Контрольна робота з дисципліни "Економічна історія"

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ УТВЕРДЖЕННЯ І розвитку капіталізму.

Розділ 2. ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ до Китайської Народної Республіки

по спеціальності: Менеджмент у виробничій сферіпо розділу навчального плану: Економічна СТОРІЯвикладач, консультант: Каліннічева Г.І.

Розділ 1

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ ПЕРІОДУ УТВЕРДЖЕННЯ І розвитку капіталізму.

План
1. Вступ
2. Посткріпосніцьке село

перенаселення і нестача землі

Переселення на Схід

розшарування селянства

Економічний занепад дворянства

Комерційне сільське господарство
3. Індустріалізація

Нові галузі промисловості

Колоніальне життя

Розвиток міст

Виникнення пролетаріату

Індустріалізація українців
4. Висновки

Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти тасуспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців.
Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибшийпроцес змін, а саме - промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку,коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні змінив усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машини.
Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезнабільшість її населення лишалася такою, якою вона були протягом тисячоліть,
- Хліборобами. Але, нарешті розвинувши наприкінці XIX ст. в деякихрегіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою.
Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різнимисистемами виробництва, суспільної організації, та людських цінностей --однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, таіншою - традіціоналістськім селом, селянином і ручною працею. Тертя,суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плинукраїнської історії протягом не одного десятиліття XX ст.

Посткріпосніцьке село

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р.. звільнило селян Російськоїімперії від цоміщіків, воно не покращило їхнього економічного становища.
Описи життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач надїхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахункиархітекторів реформ. Непоправна їхньою помилкою стало обкладення селянзанадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крімобтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушнийподаток, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби зметалу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядовакомісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачувалиу 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушногоу 1886 р.. та компенсаційних виплат у 1905 р.. більшу частину жалюгіднихселянських грошей з'їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові зобов'язання, деякі селяни або позичавгроші у заможнішіх сусідів, або, що особливо спостерігалося на
Правобережжі, - у євреїв-лихварів. Але оскільки проценти часто перевищували
150, селяни, як правило, тільки глибше в'язлі у боргах. Інші намагалисяпродати отриманий ними незначний надлишковий продукт, але дрібнепідприємництво не могло давати прибутку в ситуації, коли попит невеликий,ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт, найбідніші селяниза надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніхпоміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90% населення
України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не моглидозволити собі купити ні додаткової землі для прірощення наділів, нісучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищенняпродуктивності. На Ліво-та Правобережжі близько половини селян не мали ніконей, ні якісного залізного реманенту. Селянин-орач, упряженій вдерев'яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньоїкількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджаларозвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійнукалюжу в економіці імперії.

Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак негрошей, а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще прожити, роздумуваввін, а як прожити без землі? Крихітні наділи 1861 р.., Які на Україні булименшими, ніж будь-де в імперії, ледве могли задовольнити скромні потребисвоїх власників. А природна стихія ускладнювала ці проблеми докатастрофічних розмірів. У другій половині ХІХ ст. Російська імперія, як ібільшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Між 1861 та 1897рр.. її населення зросло з 73 млн. до 125 млн. У 1917 р. воно сягнуло 170млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40 років зросла на 72%.

Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічнезростання найяскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орноїземлі Право-і Лівобережжя припадало майже вдвоє більше населення, ніж у
1860 р., Що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, зкількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії.
Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім, завдяки поліпшенню медичногообслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячоїсмертності, а це значною мірою сприяло зростанню населення. І все ж слідзауважити, що попри всі покращення у медичному обслуговуванні смертність накожну тисячу жителів Російської імперії була вдвічі вищою, ніж її середнійпоказник у Західній Європі.

Наслідки цих взаємопов'язаних проблем - перенаселення й нестачі землі
- Незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю.
У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р.. вони у три -чотири рази перевищували ціни 1861 р.., ще більше унеможливив купівлюселянами додаткової землі, якої вони так потребували. Іншим наслідкомперенаселеності стало безробіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на
Україні робоча сила сягала майже 10,7 млн. чоловік. Із них сільськегосподарство потребувало 2,3 млн, в інших галузях економіки працювало 1,1млн. Решта - 7,3 млн, або 68% робочої сили, становили надлишок і ввеличезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими,практично ведучи напівголодне існування. Не дивно, що за рівнем життяукраїнці залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р.середньостатистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів хліба, німець -
1119, а мадяр - 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв собоювагоміший, ніж на Заході, компонент раціону, середньорічний рівеньспоживання становив лише 867 фунтів - і це в країні, яку називали житницею
Європи.

