Міністерство освіти і науки Украіни
Дніпропетровський Національний Університет
Факультет украінськоі філології та мистецтвознавства
Реферат з історії
на тему:
Прикмети занепаду і кризи кріпасніцькіх відносин
Виконала студентка гр. УА-03
Перевірив
м.Дніпропетровськ
2003
План
1) Вступ. Розвиток феодально-кріпасніцької системи.
2) Власне причини занепаду кріпасніцькіх відносин.
3) Напередодні відміни кріпосного права.
4) Висновки.
1) У першій половині XIX ст. теріторія України входила до складу Російськоїімперії. З 1783 року наказом Катерини II було введено кріпосніцьке право наусій території України. В цей час на Лівоберіжжі з'являться чітко вираженаДворянська прошарок, яка з'явилася з кількості бівшої казацької верхівки
- Старшини. Для того, щоб забезпечити собі їх підтримку, царське правліннядарувало ім всі ті права, які мали російські дворяни. Згодом більша їхчастина підверглася русифікації, й починає вважати себе росіянами. Влада
Росії в Україні в цей час стає необмеженою. Царське правління намагаєтьсяусілякими методами довести, що український народ - усього лише невеличкачастина російського народу, яка тільки трішки відрізняється від російськихлюдей.
2) Важливою особливістю соціально-економічного розвитку України у складіцарської Росії у першій половині XIX ст. (або, як прийнято казати, упередреформенні часи) являвся прогресуючий процес розкладу феодально -кріпосницької системи. Початок цього процесу можна віднести до другоїполовини XVIII ст., більш чітко він став проявлятися в останне йоготрідцятіріччя. Промисловий переворот на Україні розпочався у 30-ті рр..
Широке використання машин на підприємствах, створення фабрик та заводів іззастосовування праці вільнонайманих, призводили до занепаду поміщицькоїмануфактури і збільшення частки купецьких мануфактур, які грунтувались нанайманій праці. Це значно змінило склад робітників. Вільнаймані робітникиформувались з вільнонайманих селян, міщан і робітників-кріпаків, відданихзаводам «в оренду». У 30-50-і роки XIX ст. протиставлення між старимифеодальними віробнічімі відносинами й розвиваючи виробничими силамисуспільства досягає стіпеню конфлікту, тобто переростає у кризу.
У надрах кріпосницької системи в цей період набувають розвитку новікапіталістичні відносини, які з часом одержали повну перемогу надпоміщиками. Якщо у 1826 р. на Україні було 53,8% поміщіцькіх і 46,2%купецьких підприємств, то у 1861 р.. підприємства становили вже 94,2%. Цеяскраво свідчить про занепад феодальної системи. Із застосуванняммашинобудівної, металургічної і вугілбної промисловості заклали основимайбутнього індустріального розвитку країни.
Сучасна вітчизняна історіографія відмовляється від існувавшої ранішетрактовки кризи феодально-кріпосницької системи як часу існування повногозанепаду. Поряд із проявами кризи (регресивний процесами, відбувавшіміся упоміщічїм селі, базувалися на кріпосницькій праці) спостерігався йпомітний розвиток виробничіх сил. Щоравда, відбувалося воно, перш за все,на базі дрібнотоварного й капталістічного виробництва.
В умовах аграрної країни ці процеси найбільш рельєфно виявилися всільськогосподарчій сфері. Для феодалізма в цілому характерна феодальнавласність на землю (поміщика чи феодальної держави) при наявного дрібногоселянського господарства, мавши свій земельний наділ й інші засобивиробництва та включеного в економічну структуру господарства феодала. Прицьому господарство носило натуральний характер, а примушення булопозаекономічнім (особиста залежність селянина від поміщика), властивим дляцього способу виробництва був й низький рівень рутиною вікорістованоїтехніки.
