1997 р.
Справді 9
липня в Мадриді сесія Ради НАТО на вищому рівні, незважаючи на рішучі
заперечення Москви, задовольнила заявку перших трьох країн Центральної та
Східної Європи на вступ до альянсу: його розширення на схід не тільки
фактично, але і юридично зумовлене (в грудні 1997 р. три країни --
Угорщина, Польща, Чехія - по завершенні переговорів підписали протоколи про вступ,
після чого необхідна тривала процедура їх ратифікації усіма 16 нинішніми
членами блоку). Більш того, за наполяганням насамперед Франції, було вирішено, що
в 1999 р. до цих трьох держав приєднаються Румунія і Словенія, а можливо
і ще хтось. Що ж до країн Прибалтики, то, хоча в документах сесії
час їх прийому до альянсу конкретно не визначено, члени його вважали за потрібне ще
раз підкреслити, що він залишається відкритим для приєднання та інших
держав, що відповідають загальним для всіх критеріям.
Всі ці рішення
і позначені плани на майбутнє не дуже приємні російському політичному
істеблішменту, який зробив всі можливі й неможливі для запобігання
просування НАТО на схід. Проте Москва, мабуть, мудро зрозуміла, що
махати кулаками після бійки - справа безнадійна. До того ж напередодні цього
вона отримала дві втішні призу, які, на думку Заходу, повинні були
майбутній пом'якшити удар: на зустрічі у верхах у Парижі 27 травня главами
держав і урядів країн НАТО і Росії було підписано Основоположний
акт, що визначив на перспективу сфери, норми та механізми їх взаємовідносин.
Тим самим було позначено широке поле для можливого стратегічного
партнерства Росії і НАТО. У Денвері (20-22 червня 1997 р.) на зустрічі у верхах
сім найбільш розвинених країн Заходу зробили спробу підняти міжнародний
статус засмученого було Росії: вона стала членом (хоча і усіченим) тепер вже
"вісімки", пізніше її прийняли в Паризький клуб кредиторів і обіцяли
прийняти (правда, який вже раз) до Світової організації торгівлі. В принципі
ж вона набула все те, що можна було отримати і без мобілізації суспільства на
всіляку боротьбу з розширенням НАТО.
Багато західних
експерти вважають Денвер свідомої поступкою Москві (хоча й не адекватної) за
те, що повинно було відбутися в Мадриді. Так це чи ні - залежить від точки
зору, але російське офіційне політичне керівництво стверджує: в
питанні розширення НАТО на схід вона досягла всього, чого можна було досягти в
ситуації, що склалася. Напевно, це справедливо, якщо скинути з рахунків той
факт, що сама ця ситуація, для Росії вкрай невигідна, багато в чому стала
результатом недалекоглядності її власних політиків та експертів. І не стільки
Париж або Денвер спонукали Москву в кінцевому рахунку розрядити ситуацію, скільки
розуміння, що вона не здатна запобігти розширення НАТО без значного
шкоди для неї самої, а її спроби представити свої національні інтереси в
як орієнтир зовнішньополітичної діяльності інших суверенних держав
навряд чи легітимні. У всякому разі можна, як здається, сподіватися, що найбільш
безславне сторінка в новітній історії російської дипломатії перевернута.
Сьогодні, коли
проблема розширення не тисне на російське суспільство своєю безвихіддю, коли
істерична пропаганда залякування обивателя поступається місцем тверезому аналізу,
самий час спробувати зрозуміти і засвоїти уроки цього чотирирічного
протиборства для подальшої поведінки країни на світовій арені. А вони,
мабуть, зводяться до наступного.
По-перше,
щоб знову не потрапити у принизливе становище, Росії, її політичному
істеблішменту треба навчитися порівнювати свої наміри у зовнішньому світі з
реальними ресурсами, які країна в змозі виділити на зовнішньополітичну
діяльність (без шкоди для внутрішніх потреб).
