План

1. Чернівецька область сьогодні: a. Промисловість b. Сільське господарство

2. Історія Буковини a. Розвиток українських земель. b. Стан Буковини c. Одяг та побут буковинських людей

Джерела літератури
Чернівецька область України - унікальний край, у якому поєднані історичначастка Північної Буковини і частини Бессарабії. Утворена область 7 серпня
1940 року возз'єднанням північної частини Буковини і Хотинського повіту
Бессарабії. Розташований на перехресті магістральних шляхів Центральної,
Південної та Східної Європи, цей клаптик української землі, в силу свогогеополітичного становища тривалий час перебував у складі інших держав.
Після розпаду Галицької держави землі сучасної Чернівецької областіпотрапили під владу Угорської корони. Згодом, (середина XIV ст.) Тутвиникло Молдовська князівство, яке невдовзі потрапило у васальну залежністьвід Туреччини. У кінці XVIII на початку XIX ст. ці землі входили до складу
- Австро-Угорської (Буковина) і Російської (Бессарабія) імперій.

Герб герцогства Буковина в складі Австрійської імперії був наданийпривілеєм цісаря Франца-Йосифа 9 грудня 1862р. Щит розтятій, права половиначервоного, ліва - лазуровий кольорів. В щиті - чорна голова тура зчервоними очима та три шестікутні розетки.

Якщо австрійський уряд був дещо поміркованішім і розсудлівішім щододолі народів своєї поліетнічної держави, то царський режим здійснювавжорстоку русифікацію спрямовану на нищення історичної та національноїпам'яті. Певні австрійські кола навіть виношував ідею створення Сполучених
Штатів Великої Австрії, побудованої за федеральним національно -територіальним принципом (передбачався й український "штат"). Але крахімперії у першій світовій війні не дав здійснитися цьому задумові. Замирним договором Австрія змушена була відмовитися від своїх володінь накористь Румунії. Буковинські та бессарабські українці внаслідок цього більшніж двадцять років перебували в складі Румунії.

Процес національно-державного самовизначення буковинських українцівзростав і міцнів, на всю силу заявивши про себе на багатотисячному
Буковинському вічі 3 листопада 1918 року, на якому конституційним шляхом нанастійні вимоги представників селянства було проголошене природне правоукраїнців Буковини на своє державне самовизначення і "прилученняавстрійської частини української землі до України ". Це фактично була першавимога народу про створення єдиної соборної Української держави.
Бессарабські українці, як відомо, своє право на національно-державнесамовизначення здобували збройною боротьбою у Хотинського повстанні у січні
1919 року.

Історіографія часів тоталітарного режиму або дискредитувала, абозамовчувала значення Буковинського віча. І лише в умовах незалежної Українивідновлено історичну правду, чітко окреслено історичне і правове значеннявіча в процесі соборності українських земель. Приклад своїх попередниківбуковинці повторили на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, підчас якого 92.18% його учасників проголосували за незалежність України.
Навіть у селах, де румуни та молдовани складають більшість населення
(с.Бояні - 88.6%, С. Валя Кузьмін - 63.1% та ін.), за суверенність Українивіддали свої голоси більше 90% учасників референдуму.

Характерною особливістю області є поліетнічній склад її населення. Алепротягом віків, незалежно від того, під владою якого короля чи царя неперебували б наші землі, тут не відбулося жодної міжнаціональної сутички.
Протягом віків виробилася здорова народна етика доброзичливості унаціональних стосунках, до родинних взаємин включно.

Найменша з областей України. І знову - Карпати. Плюс - Хотин. Плюс -
Чернівці, де виступав Ліст, жили Федькович та Кобилянська ... та й взагалі,
Чернівці - як любили казати колись - це маленький Париж. Або маленький
Відень. Ще є варіант з маленькою Венецією. Говорили, що підводчики фіакрів в
Чернівцях сперечалися про творчість Крауса, вулиці підміталі букетамитроянд, а книгарень тут було більше, ніж кав * ярень.

Навіть якщо сьогодні все і не зовсім так, до наших днів існує феноменчернівецької поліетнічності.

Область займає південну частину Прикарпаття між Дністром та Прутом. А
Буковиною цей край зовуть тому, що в місцевих лісах росте багато буків. Абяки не ростуть .:-)

Важливе значення в економічному і соціальному розвитку областівідіграють ліси. Загальна площа лісів складає 258 тис.. га. Основнимилісоутворюючімі породами є ялина, бук, ялиця і дуб. Середній вік насаджень
- 60 років.

