ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ ЗВ'ЯЗКУ РОСІЇ з країнами ближнього зарубіжжя
ЗМІСТ
ВСТУП 3
ГОЛОВА I Країни ближнього зарубіжжя ЯК СФЕРА
ЕКОНОМІЧНИХ
ІНТЕРЕСІВ РОСІЇ 6
1.1 РОСІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ 6
ГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКІВ
1.2 Проблеми ВИБОРУ ШЛЯХИ РОЗВИТКУ І
РЕГІОНАЛЬНА економічної реінтеграції
КРАЇН СНД 14
1.2.1 Проблеми адаптації країн СНД до змінених
економічних умов 14
1.2.2 Вибір шляху розвитку країн СНД 16
1.2.3 Оптимальне поєднання ринкових методів господарювання
з державним регулюванням економіки в країнах СНД 20
1.3 ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ РОСІЇ І СТАН
Платіжного балансу РФ З КРАЇНАМИ СНД 24
ГОЛОВА II ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ ЗВ'ЯЗКУ ПРОМИСЛОВИХ
ПІДПРИЄМСТВ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
РОСІЇ З УКРАЇНОЮ 29
2.1 Загальна ОЦІНКА ЕКОНОМІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ 29
2.2 РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ:
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД І
СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ 31
2.3 ДЕРЖАВНЕ ФІНАНСУВАННЯ ВУГІЛЬНОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ
УКРАЇНИ В 1992-1998 ГГ. 35
2.4 РЕАЛІЗАЦІЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
ПІДПРИЄМСТВ Печорський вугільного басейну
З УКРАЇНОЮ 41
ГОЛОВА III ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ РОСІЇ
З КРАЇНАМИ СНД 44
3.1 ЗАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ КРАЇН СНД У ФОРМУВАННІ
ВНУТРІШНІХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИН 44
3.2 СТРАТЕГІЯ ФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ РИНКІВ
І ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ КРАЇН СНД 48
3.3 вирішення нагальних питань
РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН В ОБЛАСТІ
ЕКОНОМІКИ І ФІНАНСІВ 54
ВИСНОВОК 61
ЛІТЕРАТУРА 64
ДОДАТКИ 67
ВСТУП
Співдружність в цілому відбулося як політична реальність, сприяючи кожній країні - його
учасниці, здійснення власної моделі економічних реформ та державного будівництва, розвитку взаємних відносин.
Разом з тим в базисної сфері взаємодії - економічної - не виправдалися чимало надій, які пов'язувалися з
появою нового інтеграційного утворення, що позначилося на інших напрямках багатостороннього та двостороннього співробітництва. Чи не
виконуються основні умови Договору про Економічному союзі країн Співдружності, що передбачає створення спільного
економічного простору, рівних можливостей і гарантій для господарюючих суб'єктів країн-учасниць,
забезпечення вільного переміщення товарів і послуг, капіталів та робочої сили. Замість Загального ринку, відкритих кордонів і єдиного митного
простору на шляху вільної торгівлі споруджені бар'єри. Чи не відбулися Платіжний союз, повна, вільна і взаємна
конвертованість національних валют. Ілюзорними опинилися в кінцевому рахунку розрахунки на збереження колишньої економіки.
що розгортаються в державах СНД великі соціально-економічні перетворення протікають при істотних країнових
відмінності в темпах і методи реформування, в ступені лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. У наявності також певну розбіжність поглядів керівництва держав на характер, глибину
і перспективи інтеграційних процесів у рамках Співдружності. Звідси все більш широке визнання
оптимальності «різнорівневої» і «різношвидкісної» інтеграції. Даний підхід, роз'яснюється в ряді наукових
публікацій [1], містить серйозні конструктивні
потенції, дозволяючи, зокрема, найбільш підготовленим до інтенсивного співробітництва конкретним членам
СНД швидше просуватися цим шляхом у відносинах між собою, маючи на увазі подальший вихід на досягнуті
ними рівні інтегрованості та інших учасників Співдружності.
Контури економічного співробітництва країн СНД в самому загальному вигляді визначаються:
а) що склалася в минулому глибокої технологічної залежністю і багатосторонній доповнюваності національних господарських комплексів, міждержавної спеціалізацією і розгалуженими коопераційними зв'язками;
б) потребами збереження міждержавного ринку та сировинної бази;
в) необхідністю технологічного вдосконалення виробничих потенціалів держав;
г) завданнями створення нових коопераційних зв'язків на ринкових засадах.
