У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозіприкрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чиоббрехаті діячи псевдонауки. До таких велетнів української національноїкультури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать
Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами,їхньою творчою спадщиною насамперед пов'язані ідеї відродження українськоїкультури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості йнаціональної гідності народу. Всі вони належали до революційного крилаукраїнської інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльностісуто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідностіборотьби за національне визволення, прагнули домогтися й визволеннясоціального.
Саме ці великі постаті українського народу били на сполох з приводу майжецілковитої русіфїкації на Сході, колонізації або онімечення на Заході,особливо в міських та "інтелігентних" прошарку населення. Вийшовши знародних над, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і тамшукати джерела наснаги для боротьби за національне відродження, "щобукраїнство жило власним і повним життям ".
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційнихдемократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби задержавність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній
М. Грушевського - невтомного дослідника історії та культури українськогонароду, поборника його соборності, злуки розшматованіх імперіалістічнімісилами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованійретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо ізгадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова,культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінноподавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніальноговченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазнимнаціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом інатхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним ізвождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади
(хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею),агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиреннимворогом), закляття ворогом українського народу (хоч він залишався йоговірним сином до його раптової смерті), фальсіфікатором історії України
(хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на ційцарині ми досі не маємо).
безцінні наукові праці М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотекреспубліки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховіщах. Лише востанні роки частина з них побачила світ.
Хто ж такий - Михайло Сергійович Грушевський? Яким він бачив себе сам,яким маємо сприймати його ми?
Народився М. Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі
(тепер Хельм на території Польщі), де його батько вчителював у греко -католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій
"Автобіографії" славетний історик згодом відзначив, що його родина з ХІІІст. "Загнізділася" в Чигиринському повіті - в самому серці України. Багатоз його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями,допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.
Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833 - 1901), здобувсвітську освіту в Киеві, викладав славістіку. Його підручникцерковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним ширококорістуваваліся в усій Російській імперії. Мати - Глафіра Опакова - такожпоходила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайло разом збатьками переїхав на Кавказ, у 1880 - 1886 рр.. навчається у Тіфліськійгімназії.
У гімназічні роки майбутній історик зачітувався книгами М. Костомарова, П.
Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько - шкільний інспектор.
Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував длянього "Київську старину", де друкувалося чимало полемічних статей пропоходження Русі, історію України, козаччину. Мабуть, під впливом цих першихісторичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє, якнайскорішеповернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своємайбутнє. У липні 1886р. він звертається з листом до ректора Університету
Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичневідділення історико-філосовського факультету.
Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії Українипривернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Підйого керівництвом М. Грушевський написав чималокоротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентськогоперіоду стала перша глибока наукова розвідка "Історія Київської землі відсмерті Ярослава до кінця ХІV століття ", за яку автор одержав золоту медаль.
По закінченню університетського курсу талановитого молодого дослідниказалишають при кафедрі історії.
Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідуваннявсього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи:
"... По числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншимикраїнами. А поміж різними краями Росії Україна такожналежіть до гірших,найменше освічених ".
Значно спріятлівішімі були умови для національного відродження назахідноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптіковуімперію, цісарській уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певноюмірою сприяв послабленню національних утисків. Отож саме Галичина стаєцентром тяжіння усіх національно-свідомих сил. Там створюються вогнищавідродження української культури. Величезну роботу в цьому напряміпроводити Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі силиукраїнської інтелігенції.
1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворене кафедру всесвітньоїісторії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічнізусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений увеликому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерськудисертацію.
Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для
Грушевського школою змужіння. І як талановитого викладача історії Українита ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.
Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в науковомутоваристві імені Шевченка (НТШ), активно залучає до нього талановитихстудентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує
Михайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює
Товариство і спільно з великим Каменярем вдосконалює його організаційнуструктуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щобукраїнські дослідження набрали міжнородного розголосу.
Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів "Записок
Наукового товариства імені Шевченка ", якби він не згуртував навколо себеталановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем вукраїнській науці і культурі кінця ХІХ - поатку ХХ століть.
Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичногобюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутньоготандему Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно пліднірезультати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів,постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван
Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська ... 1898 року нарешті з'являється перший томфундаментальної "Історії України-Руси", невдовзі виходить друком томудругий, 1900 року - третій ...
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській,ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишилися досягненняукраїнської історичної науки й для Європи. Великим кроком на шляхуподолання цього незнання стало запрошення М. Грушевськогодо Парижа, де він прочитав Кірс лекцій з історії України в російськійвільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує
Лондон, Лейпціг, Берлін, де знаходть однодумців серед відомих вчених -істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, щонаступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю
Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербургавін схиляється до повернення в Київ, де пройшли його студентські таад'ютантські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Але й післяпереїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.
Його дім по вулиці Паньківській швидко перетворився на своєрідний науково -бібліотечний і музейний центр, двері якого завжди були гостинно відкритідля патріотів української науки та культурі.Продовжуючі працювати надкапітальною головною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував івидав популярну книгу "Про старі часи на Україні. Для першого початку ", азгодом - розраховану на більш підготовленого читача - "ілюстровану історію
України ". Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатногоісторика. Виходить велика кількість його статей як українською, так іросійською мовами. Він обгрунтовує необхідність відкриття українськихкафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пишекнигу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність.
Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шляхдодому виявився складним і небезпечним - через Відень, де були давнізнайомі й друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той часще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, якаприєдналася до Антанти, в 1916 р.. повернувся в Київ. Та місцева владазустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепніцкогозвинувачення у "симпатіях до Австрії" його було заарештовано й ув'язнено в
Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві,
Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченогоз в'язниці, але депортують разом із дружиною й донькою Катериною до
Сімбірська.
Лютнева революція 1917 р.. звільнила М. Грушевського з-під нагляду царськоїохрани. Він негайно поверається на Україну і поринає в політичне життя.
Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині й Наддніпрянській
Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню йогоокремішніцькіх ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевськогой випала нелегка доля очолити не лише Центральну Раду майже відразу по їїПостанов, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-підмосковського ярма 1917 - 1920 років.
Грушвській був великим патріотом України й українства, але ж він буввеликим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпітінаціоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного,зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагуванняідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівші післятрагічних подій початку 1918 р.., послідовно виступав і проти "московськоїорієнтації ". Він закликав своїх сучасників визволитися "від" персівобов'язку "супроти Московщини". Він проводив величезну роз'яснювальнуроботу: виступав на мітингах, у пресі, постійно розтлумачуючі питанняфедералізму, історії відносин мїж Україною і Росією, право українськогонароду на державність згідно з Переяславська угода.
У нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й завзятихворогів. Причому не лише непримиренних політичних супротивників
М. С. Грушевського з "білого" або "червоного" табору, що обстоювали "єдину,неділіму Росію "з відповідними до цих кольорів відмінностями її
"Облаштування". Його опонентами були й діячі, що уособлювали альтернативу
Грушевському у самому українському визвольному русі. Адже далеко не всі знавіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній Раді іїї уряді, поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії іпрактики розбудови української державності.
Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснуванняі до розгону австро-німецькими окупантами, М. Грушевський, за визнаннямйого сучасників значно "полівів" у своїх політичних поглядах. Водночас вінвважає, що авторитетом ученого і політичного лідера вбереже молоді силисоціалістів-революціонерів від поспішних, необдуманих екстріміськіх кроків.
Така його позиція викликала гостру критику не тільки з боку відвертонаціоналістичних елементів, але й поступовців, недавніх друзів-лібералів.
Але попри всі ці закиди авторитет Грушевського-політика залишався великим.
Після розпаду Центральної ради 28 квітня 1918 року, наступного дня в залізасідань Ради зібралися незаарештовані депутати, похапцем затвердиликонституцію, внесли зміни до земельного законодатства і проголосили М.
Грушевського Президентом Української Народної Республіки (УНР), якої вже неіснувало. Саме в цей час під наглядом німецьких військових частин на
Софійській площі було названо гетьманом України Павла Скоропацького, якийузяв на себе тимчасово "усю повноту влади".
