Національний технічний університет України

"Київський політехнічний інститут"

Фізико-технічний інститут

Реферат

з історії України

студента групи ФБ-11

Купермана Дмитра

Тема: "Дисидентський рух в Україні"

Київ, 2001

План

1. Зародження дисидентського руху.
2. Прояви дисидентство.
3. Культурне життя періоду "застою".
4. Опозиція в 60-70х роках.
5. Українська Гельсінкська група.
6. Релігійне дисидентство.
7. Придушення дисидентство.
8. Персоналії (біографічні довідки).
9. Використана література.

Зародження дисидентського руху

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, колиполітику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більшакількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширшихгромадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору,в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічноїобробки міг зародітіся цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентствовеликою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», щоїх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинівсталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й іншихсторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликалапротести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори.
Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах
"соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній
Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованихприйнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальноюдекларацією прав людини ".

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливали.
Завдяки легшу доступу до західних журналістів найбільш відомим бувмосковський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався зпредставників російської інтелігенції, серед провідників якої були такіСвіточі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядернік Андрій
Сахаров. Іншою формою «антігромадської поведінки» був релігійний активізм.
На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентствовікрісталізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, атакож за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існуєрозбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту.
Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентство на Україні, як і в
Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курсрадянського керівництва, особливо Хрущовська «відлига» й намагання Брежнєвапокласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всякимсумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонука висловлюватиневдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, щодисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічноюнапруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на
Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу міжпривілейованими російськими прибульцями та амбіціознімі українцями частосхиляли останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшоїсамостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство булонайновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією табюрократією російської імперії.

Шістдесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» --нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До ньогоналежали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген
Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до нихприєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калінці, Іван Гельта брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являлисобою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собібагатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисидентидіяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України.
Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи іншізв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Іншаварта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїхсім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції.
Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманніїхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізованийконгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активнихдисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році:

"... Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юнийідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. ...

Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. ... Поетівтоді називали формалістамі за шукання своєї індивідуальності. Насправді --за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б віділів непрйняття, опір, протистояння офіціальнійлітературі та всьому апаратові будівничих казарм. "

На останній хвилі відлиги встигло розквітнуті багато талантів, якіпотім страждали за це.

У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка,одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань непобачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж рокувін помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна
Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого,одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу
Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявсясвоєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм назагальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван
Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й невчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною втоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожнозаговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптічно. Ліна
Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої силизвучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна. "

Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор
Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Прояви дисидентство

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнулидосягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала великарізноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик іодин з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянськісвободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Япропоную ... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічногообговорення національного питання, свободу національного вибору, свободунаціонального самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед маєбути свобода на дискусію і незгоду ». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїлавелика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузінаціональних прав, тому він закликав власті усунути її для блага якрадянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик
Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українськогоінтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянськоїсистеми та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликалидо проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, йвиступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в
СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х-на початку 60-хроків, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємнихгруп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом
Левко Лук'яненко. Вона закликала до здійснення законного права України навихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників назакритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі здіячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступивід соціалістичного реалізму "та" прояви формалізму і абстракціонізму ".

Інерція десталінізації продовжувала розбурхуваті неспокій середінтелігенції. Проведена у 1963 р.. в Київському університеті офіційнаконференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячічоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.
Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходити допам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творівпоета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму.
Підозріла пожежа 1964 р.., Що знищила фонд українських рукописів бібліотеки
Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячівлітератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішивударити по дисидентського рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієїполітики на Україні став арешт наприкінці 1965 р.. близько двох десятківтих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішилисудити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила поних самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цихпроцесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновілнаписав «Записки Чорновола» - збірку документів, що викривали свавільні,протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промовіперед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав
Шелеста й Щербицького свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» --тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на
Україні. Після свого арешту в 1970 р.. за антирадянську агітацію тапропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії »,емоційна й викривальну сила якого спрямована проти сваволі радянськогоофіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дативластям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щобінформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українськідисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ йзміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силубуло запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українськихемігрантів вони публікувалися й пропагувалася, що викликало у радянськихвластей замішання й переляк.

Культурне життя періоду "застою"

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр.. В Україні пройшло підзнаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що пошириласяна всі сфери життя - політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію,культуру.

У цей час суспільноо-політичне життя в Україна розвивалося надзвичайносуперечливо. З одного боку - наступ партапарату, його ідеології, з іншого --зростання національної свідомості.

Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічновідкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час узв'язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітейшкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А вдеяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційнавлада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у станіпостійного експериментування, політизації, пристосування до потреб
"комуністичного будівництва". У 1966-67 рр.. У школах республіки почавсяперехід на нові 10-річні програми навчання. Було запроваджено жорсткікритерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками.
Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилося явище
"окозамилювання", оскільки високу оцінку керівництва міг мати тількивикладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховномупроцесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді.
Професійно-технічне навчання поступово переводився на базу середньоїосвіти.

Певних успіхів досягла українська наука у кібернетіці, фізиці,математиці. Проте були проблеми, в основному з вини керівництва. Вітчизнянівчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливінаукові відкриття не доходили до керівників.