Актуальність цієї роботи викликана тією обставиною, що тривалий, поступовий,
поетапний процес, що характеризується неоднаковими швидкостями свого здійснення в різних групах держав при різних конфігураціях
інтеграційного об'єднання означає різний ступінь вільного руху товарів, послуг, праці і капіталу. Основа
розглянутого простору лежить в спільній (технологічно скоординований) виробництві,
оскільки налагодження інтеграційних зв'язків перш за все пов'язано з нарощуванням випуску тих товарів, у
яких потребують країни.
Метою цього дослідження було показати, що для реалізації зазначених умов
потрібно мати хоча б основи спільного ринку. Важливість цього завдання нерідко заперечується: пропонується вихід на ринок
«Далекого зарубіжжя», тобто економічно розвинених країн. Останній, проте, являє собою збалансовану
систему, проникнення до якої значною додаткової маси товарів або солідних капіталів порушує сформоване рівновагу,
викликає диспропорції, погіршує і без того жорсткі конкурентні умови, в яких працюють західні підприємці. Відомо й те, що
якість наших товарів часто не відповідає вимогам «дальнезарубежних» споживачів. У силу викладених
обставин з країнами розвиненої ринкової економіки поки в кращому випадку можна укладати контракти на поставку сировини, енергоресурсів, металів і
напівфабрикатів, що часом і відбувається, але далеко не вирішує проблеми збуту товарів, вироблених у країнах СНД. Тому для останніх єдино перспективним рішенням є
відновлення взаємних економічних зв'язків, відносин між підприємствами і регіонами для задоволення
попиту перш за все на власному ринку (що, звичайно, не виключає виходу за його межі, коли він раціональний). Таким прикладом є
торгово-економічні відносини між Росією та Україною. Зокрема здійснюються бартерні поставки між ВАТ «Воркутавугілля» і машинобудівними
заводами України. ВАТ «Воркутавугілля» поставляє в Україну вугілля, а отримує гірничошахтне устаткування. Такі торгово-економічні відносини вигідні обом
державам в умовах відсутності єдиної фінансової системи.
Коли країни ближнього зарубіжжя дійсно переповнить свій ринок товарами, які за якістю і
вартості зрівняються з кращими світовими аналогами, тоді будуть достатні підстави ставити питання про наш
повноцінний вихід на світовий ринок. Станеться це, однак, аж ніяк не найближчим часом, а поки потрібно приділяти
максимум уваги розвитку економічних зв'язків у межах СНД в цілому.
При всіх реальних і потенційних плюси інтеграції для її учасників розвиток цього процесу має чималі труднощі. Перш за все слід
вказати на неплатежі, в яких в'язне економіка країн СНД. Ніяк не можна допустити загострення
проблеми оплати продукції настільки, що економічні зв'язки в черговий раз зайдуть у глухий кут, і процес інтеграції
буде поставлено під питання. Є й інші перешкоди. Наприклад, фактором, що збільшує ціну продукції, є
стягнення податку на додану вартість з комплектуючих виробів, що поставляються в порядку кооперації.
В цілому ж є численні свідчення того, що співробітництво на рівні підприємств і регіонів країн СНД має величезний і
вже використовується, хоча поки що далеко не повною мірою, потенціал. Тому одним із завдань цієї роботи було розкрити зміст співпраці конкретних
організацій щодо здійснення фінансово-промислової діяльності з країнами ближнього зарубіжжя, що реалізовується на регіональному рівні.
ГОЛОВА I
Країни ближнього зарубіжжя ЯК СФЕРА ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ РОСІЇ
1.1 РОСІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКІВ
Внаслідок наростаючої взаємозалежності світогосподарські відносини почали переходити в новий якісний
стан, що характеризується тим, що економічне співтовариство з пухкої сукупності більш-менш взаємозалежних країн перетворюється в
Цілісну економічну систему, де національні (країнові) соціуми виявляються як би складовими елементами
єдиного всесвітнього господарського організму, а їх долі в зростаючій мірі визначаються ходом розвитку цього організму як цілого.
