План:

Введення. 3
1. Причини введення НЕП. 4
2. Основні заходи.

1. НЕП у сільському господарстві. 6

2. НЕП у промисловості. 8

3. НЕП у фінансово-грошовій сфері 12
3. Згортання НЕП 15
Висновок. 18
Література. 19

Введення.

У сучасній історичній науці, тій її частині, що займаєтьсяновітньою історією Росії, у багатьох суспільно-політичних виданняхдосить широко дискутується питання політичної оцінки введення молодим
Радянським урядом нової економічної політики (НЕП). Обговорюєтьсябезліч як історико-економічних, так і досить абстрактних,філософських, питань: наскільки збігаються поняття «система НЕПу» і «режим
НЕП »? Яке місце відвести НЕП у загальноісторичному процесі? Чи можнаговорити про згаяний в двадцяті роки історичному шанс соціалізму; івзагалі чи існував НЕП як історичний процес чи варто говорититільки про цікавий, але нереалізований проект реформ? А якщо взяти йогояк відбувся історичний процес, що ж являла собою новаекономічна політика молодої Радянської держави: вузьку антикризовуплатформу або широку програму будівництва соціалістичного суспільства наоснові товарно-грошових відносин?

В оцінці НЕП його сучасниками також не видно єдності: однимбачилася пряма генеральна лінія висхідного розвитку, інші вбачалив ньому циклічний рух або деградувати у нових умовах капіталізм.
Нерідко при характеристиці НЕПу виділяють риси його зрівняльно -соціалістичного змісту. Таким чином, досить очевидним стає
«Непіддатливою» НЕПу як предмета історичного дослідження, але НЕПвідбувся і вже давно не може бути перероблений або доповнений. У рамкахсвого реферату я постараюсь торкнутися лише чисто економічні сторониекономічної політики держави, основні кроки і результатиперетворень.

Причини введення НЕП.

Як і в будь-якому історичному процесі, у введенні післявоєннихперетворення Радянського уряду слід розрізняти економічні таполітичні причини, що викликали ці перетворення.

Серед економічних причин переосмислення урядом економічноїполітики держави слід насамперед назвати найгостріший економічнийкриза, що Росія переживала до кінця 1920 року.

Причиною кризи стали величезні втрати держави за роки Першоїсвітової та громадянської воєн, загальний збиток від яких оцінювався більш ніж у
50 млрд. золотих рублів. Велика промисловість Росії в цей часвиробляла продукції в 7 разів менше, ніж у 1913 році, вантажообіг залізнихдоріг зменшився в 4 рази. Великі людські втрати: в боях, від ран, голоду,хвороб, червоного і білого терору загинуло не менше 10 млн. чоловік; від
1,5 до 2 млн. осіб емігрували з країни. Змінився складпродуктивних сил: роки війни і повоєнної розрухи призвели доскорочення чисельності промислових робітників практично вдвічі (1 млн. 270тис. осіб у 1920 році проти 2 млн. 400 тис. осіб у 1913 році), застатистикою, через безробіття і голоду протягом 1917-1920 роківблизько 5 млн. чоловік перебралися з міст у села. У цілому, за оцінкамиісториків, Москва втратила половину свого населення, а Петроград - дватретини.

Крім цього, у 1921 році на Росію обрушилося нове тяжке випробування --голод. Однією з причин голоду була жорстока посуха в Поволжі, а іншийі можливо головної - продрозверстка. Навесні у селян було конфісковано навітьнасіннєвий фонд, наслідком чого стало падіння збору зерна з 801 мільйонацентнерів до 503 мільйонів. Продовольчі резерви на той момент україні давно були відсутні.

Важка економічна ситуація стала приводом для загостренняполітичного невдоволення режимом. Мільйони селян, які взяли участь угромадянській війні на боці більшовиків, висловлювали невдоволення політикою
«Воєнного комунізму», не давала економічних стимулів до розвиткусільського господарства. Невдоволення селян переростало уантиурядові повстання, які у свою чергу, серйозно загрожувалиперерости в справжню селянську війну: загони Махно на Україні і
«Селянська армія» Антонова на Тамбовщині налічували на початку 1921 рокупо 50 тисяч чоловік, загальна чисельність загонів, сформованих на Уралі, в
Західного Сибіру, Поволжі, на Кубані і на Дону досягали 200 тисяч чоловік.