У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб матиїї більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицькоїземлі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі. Іхоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не малиіншого вибору, як погоджуватися з ним. Радікальнішім виходом із ситуаціїбула еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках земліта роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба буловиїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися (частодолаючи такі ж відстані, як між Східною Європою та Америкою) незайманихземель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморськомукраї.

Між 1896 і 1906 рр.., після спорудження Транссібірської. залізниці, на
Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьохповернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сходіпостійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошукахземель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, самеколи прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзькоіімперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії. Цебуло виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, абиотримати землю.

Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться,хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування міжселянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна.структураукраїнського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитомувислову Олдоса Хакслі про те, що люди звичайно діляться на вищих, середніхта нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з відноснобагатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобтосередняків; та бідних селян, або бідняків.

Укріїнські селянки за працею. Кінець ХІХ ст.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціатив-ності, землеробськоготалан-ту з (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько
15-20% селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства, в тойчас як інші дедалі глибше погрузалі у злиднях. Шлюби в межах своєї верствидопомагали куркуля збільшувати й протягом наступних поко-лінь утримуватисвої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрівземлі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймалибатраків і вели комерційне сільське господарство. Услід за Ленінимрадянські вчені особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їх яксільську буржуазію та експлуататорській клас. Проте багато західних ученихзастерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей міжкуркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатувалисьбідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважалисебе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодноговідношення до міщан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів,а про те, щоб самим стати такими.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30%сільського населення. Середнякові звичайно належало 8-25 акрів землі, чоговистачало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто маликілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собіякусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, зїхніми чепурними біленькімі хатами, що самим своїм виглядом наче говорилипро гордість господаря своєю власністю й незалежністю, були особливопоширеними на Лівобережжі.

Але куди чісленнішімі були бідняки. Складаючи близько половини усьогоселянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кількаакрів, недостатніх для того, аби прогодувати. Щоб не вмерти, біднякинаймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонноїпраці. Сім'я могла збідніті з різних причин. Часто такі нещастя, якхвороба, смерть чи природні лиха, змушували селян продавати частину, а то йусю свою землю, позбавляючи себе таким чином надійної економічної бази.
Часом вони вічерпувалі свої ресурси внаслідок недбалого господарювання.
Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім'ю до краю катастрофи. В усякомуразі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селістали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачіввважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнетьсявона на селі.

Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий рядпереваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадала в період після
1861 р. Причина цього крила головним чином у тому, що поміщики не вмілиперетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замістьвкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя;прізвічаївшісь до дармової кріпацької праці, вони не здатні були найматисобі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни,ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877р. близько 77% дворян мали великі борги, а тому багато з них продавализемлі підпріємлівім куркуль. Відтак між 1862 та 1914 рр.. дворянськіземлеволодіння на Україні зменшилися на 53%. Однак це не стосувалося
Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долатитруднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як ів усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворянипереїзділі до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представникамиінтелігенції. Втім, вони й надалі користувалися великими суспільнимиперевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р.. перебувала більшість орнихземель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав влади над селянством іпоступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою ізанепаду, його роль як "європейської житниці" продовжувала зростати. Цевідбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом ізпідприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям,перетворити свої маєтки на великі агропідпріємства, що постачали продуктина імперський та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловивімперський міністр фінансів Вішнеградській, котрий зауважив: "Недоїмо, алевівеземо! "

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер.
У ньому брали участь лише деякі регіони України і відносно невеликийвідсоток населення. Центром комерційного землеробства на початку XIX ст.стали степові її частини з відкритими землями й легким доступом дочорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіонуактивно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку йвикористовуючи найману працю. Після 1861 р.., Коли наявна робоча сила зрослай стала рухлівішою, а комунікації - досконалішімі, Україна взагалі йстепові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчуванняшвидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90% основного експортногопродукту імперії - пшениці - припадало на Україну. Тут збирали 43%світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цюфункцію виконували буряки - основна сировина для виробництва цукру дляімперії та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі,які краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабноговирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінілося тут до 1840-х років.
Як і належало чекати, найбільшими цукроварнямі володіли такі польські роди,як Браніцькі та Потоцькі. До "цукрових баронів" Правобережжя належали такожросіяни, - наприклад, сім'я Бобринський; українці - Терещенки, Симиренки та
Ханенки, а також євреї - Бродські та Гальперіні. Водночас цінною товарноюкультурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50% усього виробництва вімперії. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарствастало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економікуімперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.