Як і інші постсоціалістичні країни, Росія швидко вростає в цю систему,
відчуваючи на собі і доброчинні, і негативні її впливу. Баланс плюсів і мінусів такого вростання мінливий: на якихось етапах
плюси рішуче переважають, на інших цю перевагу неочевидний, а в окремі періоди здається, що верх беруть негативні його
наслідки. Один з таких періодів, знаменуемий найгостріших фінансовим і бюджетним кризою, що почалася влітку 1998
р. (не в останню чергу внаслідок зниження світових цін на нафту, потрясінь у Південно-Східній Азії і втечі
іноземних інвесторів з російського ринку цінних паперів), наша країна переживає зараз.
Економічна відкритість країни має два аспекти: функціональний та торгово-політичний.
Функціональна відкритість - це ступінь залученості національної економіки в
систему міжнародного поділу праці, відповідно - ступінь залежності її відтворювального процесу від
зовнішньоекономічних зв'язків як по лінії експорту товарів, послуг і капіталів, так і по лінії їх імпорту. Експортне і
імпортна складові цієї залежності-два канали, за допомогою яких кожна національна економіка
органічно сполучається із зовнішнім середовищем.
Функціональна відкритість національної економіки вимірюється відсотковим відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту країни до її
ВВП.
Торгово-політична відкритість національної економіки визначається ступенем
лібералізації транскордонних переміщень товарів, послуг, капіталів та робочої сили.
Протягом більшої частини XX століття Росія по суті випадала з системи
нормальних зовнішньоекономічних зв'язків. З одного боку, це пояснювалося відомими політичними причинами, з іншого боку, жорстко
централізована, командно-розподільча радянська економіка з її планово-нормативними витратами виробництва і штучними цінами за самою своєю
природі важко поєднувалася зі світовим ринковим господарством і могла підтримувати обмін з ним лише в
обмеженому діапазоні.
Не дивно, що рівень функціональної відкритості СРСР протягом всієї його історії залишався низьким. Якщо експортна квота
Росії в 1913 р. становила 10,4%, то в 20-ті роки в СРСР вона не перевищувала 3-3,5, а до 1937 упадав 0,5%. У повоєнний період вона знову
стала зростати - головним чином по лініях торгівлі з країнами РЕВ і експорту військової техніки в країни, що розвиваються «соціалістичної орієнтації». До кінця 80-х років експортна квота досягла 5,6%, до 1990 р. --
6,1%. Повна ж зовнішньоторговельна квота СРСР в 1990 р склала 13,2%, а при перерахуванні ВВП за паритетом купівельної
спроможності рубля (що точніше відображає реальний обсяг ВВП) -12,3, у тому числі по РРФСР -13,3%. Лише з початком реформ
становище стало змінюватися: після деякого спаду в 1991-1992 рр.. зовнішньоторговельна квота Росії почала зростати, а з
1992 по 1997 р. вона підвищилася в 2,4 рази (див. рис. 1). Це означає, що залучення України в світогосподарські процеси через зовнішню торгівлю
більш ніж подвоїлася. Особливо наочно це видно на прикладі експортоорієнтованих галузей. Так, частка вивозу у виробництві деревини підвищилася з 6,8% у
1992 р. до 19 у 1997 р.; нафтопродуктів - відповідно з 14,8 до 33,0; природного газу - з 32,2 до 36,5; нафти - з 35,4 до 42,0; мінеральних
добрив - з 69,3 до 74,4; целюлози - з 40,8 до 83% [2].
Це відіграє важливу позитивну роль у нашому кризової ситуації, коли внутрішній споживчий попит та інвестиції продовжують падати (див. рис. 2). Зовнішні
ринки збуту дозволяють триматися на плаву ряду галузей російської промисловості, одержувати стійкі експортні
доходи, поповнювати бюджет і тим самим підтримувати загальний тонус економіки, утримуючи її від ще більш глибокого
спаду. Але це лише одна сторона медалі.
Інша полягає в тому, що зовнішній ринок пред'являє попит головним чином на російські паливно-сировинні ресурси та напівпродукти, майже не беручи наших готових виробів
внаслідок їх низької конкурентоспроможності. У 1997 р. частка мінеральної сировини і палива в
російському експорті в «далеке зарубіжжя» склала 47%, чорних і кольорових металів - 23,4, тоді як питома вага
машин і транспортних засобів не перевищував 8,3, а хімічних продуктів - 8,2%. Тим самим об'єктивно заохочується
закріплення паливно-сировинної спеціалізації Росії, відтісняти, таким чином, на узбіччя світового ринку, в
ряди країн, що розвиваються.