По-друге,
усвідомити, що міжнародні можливості держави визначаються його реальним
вагою в світі (Росія займає 14-е місце за розмірами ВВП), не тим, що ми
думаємо або говоримо про себе, свою силу (що розуміється не тільки як військова сила,
але і як здатність впливати на поведінку інших держав, на хід світових
подій), а тим, як нас, нашу силу сприймають інші. Можна скільки завгодно
повторювати, що "без Росії не може бути вирішена жодна проблема в
світі ", але це твердження так і залишиться на рівні декларації, якщо воно
не буде підкріплено реальним потенціалом країни. У світі і навіть в Європі можна
нарахувати десятки і сотні проблем, які можуть бути вирішені і вирішуються без
участі Росії, натовська-лише один з них. Корисно згадати і власний
минулий досвід: коли СРСР (устами Сталіна, як би ми до нього нині не ставилися),
що попереджав про недовговічність ядерної монополії США, висадив в 1949 р. свою
першу атомну бомбу, на американців найбільше враження справило НЕ
стільки саме ця подія, скільки те, що Кремль не оголосив про нього, як ніби-то
мова йшла про якесь ординарне факт (на справі змінено всю конфігурацію сил в
тодішньому світі, перетворив СРСР в другу супердержаву). Вашингтон дізнався про
радянської ядерної бомби лише зі своїх розвідувальних джерел. Російські
ж політики та експерти на початку 90-х років, виступаючи проти розширення НАТО,
стрясали повітря загрозами, які вони жодним чином не могли реалізувати. І
про це знали і вони самі, і їхні опоненти. А це дискредитувало не тільки
загрози, політиків, але й саму країну.
По-третє, в
міжнародній практиці корисно слідувати відомої істини: ніколи не кажи
"ніколи" ( "ми ніколи не допустимо", "ми ніколи не
погодимося "). Традиційне радянське" ні "будь-якої західної
ініціативи, хоча і було контрпродуктивним для країни, не кажучи вже про те, що
дратувало міжнародне співтовариство небажанням йти на компроміс, можливо,
мало якийсь сенс, оскільки за ним маячила найбільша військова сила у світі.
Росія ж у її нинішньому передінфарктному стані, зазнавши воєнної поразки в
Чечні, навряд чи може дозволити собі висувати ультимативні вимоги
незалежним державам: це лише призводить до результату, зворотного очікуваному.
Жодне поважає себе, не погодиться з тим, що якесь інше
має право вето на його суверенне рішення. Принаймні в даній ситуації
безальтернативне російське "ні" зробило розширення НАТО на схід
неминучим.
По-четверте,
національні інтереси різних держав зазвичай неідентичні. Вони можуть бути
протилежними, можуть стикуватися або пристосовуватися один до одного. Але
важко уявити собі, що національні інтереси Росії (до того ж офіційно
так і не озвучені) можуть бути нав'язані іншому незалежної держави в
як їх власних-таке можливе лише в умовах абсолютної
васальної залежності. Їх можуть поважати або ігнорувати в залежності від
обставин, серед яких не останнє місце займає те, що ви пропонуєте
іншим і що очікуєте від них. І якщо Росія хоче, щоб її інтереси на
міжнародній арені шанувалися і приймалися до уваги іншими державами, то
це можливо лише в тому випадку, якщо вона веде себе адекватно по
відношенню до них. Оскільки ж Москва в системі своїх зовнішньополітичних
пріоритетів відсунула держави ЦСЄ на останнє місце, оскільки вона сама з
великодержавним зарозумілістю не виявляє бажання зрозуміти, чому ці країни
мають намір вчинити так, а не іншим чином, то важко очікувати від них, що вони
відповіді не дадуть їй тим же.
По-п'яте, не можна
змішувати зовнішню політику з ідеологічною кампанією, більше того, видавати
бажане за дійсне. У ході "многотрудного" боротьби проти
розширення НАТО багато російських політиків, експерти, журналісти вважали за краще
оперувати лише тими фактами і думками, які відповідали їх власним
баченню проблеми, абсолютно ігноруючи ті з них, які цьому бачення не
відповідали. У російській пресі і на телебаченні наводилися думки колишніх
престарілих держсекретарів (міністрів закордонних справ) і відставних генералів,
які давно вже не мають ніякого впливу на зовнішню політику своїх країн,
коментарі окремих журналістів або експертів, персональне бачення проблеми
яких видавалося за громадську думку Заходу. Як у колишні радянські часи
висувався "залізний аргумент" щодо того, що правлячі кола
або адміністрації натовських (східноєвропейських) країн на відміну від нас не
представляють думку широких трудящих мас. Тому результат угорського
референдуму з питання про вступ країни в альянс (85% учасників голосування
відповіли "так") виявився для російських експертів шокуючим.