Мінералогічні ресурси Чернівецької області включають родовищамінеральних вод та грязей. Відомо понад 60 родовищ мінеральних вод типу
"Іжевська", "Мацеста", "Боржомі" та "Нафтуся".

Здійснюється промисловий розлив столових/лікувальних вод (15родовищ): Буковинська, Брусніцька, Кельменчанка, Хрещатик тощо. Особливимпопитом користується вода Брусніцького родовища, яка містить сірчано -водневі та содові гідро-карбонатно-хлоридно-натрієві компоненти, щовизначають її лікувальні властивості.

Тваринний світ області нараховує 303 види хребетних тварин. Тут можназустріти мешканців середньоєвропейськіх широколистих лісів - оленяблагородного, козуль європейську, черепаху болотну, представників
Середземномор'я - жабу зелену, саламандра плямистого, а також - мешканцівсибірської тайги - глухаря, Тетерук. Є чимало ендеміків - білкакарпатська, тритон карпатський. З долин річок до субальпійськіх чагарниківперекочовує на літо бурий ведмідь. З хижаків зустрічаються куниці, тхори,рисі, вовки.

У лісах, садах, на полях і водоймищах живуть майже 200 видів птахів.
Більшість із них - мешканці лісів. Це - численні види горобиних: дятли,голуби. Заболочені місця населяють лиски, кулики, чаплі, лелеки.
Зустрічається гірська плиска, сойка, гірський щеврік, карпатський глухар.

Річки та ставки області населяють 50 видів риб. Найбільш численні - зродини коропових і окуневих.

Чернівецька область - це благодатний район багатопрофільного літньогоі зимового гірсько-спортивного туризму, масового пізнавально-оздоровчоговідпочинку, а також бальнеологічного лікування. Тут поєднуються живописнігірські ландшафти та мальовничі ліси передгір'я, численні річки й джерелалікувальних мінеральних вод, заворожує краса лісів і гірських лук, багатихна мисливську фауну, гриби і ягоди. Чи не можуть не причарувати зразкитрадиційного народного будівництва й ужиткового мистецтва - живі носіїсвоєрідності буковинського фольклору.

Промисловість

У структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу маютьхарчова промисловість, машинобудування та металообробка, електроенергетика,деревообробна промисловість. Область дає сьогодні майже 100%загальноукраїнського виробництва нафтоапаратурі. У структурі виробництватоварів народного споживання частка продовольчих товарів складає 60%.
Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 205 промисловихпідприємств, окрім того, функціонує 385 малих промислових підприємств.

Сільське господарство

У 1999 році валовий збір зерна у регіоні склав близько 303,0 тис.. т,цукрових буряків - 303,1 тис.. т, насіння соняшника - 3,2 тис.. т, картоплі -
346,3 тис.. т. Було також вироблено 56,1 тис.. т м'яса, 329,2 тис.. т молока і
172,5 млн. штук яєць. На початок 1999 року в області працювали 584фермерських господарства.

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічноїспільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнімоформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникненнядержави - Київської Русі, її населення було поліетнічнім і етнографічнескладним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічнівкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янськогонаселення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а йтериторіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-
України стають етнотеріторіальні утворення - історично-етнографічні регіонита їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальнихутворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIIIст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи,відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя,
Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщини, Надросся,
Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII-XIIIст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення:
Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізнішічаси, з XIV-XVI ст. - Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я,
Берестейщину, а відтак, у XVII-XVIII ст. - Донщину, Гетьманщину,
Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основнихетапи. Перший охоплює VI-X ст. і пов'язаний із етноплеміннімі утвореннями,що виявилося, зокрема, у їх самоназви. Останні свідчать про усвідомленнялюдьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів абосубетнічніх утворень у складі окремих племен. Адже населенняранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревляни,сіверянамі, дулібамі, волинянами, бужани, уличі, тиверці, білимихорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стаєетнонім «русь (русичи, руські люди )».