Ще більшу небезпеку представляли виступи робітників. У лютому 1921року, у відповідь на скорочення на третину хлібного пайка, в Петрограді булиорганізовані страйк працівників трубкового, патронів, Балтійського,
Путилковское та інших заводів і фабрик.

Найбільшим антиурядовим виступом став заколот матросів ісолдатів фортеці Кронштадт.

У березні 1921 року, у своїй праці «Урок Кронштадта» В. І. Ленінсформулював найближчі цілі, що визначили подальший розвиток держави.
Однією з них було названо необхідність негайно встановити угоду зселянством.
Перехід до нової політики багато в чому був зумовлений ще й тим, щоуряду так і не вдалося домогтися виконання виданих суворих законіві декретів, і розуміння урядом неминучості ще більшоїекономічної катастрофи в тому випадку, якщо воно продовжить наполягати навиконанні цих декретів. Початком проведення державою новоїекономічної політики слід вважати Х з'їзд РКП (б), що відбувся в березні
1921 року. З'їзд, крім іншого, прийняв рішення про заміну продрозверсткипродподатком, що означало докорінну зміну способів заготівліпродовольства і сільськогосподарської сировини. Також на з'їзді було прийняторішення про допущення вільного товарообміну

Керівництву РКП (б) коштувало великих зусиль переконати рядових членів партіїв доцільності нового економічного курсу. Деякі парторганізаціїугледіли в пожвавлення приватної торгівлі та переговорах з іноземцями пропродажу концесій «капітуляцію перед буржуазією», практично у всіхпарторганізаціях мали місце випадки виходу з РКП (б) «... за незгоду з
НЕПом .. ». У зв'язку з наростанням невдоволення з боку «партійних низів»
ЦК РКП (б) вирішив скликати в травні 1921 екстрену
Всеросійську партконференцію. У своїх виступах на конференції
В. І. Ленін доводив необхідність нової економічної політики, підтвердивши,що НЕП вводиться не для обману, а «... всерйоз і надовго, можливо на п'ять -десять років ... ».

Основні заходи.

Нова економічна політика в сільському господарстві.

Що ж змінювала нова економічна політика в підході до сільськогогосподарству?

Перш за все, декретом ВЦВК «Про заміну продовольчої і сировинноїрозкладки натуральним податком »була змінена сама форма державноїзаготівлі харчів. Продподаток встановлювався як пайова відрахуваннявід виробленої продукції, при цьому враховувався об'єм врожаю, майновеположення тієї чи іншої сім'ї, кількість членів родини та інші фактори. Такимчином, держава на перше місце ставило питання не про власнупотреби в продовольстві, а в можливості селян дати його.

Первісна величина продподатку була встановлена на рівні 20% відчистого врожаю селянського господарства, надалі ставки продподатку булизнижені до 10% від урожаю. Починаючи з 1923/1924 господарського року буввведений єдиний сільськогосподарський податок, що замінив різні натуральніподатки. Цей податок стягувався частково продукцією, а частково - грошима.
Після проведення грошової реформи податок прийняв виключно грошовуформу. В середньому розмір продподатку був в два рази менше, ніж розмірпродрозверстки. Основний тягар продподатку була покладена на заможнеселянство.

В губерніях, які виконали план заготівель, скасовувалася державнахлібна монополія і дозволялася вільна торгівля хлібом і всіма іншимисільськогосподарськими продуктами. Продукцію, що залишилася після сплати податкув господарстві, можна було продавати державі чи на ринку за вільнимицінами, що, у свою чергу, помітно стимулювало розвиток виробництва вселянських господарствах. Була дозволена оренда земля і наймання працівників,однак на це існували досить жорсткі обмеження. У результатіцих заходів вже у 1925 році загальні посівні площі країни досягли довоєнногорівня, збільшувалося виробництво продукції землеробства і тваринництва.

У статті «Про продовольчий податок» Ленін, закликаючи йти на вишкілдо капіталістів, називав основні форми реалізації нової економічноїполітики: оренда, кооперація, концесія, торгівля. Троцький про це пише:
«Необхідність відновлення ринку Ленін мотивував наявністю мільйонівізольованих селянських господарств, які інакше, як через торгівлю, незвикли визначати свої відносини із зовнішнім світом. Торговий оборот повиненбув встановити «змичку» між селянином і націоналізованоїпромисловістю. Теоретична формула змички дуже проста: промисловістьдолжна доставлять селі необхідні товари за такими цінами, щобдержава могла відмовитися від примусового вилучення продуктівселянської праці. »

Держави заохочувала розвиток різноманітних форм простої кооперації:споживчої, постачальницької, кредитної, промислової. Так, у сільськомугосподарстві цими формами кооперації до кінця 1920-х років було охопленобільше половини селянських дворів. Відомо, що в Росії і до революціїіснувало потужне кооперативний рух, але до кінця 1928невиробничої кооперацією різних видів було охоплено вже 28 млн.осіб, або в тринадцять разів більше, ніж у 1913 році.