Малюнок 1. Динаміка обсягів ВВП (за паритетом купівельної спроможності долара),
зовнішнього товарообігу, млрд. дол (ліва шкала) і зовнішньоторговельної квоти Росії,% (права шкала).
Джерело: Ю. Шишков Росія в глобалізіруемой системі міжнародних господарських зв'язків// РЕЖ № 10 1998 р., с. 84
Малюнок 2. Індекси ВВП, експорту, внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту в Росії в
1991-1997 рр. (1990 р. = 100%).
Джерело: Ю. Шишков Росія в глобалізіруемой системі міжнародних господарських зв'язків// РЕЖ № 10 1998 р., с. 85
У той же час стан експортоорієнтованих галузей, так і всієї російської економіки все більше залежить від кон'юнктури світового
ринку. Це переконливо показало зниження до середини серпня 1998 р. до рекордно низького за останні десять
років рівня (1,5 дол за барель) світових цін на нафту, що призвело до суттєвих втрат експортних доходів
Росії та зменшення податкових надходжень до бюджету, що в свою чергу потягло за собою ланцюжок інших
ускладнень, які погіршили і без того важку фінансову кризу. [3]
За останні роки відбулося швидке насичення внутрішнього ринку новими для росіян продовольчими та іншими
споживчими товарами. Під тиском конкуренції ззовні вітчизняні виробники, виявилися перед необхідністю значно підвищувати якість своєї продукції,
покращувати її дизайн, розширювати асортимент, налагоджувати послесбитовое обслуговування. Втім, хлинули в
країну потік зарубіжних товарів застав зненацька багатьох батьківщині?? них виробників готових
виробів. Промисловість, що випускає товари широкого вжитку, нерідко виявляється безсилою протистояти
зовнішнім конкурентам і здає позиції. Так, наприклад, у першому півріччі 1998 р. в магазинах Росії
асортимент імпортних парфумерно-косметичних товарів був удвічі більш різноманітний, ніж вітчизняних, електротоварів - в 2,3 рази, фототоварів
- В 4, телевізорів і пральних машин - у 10, відеомагнітофонів - у 65 разів [4].
Звичайно, зростання залежності від закордонних поставок товарів побутового призначення вирішальною небезпеки для Росії не представляє.
Набагато серйозніші справи з імпортом продовольства і машинного обладнання. У результаті скорочення
вітчизняного сільськогосподарського виробництва (майже на 43% з 1990 р.) навіть порівняно невелике збільшення імпорту призвело до того, що частка
зовнішніх поставок м'яса та інших харчових товарів у внутрішньому споживанні перевищила 50%, перекривши допустима межа продовольчої безпеки країни. Щось подібне
відбулося і на ринку верстатного обладнання. Будучи в минулому однієї з провідних світових верстатобудівних держав, Росія до 1998 р. скоротила
виробництво верстатів до 17% від рівня 1990 р. [5]
Але і ця продукція в основному поставляється в країни, що розвиваються. Внутрішні ж замовлення на
вітчизняні верстати майже відсутні: почасти через брак коштів на закупівлю, почасти через те, що вони значно поступаються за якістю
імпортним аналогам, на придбання яких російські підприємства отримують пов'язані кредити іноземних
фірм-постачальників. У результаті вітчизняне верстатобудування опинилося на межі вимирання.
Не менш грунтовно Росія вростає і в світову фінансову систему. Перш
за все в якості позичальника: її зовнішній борг збільшився з 95,3 млрд. дол (успадкованих в 1991 р. від СРСР) до
130,8 млрд. на 1 січня 1998 р. [6]
Відомо, що в умовах ринкової економіки в борг живуть всі держави (як, що розвиваються, що відчувають
дефіцит фінансових ресурсів, так і капіталоізбиточние розвинені країни), а найбільшим боржником у світі є
США, державний борг яких сягає сьогодні близько 5,5 трлн. дол Розмір накопиченого Росією боргу
порівняно помірна: він становить 128% від експортних доходів країни. Згідно з міжнародними мірками, це не виходить за межі норми: у 1997-1998 рр..