Проте, найбільш характерною рисою розвитку кріпосницькогогосподарства України було все глибше проникнення в них товарно-грошовихвідносин, розширення сфери поміщицького підприємства. У кріпосномугосподарстві Украіни вироблялась значна кількість товарного хліба,збільшувались посіви цукрового буряка, інтенсивно розвивалось вівчарство,будувались вотчінні фабрики і заводи, що посилювало експлуатацію селян.
Прикладом прогресивного господарювання може бути маєток поміщика
В. Н. Каразіна (засновком Харківського університету) в с.Кручікі Харківськоїгубернії. Він запровадив селянське самоврядування, дав змогу кріпакам стативільними, відробівші вартість землі, будівель, реманенту та худоби. На
Каразінському заводі селяни працювали за гроші. Але така форма праці небулосхвалена царем.
Спроби деяких поміщиків вікорастаті у господарстві машини,дотримуватись нових агрономічних вимог, ввести п'ятіпільну сівозміну НЕповертати навіть витрачених коштів, та й кількість таких дворян буланезначна - 1,5% загального іх числа. Один із поміщиків Лівобережної
України, власник кількох тисяч кріпаків, висловлював таку думку пропоміщіцьке господарювання: "Якщо весь хліб обмолоту восени, то що будутьробити селяни та їхні родини взимку? Молотарки коштує гроші, вимагаєремонту і утримання коней, а праця кріпака нічого не варта. "
Основна маса українських поміщиків бачила можливості прибутків не вполіпшенні методів господорювання, а в посиленні економічного тапозаекономічного примусу кріпаків. Поміщики збільшували панську ріллю. Алепідриваючи основи селянського господарства, дворяни тим самим підривалиекономіку своїх володінь.
Царська Росія з її практично необмеженим природними і людськимиресурсами набувала розвитку в першій половини XIX ст. дуже повільно. Зрісттоварно-грошових відносин, викликаючи зацікавленість поміщиків впідвіщеннім прибутку своїх господарств, за збереженням барщіної формиексплуатації неминуче вів до розширення власної оранки поміщика.
Здійснюватися це могло лише за рахунок оранки інщих угіддь (ліснихмасивів, покосів, інше), або за рахунок скорочення земільніх наділів селян.
У першому випадку це призводило до нарушення складеного балансу в структуріугоддь, скороченню поголів'я скотини (та, як наслідок, зниженню кількостіздобрення, виносна на поля). По-друге - підрівалася економіка селянськогогосподарства. В Україні в першій половині XIX ст. спостерігалися випадки,коли поміщики зовсім відбирали землю в своїх селян, переводячи їх намісячний пайок ( "місячіну"). Селяни не були зацікавлені в результатах своєїпраці, що викликало спад її продуктивності.
У обробчіх господарствах посилення експлуатації призводило до збільшенняразмірів оброку, який, до того ж, поміщики стягували у грошовій формі. Різкезбільшення розмірів оброку примушувало селян відриватися від землі й шукатизаробітки на стороні, що також знижували рівень сільськогосподарськоговиробництва.
Для кріпосницького господарства цього періоду були характерні обідніліселяни, зріст заборгованності селянських господарств поміщикам, приймалихронічні форми. У неврожайні роки, які сістеметічно повторяваліся, цігосподарства виявлялися повністю безпомічні й постійно балансував на межірозорення. Однак сільське господарство України продовжували розвиватисянавіть у цей період. Сучасні історики пояснюють це тим, феодальна системагосподарювання ще не повністю вичерпала свої можливості.
Одним з симптомів кризи кріпосніцтва стало скорочення межового вісукріпаків. Якщо на початку XIX ст. кріпосні селяни складали більшістьнаселення країни, то до кінцю 50-х років їх доля знизилась до 37%. Скорішеза все, це пояснюється не стільки скороченням природного приростукріпосницького населення України, скільки переводом кріпаків в інший стан.
Важливим джерелом соціальної напружності в країні стали воєнні поселення.