Розвивалося і виробниче кооперування у формісільськогосподарських комун, артілей і товариств спільного обробіткуземлі, куди входили, в основному, бідняки і середняки: близько 84% всіх членівкооперативів складали однокінних і безкінні селяни. У цікооперативи держава направляло сільськогосподарські знаряддя, добрива,племінну худобу, насіння, грошові кошти.

Восени 1923 року в країні вибухнула так звана «криза збуту»,коли було зібрано добрий врожай, але селяни не поспішали здавати хліб занизькими цінами, оскільки вони не компенсували витрати на виробництво.
Селяни не могли придбати необхідні промислові товари, якими булизабиті всі склади і магазини. Село стала затримувати здачу хліба попродподатку де-не-де по країні прокотилися масові селянські повстання,які були пригнічені. Держава знову стояла перед необхідністюпіти на поступки сільськогосподарським виробникам. У 1924/1925господарському році відбулися деякі зміни в ціновій політиці, буладозволена оренда землі та використання найманої праці. Був здійсненийперехід до грошового оподаткування селянства, що дало їм більшесвободи у розвитку своїх господарств. Тим не менше, обстановка в селізалишалася напруженою. Справа в тому, що уряд здійснював чіткусоціально орієнтовану політику в аграрному секторі, підтримуючиекономічно безпорадні бідняцько-середняцькі господарства, створюючи такзваний «культ бідноти». Так, біднякам надавались пільговікредити, скасовувалися або знижувалися податки, їх постачали насінням, робочимхудобою, сільськогосподарським реманентом, але, як правило, все це малодопомагало таким господарствам. Найчастіше і насінне зерно, і худобу використовувалисяними в якості додаткового продовольства. У той же час, урядвсіляко стримувало розвиток господарств заможних селян - куркулів, чийпитома вага складала приблизно 5% усього сільського населення. По відношеннюдо цих господарств постійно проводились вирівнюючі переділи землі,вилучення земельних надлишків, що вело до дроблення селянськихдворів, зниження їхньої потужності і врожайності. Слабшає, селянськігосподарства не могли ефективно використовувати з'являється нову техніку. У
1926 40% орних знарядь, як і раніше складали дерев'яні сохи, атретина господарств не мала навіть коней, тому рівень врожайності був однимі найнижчих у Європі. Оренда землі, на яку заможні селянипокладали певні надії, була пов'язана з великими обмеженнями.
Фактично заборонялося освіта хутірських господарств.

Наслідком проголошеної політики "обмеження куркульства» сталозниження в другій половині 1920-х років товарності селянських господарств,їх ринкової орієнтації. Так, майже в два рази, в порівнянні з довоєннимрівнем, скоротилася частка продукції, яка направляється селянами на продаж. У
1926/1927 господарському році вони споживали до 85% своєї продукції, щофактично означало повернення до натурального господарства. Поступово знижувавсяобсяг здачі зерна до державних фондів.

Нова економічна політика в промисловості.

Бурхливо розвивається кооперативний рух охопив не лише сільськегосподарство, а й торгівлю, промисловість. У 1928 році 60-80% товарообігув усуспільненої роздрібній торгівлі припадало на кооперативну, і лише
20-40% - власне на державну. До 13% всього обсягу промисловоїпродукції давали кооперативні підприємства. У країні діялокооперативне законодавство, отримали розвиток кредитні та страховіорганізації з обслуговування кооперативів.

Важкі часи переживала промисловість, значна частинапідприємств було зруйновано або закрита під час громадянської війни, помітноскоротилися поставки сировини, знизилася кількість робітників і їх якіснийрівень. Відновлення промисловості йшло з великими труднощами. Хоча деякіпоказники до 1925 року були значно вище рівня 1913 року, цевідноситься до виробництва електроенергії, продукції машинобудування, легкої тахарчової промисловості, загальний обсяг промислового виробництва все щестановив 75,5% від рівня 1913 року. Видобуток вугілля склав 16,5 млн. т.проти 29,1 млн.т в 1913 році, залізної руди - відповідно 3,3 і 9,2млн. т. Вантажообіг залізниць становив не більше 80% від довоєнногорівня. Потрібні були радикальні зміни для ліквідації численнихпроблем у промисловості.

