Люблінська унія 1569 р.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке
до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб напівнічному
сході України. А у 1549 та 1552 рр.. воно не змогло протистояти двом великим
вторгненням татар. У 1562-1570 рр.. наростаючим криза сягнула критичної межі,
коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснаженіве-
лічезнімі воєнними витратами й опінівшіся перед загрозою московського вторгся-
нення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були їїнадати,
але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в однеполітичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конку-
рентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовськіта
українські магнати опиралися остаточному злиття з Польщею. Але невдоволено
пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків,сподіваючися
здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.
Скликання у 1569 р. в Любліні королем Сігізмундом Августом сейм проходив
у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів,магнати
Великого князівства на чолі з протестантом. іітовськім князем Кшиштофом
Радзівіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за-
позбавили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині,
у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це
змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569р.
була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного вибор-
ного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Великекнязівство
певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо,скарб-
ніцю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всіукраїн-
ські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попривсі
свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювалодля
них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалисялітів-
цям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній такультурній
царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила підвла-
ду Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі булопоставлено
під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століттявизнача-
тимуться долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва,прав-
ління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численнай
агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючисьдо
військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатшіукра-
їнські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому планівімальовуваліся
інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це - царство Московське, якешвид-
ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманськоюімпе-
рією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україноюнезалеж-
ності були малообіцяючімі.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист
своїх інтересів. Найвізначнішімі з них були захоплення влади в Галичині
Дмит-
ром Діткам у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримкаукраїн-
цями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р.
Але
чужоземним й насамперед польське панування породило нове явище - культурну
асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючівласні
прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч,україн-
ська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська унія 1596 р..
Із самого моменту розколу в 1054 р.. ідея возз'єднання розглядалася яккатоліць-
кою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалисяще
в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р.., цю ідеюмало не бу-
ло здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняттяхристиянської
єдності лежали століття взаємної підозрілівості та недоброзічлівості.
Православні
найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церкванамагатися-
меться підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставнімі, бопротягом
XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії,сподіваю-
чись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я йдальшого
поширення впливу польського католицизму. У 1577 р. великого розголосу набув
аргументований трактат Пйотр Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас
єзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії.
Навіть
князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А Сигізмунд III.
ревний католик, використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі.
Крім ре-
лігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскількивона
тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддаліла б їхвід
небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив відправославної
сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений
безкінечними суперечки з братством, а ще більше - нетактовне втручанням
константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом натаємній
зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчитице
питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Діонісій
Зби-
руйській із Холма та Леонтій Пелчіцькій із Турова. Згодом до змовниківпристав
Іпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецький цей енергійний недавновисвячено-
ний феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладенняунії.
Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність до-
Леї церкви. Вони вірили, що вісокоавторітетна і добре організованакатолицька
церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А щевони
сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенствата ми-
Рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цихєпископів,
дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани НЕбудуть
більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестанутьігнору-
вати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигодувід
унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали бчленами
впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши
кілька таємних зустрічей з королівськімі урядовцями, католицькимиєпископами
та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595р.
укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереженнятрадиційної
православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як правосвящеників брати
шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми.
На-
прикінці 1595 р.. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де Папа Клемент VIIIпроголо-
Сів офіційне визнання унії.
Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурено-
ня. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою
унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженомувідкритому
листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадилисвою
паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю,яку
було проігноровано, Острозький вступив у антікатоліцьку спілку зпротестантами,
погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських табілору -ських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на якихгнівно
засуджували унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справиєпископи Ба-
Лабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну
опозицію унії.
Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликанийцерков-
ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборівдуховний-
ства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православніієрар-
хи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиківта
численні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицькихса-
новніків, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Ізсамого почат-
ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши,що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили своїнамі-
ри укласти її.
Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити
їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Такукраїнське су-
спільство розкололася навпіл: з одного боку - православні магнати,більшість духо-
венства та народні маси, в той час як з іншого - колишні ієрархи,підтримувані
королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, колиіснувала
церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, щопочалося як
спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшимроздрібненням,
бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна тауніатська.
або греко-католицька. як її згодом стали називати.
Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену
зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваній постріл у затятійсловесній
війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестськоїунії »
(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь.
Того ж ро-
ку опублікував польською (а у 1598 р.. Українською) мовою свій «Апокрисис»острозь-
кий шляхтич Марцін Бронєвській, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.
