План:

Столиця Галичини - Львів

Історія Галичини

Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення.

Прілученнє Галичини і Буковини до Австрії.

Крайова Конституція Галичини 1850 р..

Використані джерела

Столиця Галичини-Львів

Галичина - обмежена трьома областями (хоча з цього приводу немаєоднозначної думки (Наприклад, із Буковини походить проект чернівецькогодепутата Олега Хавич про утворення галицько-української монархії, хочабільшість населення цього краю галичанами себе не вважає)) територія звідчутним переважанням українського елементу серед міського населення.

Історія міста короля Лева - Львова

------------------------------------- -------------------------------------< br>---------

Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновникомміста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині. Назвапоходить від

імені його сина Лева. Однак, археологічні розкопки доводять, що поселенняна цьому місці існували ще в V столітті. Зручне розташування на перетиніторгових шляхів сприяло швидкому економічному розвитку міста. Значення
Львова як важливого економічного, торгового та політичного центру швидкозростало ... .

У XIV столітті Львів завойовує польський король Казимир III. На кількастоліть Галичина потрапляє під владу королівства Польського.

1356 р. Львів отримує Магдебурзьке право (право на міськесамоврядування). Розвиваються ремесла, створюються цехи. XVI-першаполовина XVII ст.-період найбільшого розквіту міста. Купці з усіхкуточків світу з'їжджаються до Львова,

щоб торгувати своїм крамом. Львів стає справді багатонаціональним містом:крім українців та поляків тут живуть німці, вірмени, євреї, греки,молдавани, татари

та ін .. Заможні міщани та шляхта зводять для себе розкішні будинки, нешкодують

грошей на будівництво релігійних споруд. З'являються численні монастирі,храми.

У 1661 році на базі єзуїтського колегіуму створюється Львівській
Університет.

Після першого поділу Польщі у 1772 році Галичина входить до складу
Австрії (згодом Австро-Угорської імперії). За розпорядженням нової владизнесено старі міські укріплення, скасовано численні чернечі ордени,здійснюється ряд заходів

для благоустрою міста.

Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIXстоліття.

Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхи сполучена
Львів із столицею імперії та іншими європейськими містами. У містіпрокладено трамвайну колію, запроваджено газове, а згодом електричнеосвітлення. Розбудовуються

нові квартали, з'являються театри, дорогі готелі, банки, громадськіустанови. У 1870 році Галичина одержала статус автономного управління.
Крайова виставка 1894 року була важливою подією економічного такультурного життя Львова і Галичини. Кінець століття XIX-початок XX-цетакож період національного піднесення серед галицьких українців. Львівстав центром національного відродження, тут жили й працювали видатніукраїнські політичні та культурні

діячі. Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперія розпалася.
Країни, що

входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року у
Львові проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Аленовостворена держава проіснувала всього декілька місяців-після кривавоїукраїнсько-польської війни Галичина знову на 20 років опиняється підвладою Польщі. Цей період був

особливо важким для українського населення Галичини.

У 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Україна входить до

складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткірепресії місцевого населення, заслання до Сибіру, страти. Але в 1941 р..радянські війська змушені були відступити під тиском німецької армії.
1941-1944-роки фашистської окупації. У роки ІІ Cвітової війни загониукраїнських патріотів були змушені вести нерівну боротьбу як протифашистів, так і проти комуністів. Підпільна боротьба на Західній Українітривала до середини п'ятдесятих років.

1944 р.-Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часів радянськогоярма місто зуміло значною мірою зберегти свою національну ідентичність.
Наприкінці 80-х

років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність ідемократію.

24 серпня 1991 року-день, коли Верховна Рада України прийняла Деклараціюпро Незалежність, що стало початком нової епохи в історії держави іпочатком великих змін для Львова.

Місто Львів є обласним центром Львівської області, населення якоїстановить 2,6 млн. жит., площа - 21,8 тис.. кв.км.

У місті постійно проживає біля 830 тис.. жит., щодня доїжджає з навколишніхсіл на роботу, відвідує Львів з екскурсіями понад 200 тис.. чол.