Розвиваючи ідею про державний капіталізм, уряд дозволивприватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові іторговельні підприємства. Фактично ці підприємства належали державі,програма їх робіт затверджувалася в установах державної влади намісцях, але виробнича діяльність здійснювалася приватнимипідприємцями. Орендувати підприємства могли як державніорганізації, так і приватні особи, у тому числі і їхні колишні власники.
Орендовані приватниками фабрики часом налічували 200-300 найманихпрацівників.

Було денаціоналізований невелика кількість державнихпідприємств. Дозволялося відкривати власні підприємства приватним особам зчислом зайнятих не більше 20 осіб, згодом цей «стеля» було піднято. Досередині 1920-х років на частку приватного сектора припадало від 20 до 25%виробництва промислової продукції. Однією з ознак НЕП з'явилосярозвиток концесій, тобто підприємств, що діють на основі договоруміж державою та іноземними фірмами як у видобувних, так іобробних галузях. Незважаючи на більшовицькі гасла, які закликалийти на «останній і рішучий бій» проти світової буржуазії, Радянськийуряд розумів, що потрібні величезні кошти для виходу зекономічної кризи і своїми силами відновити зруйноване господарствобез іноземної допомоги країна не зможе.

До того ж керівники держави розраховували використати досвідконцесійних підприємств, їх вплив на підвищення продуктивностіпраці та організацію робіт на аналогічних вітчизняних підприємствах. Здопомогою іноземних підприємців Радянська Росія розраховувала зав'язатинеобхідні міжнародні зв'язки на світовому ринку, втрачені післяреволюції.

У квітні 1922 року в м. Рапалло (Італія) був підписаний радянсько -німецький договір, за яким були відновлені дипломатичнівідносини між двома країнами. Після підписання договору Рапалльськихпочався період визнання Радянської республіки багатьма країнами світу. Цедозволило укласти різні економічні договори, причому багато хто з нихне обмежувалися лише сферою міжнародної торгівлі, але охоплювали такожтехнічні та технологічні зв'язки, насамперед з Німеччиною, США,
Англією. Після укладення договору Рапалльських більше двох тисяч німецькихінженерів і техніків прибули в Росію для учаску у відновленніпромисловості. Особливий інтерес становило німецько-радянське військовеспівробітництво. Оскільки Версальський договір 1919 року заборонив Німеччинимати й виробляти сучасне озброєння (літаки, танки), то деякінімецькі фірми перевели частину своїх потужностей в Радянський Союз. Такимчином, Німеччина могла обходити Версальський договір і отримувати новітнєзброю, яке створювалося на радянській території. Радянська сторона, усвою чергу, отримувала доступ до новітніх технологій. Зарубіжні фірмизапекло конкурували між собою, пропонуючи свої послуги Радянському
Союзу. Вони набували концесії, постачали нову техніку, обладнання,приймали в себе радянських інженерів-стажерів. Так, в 1925/1926 рокахстажування на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянського
Союзу, в 1927 - 1928 роках - більше 400, а в 1928/1929 роках - більше 500чоловік. Радянський Союз вміло використовував конкуренцію між західнимифірмами. У середині 1929 були укладені угоди з 27 німецькими та
15 американськими фірмами, а наприкінці 1929 року - вже 40 американських фірмспівпрацювали з СРСР (хоча офіційно США визнали нашу країну лише в 1933році).

Виходячи з усього цього, слід сказати, що численні твердженнярадянського керівництва про міжнародну «блокаді», «економічної ізоляції»,ворожому ставленні «капіталістичних акул» до радянської країні не цілкомвідповідали дійсності. Є дані про те, що до 95%радянських промислових підприємств одержували в 1920-і роки західнутехнічну допомогу, яка допомогла досить швидко відновити багатогалузі економіки. Але як тільки закордонне обладнання та технологіїосвоювалися нашими фахівцями, Радянський уряд розривалодоговори про концесії та інших формах співробітництва з іноземнимипартнерами.