Увеь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його побачили
22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злуки
УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого війська Директорії, яка посталазамість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свогоперебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директоріїопозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки.
Опинившись під загрозою арешту, М. Грушевський їде закордон.
На початку 1921 р.. українська делегація на Ризькому переговорах передає
Грушевському запрошення повернутися на Україну. Вчений вступає у переговориз головою Раднаркому УСРР Х. Радковський, і у березні 1924 р.. батьківщина
Грушевських повертається на Україну.
Незадовго до цієї події Грушевського було обрано академіком Українськоїакадемії наук. Він повертається на Україну працювати. Протягом 20-х роківнавколо М. Грушевського створюється школа дослідників різних напрямківісторії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічніінституції: він очолив академічну кафедру історії українського народу;створив науково-дослідницьку кафедру історії України; налагодив контакти ізнауковим зарубіжним світом. Таким чином, вчений об'єднує навколо своїх
Історичних установ (таку назву отримали всі комісії і кафедра) більш ніж
200 вчених. На базі історичних установ почала формуватися "Київська" школа
Грушевського. Він також відроджує наукови історичний журнал "Україна",створює соціолого-етнологічній журнал "Первісне громадянство", та суспільно -літературний "За сто літ".
Високий рівень кваліфікації вчених давали змогу здійснитися давнішній мріївченого про відкриття двох науково-дослідницьких інститутів - Історії
України та первіснообщинного суспільства і народної культури. Алездійснитися цим мріям так і не судилося. Наприкінці 1920-х років почалися
"Чистки" серед української інтелигенції. Було "реорганізовано", тобтознищено усі комісії Грушевського та науково-дослідницьку кафедру. У 1933 -
1934 було звільнено, а пізніше репресовано майже всіх вчених Грушевського.
Сам вчений в 1931р. переїхав до Москви, де його фактично інтернують,ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але даютьможливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений,незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати. Восени
1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу накороткочасна поїздку до Кисловодська, щоб трохи підлікуваті чоловіка. Підчас перебування в санаторії для вчених М. Грушевський раптово помер.
Як було вже сказано вище М. Грушевський належав до тих небагатьох видатнихвчених, які не тільки самі зробили величезний внесок але й створили своївласні наукові школи. При чому Грушевський створив навіть не одну адвіісторичні школи. За місцем їх створення та діяльності в сучаснійукраїнській історичній науці їх умовно прийнято називати "львівською" і
"Київською". Фактично ж вонивідповідають Львівського (1894-1914) ікиївському (1924-1930) періодам життя Грушевського. "Львовськая історичнашкола Грушевського "дала країні академіка Івана Крип'якевича (пізніше вінтакож створив свою школу), Івана Джиджора, Мирона Кордуби, Степана
Томашівського, Івана Кривецьке, Василя Герасимчука ... - всього біля 20чоловік.
До Київської школи належать А. Баранович (історик), Т. Гавріленко
(етнограф, фольклорист), С. Глушко (ісорік), П. Глядковській (етнограф,фольклорист), Е. Грушевська (дочка, історик, етнограф), В. Євфімовській
(історик, архівіст), В. Игнатенко (історик, відомий у 20-х рокахбібліограф), М. Карачківській (історик), В. Костащук (історик, галичанин),
Д. Кравцов (історик), П. Нечипоренко (історик, архівіст), О. Павлик
(історик, галичанин), Ф. Савченко (історик, особистий секретар
М. Гушевського), О. Степанишина (історик), Н. Ткаченко (історик), Л.
Шевченко (етнограф, онука брата Т. Шевченка), В. Юркевіч (історик) та багатоінших ..
Науково-педагогічна й публіцистична спадщина М. Грушевського не обмежуєтьсяйого капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій,які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичнихзнань, учений поряд з уже згадуваним вузівським підручником написав ще йдві книжки для школярів.
А взагалі загальний внесок М. Грушевського у розвиток української наукинеоцінимий.
У теперішній час У будинку Музею історії Києва постійно працює виставка
"Мета, зміст і щастя життя", велике місце в якій відведено співробітникамі учням Великого українського історика.

Чернобай.К.В.

12.10.1999