Другий етап відбувається у XI-XIV ст. з процесом дроблення держави наокремі етнотеріторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля.
Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапізалишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття
«Княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності.
Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася наетнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина,частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщини,
Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу земліфіксувалося офіційними документами - грамотами, що означало їх відноснусамостійність. Тривалість такої самостійності відбівалася на етнокультурнихособливостях населення землі, спричинили до поступової трансформаціїземлі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Проетнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст.
Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремоюнацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити,національні права й переваги, своїх особливих правителів, котрітітулуваліся князями, господарями та дідічамі землі ».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у нихполітичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодоекономічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, авиходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі.
Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкритіархеологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янськихземель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельніх економічних зв'язків позитивно позначалося наформуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи надосить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності.
Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільногоетноніма - русичі та етнополітоніма - Русь (Київська Русь). Отже, структураетнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася йбагатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різкоокреслюється на третьому етапі - XV-XIX ст. - У зв'язку з колонізацією їїокремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством
Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією,
Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI-XVIII ст., - Колонізацієюукраїнцями «вільних», «Слободна» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народамитериторіальне розмежували людність України, стримуючи процес їїетнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури.
Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначаласясвоєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, інаціонального складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізаціїетнокультурної спільності мешканців України, етнічність якихурізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн -колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично -етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішимивиявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тимрозмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожихвиявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішоюставала етнічність регіону, вірізняючісь із загальноукраїнської етнічності.
Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурівсіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназва, регіональноїсамосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовнихдіалектів та антропологічних груп.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонівколишніх земель, міжземельніх об'єднань або етноплемінніх союзів, хочапоодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони
Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася урізні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України невідповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався іншийобраз й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якогодавалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніхземель, чи то стародавніх племінних утворень.

Отже, історично склалося так, що на території України формуваласяскладна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурнихрегіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописнихсхіднослов'янських племен, інші - союзів племен, треті - земель, четверті --кордони колонізованіх сусідніми країнами районів, п'яті - межі новоосвоєніхукраїнським населенням земель.

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічнасвоєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська,поліська, в межах яких історично розселяліся різні племінні утворення.
Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривалопроживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурнихрис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурнатрансформація з часом визначила зональність регіональної культури, щозалежала ще й від характеру міжплемінніх, міжземельніх або міжетнічнихспілкувань.

Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку,зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність,заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідноїлокальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючитривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнілося за природнимиумовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося заісторично-культурними ознаками.

Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, щоформувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати увигляді такої системи різнорівневих етнотеріторіальніх одиниць:

1. Природно-історичні області;

2. Історично-етнографічні регіони;

3. Історичні зони;

4. Етнографічні райони.

Природно-історична область - найбільш усталена одиниця, оскількивизначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося наформуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількохетноплемінніх утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основніприродно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (рівнину) та Степ.
Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся --на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське);
Карпати (назва походить від імені давніх племен - карпів, котрі булирозселені в західних районах України) - на Передкарпаття??, Власне Карпати і
Закарпаття; рівнина - на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ - на
Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон - це етнотеріторіальне утворення врамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населенняє самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовійсимволіці та в історичній пам'яті людей. Це - основна одиниця в системірайонування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись,як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічніособливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічнихрегіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина,
Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна
Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і
Сіверщина.

На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічнихгруп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайнорізноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігаласястрокатість археологічних культур та етноплемінніх компонентів, а наступнінашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.

строкатість та багатошаровість етногенетічної основи населення Українистверджує його антропологічній склад, сформований на базі морфологічноготипу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, звключенням іншоетнічніх субстратів. У цілому населення України належить довеликої європейської раси, тяжіючі до її південної гілки. Останняутворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямноїкультури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців
- Індоіранців; носії культури Закарпаття - до північних фракійців;мар'янівсько-бондаріхінської - до угро-фінів; нарешті, носії тшінецько -комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населялилісостепову смугу Правобережної України - від Середнього Дніпра до Збруча),належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян --протоукраїнців.

На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність,але з певними регіональними варіаціями. Антропологічній склад населенняцентральноукраїнськіх областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля,
Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато -аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та
Полтавщині - певної монголоїдної домішки (передусім половецької).
Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, такби мовити, найбільш європеоїднім комплексом рис морфологічної будови,близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європита Балкан.

У формуванні українського населення відчувається помітний впливфракійського субстрату. Те саме стосується ніжньодніпровсько-прутськоїобласті (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюдий іранський субстрат. Валдайська ж, або Деснянська, область (північнірайони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні рисиморфологічної будови з домішками Балтського морфологічного компонента, доречі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному
Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бутище одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, іна цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення Українистановить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічнихтипів: Центральноукраїнський, карпатський, Нижньодніпровський, Деснянський,або Валдайський, та волинський.