У деяких галузях питома вага концесійних підприємств ізмішаних акціонерних товариств, створених за участю іноземного капіталу,був дуже помітним. У середині 1920-х років вони давали більше 60% видобутогосвинцю і срібла, майже 85% марганцевої руди, 30% золота, 22% вироблюваноїодягу та галантереї. Проте в цілому роль концесій була невелика: в
1926/1927 господарському році налічувалося всього 117 діючихугод, вони охоплювали підприємства, на яких працювало всього 18 тис.чоловік і випускалося трохи більше 1% промислової продукції.

Крім капіталів, в нашу країну попрямував потік робітників-емігрантівз багатьох країн світу, і, перш за все із США. Понад сто кваліфікованихробітників із заводів Форда у 1921 - 1922 роках налагоджували виробництво на
Московському автомобільному заводі (АМО). За допомогою американських профспілокбула створена Російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК),якій були передані шість текстильних і швейних фабрик у Петрограді,чотири - у Москві. Іноземні робітники допомагали відновлювати вугільнішахти Донбасу, десятки інженерів працювали на різних заводах країни. Звересня 1920 по вересень 1921 року в Радянську Росію прибуло більше 10тис. американців, у тому числі 2,6 тис. кваліфікованих промисловихробітників. У 1921 році в Кузбасі була створена Автономна індустріальнаколонія (АІК «Кузбас»). Американські колоністи видобували вугілля на шахтах,працювали на заводах з виробництва коксу. Для створення зразкових господарствна селі американці привезли породистий худобу, трактори, добрива. До кінця
1923 року в АШК працювало близько 8 тис. чоловік. У 1927 році ця колоніябула реорганізована в державний трест. Всього ж у 1920 - 1925 роках у
СРСР приїхало 20 тис. іммігрантів із США і Канади. Розвиток торгівлі булоодним з елементів державного капіталізму. Спочатку, в березні
1921 року, передбачалося в ім'я справжньої «змички міста і села»проводити широкий товарообмін в межах місцевого господарського обороту.
Для цього передбачалося зобов'язати державні підприємства здаватипродукцію до спеціального товарообмінних фонд республіки. Але несподівано длякерівників країни місцевий товарообмін виявився тісним для розвиткуекономіки, і вже в жовтні 1921 року він перетворився у вільну торгівлю зусіма її необхідними ознаками. У цей період В.І. Ленін називав торгівлюосновною ланкою в господарській політиці, «за яку треба всіма силамивхопитися », щоб побудувати фундамент соціалізму. У світлі цього був узятийкурс на розвиток торгівлі, перебудову господарських органів, що відаютьпитаннями внутрішньої торгівлі. У травні 1921 року питання торговогорегулювання були передані від ВРНГ і Наркомпроду в спеціально створенукомісію «Комвнутор», яка в 1924 році була перетворена всамостійний Наркомат внутрішньої торгівлі. У сферу торгівлі був допущенийприватний капітал у відповідності з отриманим дозволом від державнихустанов на виробництво торгових операцій. Особливо помітним булоприсутність приватного капіталу в роздрібній торгівлі, де його питома вага взагальному обороті досягав 83%. Але в оптовій торгівлі основні позиції займалодержава: до 77% товарообігу належало державним торговиморганізаціям, 8% - кооперації, 15% - приватному капіталу. При цьому приватнийкапітал абсолютно не допускався в сферу зовнішньої торгівлі, яказдійснювалася виключно на основі державної монополії.
Міжнародні торгові угоди укладалися тільки з органами
Наркомвнешторга. Основною формою управління виробництвом в державномусекторі стали трести, тобто об'єднання однорідних чи взаємозалежнихміж собою підприємств. Вже до кінця 1922 року близько 90% промисловихпідприємств об'єдналися в 421 трест, з них 40% були центрального, а 60% --місцевого підпорядкування. У зв'язку з цими перетвореннями ВРНГ, що втративбільшість своїх повноважень, і, перш за все право втручатися воперативну діяльність підприємств і трестів, перетворився накоординаційний центр. При цьому було різко скорочено його величезний апарат,який розрісся в роки «воєнного комунізму» до 250 тис. чоловік, у тойчас як у всій державної промисловості було зайнято всього 1,2 млн.чоловік, а в усьому народному господарстві країни було 5 млн. робітників. Трестинаділялися широкими повноваженнями, вони самостійно вирішували, щовиробляти, де реалізовувати продукцію, несли матеріальнувідповідальність за організацію виробництва, якість продукції, що випускаєтьсяпродукції, збереження державного майна. Підприємства, що входять втрест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівельресурсів на ринку. Все це отримало назву «господарський розрахунок»
(госпрозрахунок), згідно з яким підприємства отримували повнуфінансову незалежність, аж до випуску довгострокових облігаційнихпозик. Після обов'язкових фіксованих платежів до державного бюджетупідприємства розпоряджалися доходами від реалізації продукції, самостійновикористовуючи прибуток і покриваючи збитки. Відповідно до принципів госпрозрахункутрести були зобов'язані направляти на формування резервного капіталу не менш
20% отриманого прибутку, при цьому резервний капітал повинен був досягативеличини, що дорівнює половині статутного фонду. Пізніше цей норматив був знижений:в резервний капітал треба було відраховувати не менше 10% прибутку до тих пір,поки він не досягав третини початкового капіталу.