На науках гуманітарного профілю негативно позначиласязаідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічноїсистеми. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою:
М. Брайчевський, О. Компан, Я. Дзира.

В український літературі тих років червоною ниткою проходили темижовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'являлися інеординарні твори. Поміж них - романи "Собор" (писався у 1963-67 рр..) І
"Циклон" О. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є.. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.

За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії П. Шелеставлада пішла на ряд суттєвих пом'якшене у своїй культурній політиці, навiтьпочався новий, щоправда, дуже поміркований варіант "українізації",розпочало діяльність Українське товариство охорони пам'яток історії такультури, що, зокрема, здійснювало реставрацію пам'яток козацької доби.
Однак все це явно суперечило московському курсові на створення "новоїспільноти - радянського народу "й толерувалося лише до першої зручноїнагоди.

Такою нагодою стали відомі події 1968 року в Чехословаччині. Хоча
П. Шелест активно підтримав інтервенцію, він недовго протримався при владі,звинувачений в недостатньому послухові Москвi та потуранні українськомунаціоналізмові. Після приходу до влади ультралояльного щодо Москви
В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком йогобули засудження та фактична заборона роману "Собор". Багатьох
"шістдесятників" піддано гострій критиці та переслідуванням, кількох
(зокрема Iвана Дзюбу) навіть заарештовано. Практично припинилисяперевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігустаранно вилучалися все, що могло стимулювати національні почуття,цензурування почали піддавати навiть класичні вірші Тараса Шевченка.
Наслідком стала поява альтернативної, підпільної "дісідентської" культури,зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пізніше - політв'язнямі)стала найрадікальніша частина "шiстдесятнікiв". Інші або самоізолювалісявід активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючице єдиним способом продовжити спілкування з читачем.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРСу січні 1973 року Постанови "Про літературно-мистецьку діяльність". Вонавимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.

Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнувпідкріпити безплідні ідеї про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищуформу цивілізації ". Замовлення верхів стимулювало високими гонорарами,Лауреатським званнями, почестями і матеріальним достатком.

Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були суворо забороненіп'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалібільше втрачав свою національну особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лишельвівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода,
В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. Але стало помітним і зникненняінтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти хор імені
Вірьовки, капела "Думка", заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль
"Гомін" та інші колективи. У 1979р. трагічно обірвалося життя автора пісень
"Червона рута та" Водограй "В. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво.
(М. Стеф "юк, А. Солов" яненко, Д. Гнатюк).

В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займалиобрази Леніна (М. Божій, В. Касіян, С. Шипка). Але розвивалась і українськашкола живопису (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Творидеяких художників-новаторів просто знищували (А. Рибачук, В Мельниченко).

60-70ті роки Стали періодом формування українського поетіч?? ого кіно.
Започаткували його випущені в цей час фільми "Камінний хрест" Леоніда
Осики, "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білийптах з чорною ознакою "і" Вавілон ХХ "Івана Миколайчука, Тіні забутихпредків "Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто їївирішувала НЕ професійність режисури чи майстерність акторів, а реакціявлади.

Після падіння у 1972 р.. Шелеста, Щербицький, спираючись на шефа КДБ
Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погромопозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагатосуворішіх вироків, ніж у 1965-1966 р.. Відвертих дисидентів, а такожспівробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів,яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиляпереслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле поколінняукраїнської інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися йвідійти від дісідентської діяльності.

Опозиція в 60-70х роках

У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі "Україна" фільму
"Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили
Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підпісалося 140 присутніх. Реакціявлади була блискавично. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листизвернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших формпротесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п'яте управління"на яке режим поклав обов'язки по боротьбі із "ідеологічними діверсіямі", апо суті - з інакодумцямі.

Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг,статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки.
Така система називалася "самвидавом". Першою "самвідавською" роботою
(1966р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В'ячеслава Чорновола. Усічні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 рокувийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр.. була започаткованатрадиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 рокутруну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року вцей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у
Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштувалидемонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій протиінакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван
Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші.
Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені дотаборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цьогобуло поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, якихбуло важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексуоголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціальноготипу.

На початку 70х рр.. дисидентство стало впливовим чинником політичногожиття. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення проних потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активністьдисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски
"Українського вісника" у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р.дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційнопогодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві наслово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичнесанкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати задотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітетбуло засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р.., В
Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні груписформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та
Вірменії (квітень 1977 р. .).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країнсоціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було 5. Поза його межамивони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворенийзгодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група
"Хартія-77"). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліціяпридушував кожну таку спробу у зародку. У Німеччині місцеві громадяникористалися Гельсінськімі угодами головно для того, щоб дістати правоеміграції. Зовсім слабим був відгук на Гельсінський процес у Болгарії та
Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти булиоднією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

Українська Гельсінкська група.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко --політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійнийчиновник у пісьменніцькій організації. Його близьким товаришем був генерал
Радянської армії Петро Григоренко - кавалер багатьох урядових відзнак,якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників,найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбулитерміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко,
Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишнінаціоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінськихконцтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко,
Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА
Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик
Василь Романюк.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися, івже у 1985 р.. вона нараховувала 36 чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі зчленів - Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична - еміґрувалі з
СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів двіважливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкритугромадську організацію, яка хоч і не була прорежімною, проте вважала, щомає законне право на існування. Такі погляди були для Східної Україничимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншоюбезпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР зметою «інтернаціоналізуваті» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вонинаголошували на застосуванні легальних методів, убачаючі вирішеннясуспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особизокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахиснимрухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності йсправжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чимарксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливимповоротним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь міроюна позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткішепередає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночаскомуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських,нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати людствовід небезпеки тиранії як лівого, так і правого гатунку. Лише необмежене,гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати йзахищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати іскеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови продемократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальноїопозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу,немає демократії ... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів,узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як докомуністів, так і до націоналістів донцовського типу ».

різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмовіоунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентівне передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. водній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити підколоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашійкраїні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права.
Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей ірізноманітних релігійних асоціацій ». Виходячи зі своїх легалістськіхпоглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращимшляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянськійконституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб
«Деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити йогонародам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходудотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкськіміугодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентомпогром. До .1980 р.. приблизно три чверті членів Української Гельсінкськоїгрупи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з
України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволилиемігрувати.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехіддисидентського руху в нову, зрілішу стадію - стадію, яка відзначаласясформованою організаційною структурою й чітко окресленого політичноюпрограмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українськихдисидентів на самостійніцькі позиції. У документах дисидентського руху всечастіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежноїдемократичної української держави ".

Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентство на Україні базувався на релігії.
Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режимудавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями тапрактикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчатидітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засілання агентіву середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культовихспоруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічнихсанкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідністьрадянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикоюрежиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі.
Разом із цим зростала войовничість віруючих,

Скажені переслідування Української греко-католицької церкви ( «церкви укатакомбах ») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємнівідправи для віруючих проводили на Західній Україні 300-350 греко -католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навітьпідпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував
Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за метудомогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовуватиїї активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїйдавній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російськоюправославною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки їївизнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом,що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, йособливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденціязадовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело дотого, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний
Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровізнаннямі на Україні в
60-70-х роках були баптистських та інші протестантські секти --п'ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійніпотреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхнявіра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнюваловластям контроль над ними. Їхні фундаменталістські погляди, організація, щоспирається на простих віруючих, палка відданість вірі приваблювали до нихчисленних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вонискладали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР. До своговиїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій
Вінс.

Придушення дисидентство.

На початку 80-х рр.. В Україні дисидентський рух було практичнорозгромлено.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і наодіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на
Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимогдотримуватися законів, дисиденти НЕ сформулювали виразної політичноїпрограми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя,що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисидентимали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природасистеми, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні силирадянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією назасоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації продисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася,то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативномусвітлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів уцивільному, донощіків, КДБ, здавалося, був усюдісущім і всезнаючий у своємупрагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадськоїдіяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже невиявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційнихсупротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільствай, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятисяабо замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, уможливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою.
Найупертішіх засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювалідо психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людськуособистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою,як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українськідисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатніросійські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців невикликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українськогонаціоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Осьчому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідкинепропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадськийсвідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не простопридатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. Зсередовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Персоналії (біографічні довідки).

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (6.1.1938 -4.9.1985) - видатний українськийпоет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на
Вінниччині в селянській родині. У 1940 сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер
Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив наісторико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стуспостійно й наполегливо працював у бібліотеці. Разом з ним навчалися відомів українській літературі люди, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій
Лазаренко, Василь Захарченко, Василь Голобородько. У студентські роки Стусразом з Олегом Орач, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем
Захарченко, Василь Голобородько був членом літературного об'єднання
"Обрій". Почав друкуватися з 1959. У 1961 працював учителем українськоїмови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двохроків служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редакторгазети "Соціалістичний Донбас". Того ж року вступив до аспірантурі
Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР із спеціальності "Теоріялітератури ". За час перебування в аспірантурі підготував і здав довидавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно -критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки.
Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У 1965 під часпрем'єри кінофільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стусразом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликавпартійних керівників і населення столиці засудити арешти українськоїінтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масовіполітичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у ційакції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державномуісторичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966 -
72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловостібудматеріалів УРСР. У цей період життя підготував другу збірку віршів
"Зимові дерева", яку, однак, як і збірку "Круговерть", у вітчизнянихвидавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжкавіршів поета "Веселий цвинтар". Поезія Василя Стуса характеризуєтьсяліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньоїсвободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Протепоступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра,породжені "соціалістичною" дійсністю. Літературна діяльність поета, йогозвернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людськихправ і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні
1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в
"Антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавленняволі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданськоготаборах. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовоювід громадянства: "... мати радянське громадянство є неможливою для менеріччю. Бути радянським громадянином - значить бути рабом ...". Післязвільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до
Української гельсінської групи (жовтень 1979), продовжував правозахиснудіяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні
1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецідівістом і увересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5років заслання. В одному з листів, адресованому світовій громадськості
(жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок
Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Утримувався у таборі дляполітв'язнів у с. Кучіні (тепер Чусовського р-ну Пермської обл., Росія).
Табірнімі наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знакпротесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнямікілька разів оголошував голодування. У січні 1983 за передачу на волю зошитаз віршами на рік був кинутий у каме