Буковина - історично-етнографічний регіон України, що формувався настику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним відукраїнського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу
Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена
Угорщиною, а з 1359 р.. стала складовою Молдавського князівства, пізніше -
Румунії.

Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала своюавтономію і в складі Молдавського князівства. У грамоті короля Владислава
1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоська» -
«Межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоська». У середині XVст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунаті
(волості). Хотинський та Чернівецький цунаті стали відомі під назвою
«Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотахмолдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю --буковими лісами.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українськійоснові протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її територіїз'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котріконцентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно зприйнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становилив XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщіні порятунку відрепресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., На Буковинупереселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазналипоразки в Булавінському повстанні, - некрасівці, а також липування. Останніпереселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково ізвнутрішніх губерній Росії.

Серед певної категорії науковців ще не так давно побутувала думка,нібито справжня історія Північної і Буковини почалася лише в XIV ст. Вонипосилалися на давню легенду про молдавського господаря Драгоша, якийбуцімто під час полювання у 1352 p. забрів на Буковину і застав їїнезаселеній, вкритих дрімучімі лісами, де панували лише звірі та птахи. Зтого часу, говорить легенда, почалося заселення людьми цього краю.

Посилаючись на цю легенду і користуючись тим, що письмові джерела простародавню історію Північної Буковини майже відсутні, буржуазно -націоналістичні історики висунули антінаукову тезу про те, що до приходу нацю територію волохів - предків молдаван і румунів - вона пустувала і почалаінтенсивно заселяти та процвітати тільки в складі Молдавськогокнязівства, починаючи з XIV ст. Ця теорія, яка особливо пропагувалася вперіод королівсько-румунської окупації краю, розрахована на приниження, ато й повне заперечення ролі корінного слов'янського населення в загальномуісторичному розвиткові і, зокрема, в історії Північної Буковини.

Після возз'єднання Північної Буковини з Україною почався інтенсивнийпроцес створення джерелознавчої бази для написання справжньої науковоїісторії краю. З цією метою в області було організовано ряд археологічнихекспедицій, науковці проводили наукові дослідження в галузі етнографії,лінгвістики, зокрема в топоніміці, ретельно вивчали давні літописи та іншіписьмові джерела. Особливих успіхів добилися археологи, які досліджуютьпам'ятки матеріальної культури, що зберігаються в землі. Після закінчення
Великої Вітчизняної війни в Чернівецькій області проводили дослідженняархеологічні експедиції наукових установ Москви, Ленінграда, Києва, Львоваі Чернівців, у яких брали участь такі відомі радянські вчені, як лауреат
Державної премії, доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Інституту археології АН СРСР Т. С. Парсек, ленінградські археологи, докториісторичних наук П. Й. Борісковській і П. О. Раппопорт, член-кореспондент АН
УРСР С. М. Бібіков, відомі львівські дослідники, доктори історичних наук М.
Ю. Смішко та О. П. Черниш і багато інших. Спільними зусиллями вчених різнихнаукових установ на археологічних картах Радянського Союзу «біла пляма»,якою була територія Північної Буковини на час возз'єднання, булаліквідована. Тут відкрито понад 1,5 тисячі пам'яток археології, котріпереконливо свідчать, що на берегах Дністра, Пруту і Черемошу людиз'явилися ще на зорі своєї історії. З того часу існування людських поселеньна території Північної Буковини не припинялося. В світлі нових науковихданих теза буржуазних істориків про пізнє заселення Буковини виявиласьбездоказово, антінауковою, такою, що не відповідає історичній дійсності.

Після обробки археологічних матеріалів було встановлено, що давнімижителями Середнього Подністров'я і Буковинського Прикарпаття були слов'яни.
Більше ніж в 500 пунктах Чернівецької області відкриті типові слов'янськіпоселення, існування яких припадає на час від перших письмових згадок прослов'ян під їхнім власним іменем «склавіні» (VI ст.) і до XIV ст. включно
(до VI ст. н. е. слов'яни згадувалися як венеди).

Залишки стародавніх слов'янських укріплень-городищ завжди викликалиінтерес у населення. Про укріплення складено багато легенд і народнихпереказів, пам'ять про них населення зберігає до цього часу в топонімічнихназвах «городище», «замчище», «Таборище», «окопи», «шанці» та ін.