Одночасно з утворенням Трестівський системи стали виникати ісиндикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів для оптовогозбуту їхньої продукції, закупівель сировини, кредитування, регулювання торговихоперацій на внутрішньому і зовнішньому ринку. Наприкінці 1922 року 80% тестованихпромисловості було охоплено синдикатами. До 1928 року в країнінараховувалося 23 синдикати, що діяли майже у всіх галузяхпромисловості і зосередили у своїх руках, в основному, оптовуторгівлю. До речі, саме 1920-і роки позначені активним розвиткомповноцінної оптової торгівлі. У країні функціонувала широка мережатоварних бірж, ярмарків, торгових фірм (будинків), за допомогою якихреалізовувалася готова продукція, сировина, обладнання та ін

У промисловості та інших галузях економіки була відновленагрошова оплата праці, введена тарифна система, за якою заробітнаплата виплачувалася в залежності від кваліфікації робітників і від кількостівиробленої продукції, були зняті обмеження на збільшення заробітківпри зростанні вироблення і, таким чином, скасовувалася зрівнялівка в оплатіпраці, поширена в роки «воєнного комунізму». Були ліквідованіосновні обмеження на зміну місця роботи, пов'язані з загальноїтрудової повинністю, дозволявся вільний найм робочої сили. Булизасновані біржі праці, де проходила реєстрація безробітних, чисельністьяких збільшилася з 1,2 млн. чоловік в 1924 році до 1,7 млн. чоловік у
1929 році. Але зростання зайнятості йшов більш високими темпами: чисельністьробітників і службовців у всіх галузях економіки, крім селян -одноосібників, збільшилася з 8,5 млн. чоловік у 1924/1925 господарськомуроці до 12,4 млн. у 1929 році, що свідчило про залучення до числазайнятих багатьох безробітних.

НЕП у фінансово-грошовій сфері

Важливе значення для проведення НЕП мало створення стійкоїгрошової системи і стабілізації карбованця. Біля витоків цієї складної і величезноюроботи стояв нарком фінансів ГЯ. Сокольников, який ще в 1918 роцізаперечував проти нестримної грошової емісії. Але в той момент Сокольниковне зрозуміли, емісія тривала, і лише дивом не був втілений в життяплан повного анулювання грошей і закриття наркомату фінансів занепотрібність. Пізніше В.І. Ленін визнавав, що це найважливіше наркомат вроки громадянської війни був практично зруйнований, ліквідовано на 90%.

Під керівництвом Г. Сокольникова заново створювалися фінансові органив центрі і на місцях, підбиралися кваліфіковані працівники. Так, дляпідготовки грошової реформи був запрошений досвідчений фінансист М.М. Кутлер,який брав участь у проведенні знаменитої реформи С.Ю. Вітте в 1895 - 1897роках. Протягом усього 1922 йшла гостра дискусія про те, як проводитигрошову реформу, що взяти за мірило цінності при переході на новігроші. Пропонувався так званий «товарний рубль», який був би пов'язанийлише із середнім курсом товарів, або з товарним індексом. Сокольников жнаполягав на золотому стандарті, і до кінця 1922 року було вирішено проводитиреформу на основі золотого стандарту.