Як справжній діамант Східної Європи, Львів нагадує музей під відкритимнебом, у ньому знаходиться 2000 історичних, архітектурних і культурнихпам'яток.

Місто було засновано в середині ХІІІ ст. (1256 р.) Князем Данилом Галицькимі названо на честь його сина Лева.

Львів швидко став торговельним та економічним центром регіону. Вигіднерозташування міста на перехресті торговельних шляхів з портів Чорного та
Балтійського морів, з Києва, Центральної та Західної Європи сприяло йогошвидкому економічному розвитку.

Географічне положення та природні ресурси вабили чужинців: татар,німців, угорців, поляків, литовців, австрійців та шведів.

Протягом віків вони приносили сюди свої культуру і традиції, релігію --звідси в архітектурі Львова суміш готики та барокко, ренесансу тароманського стилю, рококо та ампіру, сучасної еклектика та конструктивізму.
Однак впродовж всієї української культури залишалися у Львові визначальними
Старий Львів - це перш за все площа Ринок, центр і осередок йогогромадського, економічного і культурного життя. Шість століть історія
Львова нерозривно зв'язана з цією порівняно невеликою, майже квадратноюплощею розміром 142 на 129 м. Тут знаходився магістрат, палаци і будинкизначних городян, тут торгували, тут вершили суд і розправу ..

 З чотирьох сторін площі у 1793 р.. на місці колишніх колодязіввстановлено фонтани-скульптури: Нептун, Адоніс, Діана і Амфітріта.

Площа Ринок була свідком найбільш важливих міських подій з 1356 року, зчасу прийняття Магдебурзького права. Магдебурзьке право - одна з найбільшвідомих систем феодального міського права. Воно виникло у ХІІ ст. унімецькому місті Магдебурзі. Юридично закріпіло права і свободи міщан, їхправо на самоуправління.

З прийняттям Магдебурзького права Львів перестав бути залежним відкоролівської адміністрації, а підпорядкувався безпосередньо королю,інтереси якого репрезентував староста.

Найбільш рання згадка про ратушу відноситься до 1381р. Тоді це буладерев'яна споруда, завершена високою вежею і галереєю для міського сурмач.
Але пожежі не пощадили будівлі. На початку XVII ст. була збудована новаратуша з високою вежею восьмигранної, увінчаною позолоченими залізним левом.
Але ця ратуша не збереглась до наших днів - її вежа завалилась у 1826 р..
Спорудження будівлі, яка зараз здіймається на площі було завершено у 1835р.за проектом Ю. Маркля, Ф. Третера, А. Вондрашки.

 Не дивлячись на свою масівність, ратуша органічно ввійшла вархітектурний ансамбль Львова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі
65 м.

У 1852 р. на ній було встановлено годинник. До нього ведуть 400сходинок. Діаметр циферблата 3 м, довжина великої стрілки 2м 15 см.

Вхід у ратушу стережуть два леви. Вони тримають щити з гербом міста.

В основу герба Львова покладена печатка галицьких князів. На гербі --міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, гративоріт підняті - це говорить про гостинність городян, а від непроханихгостей вхід у місто стереже лев.

Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, це економічний,освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багато музеїв,картинних галерей, театральних та музичних труп. Величний Львівський театропери та балету має надзвичайно насичений сезон.

У Львові розташовані 12 закладів вищої освіти, він має справедливозаслужену репутацію міста з високим рівнем освіти. Саме тут знаходитьсяодна з найстаріших у Центральній Європі та перший заснований в Україніуніверситет.