Вже влітку 1819 р. споліхнуло повстання чугуєвськіх поселян на Україні,придушення царською владою; у 1832-1835 рр.. на Правобережній Україніхарактер справжньої партизанської війни набув рух під керівництвом Устима
Кармалюка.
У 1853 - 1856 роках Росія прітерпіла поразки у Кримській війні відпровідних европейських країнн. Ця поразка продемонструвала величезнувіддаленість держави. Тому було закономірним те, що наприкінці 50-х рр.. XIXв. криза феодалізма досягла своєї кульмінації. Кріпасніцтво стримувалорозвиток промисловості і торгівлі, консервуван низький рівень сільськогогосподарства. Зростали недоїмки селян, збільшувалась заборгованністьпоміщиків кредіторнім установам.
Разом з ти м в економіці Росії в надрах феодального строю пробивавсобі шлях капіталістічній уклад, з'являлися стійкі капіталістичні відносиниз постійно складаючи системою куплі-продажу робочої сили. Найбільшінтенсивно його розвиток відбувається в сфері промисловості. Межі старихпромислових відносин не відповідали розвиткові продуктивних сил, щопризвело до виникнення першої революційної ситуації в Росії на рубіжі 50-60 --х рр.. XIX ст.
У 50-ті роки помітно згостріліся потреби й тяготи народних мас, трапилосяце під впливом наслідків Кримської війни, зчастівшіхся стихійних лих
(епідемій, неврожаїв й, як їх наслідо, - голоду), а також посилюючи упередреформний період гніта з боку поміщиків та держави. На економікуукраїнського села особливо важкі наслідки надали рекрутськіі набори, якіскоротили число робітників на 10%, реквізиції продуктів, коней та фуражу.
Загострювалася стан й сваволя поміщиків, систематично скорочувалися розміриселянських наділів, що переводив селян в дворові (залишаючи їх таким чиномбез землі), переселяючіх кріпосних на гірші землі. Ці акти прийняли такийрозмах, що уряд незадовго до реформи спеціальними указами був змушенийнакласти заборону на такі дії.
Відповіддю на погіршення положення народних мас став селянський рух,який за своїм напруженням, масштабом й формами помітно відрізнявся від минулихдесятілітть і викликав сильні хвилювання у Петербурзі.
Кримська війна показала урядові, що збереження існувавшіх в країнікріпасніцькіх порядків призведе, в результаті, до політичної й фінансово -економічної катастрофи, яка позбавить Росію престижу та статусу видатноїдержави, поставить під загрозу існування самодержавія в Росії. Новийросійський імператор Олександр II був вимушений запровадити соціально -економічні реформи, найважливішою з яких стала ліквідація кріпосного правау 1861р.
У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Кращескасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу ».
Навіть архіконсерватівній батько нового царя Микола 1 давав зрозуміти, щорано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальненастроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьохдесятиліть вимагали покласти кінець цій «ненавісній практиці». Але коли
Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичнерішення - провести ряд реформ, спрямованих, насамперед, на скасуваннякріпацтва.
Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-
ріх наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними упро-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорськіх портів і дедалі активніша участь російських землевласників усвіто-
вій торгівлі зробили ще очевіднішімі недоліки кріпацької праці. Так,продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р.. дорівнювала продуктивності праціанглійського
фермера в 1750 р.. та центральноєвропейського селянина у 1800 р.. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизна була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р.більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
ті , щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго довпро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт:якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58% були кріпаками,
то до 1860 р.. їхній відсоток упав до 44.
Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історикинаполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на
Україні
між 1856 та 1860 рр.. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько
160 тис..
селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричинив-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від
Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальноїінтелігенції, яка
в своїй зворушлівій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміціпіддавала крі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, якийвикликала
у царату ніщівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальнимпоштовхом, кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.
Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандра II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільненнякріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодомпере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у
Головній
комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був
Григорій
Галаган - переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Іншийукраї-
нець - М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпоснік із
Полтав-
ської губернії - робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчитина-
строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На
Україні
в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянин, що представлялирізноманітні
інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та
Правобережжя,
Південна Україна. З селянами ніхто не радився.
