ПЛАН

Вступ ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... стор.2

1. Утворення Української Держави ... ... ... ... .... стор.3

2. Аграрна реформа в Українській Державі ... ... стор.5

Підсумки ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... Стор.7

Список використаної літератури ... ... ... ... ... .. стор.8

ВСТУП

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало
(іноді - занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів іпіднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичноюборотьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземнимипоневолювачам, повсякденним відстоюванням права на власну національнуідентичність, своє місце в історії. Чи не бракує в ній і такого, що можна,здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспананазавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти наповерхню суспільно-політичного життя, привести в дію розбуджені силиначебто безнадійно "неісторічної нації".

Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву,хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події
Української революції 1917-1921 рр.. Феномен визвольних змагань Українивісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши такулітературу, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизнянійісторії хіба що доба Богдана Хмельницького.

"1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі". Але й за цих обставинна землях Наддніпрянщини відбулося народження українства як політичноїнації (В. Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатногоісторика І.Лісяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чимаксимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпіпроцес національної кристалізації, що нормально повинен був простягати надесятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція булавражена всіма дитячими недугами політичної недозрілості; що засадничозавдання впорядкування "стихії" залишилося не розв'язане; що наддніпрянськеукраїнство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до
"Власнодержавного" життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї державивиповнитися конкретним змістом і тільки вичерпалася в черзі непослідовних ісуперечно спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина,
УРСР )".

Сьогодні широко обговорюється те, що поразку визвольних змагань
України спричинила, насамперед, внутрішня слабкість національного руху,недостатній ступінь його зрілості та консолідованості на час та в процесівирішальних дій, різновекторність його політичних сил. Цілком зрозуміло, щоза всієї різниці зрілості українського руху на сході й заході нашої
Батьківщини спільним слабким місцем національних політиків були надтотривалі парламентські та федералістські ілюзії політичної еліти (і щодо
Росії, і щодо Австрії), недооцінка (а іноді й відверте нехтування) силовихчинників, насамперед війська та військовиків, у будівництві національноїдержави. Бракувало консолідуючих зусиль політичного проводу для згуртуваннявсього населення довкола відновлення Української держави. Політичніпровідники першого плану зустріли добу визвольних змагань із різнимступенем відповідності вимогам моменту. Декому (С. Петлюра, П. Скоропадськийта ін.) знадобилося від 3 до 10 років, щоб "дозріті" до рівня національногодержавного діяча (і сталося це, на жаль, переважно вже "в екзилі"). Дехто
(яскравий приклад - В. Винниченко) виявив свою неспроможність бутиполітичним лідером, виконувати конструктивну роль будівничого національноїдержави, натомість доклав значних зусиль, щоб українську історію таки неможна було читати без брому. Були й такі, що мали власну програмунаціонального відродження, але опинилися в ізоляції-на становищі
"волаючого в порожніли" (М.Міх-новській).

Перелік причин поразок у визвольних змаганнях можна продовжувати йпродовжувати. Але не це найбільше нас цікавить. В центрі нашої уваги --неоднозначна постать Петра Скоропатського, його прагнення та політика, авраховуючи той факт, що тогочасна Україна була традиційно аграрноюдержавою, я вирішив зробити наголос саме на вирішенні Гетьманом найгострішепоставленого питання - аграрного. Я спробую проаналізувати земельну реформу
П. Скоропадського з метою виявлення її "декларації" і "реалізації". Але всепо-порядку.

1. Утворення Української ДЕРЖАВИ

Початок 1918р.: Німецькі війська та війська Центральної Ради (ц.р.)перейшли у наступ, і, під їх натиском, радянські війська почали відступати.
Вже сьомого березня до Києва повернувся уряд ц.р., а 4 травня було вжепідписано угоду про припинення військових дій. Росія і Україна утворювалитак звану "нейтральну зону" завширшки від 10км. і більше на ділянці від
Рильська до Суджі.

Територія України була окупована іноземними військами і фактичновстановлювався звичайний окупаційний режим. Найголовнішою функцією майжепівмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу з Українипродовольства і сировини. Але слід зазначити, що окупаційне командуваннязастосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмінна свою продукцію Україна одержувала сільськогосродарські машини, вугіллятощо, але цей обмін не можна назвати рівномірним.

