З ІСТОРІЇ ГРУЗИНСЬКОЇ Агіографія: "Мучеництва Бідзіна, Шалва І ЕЛІСБАРА "

Повна назва пам'ятника грузинської агіографічної літератури початку XVIII століття, вперше переведеного нами російською мовою, - "Схвальне слово святим мученикам Бідзіна, Шалва і Елісбару і відомості про їх мучеництві ". Його автор (вже згадуваний у публікації "Мучеництва царя Луарсабов" [Цулая Г.В. З історії грузинської агіографії "Мучеництво царя Луарсабов "//Етнографічний огляд. 1998. № 2]) - один з видних грузинських ієрархів і культурних діячів кінця XVII - початку XVIII століття з Лаври Давида Гареджі (Східна Кахеті) Віссаріон Орбелішвілі [Кавтария М.Н. Життя і творчість Віссаріона Орбелішвілі// "Моамбе" Інституту рукописів. Тбілісі, 1959. На груз.яз.]

Як бачимо, у самій назві пам'ятника відзначена його особливість: перед нами мартирій НЕ тільки розповідного, а й панегіричного характеру. Автор підносить похвальне Слово своїм героям, замученим персами грузинським аристократам, як видно з самого тексту, з церковного амвона до парафіян з повчальною метою. Віссаріон Орбелішвілі закликає їх бути в майбутніх свої подвиги безкорисливими, подібно героям "Слова ..." Все почало слова-мартирій пронизане повчальним змістом. "І в тому воля їх, щоб і ми не залишилися непричетними до благодіяння їх ... Бо коли будеш невпинно славити мучеників і вожделевать відваги їх, то коли настане пора, - і тобі бути прихильником подвигів їх ... н нині, і повсякчас передлежить нам подвиг вінценосний ... "і т.д.

Це звернення не лише нагадувало про порівняно недавньому минулому, але робило "Слово ..." досить актуальною і для часу його написання, "бо тому як насильники безбожні вигнали їх до зречення, так і невидимі насильники справами злими вдень і вночі примушують нас до зречення. Протистоянням дияволу і наносяться їм страждання в міру сил звернемо назад ... "І т.д. Таким чином, події, що мали місце майже за півстоліття до їх опису, все ще були живі в пам'яті людей, а повчання грузинського вченого ієрарха в контексті критичної політичної ситуації в Грузії на початку XVIII ст. були злободенні з точки зору не одного тільки Віссаріона і мали далеко не абстрактний характер.

В основі твори Віссаріона Орбелішвілі лежить історичний факт. Згадані в "Похвальні слова ..." персонажі - живі історичні особи, засвідчені і в інших, власне історичних писаннях грузин. Якщо Віссаріон і не був свідком описуваних ним подій, то, напевно, міг бути знайомий з представниками старшого покоління, очевидцями фактів тих трагічних днів в Кахеті, і користуватися їхніми розповідями. Саме цей момент надає "Мучеництво Бідзіна, Шалви і Елісбара" історичність, робить його ціннішим письмовим джерелом, ніж більшість творів агіографічного жанру, що, між іншим, складає особливість грузинської житійної літератури. Віссаріон підпорядкував історично реальний матеріал тому церковному жанру, в якому він, як ієрарх і письменник, трудився. Крім того, це обставина вказує на спадкоємність пізньої грузинської агіографії з древньої, сама назва якої, по-грузинському "Цховреба" -- "Життя", в грузинському спочатку стало означати "Історію" ( "історіописання") [Джавахішвілі І. А. Історія грузинської літератури. Соч.Т.VIII. Тбілісі, 1973. На вантаж. яз.].