Індустріалізація

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації таіндустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та
Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держававзяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненнііндустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок
Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило,виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватногокапіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвитковівеликої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію,спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку булинадзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кількароків виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізаціяімперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиноюна Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та мегалургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягались в плуг, ледвежівотіючі на своїй землі, як і століття тому.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізаціїстала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у
Кримській війні був брак належних комунікацій), так і економічнимиміркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У
Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866-1871 рр..між Одесою й Б?? лтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-тіроки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучена міжсобою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з
Москвою - центром імперського ринку. В міру того як з України на північішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небаченихкількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі булавідносно самостійною й "відрубною", почала інтегруватися у систему імперії.
До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі таметалі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що, як було відомо,залягалі у великих кількостях на південному сході України, особливо вбасейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.

Промислові регіони Російської Імперії наприкінці ХІХ ст.

У період між 1870 і 1900 рр.. і особливо протягом бурхливих 1890-хроків найшвидше зроста-ючімі промисловими районами імперії, а цілкомможливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південномусході України. Цей розвиток зумовило поєднання та-ких чинників, як щедраурядова підтримка роз-будови промисловості (нові підприємства булипрактично безрізіковімі), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілляі залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся назменшення прибутків у вісокорозвіненій Європі й кинувся використовувативигідні можливості, що відкривалися на Україні.

Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільнійпромисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр.., Коли видобуток вугілляпідстрибнув більш як на 1000%, цей район давав майже 70% усього вугілляімперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й числоробітників: у 1885 р.. налічувалось 32 тис.. працівників, у 1900 - 82 тис.., ау 1913 - 168 тис.. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонернихтовариств, і на 1900 р.. близько 94% їхніх акцій належало французьким ібельгійським інвестіторам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт.
Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією навидобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілкомрозвиненій формі.

У 1880-х роках, майже через десятиліття після вугільного бумурозпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії,зосередженої в районі Кривого Рогу, був ще більш вражаючим, ніж вугільноїпромисловості. Грунт для нього підготувало прокладення у 1885 р.. залізниціміж Кривим Рогом та вугільними копальнях Донбасу. В металургії, що пускалаперші паростки, уряд запропонував підприємцям такі стимули, якими ледве хтоміг знехтувати, а саме гарантію купувати в них продукцію за дуже завищенимицінами. Західні вкладники, першими серед яких знову йшли французи,зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р.. в спорудження ліварень, що зтехнічної точки зору належали до найкрупніших і найсучасніших у світі, вонивклали 180 млн. карбованців. Деякі з цих підприємств росли такими темпами,що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка, названа іменемваллійця Джона Хьюза, який заклав на цьому місці металургійний завод, сталаважливим промисловим містом - сучасним Донецьком. Ще у 1870-х роках у
Криворізькому басейні налічувалося лише 1З тис.. робітників, а на 1917 р..їхня кількість виросла в 10 разів - до 137 тис.. Ще більше вражає порівняннятемпів зростання металургійної промисловості України зі старими російськимиметалургійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр.. архаїчнимуральських заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лишевчетверо, то на Україні воно зросло у 158 разів.

Але якщо базові, вібудовні (що поставляли сировину) галузі на Українірозвивалися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництваготових продуктів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробилив цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарськихмашин і меншою мірою - локомотивів. За величезною більшістю готовихпродуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало
70% усього видобутку сировини імперії га лише 15% її потужностей увиробництві готових товарів. Відтак, хоч несподіваний і потужний вибухпромислової активності на Україні справляв приголомшуюча враження, вінприховував однобічний, незрівноваженій характер цього розвитку.

В оцінці гідних подиву результатів індустріалізації Південної Україничасто порушують питання про те, якою мірою вона була корисна для України.
Радянські вчені 60-х років доводили, що в основному вона мала позитивнийвплив. Унаслідок зростання перевезень і кількісного стрибка в обмініпродуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства Росії та Україниінтегруваліся остаточно й безповоротно. Це призвело до виникненнявсеросійського ринку - масштабного, продуктивного й ефективногоекономічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянськідослідники історії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважали, що в новомуекономічному контексті Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія: вонане лише дістала вихід на величезний ринок, а й завдяки вищим темпаміндустріалізації послідовно збільшувала свою частку в цьому ринку.
Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші економічні вигоди відзв'язків з українською периферією, радянські вчені сердито відкидали. Напідтвердження своїх доказів вони доводили, що не хто інший, як російськийімперський уряд, стимулював темпи економічного зростання на Україні.