ц.р. після повернення в Україну готувалася до скликання проголошених
III Універсалом Установчих зборів. Вони мали підтвердити її соціально -економічні реформи, в тому числі соціалізацію землі. Було оголошено датускликання - 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що відбулисявзимку 1917-1918р., але не скрізь, бо перешкодила війна. Тоді обрали 172депутатів Установчих зборів з 301 (в тому числі 115 есерів і 34більшовиків). Довибори у "замирення" ворожими військами районах планувалосяздійснити негайно.

Однак керівники Центральної Ради не враховували, що окупаційна арміясвоєю присутністю ліквідувала революційну ситуацію, за якої здійснювалисяреформи. Зросла активність заможнішіх верств селянства, настроєнихвідновити приватну власність на землю. Поміщики почали вимагати поверненняконфіскованого майна. Невдоволення бідняцькіх верств селянства знаходиливияв у партизанському русі, що поширювався, наче пожежа. Природне в умовахгромадянської війни та окупації послаблення державних інститутів призводилодо повсюдного хаосу й анархії, і зрозуміло, що в таких умовах проблемастабільного постачання Німеччини українською продукцією ставала ще більшою.
Окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот,
Союз із соціалістами Центральної Ради завжди здавався кайзеровіпротиприродне.

Отут і виходить на велику політичну арену постать Петра
Скоропадського, який в цей час був вже досить відомим. Зростаючий авторитетпредставника військово-земельновласніцької еліти непокоїв українськихлідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди, що змусило генерала піти увідставку і зайнятися політичною діяльністю.

Досить еклектична політичне кредо П. Скоропадського формувалося підвпливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішментусамодержавної Росії, з іншого - усвідомлював правомірність українськихдомагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р.. заучастю П. Скоропадського виникла політична організація "Українська Громада"
(згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою допозиції Української демократично-хліборобської партії та "Союзу земельнихвласників ". Політичний консерватизм у програмних засадах" Української
Громади "поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально -економічній сфері. Якщо рівень організації "Союзу земельних власників"
П. Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членіввідстоювати лише власні інтереси непокоїлі його, породжували незгоду.
Водночас "хлібороби" імпонували П. Скоропадському тим, що відстоювали дрібнеземлеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуваннямпереробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвиткуукраїнської економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча
"Сильної руки", який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до тогож його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, булипідтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втраченіземлі і капітал.

24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Українізустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунуливимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд
«Сильної руки».
Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:
1) Визнання Брестської угоди;
2) Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного "заспокоєння краю";
3) Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;
4) Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ;
5) Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів

"революційного походження";
6) забов'язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;
7) Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності;
8) Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;
9) Виплата за військову допомогу Україні.

забов'язана виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційнихвійськ, яка на той момент мала визначальний характер.

29 квітня у найбільшому в Києві приміщенні - цирку зібравсяхліборобський конгрес, на який прибуло з усієї України майже 8 тис..делегатів. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася Овація,залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив
Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вонидовірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30квітня прибічники захопили державні установи. Переворот відбувся малоюкров'ю: у сутичці з охоронцями Центральної Ради - січовими стрільцями --загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими військами Києвістати на захист законного уряду ніхто не наважився.

Отже переворот відбувся, а що ж далі ...

2. Аграрна реформа в Українській Державі

Прийшовши до влади, П. Скоропадський розпочав проводити правову,адміністративну, судову та аграрну реформи. Виходячи з обраної теми я більшдетально зупинюсь саме на останній. У цьому розділі я спробую показатирізницю між "благими" намаганнями реформи та її реалізацією. І так,почнемо.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалисяземельні комісії, які з перших днів нової влади усував земельні комітети
Центральної Ради.

Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю,повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцяхстворювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, атакож губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні таособливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р..із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону,ухваленого 27 травня 1918 р.

повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управлінняземельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволугубернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, якібули відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалисяповітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного.
Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду абопрямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на цізаходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарськоїдіяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-якийчас вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасовіповітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції якихвходив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користуванняземлею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р.. підприємств,рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитківі винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужихземлях без дозволу власників, володарів чи орендарів.

Земельна реформа мала багатоступенева характер. Низкою законодавчихактів передбачалося реалізувати такі принципи:

1) відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

2) створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них ;

3) продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

4) створення дрібних, але економічно міцних господарств;

5) забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

6) вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державнийземельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажуселянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25десятин.