Після розорення Кахеті шахом Аббасом I, "коли де-небудь збереглися люди, стали потроху облаштовувати розорені місця кахетскіе ". Відновлення Кахеті, до того ж силами місцевого населення, природно, не могло входити в наміри наступників шаха Аббаса I. З приходом до влади шаха Аббаса II (1642 - 1666) Кахеті знову стала ареною кизилбашского засилля. Аббас II, очевидно, уявляв, що спроби підкорення не піддається іноземної влади маленької Кахеті одними лише військовими методами не дадуть бажаних результатів, і тому вирішив омусульманіть її іншим способом. Він остаточно звернувся до задумам своїх попередників -- заселити Кахеті іновірних туркменами, який опубліковано творі часто званими еліямі (туркм. "народ"). Спроба персів реалізувати цей план мала місце і в XVIII ст .. [Бердзенішвілі Н.А. З минулого Східної Кахеті// Бердзенішвілі Н.А. Питання історії грузии. Т. Ш. Тбілісі, 1966. С.269. На вантаж. яз.] Ось чому, як ми вже сказали, ідея написаного на початку XVIII століття твори Віссаріона Орбелішвілі звучало для того часу злободенно.

У 1657 р. в Кахеті було поселено близько 80.000 еліев (груз. також синонім скотарів і кочівників) або "татар", як часто їх називає автор публікується мартирій. У пам'ятці йдеться, що перси "надіслали незчисленний улус татарський (= туркменський) із всією родиною і (пішим) силою й з усім їхнім майном ... щоб сповна винищити християнство ... І переповнилася ними область Кахетская, бо ніхто не був в силах протистояти їм, зважаючи на їх безлічі ... І стали поселятися ... по обидва боки берегів Алазані і у всіх місцях Кахеті ... Ніде не згадувати ім'я Христа, опріч деякої малості в горах серед тушов і хузов і навколишніх тих місцях ". Все" Мучеництво Бідзіна, Шалви і Елісбара "(так само як і інші пам'ятники житійної літератури грузин) присвячено виключно боротьби "за віру Христову". Ще задовго до XVII ст. на Кавказі етнонім грузин був синонімом православного християнина. У XVII ст.; В епоху глибокої кризи християнства побував тут турецький вчений, мандрівник н сучасник описаних у нашому пам'ятнику подій, Евлія Челебі з іронією іновірця-османи писав, що грузини, "прийнявши християнство і Чвань цим, керуються Євангелієм". [Евлія Челебі. Книга путешествий. Т.3. М., 1983. С.184]

туркменам, ворожим і чужим у всіх відносинах місцевому населенню, потрібно було створити в Кахеті гарантії своєї безпеки. З цією метою перси спорудили тут кілька фортець. Стратегічно найбільш важлива з них була розташована в селі Бахтріоні. Ця фортеця давала перському гарнізону можливість особливо надійно контролювати шляхи, що ведуть з високогірній частини Кахеті, населеної войовничими горцями, дуже небезпечними для "татар" - туркменів.

Спосіб життя і господарювання еліев, кочових скотарів, був принципово відмінний від способу життя, звичаїв та культурно-господарського типу кахетін - в основному виноградарів і хліборобів. Туркмени вирубували ліси, сади та виноградники покрутіть їх у пасовища. Небезпека нависла і над горцями Східної Грузії, які традиційно містили себе хлібом і вином, що виробляються в рівнинній Кахеті, а також здавна користувалися тут зимовими пасовищами. [Нариси історії Грузії. Т.IV. Тбілісі, 1973. С.331. На груз.яз.]

Ватажки еліев ( "татар" - туркменів) встановили деспотичний контроль над населенням Кахеті. За словами перського історика того часу Мухаммеда Тахер, Елії лише до того і прагнули, щоб панувати над грузинами, і тому між цими "двома народами виникали чвари та сутички" [Відомості Мухаммада Тахер про Грузію. Матеріали з історії Грузії та Кавказу. Тбілісі, 1954. С. 394. На груз.яз.]. Одним словом, причин для антиіранської повстання в Східній Грузії було достатньо.

Народне опір загарбникам, як видно, почалося відразу ж після заселення Кахеті "татарами" - туркменами. За свідченням джерел, письмових і фольклорних, застрільниками народного повстання були горяни Східної Грузії, у Зокрема Тушино, розгорнули партизанську війну проти "татар" -- туркменів та створених тут кизилбашскіх гарнізонів [Нариси історії Грузії. Т.IV. С.331.]. Усна народна творчість східних грузин соохраніло ім'я вождя цього опору, народного героя Зезва Гапріндаулі, прізвище якого, швидше за все, прозвіщного значення і в перекладі означає "летить", "Пустці", що може вказувати на стрімкий характер очолюваного ним руху.