Значна ставка робилася на розбіжності в таборі за ладних союзників по
питання розширення НАТО (розбіжності справді мали місце: наш найкращий друг
Клінтон пропонував включити в "першу хвилю" приймаються три
держави ЦСЄ, а наш ще більш кращий друг Ширак - п'ять). Приватні
прихильності лідерів навряд чи могли встати над національними інтересами що представляються
ними держав. Не менша ставка робилася і на фінансовий тягар розширення,
нібито непомірне для Заходу. Називалися цифри від 50 до 100 млрд. дол (за
останніми оцінками -25-35 млрд. дол), але забували згадати, що ці можливі
витрати треба розділити на 19 держав і на 10-15 років, протягом яких вони
можуть бути затребувані.
Ці уроки
(оскільки Москва традиційно вважає за краще вчитися на власних помилках,
ігноруючи досвід інших) особливо корисні в світлі того, що російсько-натівські
відносини знаходяться в стадії переосмислення і становлення. Вони можуть
розвиватися (у тому числі і в бажаному для нас напрямку) лише на базі
об'єктивно існуючих реалій, а не міфів і ілюзій. Більш того, вони можуть
будуватися лише на базі того позитиву, який був досягнутий у результаті
важких російсько-натовських дебатів.
Найбільш ж
знаменним і позитивним досягненням в нинішній ситуації безсумнівно є
Основоположний акт "Росія-НАТО", що відкриває перед його учасниками
нові можливості та далекосяжні перспективи співпраці на ниві
євроатлантичної безпеки в інтересах обох сторін. Тим часом інтереси
ці, що змикається десь в піднебесся, часто розходяться на землі. Тому, щоб
не випробовувати нових розчарувань, партнерам необхідно адекватно представляти,
що Росія може очікувати від узгодженого ними в Парижі документа і чого їй
очікувати не слід.
Перш за все
необхідно усвідомити, що Основоположний акт не юридичний, а політичний
документ. Це не договір, чого так хотіла Росія, а політичне зобов'язання
сторін, не більше; російський президент цілком обгрунтовано порівняв його з
Гельсінкським (Заключним) актом, який також є не юридичним, а
політичним зобов'язанням.
Документ носить
компромісний характер. Це система взаємних поступок (а не чиясь перемога), у
ряді випадків - зниження планки політичних зобов'язань, які в результаті
цього сформульовані іноді занадто загально, що створює можливість їх різної
інтерпретації сторонами (що вже й має місце); це не недолік, це
реальність, з якою і Росії і НАТО доведеться мати справу.
Основоположний
акт може працювати лише на основі консенсусу: фактично він дає право вето і
тій і іншій стороні при розгляді питань, віднесених до її компетенції;
знову ж таки це не недолік, певною мірою, швидше за гідність, оскільки
необхідність консенсусу буде об'єктивно підштовхувати обидві сторони, якщо вони
зацікавлені в спільному рішенні, на взаємній повазі (обліку) їх
національних інтересів, до їх взаємної стикування.
Нарешті, акт
об'єктивно відображає зацікавленість як Росії, так і Заходу в його
функціонуванні: Росія в даний момент не може (і не хоче бути) в НАТО,
тому ситуація не бути повним членом альянсу і в той же час бути присутнім
в ньому, мабуть, найбільш влаштовує її, це влаштовує і Захід, оскільки він
ще не готовий прийняти Росію у свої структури, але в той же час не хотів би
втрачати взаємодію з нею. Тому лише надзвичайні обставини можуть
змінити цю обопільну зацікавленість.
Оскільки
Основоположний акт відображає дійсні інтереси двох сторін, не завжди і
не в усьому збігаються, оскільки він фактично заснований на їх компромісі,
остільки внутрішньо він неминуче суперечливий за своїм змістом. Фактично
він складається з двох частин, які несуть різну, певною мірою навіть в чомусь
протилежну за своєю значимістю навантаження.
Справді, в
перша мова йде про взаємну безпеки, але головним чином про гарантії
безпеки Росії; в цьому випадку Москва об'єктивно, незалежно від
декларованих нею цілей, продовжує бачити в НАТО перш за все потенційного
противника. Очевидно, що певні гарантії необхідні тій чи іншій країні
лише тоді, коли очікується або не виключається напад на неї ззовні (Канада
не вимагає гарантій ненападу на неї США, оскільки це дружні
держави, що виключають можливість використання військової сили один проти
одного). У другій частині Основоположного акта "Росія-НАТО" мова
йде про напрями та механізми їх співпраці з широкого кола проблем,
і, отже, Росія об'єктивно, незалежно від існуючих (хай і
підспудно) або декларованих побоювань бачить в НАТО надійного партнера по
досягненню спільної мети забезпечення європейської безпеки.