Проте Львів славиться не лише як культурний та освітній центр, він єтакож центром розвинутого підприємництва.

| | |

Подібно до історії окремих міст, селищ і навіть цілих народів оперний театру Львові має кілька дат народження, відстань між якими вимірюєтьсястоліттями. За 225 років, коли й було зроблено найперші кроки створеного утодішній столиці королівства Галичини і Лодомерії постійно діючого
«Цісарсько-королівського привілейованого театру», змінювалися приміщення, уяких працювала трупа, спрямованість репертуару і сам характер діяльності,зміни торкалися і національного обличчя театру. Спочатку був він австро -німецьким, наслідував у всьому велику імперську столицю і європейськийцентр культури - Відень. У репертуарі панували німецькомовні драми,призначені для привілейованого прошарку населення - державних службовців,австрійської аристократії. Для більш демократичної різнонаціональноїаудиторії, що складалася з українців, поляків, євреїв, вірмен, ставилимузичні вистави. Серед останніх спочатку перевага віддавалася німецькимзінгшпілям, тобто п'єсам, у яких музика чергувалися з розмовними сценами.
Однак поступово театр з драматично-музичного перетворився на музичний.
Оперні вистави стали визначати репертуар, бо більш відповідали строкатомускладу населення міста.
Львів у всьому, в тому числі у музично-театральному житті, прагнув бутисхожим на маленький Відень. Львів'яни мали змогу знайомитися з популярнимиу Європі оперним творами, з балетами і пантомімамі, слухати гастрольнівиступи відомих співаків. Театр мав постійний склад солістів і хористів,свій оркестр, яким керували досвідчені диригенти. Оркестр відігрававважливу роль у розвої музичного життя міста, крім участі у виставах дававсамостійні концерти. Австрійський театр у Львові здійснював офіційнуполітику онімечення. Це викликало подвійне ставлення до його діяльності іврешті-решт привело до остаточного падіння. Однак він припинив своєіснування лише після більш ніж сторічної історії, сповненої різноманітнихподій, злетів і криз, зміни антрепренерів, від хисту і смаків яких залежаловсе: формування трупи, запрошення солістів та диригентів, вибір репертуару.
| | |

Попри те, що австрійська сцена допомогла столиці королівства Галичиниствердити себе як європейське місто з розвинутим культурним середовищем,польське і українське населення Львова прагнуло мати свій театр. З кінця
ХVIII століття тут розпочинає свою діяльність один з фундаторів польськоїтеатральної культури Войцех Богуславський. Австрійська і польськаантрепризи довгий час існують не лише у суперніцтві, але й у певнійвзаємодії. Богуславському вдалося залучити до співпраці відомогокомпозитора і диригента, німця за походженням Юзефа Ельснера, майбутньоговчителя Фредеріка Шопена. Ельснер приїхав до Львова у 1792 році, на початкусвоєї кар'єри, куди його запросили на посаду капельмейстера німецькоготеатру. На німецькі тексти були написані і його перші опери. Згодом вінвиконує замовлення Богуславського і пише твори для польської сцени.
Польська опера стверджується у Львові як культурний осередок, що виконуєважливі національно-патріотичні функції. Твори виконуються тут польськоюмовою, друкуються польські переклади лібрето найбільш популярних оперзагальноєвропейського репертуару. Значне місце у афіші посідають творипольських композиторів. Польська оперна трупа зі Львова з успіхом гастролюєу Кракові, Перемишлі та інших містах. Тут разом працюють артисти якпольського, так і українського походження. Звичайно, говорити про цілковитугармонію національних стосунків не доводиться. Українське населення
Галичини зазнавало утисків і не мало змоги вільно розвивати власнукультуру. Однак існування у спільному просторі диктували свої вимоги інакладали відбиток на процес формування української культури у регіоні, щоскладав зону етнічного пограниччя.
Історія Галичини
Почати екскурс "вглиб століть Галичини" важко не через її марґінальність,а, як це не парадоксально, через її "центровість". Річ у тім, що генезаслов'ян і досі залишається предметом дискусії. Є чимало теорій прослов'янську "прабатьківщіну", але більшість із них розташовує Прикарпаттябільш-менш у середині цього простору. Навіть найвідмінніша від інших
"Паннонійська теорія" розташовує Галичину поруч із цим праслов'янськімареалом. Приблизно у V-VI століттях слов'яни починають активно мігрувати насхід і північ аж до Фінської затоки і витоків Волги, на захід - до гирла
Ельба, на південь - до Адріатікі й Егейського моря. Парадокс полягає утому, що відомі нам слов'янські державності стали формуватися саме напериферії цієї слов'янської діаспори, і, коли вони стали набиратипотужностей, їхні кордони стали межуваті, і Прикарпаття опинилося між ними,тому його історію ми можемо розглядати лише з "їх" точки зору - цим,напевне, і можна пояснити дискретність, різнорівневість, а частонезрозумілість напрямків досліджень сучасних культурологів щодо Галичини.

Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе
"Руським" ( "русів", "русинами"), а самий термін "Русь", остаточно втратившисвоє первинне, вузьке значення, виступав як назва всьогосхіднослов'янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурніпроцеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цьогопоняття, в межах якого стали виділяти "Малу", "Велику", "Червону", "Білу" й
"Чорну" Русь.

"Малоросійська" традиція є найдавнішою на теренах України. Їїзапочаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власноїмитрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феноменбув осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу "Великої
Русі "(у грецькій огласовці - Росії), що охоплювала 19 єпархій," Малої
Русі ", в складі галицької, холмської, Перемишльської, володимиро -волинської, луцької та туровської єпіскопій (тобто Галичини, Волині й
Турово-Пінщіні). Попри всю ефемерність цього новотвори, запровадженагреками термінологія прижилась на місцевому грунті, потрапивши й досвітської титулатурі: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав IIу 30-х рр.. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхіїта Малої Русі "називали польського короля Казимира, котрий поширив свійполітичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава
Найтрадіційнішім є погляд на витоки Галичини з точки зору київськоголітописання. В "доісторічній" довідці про племена східних слов'ян, в
"Повісті давномінуліх років" в одному місці про хорватів (тобто, головнеПрикарпатське плем'я) взагалі нічого не сказано, а в другому вони уміщенілише наприкінці списку, що зроджує підозру про пізнішу дописки.
Безпосередньо в літописному тексті перша згадка про ці землі припадає на
981 рік, під яким сповіщається, що Володимир Святославович відібрав
Перемишль, Червень і "іні гради" в ляхів. Це повідомлення свого часу (аіноді і тепер) змушувало істориків ламати стоси списів: хто в кого і чилегітимно ті Червенські городи відібрав? Але чомусь ніхто не міркував надпитанням: що забрав? Річ у тому, що Червенські городи відносилися до
Волині, а Перемишль - до Галичини ... Підкоривши невідомо що, Володимирзасновує однойменне місто (Волинський) і садово там єпископа, хочалогічніше було поставити його в старішому та важлівішому Перемишлі (а можетам уже було єпископство!). У 993 році Володимир йде війною, тим разом нахорватів - результат невідомий, але цей етнонім в подальшому на сторінкахлітопису не згадується. У IX столітті маємо лише дві короткі звістки пробойові дії навколо тих самих Червенськіх городів. І лише після Любецькогоз'їзду 1097 року в галицьких уділах на столи сідають представники
Рюриковичів. Ясно, що після цієї дати ці землі та їхні князі дедалі частішефігурують у київському літопісанні, яке закінчується майже тріумфальнимжіттєпісом Ярослава Осьмомісла і дублюється фрагментами "Слова про Ігорівпохід ". І нарешті ми підходимо до так званого "Галицько-Волинськоголітопису ". "Так званого" тому, бо давно відомо, що його галицька частина всвоїй основі - це літературний твір - біографія Данила Романовича, дедатування зроблене пізніше і не завжди слушно, а ли?? е відтак включене долітописних ізводів. Літопис прийнято вважати 100%-им джерелом з історії
Галичини, але таке твердження є також не більш, ніж історичним штампом,фальшівість якого чомусь досі не змогли (чи не захотіли?) розгледітидослідники, незважаючи на всю прозорість тенденційності.
Справа у тім, що давно відомо: "Галицько-Волинський літопис" написав у
Холмі (тобто на Волині) шанувальник (і талановитий!) Данила Романовича.
Неупередженому читачеві одразу впадуть у вічі епітети щодо галицьких бояр:невірні, підступні, прокляті галичани. І дійсно, чого вони тільки невитворяють: диктують свої умови князям, піднімають проти них повстання,
"Замикаються" в містах, захоплюють соляні копальні, запрошують княжити тоугрів, то ляхів, то інших Рюриковичів, а факт повішення двох Ігоревічів
(синів Ярославни зі "Слова ...") взагалі безпрецедентний випадок в історії нелише Русі, але й Европи. І все це їм сходить з рук! Може це зумовлено