14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі позаміськими оселях. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальнаплоща повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного членатовариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно булорозмежовувати на індивідуальні відрубі. Таким чином, колективні формигосподарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орноїземлі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалисяв продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можнабуло придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалосясуспільними потребами. У цьому разі покупець повинен був протягом рокузасвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі борговізобов'язання.

Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, щоздійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та приватних боргів.
У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вониперебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такійплощі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам
П. Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цейчас пояснювалася тим, що після жнив 1918 р.. передбачалося розпочатиперерозподіл землі для того, щоб у 1919 р.. кожний господар працював уже навласній землі.

На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процесвикупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їхподальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарськезначення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) моглимати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дужесуперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цейчас селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Радабезкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тимбільшевикупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнулиповернути свої землі та маєтки. Абсолютізуючі трактування закону провідшкодування за користування панською землею, поміщики проводиликонфіскаційні рейди та погроми по селянським оселях. Непевність становищаселян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що посуті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського,так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новийуряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не підсилу.

Справа в тому, що Україна перебувала "під контролем" німецьких військ,і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918р. був підписанийдоговір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього
(щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральнізагони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу зруїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну формукріпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панськіземлі.

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їмза революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. Уукраїнському селі нагромадівся колосальний вибуховий потенціал. Незабаромпо всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. Узапеклі бої з німецькими військкамі кинулися озброєні селянські загони
(тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Цісутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського буласпрямована на відновлення сільського господарства України, створенняміцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництвідержави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційніланки, що були створені для її впровадження, мали бути об'єктивнимиадміністративно-господарськими органами.

Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося НЕлише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніхлатіфундістів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціальногореваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявсяв основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду
Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечитиміста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні,і тим самим він сам собі окреслив короткотривалим існування.

підсумки

Підводячи підсумки своєї роботи, я б хотів зазначити, що, на моюдумку, політичний режим Петра Скоропадського не можна вважати самостійним,більше того - він був зовнішньорегульованім. Тому у значних прорахункахгетьманщини не слід звинувачувати виключно і гетьманат. Я вважаю, що П.
Скоропадський став жертвою обставин, які складалися тоді на Україні. Зодного боку Німеччина практично мала більше влади ніж Гетьман, а з іншого --без Німеччини Скоропадський би не прийшов до влади, а як заведено - "за всетреба платити ".

Гетьманська аграрна реформа супроводжувалася диктатом окупаційнихвластей і спробами поміщиків явочним порядком відновити дореволюційніземельні відносини та повернути свою власність. Це породило ремствуванняшироких селянських мас і зумовило консолідацію опозиційних режимові П.
Скоропадського сил. Масло у вогонь підліла поразка Четверного союзу удругій світовій війні, і восени 1918р. зовнішньополітична орієнтація
Гетьмана круто змінилася. Гетман починає шукати підтримки у країн Антанти,а 14 листопада 1918р. П. Скоропадськийвідважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федератівнізв'язки з небільшовіцькою Росією. Це рішення прийшло під тиском обставин,та й зміст його визначався більше "єдінонеділімцямі", ніж українськимиполітичними силами, не кажучи вже про народ. Тому це не врятувало режим
Гетьмана і 13 грудня 1918р. він змушений був зректися влади і виїхати зсім'єю в зарубіжжя.

незрілість українського загальнодемократичних процесу, йогострокатість, своєрідний комплекс неповноцінності, який незримо тяжів надпровідниками ідеї незалежної української державності, "запаморочення" відможливостей, що відкривалися з ліквідацією самодержавства, низький рівеньнаціональної свідомості значної частини населення наклали відбиток на весьперебіг визвольних змагань та їхні наслідки

Список використаної літератури

1. Грицак Я. "Нарис історії України: формування модерної укр. нації

ХІХ-ХХ ст.: Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. - К.: Генеза, 1996 - 360с.

2. Кременець В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. "Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)". - К.: "ARС-UKRAINE", 1996.

- 793с.

3. Котляр М., Кульчицький С. "Довідник з історії України". - К.:

Україна, 1996 - 463с.

4. Полонська-Василенко Н. "Істрія України": у 2т. Т. 2. Від середини

ХVІІ століття до 1923 року. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - 608с.

5. Рубльов О.С., Реєнт О.П. "Українські визвольні змагання 1917 -

1921рр." - К., Видавничий дім "Альтернативи", 1999. - 320с.

6. Субтельний О. "Україна: історія"./Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. - 3-е вид., Перероб. І доп. - К.: Либідь,

1993. - 720с.