для країн, що розвиваються співвідношення зовнішнього боргу і експорту становило в середньому близько 140%. З урахуванням реструктурування заборгованості в рамках Паризького і Лондонського клубів міжнародних
кредиторів щорічні виплати відсотків і погашення основної суми російського боргу теж невеликі: у 1996 р. вони склали 7,5% від експортних доходів країни, в 1997 р. - 7,4% (у
країн, що розвиваються ця пропорція становить в середньому 22,2-22,7%).
Зарубіжні позики при розумному їх використанні здатні пом'якшити гостроту фінансових
і соціальних проблем в період кризи і вивести країну на траєкторію економічного підйому. Надання Росії фінансових ресурсів знаходиться і в
руслі інтересів самих країн-кредиторів, оскільки за нинішньої ступеня економічної взаємозалежності потрясіння на російських валютному і
фондовому ринках, як показали події серпня 1998 р., негайно і вельми болісно позначаються на фінансових ринках Німеччини, США, Франції
та інших держав. Крах ж реформ в Росії загрожує непередбачуваними наслідками для її великих і малих партнерів.
Великі зовнішні позики по лінії МВФ і Світового банку отримували свого часу Мексика та деякі інші країни,
зуміли завдяки цьому успішно вийти з фінансової кризи і за півтора-два роки забезпечити високе економічне зростання. У нас же наростання зовнішнього боргу супроводжується
хронічним дефіцитом федерального бюджету, скороченням інвестицій в реальний сектор економіки і майже
неухильним згортанням виробництва. Це значить, що Уряд Росії так і не навчилося раціонально використовувати підтримку світового
економічного співтовариства, «промативая» отримані кредити на поточне латання бюджетних дір і підтримку курсу рубля.
Вростання Росії у світове господарство відбувається і по лінії обміну капіталовкладеннями. Спочатку це був односторонній вивіз
вітчизняного капіталу за кордон, що почався ще у 60-х роках, коли в СРСР ослабнув контроль за «тіньовий»
економікою і дещо розширилися зовнішньоекономічні зв'язки, і інтенсифікований в роки «перебудови». До моменту розпаду СРСР
за його межами виявилося близько 100 млрд. дол вітчизняного капіталу [7]. Продовжився цей процес і в ході ринкових реформ. Загальний обсяг вивезених в
90-х роках з Росії капіталів точно не відомий. За оцінками Центрального банку РФ, він склав від 50 до 80 млрд.
дол, за даними Інтерполу, - 150-300 млрд. [8]
Більша частина цих капіталів використовується непродуктивно: вкладається в нерухомість, осідає на рахунках зарубіжних банків і т.п.
Однак з початком реформ транскордонний рух капіталів стала двостороннім:
незважаючи на що триває криза, з 1992 р. в російську економіку спочатку несміливо, а потім активніше потекли прямі
іноземні інвестиції, тобто довгострокові вкладення в статутний капітал спільних або повністю
що належать нерезидентам підприємств на території нашої країни. У 1992 р. приплив таких інвестицій склав 700 млн. дол, в 1993 р. - 900 млн., в
1994 р. - 640 млн., у 1995 р. - 2016 млн., у 1996 р. - 2479 млн., у 1997 р. - вже 6241 млн. дол На початок 1998 року обсяг
накопичених прямих іноземних інвестицій в Росії досяг 13 млрд. дол, а загальна кількість спільних або суто іноземних підприємств наблизилося до 26
тис.
Обмін прямими інвестиціями - така ж звичайна практика країн ринкової економіки, як і
товарний обмін. У 1996 р приплив подібних капіталів у промислово розвинені країни склав у середньому 0,9% їх ВВП, у тому числі в США - 1,0%, Францію - 1,4, Нідерланди - 2,0, Швеції - 2,2. Норвегію - 2,5, в Англію
- 2,8%. У країн з перехідною економікою цей показник вище: в середньому за 1996 р. він склав тут 1,5%, в
тому числі в Польщі - 3,3%, Угорщини - 4,4, Латвії - 6,5, Китаю - 4,9%, у Росії ж він не перевищив 0,6% ВВП.