За даними опублікованого твору видно, що боротьба проти іноземців в Кахетії прийняла загальнонародний характер. Феодали і підневільні селянські маси об'єдналися, на час "забувши" свій внутрішній антагонізм. За словами Віссаріона Орбелішвілі, ініціатором повстання був, згодом замучений персами кахетскій стольник Бідзіна Чолокашвілі. Він "відправився до обох еріставам картлійскім - Арагвскому і ксанскому і розповів їм про все "і просив допомоги для протистояння персів. Ксанскій і арагвскій ерістави висловили готовність до повстання. Однак Віссаріон Орбелішвілі нічого не пише про що виник привід для загального антиіранської виступу грузин. І це, як побачимо далі, досить зрозуміло для нього як церковного автора. Інші джерела свідчать, що безпосереднім приводом для повстання послужив противний закону Божого вчинок, здійснений поселенням в Кахеті туркменами. Про це повідомляють історики першої половини XVIII ст. Бери Егнаташвілі і Вахушті Багратіоні.

Бери Егнаташвілі (початок XVIII ст.), Добре обізнаний про описуваних Віссаріоном події, пише: "Тоді невірні агаряни насільнічалі по всій Кахеті і завдали багато зла жителям Кахеті, зруйнували і осквернили святі церкви. Тоді якийсь подорожній - священик йшов самотньо в Кахеті по шляху своєму. І на шляху тому зустрілися цього священика, кажучи кілька татар. І схопили його ті вороги невірні і заздрісники віри Христової. Насильно зв'язали священика і там його щось мерзотних, що суть гріх содомський і відпустили. А священик той пішов і з'явився в Душеті. Сиділи разом ерістав Заале та дружина його. Схилив перед ними священик коліна і став благати: "Ти Заале ерістав і правитель Кахеті, а невірні агаряни розорили Кахеті сповна і мене схопили в дорозі і виробили наругу наді мною, зв'язаним по рукам, осоромили, завершивши наді мною справу невимовно негідність. І відтепер відповідь за це ти тримай, ти повинен відповідати Богу, бо тобі ввірена Кахетія. [Бери Егніташвілі. Нова історія Грузії// Картліс цховреба. Т.II. Тбілісі. 1959. С.438. На старогруз.яз.]

Про наругу перськими насильниками над священиком як привід до всенародного повстання проти поселених у Східній Грузії "татар" говорить коротко і історик Вахушті Багратіоні. Замість старого царя Ростома, говорить Вахушті, перси в 1657 р. посадили в Кахеті правителем Салімхана. Правління Кахеті він ділив з арагвскім еріставом Заале ( "Салімхан правил Кахеті, радячись з ним "). За Вахушті Багратіоні, саме Салімхан верховодив масовим заселенням еліямі (туркменами) Кахеті, центром яких стала, як свідчать джерела, зведена ними в селі Бахтріоні фортецю. І стали вони, пише історик, "опоганювати святі церкви і перетворили їх на стійбище своїх стад, було і горя премного від них в Кахеті і від злодіїв леков ". Але Салімхан, пише Вахушті, щодо всього виробленого ворогами в Кахеті був байдужий. "Але одного разу якийсь священик ішов центру Кахеті, схопили його татари і осквернили (гріхом) Содому і відпустили ". спаплюжений пастир постав" перед Заале і говорив так: "Тобі ввірена майже вся Кахеті. Нині наді мною поглумилися татари, за що ти ж відповіси Христу в великий День Суду ". почувши Заале взяв клятву з підданих і пшав-хевсур-тушов і Бідзіна стольника і ерістава Ксанского і Шалви з його братом Елісбаром ... Зібрав їх усіх "." Спочатку напали на Бахтріоні і зовсім поламали, і погубили татар ". Сам Заале, очевидно, через старість не брав безпосередньої участі у повстанні, поклавши всю відповідальність на свого сина Зураба. "Потім (напали) на Алаверді і потім винищили еліев по всій Кахеті, бо не залишили навіть грудних немовлят в колисці і звільнили Кахеті. До Карагаджа не дійшли, тому як Салімхан пішов звідти, а там сидів Муртазахан, і повернулися переможно "[Вахушті Багратіоні. Опис Царства Грузинського. Тбілісі. 1973. С. 600. На старогруз.яз.]