"Толерантністю" Данила, котрий відчував свою нелегітимність у Галичині,адже його батько захопив галицький стіл силою і був дійсним "окупантом",знищивши стільки галицьких бояр, що до нас дійшла його історична фраза: "НеПодус бджіл, меду не з'їсі ". Але така ж поведінка боярствапростежується і щодо попередньої легітимної династії Володаревічів:згадаймо хоча б спалення Настаські - фаворитки Ярослава Осьмомісла абовигнання його сина Володимира (принагідно зауважимо, що останній, як, нанашу думку, переконливо довів Леонід Махновець, був автором "Слова ")...< br>Єдина сила в історії Русі, з якою можна порівняти галицьких бояр, булоНовгородське боярство. Але ми знаємо, що незалежна поведінка новгородцівбула легітімізована наданням їм "Руської Правди" Ярославом Мудрим взамін навійськову та матеріальну підтримку в його змаганнях за великокняжий стіл.
Це означало, що він делегував Новгородському боярства одну з головнихдержавних княжих прерогатив - право суду, висловлюючись сучасноютермінологією - надав Конституцію. Чи не було чогось подібного в Галичині?
Як писалося в літописі, "а ми на попереднє повернемося". За чеськимиджерелами прикарпатські території починаючи від Краківської землі аж до
Бугу входили до складу Велікоморавської держави - одного з першихслов'янських державних утворень. Таким чином, плем'я хорватів входилоспершу до сфери впливів майбутньої Чеської держави (до речі, хорвати жили ів самій Чехії - на схід від Влтава). Можливо, що Перемишль був таким же жсимволом-форпостом чехів-Пшеміславічів у Галичині, як Володимир і Ярослав --символами кордонів експансії Києва на захід Волині. Це пояснює і заснуванняєпископської катедри саме у Володимирі, а не в Перемишлі, де вона існувала,мабуть, від часів Кирила і Методія або їхніх послідовників - у кожному разідостеменно відомо, що перше хрещення поляки прийняли саме від чехів. Зчасом впливи Чеської держави у Прикарпатті слабшалі, а експансія Києва назахід зростала, що й призвело до включення цих земель у державнийконгломерат Русі. Цілком можливе припущення, що чеські князі чи королінадали галичанам якісь певні права або галичани прийняли князів-Рюриковичівна певних умовах, закріплених тогочасними юридичними документами. На цеможуть вказувати присяги Казимира III в середині XIV століття при прийняттівлади над Галичиною не порушувати її праві та звичаїв, що булопродубльовано його послідовніцею королевою Ядвігою. Що це: тривіальнаюридична формула чи йшлося про якісь важливі політичні права?
Ще один цікавий епізод пов'язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коливін перетворив православну катедру у Перемишлі на костел і повікідав трунипохованих там (кого?). Традиційно це пов'язують із ягайлівською ревністюНЕОФІТА виказати відданість католицтво. Але чому саме в Перемишлі? Чому нев столичному Львові? Не в колишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи нетому, що при храмі могли зберігатися якісь документи й літописи або текстинаданих галичанам прав відчітуваліся у вигляді графіті на стінах собору, апоховання належали намісникам чи духівніцтву, поставлених ще чеськоювладою, які зберігали у галичан згадку про їхні автономні права щодо новихволодарів? ..
Та повернемось у XIII століття. Монгольська навала стала трагедією длянародів Русі, але до певної міри вона була вигідна Рюриковичам. На відмінувід Европи, на Русі не було княжого феодалізму як такого, тобто юридичноволодарем Руси був великий князь - всі решта були в уділах "на кормлінні":тобто в будь-який момент удільного князя могли "перекинути" на іншекняжіння, яке не було спадковим. Саме цю спадковість, "вотчину", виборюваликнязі у взаємних чварах, одночасно прагнучи посісти і київський стіл.
Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєве володіння уділом, зперспективою зробити князювання спадковим. Данило відбув поїздку до Орди іприйняв формальний васалітет, легітімуючі тим свою владу над Галичиною вочах Східної потуги. У 1253 році він прийняв від папи корону короля Русі, ітаким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цейперіод - середина XIII століття - слід вважати часом остаточного формування
Галицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному тасхідному світах. Додамо, що Данило активно втручався вцентральноевропейську політику: згадаймо, принаймні спробу посадити свогосина Романа на австрійський престол чи військову демонстрацію у Центральну