Потреба Росії в притоці прямих інвестицій дуже велика. Адже тільки для первинної
модернізації ключових галузей промисловості (обробної, паливної, металургійної) до 2000 р
буде потрібно майже 150 млрд. дол, а потреба в них на найближчі 15 років складає від 800 до 2500 млрд. дол [9] Основну масу цих фінансових ресурсів має бути, звичайно, мобілізувати всередині
країни. Разом з тим передбачається можливість щорічного залучення до 10 млрд. дол прямих інвестицій ззовні. Але на міжнародному ринку
продуктивних капіталів, річний обсяг якого оцінюється в 200 млрд. дол, йде гостра боротьба за іноземні інвестиції між десятками
країн-претендентів. Перемагає той, хто може створити сприятливий інвестиційний клімат: забезпечити політичну
і економічну стабільність, грамотну систему податків, гарантії репатріації прибутків та основного
капіталу. Росія, на жаль, не може похвалитися успіхами ні в одній з цих областей. У 1997 р. в світовому рейтингу
інвестиційних ризиків вона перебувала лише на 79 місці, сильно поступаючись Чехії (37 місце), Китаю (40), Угорщини (41), Польщі (47 місце) і ряду інших країн з
перехідною економікою. Осінній (1998 р.) фінансовий і банківський крах відкинув Росію далеко назад навіть з
цього непрестижного місця.
Складніше йде справа з іноземними портфельними інвестиціями, тобто з вкладеннями капіталів нерезидентів у вітчизняні
акції та боргові цінні папери. Такі капітали досить рухливі: під впливом тих чи інших причин вони можуть швидко і
широкомасштабно хлинути на фондовий ринок країни з метою скупки їх власниками акцій перспективних компаній або вигідних облігацій, але в разі найменшої
погіршення кон'юнктури настільки ж швидко залишити цей ринок. Приходячи до країни, такий «блукаючий» капітал підживлює оборотні фонди її підприємств, розширює можливості їх маневру в умовах загального
дефіциту фінансових ресурсів. Тому приплив іноземних портфельних інвестицій в принципі бажаний. До останніх років він був невеликий і не міг чинити серйозного впливу на
російську економіку.
Ситуація змінилася з появою в 1993 г на вітчизняному ринку цінних паперів
державних короткострокових зобов'язань (ГКО), а пізніше - облігацій федеральної позики (ОФП) та інших
боргових зобов'язань держави на дуже вигідних для покупців умовах. Спочатку цей загальноприйнятий у світовій практиці інструмент поповнення
бюджету займав у Росії скромне місце. Але далі емісія державних цінних паперів вийшла за розумні межі. Приплив портфельних інвестицій ззовні став швидко рости, а їхня частка в загальному
імпорті іноземних капіталів стрімко збільшилася. Їх піраміда стала з неймовірною швидкістю рости. До серпня
1998 загальний обсяг ринку ГКО-ОФЗ досяг близько 400 млрд. руб. (64 млрд. дол). На погашення боргів йшла все більша
частину доходів федерального бюджету. Запозичення ресурсів таким способом завело країну в глухий кут, і в липні 1998 р. довелося припинити емісію
чергових порцій ГКО і ОФЗ. Це викликало втеча вітчизняних та іноземних портфельних інвестицій з ринку державних
цінних паперів і закономірно завершилося в кінці серпня фінансовим крахом.
Все вищесказане свідчить: вростання Росії у світову економіку - процес складний і небезпечний.
Стратегія вростання України в світогосподарські систему була і залишається єдино правильною. Це підтверджується всім
світовим досвідом, особливо досвідом більшості країн, що розвиваються. Емпіричний факт: протягом двох
десятиліть (з 1970 р. по 1989 р.) у країн, що розвиваються із закритою економікою середньорічний темп економічного зростання склав 0,69%, з відкритою - 4,49% [10]. На користь відкритості переконливо свідчить і практика наших
найближчих сусідів, довгі десятиліття, також ізольованих від світової економіки, - Китаю, Польщі, Угорщини, Чехії, Естонії та ін
1.2 Проблеми ВИБОРУ ШЛЯХИ РОЗВИТКУ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА реінтеграції країни
СНД
1.2.1 Проблеми адаптації країн СНД до змінених економічних умов
У 90-і рр.. XX ст. історично стався безпрецедентний за масштабами розпад єдиного народногосподарського комплексу цілісної держави СРСР на
численні усічені господарства нових держав, що має геополітичне та геостратегічне значення. Перед молодими
державами постала проблема адаптації до різко умов, що змінилися з метою забезпечення своєї економічної безпеки і додання
позитивним процесам сталого і незворотного характеру. За визначенням Міжвідомчої комісії з
економічної безпеки Ради Безпеки РФ, «економічну безпеку можна розуміти як можливість і готовність
економічно забезпечити гідні умови життя та розвитку особистості, соціально-економічну та військово-політичну стабільність
суспільства і держави, протистояти впливу внутрішніх і зовнішніх загроз »(Основні положення державної
стратегії в області забезпечення економічної безпеки Російської Федерації, затверджені
Міжвідомчою комісією 13 січня 1995) [11].