Хоч багато дворян НЕ проймаліся радістю з приводу звільнення селян, вони ро-
зуміли неухільність цього кроку.
3) Після Крімскої війни в історії України у складі Царської Росії почавсяновий етап. Сучасні історики називали його епохою Визволення або епохоювеликих реформ. Цей період міцно з'єдніється з іменем імператора Олександра
II.
У Олександра було одне захоплення, яке дивним чином спрійяло на події напочатку його царювання. Він був упередженим мисливцем, й не міг пройтипоряд «Записок мисливця» І. С. Тургенєва. Після імператор казав, що ця книгазапевнила його в необхідності відміни кріпосницьких відносин.
Олександр II у лютому 1855 року заступив на престол. Важко сказати, щобільш спрійяло його рішенню відміни кріпосного права - «Записки мисливця»чи Кримська війна. Після неї прозріло багато людей, у тому числі й цар. У
1856 - 1857 роках в ряді південних губерній сталися селянські заворушення.
Вони швидко стихли, але ще раз нагадали, що поміщики «сидять на вулкані».
Кріпосніцьке господарство ховали в собі й іншу загрозу. Воно не виявилоявних ознак свого щвідкого краху й розпаду. Виснажуючи природу й людину,воно могло проіснувати ще невизначено довго. Але вільна працяпродуктівніша, ніж невільніча - це аксіома. зростаючу відсталість Росії. Унайближчій час вона повинна була перейти до розряду третьоступеневіх держав
- З усіма вітекаючімі наслідками. Не можна забувати й третю причину.
Кріпосне право, дуже схоже на рабство, було аморально.
Розуміючи необхідність реформ, Олександр II не знав, як розпочати їх.
Плану реформ у нього не було. Між тим у друці як і раніше не допускалосявільного обговорення суспільних проблем. По руках стали ходити записки,написані на злободенні теми. Деякі з цих творів сприяли на суспільну думкуй на царя. Особливого значення набула «Записка про визволення селян»,автором якої був К.Д. Кавелін. Кавелін вважав, що треба зневажіті правомпоміщиків на особистість селян, але не можна забувати про їх права,особливо на землю. Тому визволення селян може бути проведено тільки завинагородою поміщиків. Інше рішення, заявляв Кавелін, «було б дуженебезпечним прикладом порушення права власності ». Не можна, підкреслював
Кавелін, зневажати інтереси селян. Вони повинні бути визволені відкріпосницької неволі, за ними потрібно закріпити ту з?? млю, якою вониволодіють в теперішній час. Розробку вікупнойї операції правління повиннобуло взяти на себе. Якщо воно зможе врахувати інтереси поміщиків й селян,то два стана, решті решт, зіллються в один хліборобський клас. Селянизустріли записку Кавеліна з роздратуванням, хоча його запискапередвізначіла багато положення селянськоі реформи.
4) 19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпоснеправо.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану засвоєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийдеще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.
Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. Навідміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувативікупні пла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликіпрове-
ні мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовимичиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села,пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх доцього.
Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі длявлас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. Прицьо-
му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селянбуло
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80%вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергузобов'язувалися ви-
плачуваті урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Рештувартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщікові абогрішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.
Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання,пропонував-
ся крихітний «дарчим» наділ у 2,5 Акрі. Менше поталанило тим кріпакам,котрі слу-
жили при панських садибах, - на Україні їх налічувалося близько 440 тис. .,-
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.
При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти.
Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) булибільшими, зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна, - меншими.
Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше
землі, ніж до 1861 р.. На російській Півночі вони втратили близько 10%своїх колиш-
ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилисямайже на
ЗО%. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27акрів на
сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні - лише 18.
Особливо нажіліся на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних
хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювалисобі
ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вонизавжди
позбавляли найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. Упроцесі
перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків
на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-
ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба заземлю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли відреформи
набагато більше, ніж їхні російські сусіди.