Події в Кахеті, судячи з мартирій, не призвели шаха Аббаса II в замішання, хоча перси були роздратовані і те, що сталося "великим для себе ганьбою і втратою визнали ". Шах звелів ватажка Гандзійскому очолити Кахеті, але той" в страху не наважився увійти до неї ".

Правитель велів грузинського царя, Вахтангу, удавано омусульманівшемуся і тому носівшему друге ім'я Шахнаваз "щоб той видав йому відважних цих християнських ратників "і, як запевняє Віссаріон Орбелішвілі," цар схопив трьох блаженних і представив їх шахові Аббасу в Персії ". Шах у свою чергу видав їх тому самому ханові Ардаланскому, який з усіма своїми "татарами" був вигнаний з Кахеті.

Далі відбувається типовий та історичний цілком реальний факт у відносинах персів до грузинам. Перси не збиралися фізично знищити грузинів і навіть високо цінували їх як відомих на той час воїнів. Вони вимагали від останніх лише одного -- зречення від християнства і прийняття ісламу, що, власне, і зумовлювало повне етнічне виродження народу. Тому-то і в боротьбі "за християнство "як би акумулювалося визвольний рух грузин в протягом усього середньовіччя.

Автор мучеництва грузинських еріставов передає слова, з якими шах нібито звернувся до хана Ардаланскому (важлива не їх автентичність або неавтентичний, а цілком реальний сенс): "Я не бажаю смерті їх, бо вони досить корисні проти ворогів і супротивників наших. Змусить їх відректися від віри їх: коли вони вигнаний віру свою і стануть мусульманами, вони будуть удостоєні нами великої почесті і безліч дарів ". І це, треба сказати, були не просто слова, але цілком можлива перспектива закутих у кайдани грузинських аристократів. [Взагалі участь грузин на службі в перських шахів - тема особлива, але, за нашу думку, до цих пір недостатньо вивчений. З низки фактів можна згадати історію Алаверді-хана, одного з видатних військових і державних діячів періоду правління шаха Аббаса I. Його справжня прізвище Уеділадзе; по словами європейських авторів, подвизалися при перською дворі, шах говорив про нього: "Вся Персія кориться мені, а я покоряюся Алаверді-хана" (Гіоргадзе Б.Г. Реаляція Дона Антоніо де Говерлою "Війна між Шах Аббасом і султаном Мухмудом і його сином Ахмедом ")// Питання історії феодальної Грузії. Кн.1 (Збірка). С.90.На груз.яз. )] І такі люди серед грузин зустрічалися навіть у оточенні Елісбара і його близьких соратників. Автор мартирій повідомляє факт, нехай навіть з навмисною гіперболізацією (прийом, типовий для Кетувім), жахів тортур героїв: коли кати "немов ріллю, борознили тіло Ерістава Бідзіна ", то що були при ньому нечисленні слуги" сильно просили їх підкоритися волі "персів, але знущалися" глянули очима гнівними на них ... "і т.д.

Зрада грузин в даному випадку, як і раніше, має своє історичне пояснення. Воно пов'язане головним чином з місцем Ірану в цьому регіоні як цивілізованої країни. Незважаючи на навали іновірних ворогів - "арабів, персів, турків і лезгін, що дивилися на свої вторгнення в християнську землю, як святе справа "[Марр Н. Я. Виникнення і розквіт древнегрузінського світської літератури// Журн.Міністерства народної освіти. 1899, грудень. Ч.CCCCXVI.С.230], грузини були завжди готові, в силу свого розвитку, сприйняти культурні елементи навіть тих іновірних держав, які вважали завоювання Грузії "святою справою".