Для стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тоє зміна їх номінальної вартості по визначеному співвідношеннюстарих і нових знаків. Спочатку в 1922 році були випущені так званірадзнаків. Новий карбованець прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. В 1923 роцібули випущені інші радзнаків, один карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніхгрошей і 100 рублів зразка 1922 року. Одночасно з випуском новихрадзнаків, наприкінці листопада 1922 року було випущено в обіг новарадянська валюта - "червонець», прирівняний до 7,74 г чистого золота, або додореволюційної золотої десятикарбованцеві монеті. Нові "золоті банкноти» на
25% забезпечувались золотом, іншими дорогоцінними металами та іноземнійвалютою, на 75% - легкореалізуемимі товарами, векселями та іншимизобов'язаннями. Випуск червінців означав перелом у розвитку фінансовоїсистеми Росії. Було суворо заборонено використовувати червінці для покриттябюджетного дефіциту. Вони призначалися перш за все для кредитуванняпромисловості і комерційних операцій в оптовій торгівлі. І хоча на 1Січень 1923 частка червінців у грошовій масі була незначна - всього 3%,у другому півріччі вони майже витіснили радзнаків з великого господарськогообороту. Вже восени селяни погоджувалися продавати зерно тільки зачервінці, часом навіть знижуючи ціни, аби отримати «золоті банкноти».
Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк обмінював всепропоновані банкноти на іноземну валюту за твердим курсом.

Восени 1922 були створені фондові біржі, де дозволялася купівля -продаж валюти, золота, облігацій державних позик за вільнимкурсом. Якщо курс червінця піднімався вище офіційного паритету, Держбанкскуповував золото й іноземну валюту на біржі, випускаючи додатковекількість червінців, і навпаки. У результаті цього протягом 1923 рокукурс червінця підвищувався по відношенню до іноземних валют. Так, якщо на 2Січень 1924 курс долара на московській біржі становив 2 руб. 20 коп.,то до 1 квітня 1924 він досяг 1 руб. 95,5 коп. і на цьому рівнізупинився. Те ж саме відбувалося з фунтом стерлінгів, франком, маркою ііншими валютами. Вже в 1925 році червонець став конвертованою валютою, вінофіційно котирувався на різних валютних біржах світу. Заключниметапом реформи була процедура викупу радзнаків. У березні 1924 року буввизначений фіксований курс із розрахунку 50 тис. руб. сов знаками 1923за 1 рубль золотом казначейськими квитками.

Одночасно з грошовою була проведена податкова реформа. Уже наприкінці
1923 основним джерелом доходів державного бюджету сталивідрахування від прибутку підприємств, а не податки з населення. Логічнимнаслідком повернення до ринкової економіки був перехід від натурального догрошового оподаткування селянських господарств. У період між серпнем
1921 і лютим 1922 років були встановлені податки на тютюн, спиртнінапої, пиво, сірники, мед, мінеральні води та інші товари. До останньогокварталу 1922 Сокольников заявив, що третина всіх надходжень бюджетуотримана за рахунок грошового оподаткування, менше третини - за рахунок випускубанкнот, а інша частина - за рахунок натурального податку.

Поступово відроджувалася кредитна система. У 1921 році відновивсвою роботу Держбанк, скасований в 1918 році. Почалося кредитуванняпідприємств промисловості і торгівлі на комерційній основі. До тих пір,поки не відбулася стабілізація карбованця, Держбанк видавав позики під вельмивисокі відсотки: від 8 до 12% на місяць, але поступово процентна ставказнижувалася. У країні виникли спеціалізовані банки: Торгово-промисловийбанк (Промбанк) для фінансування промисловості, Електробанк длякредитування електрифікації, Російський комерційний банк (з 1924 року -
Внешторгбанк) для фінансування зовнішньої торгівлі, Центральний банккомунального господарства та житлового будівництва (Цекомбанк) та ін Цібанки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподілялипозики, призначали позиковий, обліковий відсоток і відсоток по вкладах.
Влітку 1922 року був зроблений ще один крок до стабілізації фінансовоїсистеми: була відкрита підписка на перший державний хлібний позику назагальну суму в 10 млн. пуд. жита в зерні. Держава випустило безпроцентніоблігації номіналом у 100 пудів, що підлягало оплатити в період з 1грудня 1922 по 31 січня 1923 натурою або готівкою поповною ринковою ціною жита в день оплати. Слідом за цим був випущений 6%-нийпозику на 100 млн. золотих рублів. Все це проводилося з метою підготовкиумов для грошової реформи, оскільки облігації служили яквнутрішнього кредиту, а також засобом викупу знецінених паперових грошей.
Була створена ціла мережа акціонерних банків, серед акціонерів яких були
Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи і навіть іноземніпідприємці. Ці банки кредитували, в основному, окремі галузіпромисловості. Для кредитування підприємств споживчої коопераціївідкривалися кооперативні банки, для сільськогосподарського кредиту --сільськогосподарські банки, для кредитування приватної промисловості іторгівлі - товариства взаємного кредиту, для мобілізації грошових накопиченьнаселення засновувалися ощадні каси. У 1923 році в країнііснувало 17 самостійних банків, а в 1926 році їх число зросло до
61. Частка Держбанку в загальних кредитних вкладень банківської системи знизиласяза цей час з 66 до 48%.