Друге
протиріччя є дзеркальним відображенням першого. Справді, з одного
боку, весь документ побудований таким чином, що виходить з визнання Росією
розширення НАТО. Саме у зв'язку з цим альянс дає їй певні гарантії
(хоча й у туманною формі): підтверджує готовність не розміщувати ядерну зброю,
а також іноземні війська на територіях нових членів союзу, не просувати
інфраструктуру блоку до російських кордонів (це неважко зробити, оскільки у
НАТО пряме зіткнення з Росією мінімально). У документі зафіксовано,
що обидві сторони погодилися з тим, що будь-яка держава сама має право
визначати, з ким йому вступати чи не вступати в союзи. З іншого - Москва
продовжує стверджувати, що підписання нею документа не означає визнання
законності розширення або згоди з ним: більше того, Росія офіційно
заявила, що в разі подальшого розширення НАТО на пострадянський простір
(країни Прибалтики, Україна) вона неминуче дезавуюють підписаний в Парижі
документ.
З огляду на окреслені
вище рамки, вже на цій стадії можна зробити прогноз найбільш загального характеру.
Він зводиться до того, що Основоположний акт буде працювати, стане фундаментом
взаємодії Росії і НАТО лише остільки, оскільки він політично (в
стратегічному плані) вигідний обом сторонам і оскільки між ними будуть
зберігатися дружні відносини. Він стане нічого не значущою декларацією,
якщо відносини будуть недружніми або політично невигідні того чи
іншому партнеру. Це доля всіх політичних документів (зобов'язань),
заснованих на взаємний компроміс, але не закріплених юридично. Найбільш
разючий приклад являє собою Гельсінський акт, який фактично не
працював ціле десятиліття після підписання (більше того, брежнєвське керівництво
НЕ Чаяло, як від нього позбутися). Можна згадати документ "Основи
взаємовідносин між СРСР і США ", підписаний лідерами двох держав у
1972 р., значною мірою девальвований картеровской кампанією за права
людини, розміщенням радянських ракет SS-20, націлених на Західну Європу,
радянським вторгненням в Афганістан. Політичний характер документа,
подписанного між Росією і НАТО, фактично робить реальним лише одне
зобов'язання 'НАТО (Росія) зобов'язується вести себе добре по відношенню до Росії
(НАТО), якщо Росія (НАТО) буде добре поводитися по відношенню до НАТО
(Росії).
Але щоб і це
взаємне зобов'язання запрацювало, Москві врешті-решт треба визначитися зі
своїм баченням НАТО - це потенційний противник, який має намір закріпити
вигідні для себе зміни конфігурації сил в Європі після закінчення холодної
війни і звести до мінімуму міжнародний вплив Росії, або стратегічний
партнер, з яким вона на рівних готова будувати спільне будівництво нового
європейського (світового) порядку? Перше Москва вже випробувала, і цей
експеримент сприяв краху її політичної системи; другий плутає її
своєю невідомістю. Точно так само їй треба вирішити для себе, чим є для
неї Основоположний акт: спробою врятувати свою особу або новою парадигмою її
відносин із Заходом. Очевидно лише одне - поєднати те й інше навряд чи
вдасться.