Проблеми, що стоять перед цим регіоном, багатогранні і можуть бути згруповані в такий спосіб.
Перша група проблем обумовлена зміною економічних систем, а саме
командної економіки змішаної, тобто переважно ринкової, економікою, де поряд з ринком
соціально-економічні завдання вирішуються державою.
Друга група проблем викликана важким кризовим станом країн і необхідністю
стабілізації економіки, забезпечення економічного підйому.
Третя група проблем визначається вибором шляху розвитку:
а) сепаратизму і автаркії;
б) тісної співпраці з розвиненими країнами далекого зарубіжжя;
в) регіональної економічної інтеграції на пострадянському просторі.
Всі проблеми тісно взаімопереплетени: вирішення проблем однієї групи залежить від стану проблем іншого.
Перехід цивілізації від натурального господарства до ринкового розпочався в середині XVI ст., і в даному відношенні країни
СНД 'опинилися далеко позаду передових держав. Але це історичне відставання обумовлює особливості переходу до ринку: немає
необхідності в тривалій епоху первісного нагромадження капіталу і в періоді «чистого ринку», який вимагав потім розвитку регулюючих функцій
держави. Реформування командної економіки колишнього СРСР зі сформованою системою етатизму полягає в
відповідної зміни функцій і інститутів держави, формуванні ринкових відносин та встановлення оптимального для Росії і країн СНД співвідношення ринкового і державного регулювання економіки.
Історичний досвід передових країн свідчить, що існує велика різноманітність поєднань ринкового і
державного регулювання економіки.
Важке кризовий стан країн СНД викликано, крім зазначених вище, іншими чинниками.
По-перше, стався розрив сформованих численних зв'язків з колишніми країнами - членами РЕВ і з колишніми союзними
республіками СРСР, які формувалися роками з урахуванням спеціалізації та концентрації виробництва. Для
відновлення старих зв'язків і (або) формування нових потрібні додаткові витрати ресурсів і часу.
По-друге, застарілі технології виробництва, крім деяких галузей, роблять переважну частину продукції
неконкурентоспроможною не тільки на світовому, але і на внутрішньому ринку навіть по відношенню до продукції далеко не самих
розвинених країн. Прикладом може слугувати діяльність «човників», обсяг щорічних операцій яких у 1995-1996 рр..
оцінювався приблизно в 1012 млрд. дол, що можна порівняти з експортом нафти з Росії. Товари завозилися переважно
з Китаю, Польщі, Туреччини і т. п. [12].
По-третє, зберігається застаріла галузева і регіональна структура економіки республік. Структурна перебудова економіки
передових країн світу у другій половині XX ст. з урахуванням новітніх технологій принципово змінила співвідношення
галузей: підвищилася питома вага обробних галузей порівняно з видобувними, набули значного розвитку інфраструктура та сфера послуг, відбулися глибокі
внутрішньогалузеві зміни і т.д. В СРСР внаслідок відсутності криз, «оздоровлюючих» структуру економіки,
збереглися текстильні і металургійні регіони, штучно підтримується державними субсидіями, надмірної металомісткістю народного господарства і благополучно
які дожили до наших днів. Зараз вони опинилися у важкому становищі. Наприклад, Уральський регіон переживає одночасно
структурну кризу, загальна економічна криза, вкрай несприятливу екологічну ситуацію, виснаження
багатьох своїх родовищ, нарешті, внаслідок розпаду СРСР втрату що надходили з Казахстану руд для чорної і кольорової металургії.