Європу з метою підтримки угорського короля в суперечках останнього згерманським імператором. Показовим у цих подіях є не вони самі чи їхрезультати, а ті, що відтоді і до 1944 року Галичина постійно бере участь узагальноевропейському історико-цивілізаційному процесі.
Наступним вузловим моментом в історії державности Галичини є середина XIVстоліття, коли ці землі поступово переходять під владу польських королів.
Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційнімі трактуванням подій ізвикористанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на подіїминулого. Йдеться про "загарбання", "окупацію" Галичини Казимиром III. Затогочасними дінастічнімі поняттями польський король мав на галицький стілтакі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за князюю спадщину
Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, щольвів'яни піддалися йому після того як він зобов'язався зберігати їхніправа та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяли, новихподатків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків НЕчинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якомучомусь дехто з "істориків" приписує провід у повстанні проти короля). Бабільше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відоморегіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для
Галичини, на якій завжди був присутній лев - герб цих земель. А карбуваннямонети у середньовіччі - право незалежного сюзерена, і окрема галицькамонета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський корользасідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Томувиставляти Казимира якимось нелегітимним "загарбником" і "окупантом" м'якокажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни
- У середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з
Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить проокупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґі або
Габсбурги. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський
(Анжуйській). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став
Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщинупереміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б доскладу польсько-литовської держави.
З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття)польські королі у своїй офіційній тітулатурі мали "великого князя Русі"
(Галицького).
Титул "короля Галичини і Лодомерії" носили і австрійські, і австро-угорськіімператори від 1772 до 1918 року, а після впровадження австро-угорської
Конституції 1867 року було створено Галицький Сейм - парламент Галичини
(розташований був у сучасному головному корпусі Львівського національногоуніверситету).
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Східна Галичина мала всі шанси наодержання принаймні національно-культурної автономії, але авантюрістічній
"Листопадовий зрив" дав підстави полякам переконати учасників системи
Версальський угод, що український рух в Галичині має плебейсько -більшовицький відтінок, і безумовно включити її до складу унітарноїміжвоєнної Другої Речі Посполитої.
Етапним для Галичини був і 1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-
Молотова ці землі увійшли до складу совєцького Союзу. Це ж підтвердили і
Ялтинські угоди 1945 року.
Після розпаду СРСР у 1991 році питання Галичина не піднімалося: уміжнародних колах про неї чомусь вже забули (саме посилаючись на денонсаціюпакту Ріббентропа-Молотова одержали незалежність прибалтійські республіки),а всередині "свідомі" галасував про те, що Україна чомусь "мусить бутиєдиною і соборною ". Як миттєвий політичний маневр блімнула і згасла
"Галицька Асамблея", і розмови про автономію перетворилися в схоластичних -інтелектуальну гру ...
Але прецедент, хоча і парадоксальний, все ж є - це Кримська автономія.
Дійсно, які підстави її виникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів бувполіетнічною територією. Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримськеханство, треба до нього приєднати степи Приазов'я від Дніпра аж поза Дон, аводночас віддати все узбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщоврахувати, що Крим вже більше 200 років входив до складу Росії та СРСР, то
Галичина, яку остаточно вирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підставидля автономії.
Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення

| Герб австрійського періоду | |

| |
| Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині |
| - Австрійський герб Галичини, тобто в лазуровий полі чорна галка з |
| складеними крилами, під нею - три корони; в лівій - герб Потоцьких |
| "Пілава". Функціонував до 1939р. |
| |

| | Сучасний герб | |

| |
| У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні. |
| Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як |
| геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від |
| ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського |
| воєводства (до складу якої входила територія сучасної |
| Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. |
| була на знаку Галичини. |

Із зацікавленням, яке після кількох речень доповнилася здивуванням,прочитав я статтю пана Гречило "Лев у гербі та корономанія". Майжелітературний стиль, аргументи з прикладами й анекдотами - але не зовсімпереконливо. Стаття, що базується на дещо емоційній часом надінтерпретаціїз так далеко посунути (та використаними з метою подразнення)національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливо.

Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, безсумніву, найбільшим знавцем геральдики, сфрагістікі, генеалогії, ... знавцемусього того, що служить допомогою історії як науці. Проте, як мені здалося,все це було переповнене емоційністю і опинилося глибоко на дні його статті.
Це, здається, можна пояснити тим фактом, що пан Андрій своїм проектомсимволіки Львівської області програв проектові, що був поданий йогоколегами з Українського геральдичного товариства, а коли точніше --заступником пана голови УГТ й одним із художників УГТ.

Проект заступника голови УГТ Івана Сварник та художника Ореста Гнатівавигідно вирізнявся кращим формально-мистецьким вирішенням і присутністюісторичної довідки, котрої бракувало у проекті пана голови, і цей недоліквін із розмахом компенсував у своїй статті - не тільки про корономанію. Намою думку, причина корономанії та коронофобії лежить у політичній площині.

Присутність корони є типом "угонорування" й має естетичну привабливість;проте та естетика є стисло залежною від політичного світогляду. Це можнадовести на прикладі кількох фактів. На чолі Січових Стрільців стоявкандидат на український трон Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) інікому до голови не прийшло усунути корони з голови "Галицького лева", алекорони не стало відразу ж після того, як уряд ЗУНР очолили ліві. Те саместалося з "болгарським" та "богемсько-чеським" левами, те саме сталося і з
"Польським орлом "...

Цікавою, як на мене, є аналогія між гербами Галицької землі та Львівської.
Обидва за своїм змістом пов'язані з назвами столиць, тобто Галич - від
"Галка", Львів - від "лев", причому останній зайняв місце першого йуспадкував від нього назву держави. Се дає підстави стверджувати проіснування геральдичної закономірності. Складовою частиною герба Галицькоїземлі є корона на голові галки. Присутність корони вказує на галицькийтрон. Зображення лева в гербі Львівщини є територіально-дінастічнім знаком,який говорить про "землю Лева", а присутність на його голові корони можевказувати на те, що джерелом гербу був дінастічній знак тої гілки
Рюриковичів, яка мала у Львові свій територіально-адміністративній центр --трон.

Галицька держава втратила свою самостійність у другій половині XIV ст. Алевтрата територією самостійності може, проте не мусить спричинитися довтрати або упослідження територіального герба. Це, що дійшло до нас відчасів незалежності Галичини, дозволяє стверджувати тільки те, що в гербібув лев. Проте це означає лише те, що немає підстав на 100% стверджувати,наприклад, що на печатці короля Юрія ІІ на щиті вершника зображенокоронованого лева, який підпирає скелю.

Депутатам обласної ради, як на здоровий глузд, не залишалося нічого іншого,як з-поміж двох гербів львівської землі вибрати більш привабливий. Тобтотой, що був на хоругві, під якою львівські лицарі перемогли в
Грюнвальдській битві, той, що вишила на прапорі для рутенської ґвардіїцісарева Єлизавета, той, до якого так пасують слова про князя Осмомисла:
"Галічки Осмомисла Ярославе! Високо сЬдіші на своєму златокованнЬм столу.
Підпер гори угорскиі своїми залізними плЬкі ".