Тим часом
поліпшення відносин між Росією і НАТО, кодифікація їх принципів у спільному
політичному документі, створення механізмів взаємодії та розширення його
сфери, спільна миротворча діяльність створюють для Росії нові
можливості вирішити ті проблеми, які нині стримують реалізацію її
національних інтересів і розширення її впливу в Європі та світі в цілому. І таких
проблем чимало. Ось тільки основні серед них:
запобігти
розкол у Європі, який в разі продовження протиборства був би, по-перше,
неминучий, а по-друге, не вигідний насамперед Росії, бо він спричинив би за
собою поступове сповзання не тільки до "холодного миру" на континенті,
але і до ізоляції її самої. 250 років татарського ярма і 70 років комуністичного з
усією очевидністю виявили історичні наслідки роз'єднання Росії з
європейською цивілізацією;
призупинити
погіршення відносин Росії з Заходом, звідки вона продовжує черпати не тільки
досвід, ідеї, цінності, технологію, інвестиції, а й фінансові ресурси,
необхідні для виплати зарплати мільйонам людей, яким власне
держава не в змозі компенсувати їхню працю. Знайти нові форми інтеграції
з європейськими структурами, в яких вона ще не представлена;
нормалізувати,
нарешті, відносини з країнами ЦСЄ, які з часів їх "оксамитових
революцій "залишають бажати кращого. Наше і їхнє минуле відзначено не тільки
історичними упередженнями, які роз'єднують нас до цих пір, але і загальними
долями народів, що потрапили під каток комуністичний. Можна очікувати, що після
формального вступу в НАТО ці країни відчують себе більш впевненими у
собі й у своїй безпеці. У цьому випадку вони можуть піти назустріч Росії
набагато далі, ніж вони це можуть дозволити собі сьогодні. Нам не слід
забувати, що наш шлях до Європи лежить через ці країни, через кілька років вони
вирішуватимуть, чи пустити нас до ЄС і НАТО. Зрештою, їх позиція в
в чому може посилити або послабити антиросійський потенціал цих організацій;
зняти з
порядку денного нашої внутрішньої і зовнішньої політики проблему розширення НАТО, бо
вона не варта того, щоб приділяти їй стільки уваги, відволікаючи час і енергію
суспільства від вирішення дійсно важливих і злободенних задач. Розмивання
образу "ворога" позбавить можливості списувати на нього причини всіх наших
негараздів і труднощів, і суспільство швидко прийде до розуміння, що витоки всіх
наших невдач - ми самі. МВФ дає Росії мільярдні кредити не тому, що
сподівається позбавити її незалежності, а тому, що ці кредити просять у нього її
політичні керівники, що перекладають тягар оплати цих боргів на
наступне покоління:
отримати
набагато більші можливості, ніж ми маємо нині, впливати на формування та реалізацію
натовської політики, насамперед у будівництві нової системи безпеки в
Європі. Це важливо. Росія, звичайно, не буде мати право вето (за
винятком рішень, що приймаються Радою "Росія-НАТО"), оскільки
вона - не член союзу. Але, не будучи членом Альянсу, вона, тим не менше, вже
присутня в ньому. Саме це присутність (так само як і натовське присутність в
Москві), не кажучи вже про діяльність її постійних представників, утруднить
НАТО для прийняття рішень, що йдуть врозріз з інтересами Росії. Однак багато чого
залежатиме від професійного рівня російських представників в альянсі,
від їх гнучкості, твердості і, головне, від їхнього вміння знайти спільну мову з натовської
бюрократією, перш за все з її верхівкою (спільну мову і у вузькому значенні слова:
Москва посилає представником в НАТО генерала, який не володіє англійською, що
на 75% ~ незважаючи на всю його великодосвідченого - знижує ефект його присутності в
блоці. Наче у всій російській армії немає генерала, що говорить
по-англійськи, мовою міжнаціонального спілкування в альянсі);
приступити,
нарешті, до давно назрілої оборонної реформи в Росії, вивільнивши для цього
необхідні час і ресурси. У цьому плані все більш тісне зіткнення
військових структур Росії і НАТО, все більш тісну їх взаємодію, участь у
спільних маневрах і миротворчих опера цілх може сприяти
становленню громадянського контролю над російською армією, її демократизації, а
також переходу російської армії на професійну основу;
перейти від
забезпечення безпеки Росії (у військовому плані) головним чином за рахунок
національних зусиль (спроби Москви створити систему колективної безпеки в
рамках СНД навряд чи можна вважати успішними) до забезпечення її безпеки в
рамках міжнародного (європейського) співробітництва. Це дозволило б Росії
мати той самий рівень безпеки з меншими витратами і при кількісно
меншою армії;
зняти з
порядку денного питання про "відповідні заходи", які, якщо б їх довелося
приймати, в кінцевому рахунку могли б виявитися контрпродуктивними і більше
дорогими для самої Росії, ніж для західно-та східноєвропейських її
опонентів. До того ж вона знову опинилася б у компанії міжнародних ізгоїв,
з якої вона з такими труднощами вийшла в результаті політики демократизації і
реформ;
забезпечити
гідний вихід Росії з тієї заплутаної ситуації, в якій вона опинилася в
значною мірою за своєю волею.