Квітуче стан літератури і мистецтв як в домонгольські Ірані, так і в епоху прийшли до влади у XVI ст. Сефевідів "не могло пройти без сліду для Грузьке, якої, завдяки духовним письменникам, давно були щеплені літературні інтереси ". [Марр Н. Я. Указ соч. С. 239] Вплив Ірану на грузинську культуру, а через неї навіть на усну творчість грузин було настільки значним, що самі грузинські діячі за всіх часів визнавали факт "життєвої необхідності для грузин в знанні перської мови "[Марр Н. Я. Указ соч. С. 232], як паралельно з цим грецького (грузинські "західняки") і вже в XVIII - XIX ст. - Російського ".

У таких умовах певна категорії грузин, вільно володіла перською мовою, або зі страху перед грубою силою, або з кар'єрних міркувань брала іслам, йшла на службу до персів. Там ренегати знаходили цілком благополучну життя і навіть нерідко досягали високого суспільного статусу.

Відомості про видачу картлійскім царем Вахтангом - Шахнавазом Бідзіна, Шалви і Елісбара перського шаха повторює і вчений - католікос з роду Багратіди Антоній I (1720 - 1788), явно наслідуючи в даному випадку єпископу Віссаріону, якого він неодноразово з повагою згадує і цитує. Але на відміну від свого джерела Антоній дає цьому факту пояснення, особливо підкреслюючи своє негативне ставлення до грузинських царів, як відомо, формально брали мусульманство, щоб втечутулитися на троні.

Дізнавшись про результати Бахтріонского повстання, пише Антоній, "цар Аббас вважав це за ганьбу для себе, (а також) рівних собі і своїх підданих і написав царський указ Вахтангу Четвертому (в оригіналі так названий Шахнаваз-Вахтанг V.-Г.Ц.), бо тоді з-за гріхів наших грузини перебували під перським ярмом рабства, а після царя Теймураза Першого і грузинські царі, щоб царювати в Грузії, зрікалися Христа. Наказав (шах Аббас) схопити їх і відправити до царя в Іспагань, що панує місто персів, всіх трьох тих воїнів Христових ". [Пам'ятники древнегрузінського агіографічної літератури. Т.VI. (Вид. Е. Габідзашвіл і М. Н. Кавтария) Тбілісі, 1980. С. 178. На древнегруз.яз.] І далі: "Відомо нам, як царі були закуті в кайдани безбожництва і ці славні наші чесноти були ними закуті в залізні кайдани за Христа ". [Пам'ятники ... Т.VI. С. 179-180.]

Таким чином, вищий ієрарх Грузії, сам з роду правлячої династії, бачив в даному вчинок не тільки свідоцтво тяжкості перського ярма в Грузії, але і, з його точки зору, покірне віровідступництво грузинських царів.

Але, як з'ясовується, Католикос Грузії був не досить коректним. Це підтверджується авторами історичних оповіданні та відомостями, що публікується нами однією з сінаксарних версій "Мучеництва Бідзіна, Шалви і Елісбара". Відомості розлогій версії про причетність Вахтарга-Шахнаваза до видачі перському правителю всіх трьох мучеників суперечать, що особливо важливо, твори таких визнаних авторів першої половини XVIII ст., як вже згадані Бери Егнаташвілі і Вахушті Багратіоні

Після того, йдеться в обох сінаксарних редакціях мартирій, одну з яких ми публікуємо нижче, як грузини звільнили Кахеті "від татар шаха Аббаса", "тоді ватажок Кахоті, якого звали Менфеікархан, хитрістю схопив сих святих і відправив до царя перського шахові Аббасу Малому. Він же видав їх султану Ардаланскому, який колись був звернений у втечу під час винищування татар (в Кахеті) ".