Слов'янські укріплення на сторінках давньоруських літописів названіградами. Так наші предки називали укріплення, незалежно від того, яку рольв житті населення вони відігравали. Граді східних слов'ян до IX ст. ще небули містами, тобто центрами ремесла і торгівлі. Мешканці укріплень-Градівзаймалися в основному сільським господарством. «Всі гради ... роблять нивисвої землі і свої ... »- засвідчує літопис життя слов'ян середини Х ст.

На території Чернівецької області також виявлені типові слов'янськігради. В процесі археологічного вивчення виявилось, що кожне городище маєсвою власну будівельну біографію, свою історію. Розкопки буковинськихГрадів дали можливість дослідити різнотипні конструкції дерев'янихукріплень, вивчити систему їх оборони, характер забудови, зібрати матеріалипро заняття і суспільні відносини населення.

З результатами вивчення слов'янських археологічних пам'яток Північної
Буковини знайомлять науково-популярні книги видавництва «Карпати» - «Дорогамипредків »(1968 р.),« Північна Буковина - земля слов'янська »(1969 р.) та
«Зустріч з легендою» (1974 р.). Тепер автор пропонує читачам нову книжку, вякій розповідається про найновіші відкриття, про дослідження слов'янськихукріплень, котрі функціонували в теперішніх Грозинці Хотинського,
Ломачинці Сокирянського, Заставнівського та Добрінівцях Ревне
Кіцманського районів Чернівецької області напередодні утворення Київської
Русі.

Матеріали дослідження цих укріплень є важливим науковим внеском доісторії східних слов'ян, їх наукове значення визначається насамперед тієюобставиною, що до недавнього часу слов'янські городища VIII-IX ст. на західвід Дніпра були майже невідомі археологам. Розкопане в селі зимового на
Волині слов'янське городище VI-VII ст. залишалося єдиною пам'яткою такоготипу на території між Дніпром і Українськими Карпатами. У археологівз'явилися навіть сумніви щодо наявності слов'янських городищ другоїполовини І тисячоліття н. е. на Правобережжі Україні Тому виявлення ідослідження слов'янських городищ у Середньому Подністров'ї і Буковинському
Прикарпатті дозволяє до певної міри заповнити прогалину в історіїбагатогранно життя східних слов'ян.

БУКОВИНА. Кiнець ХIХ - початок ХХ ст.

Дiвочій костюм. Сорочка з суцiльнімі широкими рукавами, пришитими поосновi, оздоблена полiхромною вишивкою. Кептар вишитий барвистимивiзерункамі кольоровою вовни. Опінка, шо обгортає стегна, з доморобноїшерстної тканини, заткані нитками жовтого та жовтогарячого кольору.
Головний убiр - "кода" - зроблений з картону, обшитого тканиною,прикрашений бiсером, квiтамі, стрiчкамі. Зверху прікрiпленій пучок тирси
(ковили). Рiзноколiрне скляне намисто рясно вкриває погруддя та шию.
Шкiрянi черевики жовтого кольору, на гудзики, красиво орнаментованi.

Парубоцький костюм. Довга тунiкоподiбна сорочка з доморобного полотна,шо одягалися поверх штанiв, пiдперезана широким шкiрнім посом. Кептар тасердак оздобленi аплiкацiєю iз шкiри, сукна та вишивкою. Вузькi "холошнi"штани з бiлого полотна вішітi на Холоша. Одяг був надзвичайно колоритним,багато прикрашався рiзноколiрною вишивкою, плетивом, аплiкацiямі з шкiри,металевими пiстонамі. Парубоцькi капелюхи були оздобленi квотами,рiзноколiрнімі стрiчкамі, пером та iн. Постоли "моршенi", "заклебученi",прів'язанi до ноги "волоками".
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

І. Архів Інформаційного центру УМВС Чернівецької області.

2. Войновський П. Моє найвище щастя: Спомини. - К.: В-во ім. Олени Теліги,
1999.304с.

3. Державний архів Чернівецької області.

4. Жуковський А. Історія Буковини// Час. - 1992. - 21 лютого.

5. З архіву автора.

6. Король К. Моя голгофа. - Чернівці: Троянда, 2000.

7. Радянська Буковина. - 1990. - ІЗ червня.

8. Рубанець М. Білокрініцька голгофа// Людина і світ. - 1990. - № 10 .-
С.4 ,12-9. Холодніцькій В.Ф. З історії переселення буковинських німців у
1940-1941 рр..// Науковий вісник Чернівецького університету: 36. наук.праць. Вип. 73-74. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - 284 с.

10. Центральний державний архів громадських об'єднань України.