Всі
перераховані можливості можуть бути реалізовані при нормальному
функціонуванні Основоположного акта, при позитивному розвитку російсько-натовських
відносин. Доводиться брати до уваги, що ці нормальні і позитивні
умови можуть існувати не завжди. На них будуть впливати, часом
негативне, фактори як зовнішні, так і внутрішні по відношенню до акта і
взаємодії двох сторін. Тому корисно вже зараз спробувати уявити
собі, звідки і чому можуть виходити загрози цього нормальному функціонуванню
та розвитку.
Здається, що
внутрішня ситуація як в Росії, так і в країнах НАТО надаватиме
найбільший вплив на реалізацію угод, досягнутих в Парижі. У Росії
опозиція, особливо комуно-патріотична, намагалася охарактеризувати їх як
зрада національних інтересів. Але і правляча угруповання не скоро
забуде те приниження, яке вона зазнала у зв'язку з провалом власних
спроб зупинити просування НАТО на схід (благо, що російське суспільство,
індиферентно до зовнішнього світу, не дуже-то засмучувалася з приводу цієї
невдачі). Вже зараз можна передбачити, що основним об'єктом її "помсти"
стануть Сполучені Штати, головні, на думку Москви, організатори цієї
"антиросійською провокації", і країни ЦСЄ, які забули, з чиїх рук вони
отримали (здається, втретє) свою незалежність. Видається, що при
погіршення внутрішньої ситуації, наростання невдоволення з боку тих, хто ще
не відчув довгоочікуваних вигод від відбуваються в країні перетворень, і
опозиція і влада може свідомо сприяти загостренню
російсько-натовських відносин, щоб переключити увагу суспільства з проблем внутрішніх
на проблеми зовнішні.
Не виключено,
що подібне може статися і в деяких країнах НАТО або ЦСЄ, де
антиросійський потенціал ще далеко не вичерпаний. Розбіжність національних
інтересів Росії та основних країн НАТО, перш за все США, за межами
євроатлантичної зони, якщо момент для стикування буде упущений, також може
зашкодити російсько-натовського партнерства. Спроби Росії переорієнтувати
свою політику у східному напрямку, роблячи при цьому основну ставку на
антизахідні режими, що можуть несприятливо позначитися на функціонуванні
Основоположного акта. Правда, тут у Заходу, мабуть, є певна
диференціація (вона є і в рамках самого Заходу): одна справа, коли мова йде
про Китай і навіть Ірані, інше - про Лівії та Іраку. Підвищена активність НАТО або
окремих його членів в зоні пострадянського простору, особливо на Україні та
у Прибалтиці, також може бути сприйнята Москвою як недружня по
відношенню до неї акція. Тому вислів Клінтона про те, що для країн
Балтії-двері в НАТО залишаються відкритими, викликало роздратування російської
політичної еліти. Більш ранні заяви, так само як і фіксовані позиції
по ряду проблем, можуть бумерангом вдарити по російсько-атлантичному
партнерству. Можливо, заява російського президента і офіційних
представників МЗС РФ про те, що подальше розширення НАТО не повинно
поширюватися на пострадянський простір, може бути (і швидше за все
буде) інтерпретовано США і їх союзниками як чергова спроба Москви
накласти вето на суверенні права незалежних держав. Схоже, що подібні
проблеми краще вирішуються методами "тихої дипломатії", ніж
гучних деклараціями, що позбавляє гнучкості обидві сторони. До зростання взаємного
недовіри може призвести вихід миротворчих операцій за межі виданого
мандата, чи йде мова про Югославії, грузино-абхазький конфлікт або кризу в
Таджикистані.
Разом з тим
навряд чи правомірно перебільшувати значимість цих загроз. Дипломатія для того і
існує, щоб амортизувати взаємне невдоволення. Крім того,
передбачені Основним актом механізми, і перш за все Рада
дозволяти подібні можливі розбіжності. І якщо збережеться зацікавленість
обох сторін у підтриманні дружніх відносин, то навряд чи подібні
проблеми здатні зруйнувати налагоджує партнерство. Більш того, політику
Москви після мадридських домовленостей про розширення слід оцінювати не за
тому, що вона зробила, а в світлі того, що вона не зробила (чого не сталося).
Росія не анулювала договори про роззброєння, не стала розгортати
тактичну ядерну зброю, не стала більш антизахідної, ніж вона була до цього.
Вона не опинилася і в ізоляції, скоріше навпаки. Комуністи і крайні
націоналісти не посилили, як передбачалося деякими російськими експертами,
своїх позицій, - напевно, зростання або падіння їхнього впливу залежить не стільки від
того, що робиться назовні, скільки від того, що відбувається всередині країни.