Сокольников наполегливо виступав за організацію спільних торговельнихспілок за участю іноземного капіталу, за розширення прав трестів інадання їм можливості виходу на світовий ринок під контролем
Наркомвнешторга. Справа в тому, що до осені 1922 року стало зрозуміло, щозовнішньоторговельний оборот країни помітно відстав від загальних темпів господарськогопідйому. У першому півріччі 1922 вартість експорту становила небільше 3% від рівня 1913 року, при цьому вартість імпорту в десять разівперевищувала вартість експорту. Це пояснювалося тим, що на відновленняпромисловості потрібно було все більше закуповувати за кордоном сировини іобладнання. Розширювати ж імпорт можна було тільки за рахунок зростанняекспорту,скажімо, надлишків сільськогосподарської продукції. Але закупівельний апарат
Наркомвнешторга був неповоротким і недосвідченим, та й грошей на закупівліпродуктів у селян держава виділяла дуже небагато. Сокольниковнамагався отримати дозвіл на тимчасову лібералізацію ввезення та вивезення дляселян і підприємств (трестів) по окремих категоріях товарів. В.І.
Ленін виступив різко проти ослаблення монополії зовнішньої торгівлі, побоюючисьнібито зростання контрабанди. Насправді ж уряд побоювався того, щовиробники, отримавши право вільного виходу на світовий ринок,відчують свою незалежність від держави і знову почнуть боротисяпроти цієї влади. Виходячи з цього, керівництво країни всіма силаминамагався не допустити демонополізації зовнішньої торгівлі.

Але, незважаючи на тверду позицію наркомфіна, «червоні директори» по -як і раніше, вимагали продовжувати практику пільгового фінансуванняпромисловості за рахунок селянства, щоб підхльоснути розвиток
«Соціалістичного ланки» в державній промисловості в порівнянні здрібнобуржуазним ланкою селянського господарства. Для цього вони наполягали нанеобмеженій розширення банківської емісії. Вже в «Контрольних цифрахнародного господарства на 1925/1926 господарський рік », розроблених
Держпланом, відкрито утвердилася ідея про «підпорядкуванні грошового обігузростаючої емісії ». Таким чином, наполеглива чотирирічна боротьба зінфляцією була програна. Під натиском Держплану і ВРНГ з липня по грудень
1925 грошова маса збільшилася в порівнянні з 1924 року на 400 млн.руб., або в півтора рази, що призвело до порушення рівноваги міжрозмірами товарообороту і що знаходилася в обігу грошовою масою.
Виникла реальна загроза інфляції, ознакою чого став вже у вересні 1925року зростання товарних цін і все більше відчувається дефіцит промислових товарівпершої необхідності. Селянство дуже швидко відреагуваввідповідним чином на цю ситуацію, що призвело до зриву планухлібозаготівель. Це, у свою чергу, спричинило за собою невиконанняекспортно-імпортної програми і скорочення доходів від продажу хліба закордоном.

Для підтримання стабільного курсу червінці на внутрішньому ринку Держбанкбув змушений постійно вводити в обіг золото і інвалюту, щоб вилучатигрошові надлишки. Але ці заходи приводили не до скорочення емісії, а довиснаження валютних резервів. Так, власне, було ліквідовано єдинийпаритетний курс червінці, підтримуваний Держбанком як на зовнішньому, так і навнутрішньому ринку, внаслідок чого відбулося роздвоєння валютних курсів.
Продаж інвалюти була дозволена тільки для тих, хто виїжджав з країни,внаслідок чого зросла кількість операцій з вивезення червінців закордон, щоб обміняти їх за офіційним курсом. Для запобігання цьомупроцесу з липня 1926 було заборонено вивозити червінці, а незабаромприпинилася і їх скупка на зовнішньому ринку. Це означало повну відмову відкотирування радянських рублів за кордоном. Червінець, що був однією зсвітових валю