А що ж із левом без скелі? Оскільки гербом Львівщини вибрано історичнийгерб Львівської землі, то, як на мене, золотий лев на блакитному тлі пасуєдля території значно більшої, ніж Львівська область, - наприклад, длявідродженої Галицької держави.
Прілученнє Галичини і Буковини до Австрії.
Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII ст. українські порядкина лївім боцї Днїпра та на Запоріжжі, великі зміни робили ся також і на
Правоберажу та в Західній Україні, творячи нові обставини і нові підставиукраїнського житя. Падала Польща-саме тільки встигла прідавіті останні рухинародні на Гіравобережу і до решти ослабити національне Житє заведеннємунїї в західній Україні,-як прийшов несподїваній кінець державному жітюсамої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, ідаремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державувирвати з їх рук і відновити наново.
Не на користь вийшли Полякам їх великі придбання в землях українських ілитовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилена саму
Польщу, вона ослабла і стала здобич сусїднїх сільнїйшіх, міцнїйшеорганізованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє,поневолена не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і самукоролівську владу, відобрала всї засоби від уряду, аби воно,зміцнивши ся, не хотіло покоротіті шляхетські вільності і свободи. Державапольська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцноїоргайїзації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не продержаву, не про суспільство, а про свої власні розкоші й інтереси, і дужечасто брали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермуватисправами Польщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.
Вже Хмельніщіна задала Польщі такий сильний удар, їдо від нього вона нездужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не їїправителі, а загранічні уряду. Вони не дають перевести в Польщініяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сільнїйща; мішають ся прикождій нагодї в її внутрішні справи, підіймають через магнатів-запроданцївповстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть. А при тім все відчасу до часу?? інікають ріжні проекти про те, щоб зовсім розібрати сювелику, але слабосілу, на живу нитку зшиту державу,-як то ми вже бачили зачасів Хмельницького.про смерть короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зєднавшіся з своїми одномішленнікамі й Польщі, ввела свої війська, посадила накоролівстві польськім свого приятеля Станїслава-Августа Понятовського, іхотїла під його іменем кермувати по своєму польськими справами Головнийпривід до того давала справа православної віри в Польщі, котру росийськоуряд тримав нїбі в своїй опіцї, а духовні православні до йогопомочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське уряд хогїловизволити ся від росийсько впливів і думало скористати для того, що Росіяз 1768 року пов'язала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягти
Австрія, не хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росіяхотїла взяти під свою вдасть Крим і Молдава і Домагала ся, щоб Туреччинавизнала сї землї від себе незалежними, свобіднімі; Австрія ж не хотїла насе пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польщанадіялась скористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот давтому всьому Пруський король: він задумав собі скористати з такої замотакініі з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість
Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австріясобі забрали б погранічні землі польські. Цариця Катерина не дуже охотася на сей плян, бо не хотїла дїліті ся Польщею, бажаючи затримають її цілупід своїми впливами. Але як Австрія почала хилитися ся до Туреччини, згодися цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй стороні. Пішлипереговори про се і нарешті прийшло до такої угоди, що Росія справді зріклася своїх претенсій на Молдову (Крим одначе Туреччина мусїла признатинезалежним і в 1783 р.. його без усякої війни прилучено до Росії, за згодою
Австрії). Замість Молдови Росія взяла собі від Польщі погранічні землі
Білоруські, Австрія Галичину, Прусія-землі коло Балтійського моря. Такстала ся умова між ними з серпнї 1772 р.., і вислані війська без війнипозаймали кожда свою пайку, а сойм і уряд польське, настрашені,або й закуплені, мусїлі згодитися ся на сї утрати й відступити ті землі,
Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Волзька, сусідні частини
Подільського і Волинського воєводства і Холмської землі. Посилала ся притім на те, що сї землі-колишнє княз. Галицько-волинське, їло булопідвластне королям угорським. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього
Прута (Покутє), цісарева, а ще більше її син Йосип II захотіли прилучити дотого й сусідню частину Молдови: побувавши сам в 1773 р.. в сусіднім
Семігороді, Йосип побачив, що для Австрії дуже важливо взяти собі північну
Молдови для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, і рішив забрати
Ті від Туреччини. 1774 року австрійської військо перейшло молдавську границюта зайняло Чернівці, Серет, Сучаву-теперішню Буковину.
І тут австрійської уряд на своє оправданнє поси