По-четверте, криміналізація економіки на всіх рівнях та зміцнення її тіньового сектора завдають величезних збитків державі і
деформують нормальні економічні процеси. На початок 1997 р. у сфері кримінального впливу та контролю перебувало понад 40 тис.
господарюючих суб'єктів Росії з різними формами власності, у тому числі 1,5 тис. державних підприємств,
4 тис. акціонерних товариств, понад 500 спільних підприємств, 550 банків, майже 700 оптових і
роздрібних ринків. У зовнішньоекономічній діяльності Росії з криміногенними факторами було пов'язано багато проблем в алюмінієвому комплексі, видобутку золота і алмазів, заготовках і
експорті біопродукціі, морепродуктів, риби, ліси, енергоресурсів, у сфері виробництва та обігу алкогольної продукції [13].
1.2.2 Вибір шляху розвитку країн СНД
Вибір шляху розвитку країн СНД неоднозначний, адже кожен шлях має свої плюси і мінуси, відповідно до своїх прихильників і супротивників. Курс на
сепаратизм і автаркію історично приречений, тому що відповідає натурального господарства і суперечить законам ринку: втрата ринку
означає, що деградація виробництва набуває незворотного характеру. У світовій економіці виграють ті країни,
чия продукція користується попитом. Навпаки, програють ті держави, чия продукція втратила чинності
неконкурентоспроможності ринок збуту за кордоном і всередині країни.
Ті?? не менше прихильники даного курсу призводять правомірні аргументи на його користь з урахуванням
конкретної ситуації. Це:
а) звільнення молодих держав від домагань сусідній Росії, оскільки вони
побоюються, що інтеграція буде супроводжуватися втратою частини суверенітету і посиленням впливу Росії. Наприклад,
плани будівництва трубопроводів із Закавказзя і Центральної Азії в обхід Росії для експорту каспійської та
казахстанської нафти, туркменського газу спрямовані проти монополії РФ на транспортування нафти і газу, що дісталася їй від Радянського Союзу;
б) необхідність створення народногосподарських комплексів кожної держави з
переоцінкою колишнього стану економіки,
в) здатність самостійно більш швидко вийти з кризи, не обтяжуючи себе ще рішенням
проблем інтеграції (як правило, з такою позицією виступають багаті ресурсами республіки);
г) тимчасове дистанціювання від країн СНД для підйому своєї економіки без відмови в цілому від
перспективи інтеграції в регіоні;
д) інтеграція в регіоні може ускладнити входження у світове співтовариство, зміцнення зв'язків з
розвиненими державами;
е) необхідність якісної зміни характеру взаємовідносин республік як
самостійних рівноправних держав і відповідного переведення всіх видів економічних зв'язків на такий самий режим,
як і з країнами далекого зарубіжжя.
Ці та інші доводи не можна ігнорувати, однак необхідне узгодження інтересів колишніх
союзних республік, а всередині них окремих регіонів цілком можливо в процесі розгортання інтеграції, в
Зокрема, шляхом створення системи органів, що погоджує інтереси сторін при вирішенні численних конкретних питань.
Курс на тісну співпрацю з країнами далекого зарубіжжя висловився у
зовнішньоекономічної переорієнтації країн СНД, в обвальне згортання взаємних господарських зв'язків.
Наприклад, в товарообігу Росії частка колишніх союзних республік, включаючи країни Балтії, скоротилася за період 1991-1995 рр.. з
58,5 до 26,7% (у тому числі країни СНД - 24,4%), а питома вага далекого зарубіжжя зріс з 41, 5 до 73
% [14]. Наслідками такого курсу можуть бути розгортання боротьби різних держав,
включаючи країни, що розвиваються, за сфери впливу на економічно і політично ослабленому пострадянському просторі в
шкоди інтересам країн СНД, а також паливно-сировинна орієнтація економіки, яка приведе до того, що величезними
природними ресурсами найбагатшого у світі регіону скористаються країни далекого зарубіжжя. У подальшому, наприклад,
Росія може втратити роль «мосту», сполучної ланки між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Тим часом для Росії зміцнення її геополітичного
положення в євразійському регіоні буде сприяти відновленню її геостратегічного положення як великої держави, що надає вирішальний вплив
на світову політику.
Нарешті, курс на регіональну економічну інтеграцію на пострадянському просторі є, на наш погляд, найбільш
перспективним. Регіональна еконо