У цьому полемічному творі викривалися відступництво греко-католицьких єпіс-
копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті соборуправославної
церкви. З типовою для шляхти підозрілівістю до вищої влади, перемежованою
з протестантських ідеями, Бронєвській відкинув посягання цих єпископів на
виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав
греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка -
Клі-
рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., У вогневому натиску православноїполі-
міки взяв участь і Львів. Чи не підписаний автором трактат під назвою
«Пересторога»
зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко -католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор -
Іпатій Потій. У 1599 р., Користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів,він
опублікував українською мовою свій «Антіапокрісіс» - пристрасну відповідь
на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван вишень-
ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між
1550
та 1620 рр..) Як чернець-відлюднік у Греції на горі Афон. Вишенський бувфанатіч-
ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозовихтворах.
таких як «Послання єпископам - відступнікам від православ'я» та
«Короткослівна
відповідь Пйотр скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте вінтакож
критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів тарозтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумнестановище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх візіскувачів. Проти всіх вадукраїн -ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі новівіяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика таінші
ганебні спокуси », і повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-
кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разомузяті
написали всього 20-ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палкообговорювалися
при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тіснихпри-
міщеннях братств по всій Україні. Утягнувші суспільство в цю першу длянього
справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня йогоусвідомлення
самого себе і свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI - початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючунапруженість
між Польщею та Україною на вісокоемоційній ідеологічний рівень. Католицька
Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.
Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: воназмусила
українську верхівку вибирати між власною застигло та зубожілою культурною
спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що
величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.
Внаслідок цього українці втратили свою еліту - шляхту. Ці явища малиепохальну
значення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,
що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на двіконфесії. Це
поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися міжсхідні-
ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі дляукраїнського
суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, авороже-
неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєїсамобутності.
ПОВСТАННЯ
Повстання 1648 р.. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.
Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти наперших
етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй рисиспрічі-
ніліся до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та
Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі
Посполитої
літій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішім
та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий іздатний
рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій
Україні
одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-
кірнішіх народів.
Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль
кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва йда-
ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуаціїпоси-
лював слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозівласними си-
лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі заумови,
що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,
хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидкимпосиленням
обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого неробив,
щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалася на українськомунаван-
ніччі.
Напередодні Великого повстання
Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися
польські історики XIX ст., «Цівілізування» України, вони також буличинником
нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства.
Ке-
руючісь принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-
сільства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ціегоцентрічні,
анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади упорубіжніх
землях змусили поляків визнати, що «на Україні ред беззаконня». Схили-
ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала вїхньому
ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такийспосіб
заманили у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селянпо-
вінностямі, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,
особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазналиостаточної
поразки у 1638 р..
Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири
дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно -манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку
за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-
діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, щоздатен
був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали
євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-
клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис.. орендарів -євреїв,
а у 1616 р.. більше половини українських земель, що належали короні,орендува-
лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними
гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно візіскувалі
селян та віснажувалі землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідкоорендар
вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, віганяючі їх уполе
за допомогою магнатську слуг.
Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво
і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян якузавгодно
плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не
додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. Засловами
англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокійексплуатації
селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною
тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».
Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Спеціфі-
ка пограниччя зумовлювало становище, коли багато невеликих щойно заснованих
міст були слабо захищені від магнатську зазіхань. На Київщині та
Брацлавщіні
в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,
ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть
Магда-
бурзьке право, більшість їх являли собою лише форту, зведені для захистувід татар
своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-
піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів,давало
олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від нихвиконання
обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації
з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все щебула
православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що
ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим
освоєнням території збіглім селянам ставало все важче відшукати незайманіземлі;
водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволеніелементи,
після 1638 р.. стало жорстоко придушувати.
На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній
Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали
приймати її. Незважаючи на те, як їх класіфікувалі магнати, багато з нихвважали
себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у
1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже
зрівнювалі їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили,що
вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-
бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собігоспо-
дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. Аголовне,
більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статусвільного
люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вониназивали
поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало щебільший
гнів українців.
Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою
рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайнохаракте-
терізуваліся відсутністю організованості та військової науки. З цієї точкизору
Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці частозауважували,що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та
міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки
утворювали в повстанському війську ядро добре організованих івісокомайстерніх
вояків. Навіть недавні поразки поглиблювала досвід українського козацтва
у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народумагната-
ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатністьборо-
тися проти неї.
Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.