Бери Егнаташвілі про ті самі події пише більш докладно, наводячи додаткові факти. Згідно з цим історикові, Аббас II вимагав від Вахтанга V не видачі йому Елісбара, Шалви і Бідзіна, а самому покарати призвідника повстання Заала (який, як ми вже говорили, хоч і не брав особистої участі у повстанні проти туркмен в Кахеті, але був головним його призвідником), а також, між іншим, "винищити і тих єреванський татар, які були (замішані) в крові" [Вахушті Багратіоні. Указ соч. С. 447-448]. Цілком логічно, що Вахтанг-Шахнаваз пішов на це охоче, будучи ворогом арагвскіх еріставов, цих вічних опозиціонерів центральної влади Грузин. [Картліс Цховреба. Т.Н. С. 438] Воля шаха була задоволена. Вахтанг-Шахнаваз дав вказівку племінникам (дітям брата) Заала і своїм племінникам (дітям сестри), які були озлоблені Заале, убити його, що вони н виконали. [Вахушті Багратіоні. Указ соч. С.448]

Після цього, як пише Бери Егнаташвілі, сини Заала Зураб і Наберал бігли в Самцхе, але були схоплені людьми Вахтанга-Шахнаваза, що відправив їх, відвертих своїх ворогів, "до каену" (шахові). "Але ерістав Шалва і Елісбар, син його, і стольник Бідзіна Чолокашвілі не з'явилися до царя Шахнавазу, але вирушили в Караджа до Муртузалкуліхану (якого автори сінаксарних версії, очевидно, за помилку іменують Манфекаханом. - Г.Ц.). Він їх схопив і відправив до скарбниці. [Картліс Цховреба. Т.Н. С. 439]

Аналогічні відомості є й у творі Вахушті Багратіоні. "А після смерті ерістава Заала, - пише історик, - Бідзіна, Шалва з братом Елісбаром полякались й не з'явилися до царя Вахтангу, але прийшли до Муртуззаліхану в Караджа. Тоді хан схопив їх і відправив до каену. А каен ж видав їх кровоместнікам, за те, що вони винищили їх еліев та їх замучили за Христа ", і Вахушті тут же посилається: "Як писано їх Метафраста" [Вахушті Багратіоні. Указ соч. С.600], тобто Віссаріоном Орбелішвілі.

І тим не менше, як встановлено в спеціальній літературі [Пам'ятники древнегрузінського агіографічної літератури. Т. IV (Вид. Е. Габідзашвілі). Тбілісі, 1968 (дослідження). С. 314. На вантаж яз.], Відомості Вахушті Багратіоні, що посилається на Віссаріона, повинні відповідати істинному стану речей. Хоча історик дає лише загальний опис подій, в той час як Бери Егнаташвілі деталізує події всій цій історії, призводить додаткові відомості, очевидно, запозичені ним з курсували в тодішньому суспільстві усних оповідань.

Дослідники помітили, що Вахушті, хоча і посилається на "Метафраста", але у своїх описах спирається на сінаксарние версії мартирій [Пам'ятники ... Т.IV. С. 313]. Крім вже наведеного випадку це видно і з даними про місце ксанского ерістава Елісбара і Шалви. У розлогій версії ми читаємо: "Елізбар був бездітний і старий днями і святого Шалву, племінника (сина брата) свого усиновив і так вони еріставствовалі в Ксана ". Згідно Вахушті Багратіоні, Ксанскій ерістав Елісбар був братом Шалви. [Вахушті Багратіоні. Указ соч. С.600]

На відміну від розлогій редакції в сінаксарних версіях дано більш реалістичне опис зовнішності трьох святих мучеників. Якщо для автора першого всі вони були однаково богатрськи рослі і статтю хороші (кати не могли дотягнутися до їх шиї), то в сінаксарних версіях вони виглядають як звичайні фізично нормальні люди, без ознак ідеалізації їх вигляду. Так, кажучи про зовнішність Елісбара, старшого за віком з героїв житія, автор Синаксаре пише, що він був "статтю мірний, з волоссям каштановими, бровами і бородою червоний, очі карі і з прекрасними рум'янцем "; про Шалва сказано, що він" статтю був високий, зовнішністю бел й рум'яний, волоссям, очима, бровами і бородою чорний "; а святий Бідзіна, навпаки, "був на зріст невеликий, зовнішністю рум'яний, блакитноокий, бородою і бровами красен ... "і т.д.