Але радянські вчені не завжди саме так розглядали це питання. У 1920 --ті роки, ще до введення ортодоксального сталінізму, такі провідні науковці,як Михайло Покровський в Росії та Матвій Яворський на Україні, недвозначноповторювали, що, незважаючи на індустріалізацію, Росія експлуатував
Україну. У 1914 р. у своїй промові у Швейцарії (яка не ввійшла дорадянських видань його творів) Ленін сам заявив, що Україна "стала для
Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, неотримуючи нічого натомість ".

Як же примирити факт експлуатації України з її промисловим розвитком?
У 1928 р. Михайло Волобуєв, російський комуністичний економіст на Україні,пояснював це так. Україна, казав він, не являє собою "азіатський" типколонії - бідної, без власної промисловості, ресурси якої імперія, що їїексплуатує, просто викачує; вона скоріше належить до "європейського" типуколонії, тобто є промислово розвинутою країною, яку позбавляють не стількиресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Головнимвинуватцем цього, на його думку, була Росія, а не західні капіталісти. Цейкапітал перекачувався з України у досить простий спосіб: імперська політикаціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарівбула надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину лишалисянизькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більшіприбутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні,капітал же накопічувався на російській Півночі, а не на українському
Півдні. Так економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразнимавтономним цілим) позбавляли потенційних прибутків і змушували слугуватиінтересам російського центру імперії.

Луганські сталевара.

Кінець ХІХ ст.

У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпахїхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р.., За виняткомтаких швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалисямляво. У невеликих і середніх містах Ліво-бережжя, як Полтава, Ромни, Сумита Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли,деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувавсятрохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел,як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України
(яке становило 10% усього населення) проживала у містах, що за кількістюмешканців не перевищували 20 тис.. Лише Одеса мала понад 100 тис.. жителів.

докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття,зокрема між 1870 та 1900 рр.., коли різко зросли темпи розбудови міст,особливо великих. У 1900 р. на Україні виділялися чотири великих центри:
Одеса - квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400тис..; Київ - центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративногоуправління та культурного життя, що налічував 250 тис.. мешканців; Харків -
175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість
Лівобережжя, і Катеринослав - промисловий центр Півдня, населення якого закілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис..

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянствапісля 1861 р.., розвиток промисловості й торгівлі та особливо - будівництвозалізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламістоліть міське населення зосереджувалася переважно у великих центрах. Однакусе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім ні. Разоміз населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише 13%усього населення України було міським (у Росії ця цифра сягала 15%), щонавіть не наближалися до показників таких західноєвропейських країн, як
Англія, де в містах проживало 72% населення.

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальнізміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленнихкласу - пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промисловіробітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, авласну робочу силу. Працюючи на великих і складних підприємствах,промислові робітники були більш обізнаними й досвідченими, ніж селяни.
Перебуваючи на величезних заводах із тисячами своїх товаришів, вони швидшерозвивали в собі почуття колективної свідомості та солідарності. Й, що дужевагомо, вісокоорганізована, взаємозалежна за своєю природою праця сприялаїхньому легше, ніж у селян, згуртуванню.

На відміну від Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували працюватина фабриках, на Україні промислові робітники з'явилися у помітнихкількостях лише в середині XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті навиробництві харчових продуктів, особливо на величезних цукроварнях
Правобережжя. Але величезна більшість робітників цукроварень не булапролетарями у справжньому значенні слова, оскільки працювали вони сезонно,а в позасезонній час поверталися до своїх сіл обробляти власні наділи.
Напівселянська, напівпролетарська природа цих трударів була явищем типовимдля переважної частини імперії, але особливо - для робітників українськихцукроварень.

Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості,тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рогу. Найбільший відсоток тутскладали ті, чиї батьки й діди теж працювали у промисловості. І все жбагато хто навіть із них і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис..,причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості
Катеринославської губернії. З 1863 р.. їхня чисельність зросла на 400%.
Однак промислові робітники все ще складали лише 7% робочої сили, апролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії,були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введенихурядовими законами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко тривали по
10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практичноне існувало. А платня (що майже цілком витрачалося на їжу та злиденнежитло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, щоотримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставалистрайки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції - ще однієїновосформованої групи. Промисловий розвиток, зміни в суспільному устрої,модернізація юридичних статутів, поява земств викликали гостру потребу восвічених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи більше професійних ітехнічних шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865 р.. до 4тис.. в середині 1890-х років. На 1897 р.. налічувалося близько 24 тис.. осіб,що мали ту чи іншу форму вищої освіти. Змінилося також соціальне походженняінтелігенції. На початку століття величезну ЇЇ більшість становили дворяни.
Але у 1900 р.. лише 20-25% походило з дворян чи найбагатших верств; рештупереважно складали сини міщан, священиків і різночінців. Проте вихідці зселян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основномучерез брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів дляжінок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидкозростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі. Отож,спираючись на дедалі ширшу соціальну базу, інтелігенція виходила в авангардмодернізації.

Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську. імперію взагалій Україну зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тутбула настільки нечисленних й нерозвінутою, що не мала помітного значення.
На Україні для того щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу.
Урядова політика призводила до викачування капіталу на Північ; внутрішняторгівля (особливо ярмарки) переважно зосереджувалася в руках купців, апромисловість, як ми пересвідчилися, майже цілком належала чужоземця. На
Україні, звісно, були (за деякими оцінками, понад 100 тис..) Надзвичайнобагаті люди. Але більшість з них отримувала свої прибутки не з фабрик ікомерційних підприємств, а з власних мастків. Українців було мало навітьсеред дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так імалий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Іззростанням ролі України як європейської житниці поглиблювала зубожіння їїсела. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхлівіше в Європі,
Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим,напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складалиукраїнці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях.
Найпереконлівіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченішихробітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургівскладали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть нацукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стількиж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16%юристів, 25% учителів і майже 10% письменників і художників на Україні булиукраїнцями. З 127 тис.. осіб, зайнятих "розумовою працею", українцістановили третину. А у 1917 р.. лише 11% студентів Київського університетубули українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. Назламі століть вони складали менше третини всього міського населення; рештаприпадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тимменше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6% мешканців Одеси булиукраїнцями, а у 1920 р.. їхня частка впала до 2,9%. У Києві в 1874 р.українську мову вважали рідною 60% населення, у 1897 р. цей показникзменшився до 22%, а в 1917 р.. - До 16%. Модернізація явно залишалаукраїнців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багатонеукраїнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагуросіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від
України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому
Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідченихробітниках, росіян тут приймали з відкритими обіймами. Іншою причиноюмасового напливу робітників із Півночі було те, що російська проміслозістьперебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливарних заводах, щобурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50% перевищувала заробіткив Росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включенняукраїнських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконувалироль адміністративних і військових центрів, вони притягували до себеросійських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловостізбільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так,ще у 1832 р. близько 50% купців і 45% фабрикантів (власників заводів) на
Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, воці мали більшегрошей для капіталовкладень,?? іж українці. До того ж багато російськихселян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиттяй знаходити їх у містах.
Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями,особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості йзустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.

Інійім неукраїнськім елементом у містах і містечках України булиєвреї. В міру того як центри господарської активності переміщуваліся зсільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабив заборонина пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідокцього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв
Російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидкозростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більшеполовини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупніших єврейськихосередків у світі. У 1910 р.. їхня чисельність у Києві зросла до 50 тис..
Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювалиросійський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою длябільшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст, крім євреїв,мали найкращий доступ до освіти й фахової підготовки, то вони переважалисеред інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенціїпереважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствахлікарями, агрономами, статистиками, сільськими вчителями. Середінтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвахвеликих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й бралиучасть у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалисяна його психологічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства,твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давалаїхня глибоко вкорінена любов до землі, а ті, хто не симпатизував українцям,посилалися на нібито властиві їм млявість і консерватизм. Але історичнеминуле не підтверджує цих доказів. За часів Київської держави надзвичайновелика частина населення України мешкала в містах й займалася торгівлею.
Навіть у XVII ст. аж 20% українського населення проживало в міськомусередовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а неросіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на
Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, щоіснували тут у XVIII - XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрамиімперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня мовай культура. Водночас корінне українське населення або асімілювалося, або вдеяких випадках вітіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того,що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини удобу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочувалидо пошукі