У середовищі
російської політичної та військової еліти позначається поворот до розширення
взаємодії з НАТО, використання можливостей, що створюються Основоположним
актом. Регулярно, хоча і на різному рівні (міністри, посли), збирається Рада
"Росія-НАТО" у складі представників 17 держав. У Брюсселі
побували міністр оборони І. Сергєєв та начальник Генерального штабу ЗС А. Квашніна.
Йде структурний оформлення російсько-натівського взаємодії: Москва
нарешті-то створює представництво РФ при альянсі; в ході візиту А. Квашніна
було ухвалено рішення організувати постійний спільний російсько-натовський
Військовий комітет, відбулося перше його засідання.
Тим часом ряд
обставин у функціонуванні виникають структур викликає деяку
настороженість. Співпраця Росії та НАТО розгортається, в усякому разі
поки що, головним чином на "верхівковою" рівні, а проте йому пора
спускатися "в народ". У Раді, так само як і у Військовому комітеті, на
одного російського представника припадає 16 натовських, і кожен з них хотів
б "озвучити" себе. З цим нічого не поробиш, така структура всіх
органів союзу (в майбутньому їх стане більше). Але бідному російському
представнику доведеться 16 раз послухати і тільки один раз відповісти. Втім,
все це можна вважати хворобами зростання, а вони виліковні. Головне ж, як любив
говорити М. Горбачов, - "процес пішов".
Можна як
завгодно ставитися до НАТО, США, Західній Європі, але при цьому не можна не визнати,
що в післявоєнний період їх зусиллями була створена велика євроатлантична
зона миру. Держави ліберально-демократичного спрямування, її складові,
ніколи не вели і в доступному для огляду майбутньому не мають наміру вести війни один проти
одного, хоча між ними часом і виникали гострі конфлікти (греко-турецьке
протиборство, яке перейшло в 1974 р. у збройні сутички, навряд чи порушує
цю тенденцію, оскільки в обох країнах в той період при владі стояли
антидемократичні військові хунти). В інтересах Росії - стати в тій чи іншій
формі органічною частиною цієї зони.
Варіанти
російської політики щодо НАТО
Вони багато в чому
зумовлюються, по-перше, тим, чого Москва чекає від російсько-натовських
взаємин, по-друге, тим, чого чекає від них інша сторона; по-третє,
тим, якою буде реакція Росії (за змістом і за формою) на ті кроки НАТО,
які не будуть її влаштовувати.
Якщо
припустити, що ваші цілі негативні, тобто якщо наша цільова установка складається
в тому, щоб призупинити, обмежити, повернути назад процес розширення
НАТО, або, принаймні, підняти його ціну як для нинішніх членів, так і для
знову вступають в союз, то можливі шляхи російської дипломатії могли б
зводитися до наступного:
НІ РОЗШИРЕННЯ.
Зберегти традиційну для останніх років лінію - офіційно не визнавати
розширення НАТО на схід, ні теперішнє, ні майбутнє, поступово згортаючи
існуюче обмежена взаємодія з альянсом, даючи зрозуміти його
керівництву, що воно могло б не тільки зберегтися, але стати ширше й глибше,
якби альянс відкликав своє рішення або, як мінімум, припинив його.
Можна очікувати, що НАТО навряд чи піде на задоволення подібних вимог,
розглядаючи їх у кращому випадку як шантаж, в гіршому - як блеф. Швидше за все
Альянс, усвідомлюючи безсилля Росії і декларативність її
заяв, відповість тим, що прискорить вирішення питання про вступ до своїх лав
країн Балтії, а можливо й України, якщо така подасть заявку. Якщо це
відбудеться, то Москва відповідно до свого попередженням, привселюдно
озвучених президентом, буде змушена заморозити свою участь у
Основоположному акті або взагалі вийти з нього. Відносини Росії і Заходу
перейдуть до стадії прохолодного миру, якщо не протиборства, Східна Європа
прискорить свою інтеграцію в західні структури, залишаючи Москви на узбіччі цього
процесу. Європа повернеться до нового розділу, який Москва так сподівалася
попередити. Росія знову, як і на початку 80-х років, буде протистояти
всьому світу, сплачуючи за це більш високу ціну, ніж раніше. Разом з тим вона
збереже свободу рук для активізації своєї політики на всіх напрямках,
сподіваючись стати незалежним центром сили. Вона не буде пов'язана ніякими
зобов'язаннями в питаннях створення нової системи європейської безпеки, вона
може брати участь у ній, а може і ні, роблячи акцент на забезпечення своєї
безпеки національними зусиллями. Рада 17-ти перетвориться на орган, де
сторони будуть в основному пред'являти претензії Друг до одного. Розрахунок буде
будуватися на тому, що змінюється у світі та Європі ситуація буде підточувати
підвалини НАТО. Однак подібна лінія пасивна, вона віддає ініціативу Заходу. Більше
того, вона втрачає можливість використовувати його досвід, технологію та фінансові
ресурси для модернізації країни. У цих умовах Росія не виражає ніякого
прагнення до нормалізації своїх відносин з державами Центральної та
Східної Європи, які, сплачуючи їй тією ж монетою, будуть міцно стояти на її
шляху до Заходу, намагаючись посилити антиросійський потенціал блоку. НАТО, відчуваючи
зростаючу ворожість з боку Росії, знайде не тільки нових членів, але й
друге дихання.