Крім того, що цей опис дає нам реальне уявлення про соматичний тип грузин того часу, воно може побічно вказувати на реалістичність відомостей сінаксарних версій взагалі.

Автор "Похвальні слова ..." настільки обожнював своїми святими героями, що не забув порівняти їх з мучениками раннього християнства -- Сергія і Вакха, а також з мучеником християнського руху в самій Персії. Так, описуючи відсікання катами частин тіла живого Елісбара, єпископ Віссаріон, звертаючись до пастви, каже: "Так помалу стали його розсікати і різати по членам та суглобів, як ви чули то і про посічені Якова, що засяяло серед тих же персів "(Яків - перський християнин, разом з іншими одновірцями замучений у Персії ок. 380 р.)

Не забув від вказати і на реакцію співчуваючих на те, що трапилося іновірців і іновірних християн. "І ті, які визрівали це, - пише Віссаріон, - славили Бога і говорили: "Великий Бог християн, в ім'я яких ці убієнних". Протягом ночі, коли всі поснули, прийшли колишні там християни вірмени і підняли і викрали тіла цих святих, забрали і таємно упокоївся їх у своїй церкві ".

Про це ж, але більш докладно говориться і в опублікованій нами однією з сінаксарних версій. За Після деякого часу після страти мучеників "по Промислом Божим, якийсь татарин, уродженець тієї країни, до якої зазнали меч кінця ці святі мученики, покликав якогось вірменина, який знав за життя цих святих, ерістава Елісбара і Шалву, вірменин той. Розповів йому оний татарин, а саме: "Очима своїми бачив я дивний і страшенно дивний світ там, де лежать оці святі люди Божі ". І був оний сарацинів трохи вірив у бачене сяйво ". Потім названий вірменин пішов" і повідав (про те) подружжю оних мучеників ". радів вдови" відправили назад того ж вірменина і двох своїх слуг ... і забрали вони святі мощі оні, таємно, через страху перед безбожниками "і трохи супроводжувані згаданим татарином, вірменин і слуги вдів убієнних принесли святі мощі в єпископську церква в Нікозі.

Грузинські письменники та історики - аристократи-феодали і феодали-ієрархи - хоч і залишили нам писемні пам'ятки неперехідною цінності, були замкнені а межах свого соціального світу. Ними зафіксовані подвиги людей власного кола, яких вдячні миряни-простолюдини благоговійно зберігали в своїй пам'яті. Хто ж ці герої? Ерістави-князі і азнаури-дворяни. А герої з народу і його вожді розчинялися в безликої масі "підданих". У кращому випадку про них говорили не згадуючи навіть імені їх, як, наприклад, про священика, збезчещеної вторгшимися варварами та ін Та й сама ідея антиіранської повстання в Кахеті в 1659г., Як вище було сказано і як свідчать наведені джерела, зародилася і зріла в народних низах. У горців Східної Важко - пшавов, хевсур і їх порубіжних хузов, які відіграли чи не ключову роль у Кахетском повстанні, були власні вожді та герої. Один з них - Зезва Гапріндаулі, як уже було сказано, став героєм народних пісень, що відбили події цього повстання. І після його загасання, коли місцеві вищі феодали видавали один одного перським владі, він продовжував партизанський рух проти іноземних поневолювачів. Грузинська церква не зарахувала його і його соратників до лику святих, але слава їх настільки ж вечнопамятна в народі, як і сановних святих мучеників.

На закінчення вважаємо за потрібне принести слова С. Полякової, сучасного вченого, перекладача візантійської житійної літератури, справила незабутнє вплив на літературний процес народів християнського світу: "Крім культурно-історичної ролі житійних текстів, в наш непевний час оживає і набуває велику цінність їх первинне значення - давати зразки життєво поведінки і високих духовних почуттів ". [Полякова С. Від перекладача// Житія візантійських святих. СПб., 1995, С. 37]

Список літератури

З історії грузинської агіографії: "Мучеництво Бідзіна, Шалви і Елісбара ". Коментарі та перекладів Гіві Цулая