Виняток становило Правобережжя. Серьйозно сумніваючись у відданості поль-
ської шляхти цього регіону (безпомілковість цих підозр підтвердилоповстання
поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян ірозд-
вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р.. Але виграючи навеличинінаділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусилиплатити
за землю.
Інша особливість реформ на 'Україні зумовлювало формами землеволодін-
ня. У Росії, де понад 95% селян жили общинами, документ на щойно набутіземлі
був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Алена
Україні общінні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя ймайже
70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських
селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особистувідпо-
відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й безтого
розвиненої прів'язаності до приватної власності, що відрізняло українськихселян
від російських.
Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половинустановили
державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій,включаючи
майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-
щіцькіх кріпаків (бо хоч і сплачували більшу Подушна подать державі, щофактично
була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своємуроз-
порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їмчасто
отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866р.
звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж длякріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчоюпорів-
няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних
селян мало чим змінилося на краще.
Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-
валися права на володіння своїми наділамі - натомість наділи урізаліся, аселянам
нав'язувався Обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-
шень, щоправда, неоднаковий за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та
Півден-
ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де щежила
пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянствомта
католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними тасоціаль-
но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.
Але їх завжди швидко придушував, й селяни продовжували в поті чоладобувати
свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.
Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окремимаспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення,буломісцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам правгромадянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте длязадоволення цих вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власнихпредставників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовимипослугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду таза збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевимкомітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськимподатками. Радикальним відступом від імперської практики призначення
«Згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися зчисла виборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків,міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вонимали. Само собою, значна більшість у земствах належала дворянам. На Українівони звичайно складали понад 75% усіх членів земств, у той час як селянирідко коли м їли 10%. Але хоч земства й не були по-справжньомупредставницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім
сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцевенаселення до обмеженого самоврядування.
Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізувалі умовжиття українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак,спричинилися до важливих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, щореформи принесли кріпакам особисту свободу, сприяли розвитку земськоїсистеми місцевого врядування та піднесенню ролі закону й права. Зі свогобоку радянські історики вважають, що реформи відкрили для Росії епохупереходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного суспільства.
Зрозуміло, реформи мали серьйозні недоліки, але існує загальна згода, щобез них подальша соціально-економічна модернізація імперії була бнеможливою.
На Україні, де кріпаки складали близько 42% всього населення порівняно з
35% в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки.
Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення йпоглиблення місцевого самоврядування - все це примножували можливостівираження національних особливостей і місцевих інтересів. Звісно, щовіднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологію українськоїнаціональної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кілгромадськості.
Зміни та реформи, що впроваджувалися в Російській імперіях відповідно у
1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, вимушений вобох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» режими,що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційніза своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явноприскорили наближення нової ери, коли народ і його представникисправлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне йкультурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях змінисередини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.
Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національногоруху
українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягтигостроти
соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких:культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату довсякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції,що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкістьгромадських організацій; жорстока репресивна політика уряду протинаціональних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього буввідсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян танаціональними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджалазростанню національної свідомості українців Російської імперії.
Література:
Субтельний О. Україна. Історія - К.: Либідь, 1991 р..
Швидько Г.К., Липовська Т.Д., Світленко С.І. Історія України, частина 2.
Від Запорізькоє Січі до кінця ХІХ століття - К., 1993 р..
Полонська-Василенко Н. Історія України - К., 1995 р.. (2-й том, третєвидання).
Попов Г.Х. Селянська реформа 1861 р. Погляд економіста - М., 1989 р.
Історія СРСР XIX початок XX ст. Під редакцією І.А. Федосова - М., 1981 р.
Мельник Л.Г., Баран В.Д., Гуржій О.І. Історія України. Курс лекцій -
К.: Либідь, 1991
Бойко О.Д. Історія України - К.: Академія, 1999 р..