СОЮЗ З
Антизахідні РЕЖИМАМИ. Зберігаючи ту ж традиційну лінію, Росія, разом з
тим, зробила б спроби зробити свою політику більш динамічною, створити
потенціал тиску на НАТО, хіба?? вая політичну активність у східному та
південному напрямках. Цей потенціал тиску міг би значно зрости, якщо
Росія, не перериваючи формального партнерства з альянсом, зуміла б перш за все
домогтися створення працездатною і, на перший погляд, багатообіцяючої осі
Москва-Пекін (перспектива нової "великої дружби", якщо б і не
налякала Захід, то в усякому разі насторожила б його), посилити
взаємозалежність з Іраном, іншими країнами антизахідного настрою, всіляко
допомагаючи нарощуванню їх військового потенціалу. Росія у формально зберігається
діалозі з НАТО таким чином виступала б не лише від себе особисто, а
претендувала б на те, що вона висловлює певний напрям глобального
розвитку, з яким Заходу в перспективі важко було б не рахуватися. Разом з
тим видається, що Китай навряд чи піде на рівноправний і тісний союз з
Росією, тому що у нього є свої інтереси на американському напрямку,
якими він навряд чи зважиться пожертвувати заради малообещающей дружби з слабшає
Москвою. До того ж навряд чи сьогодні можна з достатньою визначеністю
спрогнозувати розвиток самої КНР на перспективу. Хоча її економічні успіхи
безсумнівні, їй ще належить пройти стадію політичних реформ. Крім того, в
Китаї все більше загострюються і міжнаціональні відносини. Не дуже ясно, чи вдасться
Чи Пекіну пройти ці ступені, зберігаючи стабільність. Без участі ж Китаю
спроби Москви об'єднатися з антизахідними режимами, створити на цій основі
життєздатну коаліцію, виявляться малопродуктивними. Більш того, Росія знову
може опинитися в родині міжнародних ізгоїв.
ЦЕНТР СИЛИ З
ОПОРА на СНД. Інший спосіб створити потенціал тиску на НАТО - зосередити
зусилля Росії на будівництві системи колективної безпеки (або ще краще
- Колективної оборони) в рамках СНД. Крім потенціалу тиску Росія могла
б претендувати на роль мосту між двома блоками, будучи єдиним
державою, формально представленим в обох сферах безпеки. У цьому
випадку система європейської безпеки, як і раніше, лежала б на двох
опорах, була б біполярної, але неконфронтаційного, а більш-менш
співробітничає типу. Труднощі, можливо, і долаються, полягає в тому, що на
нинішньому етапі створити об'єднані військові структури в рамках СНД для Росії
буде або неможливо, або руйнівно. Важливо й інше: найбільш далекоглядні
керівники ряду країн СНД намагаються у власних егоїстичних інтересах
грати на суперечностях між Росією і Заходом, а в ряді випадків просто
є пішаками у геополітичній грі зовнішніх сил (Україна, Азербайджан,
Узбекистан, Молдова).
РОЗРАХУНКИ НА
РОЗКОЛУ СОЮЗУ. Росія у свою чергу могла б спробувати активно використовувати
протиріччя, що існують між західними союзниками (включаючи знову
приєдналися держави) для уповільнення, обмеження або призупинення
процесу розширення блоку. До числа подібних протиріч можна віднести
розбіжності між середземноморськими і центральноевро
