Міністерство загальної та професійної освіти Російської Федерації

Ульяновський Державний Технічний Університет

Кафедра історії та культури.

Реферат

Опричнина. Її сутність, реалізація, наслідки.

Підготував студент групи ІДРд-12

Кропотін Олексій

Перевірив: к. і. н. Доцент Маслова

Марія Іванівна

Оцінка керівникареферату:

Ульяновськ 1999

Зміст
1.Вступ

2.Основні частина
. Іван Грозний. Перші роки правління.
. Указ про опричнині.
. Життя Івана IV в слободі.
. Опричнина і земщина.
. Призначення опричнини.
. Протиріччя в устрої держави.
. Безцільність опричнини
. Судження про неї сучасності.
3.Заключеніе
4.Спісок використаної літератури

Введення
Підходило до кінця правління Василя III. Він помер у 1533 р., залишившиспадкоємцем трирічного сина Івана при королеви-матері Олені Василівні
(з роду князів ГлинсьКих). Незабаром, п'ять років по тому, великий князь втратив імати. Правитель-хлопчик, наділений розумом тямущим, насмішкуватий іспритний, з ранніх років почував себе сиротою, обділеним увагою.
Оточений пишнотою і раболіпство під час церемоній, у повсякденному життів палаці він важко переживав зневагу бояр і князів, байдужість іобрази навколишніх. До цього додалася запекла боротьба за владубоярських угруповань ГлинсьКих і Бельских, ШуйсьКих і Воронцових. Пізніше,вже в зрілі роки, цар Грозний не міг забути свої дитячі негаразди:
«Бувало, ми граємо в дитячі ігри, а князь Іван Васильович Шумський сидить налавці, спершись ліктем на ліжко нашого батька і, поклавши ногу на стілець, а нанас не дивиться ».
У такій обстановці ріс великий князь. Вже в ті роки в його характеріформуються непривабливі риси: лякливість і скритність, помисливістьі боягузтво, недовірливість і жорстокість. Спостерігаючи сцени міжусобиць ірозправ, він і сам, дорослішає, входить у смак - віддає, наприклад своїм псарямнаказ зацькувати неугодного йому князя Андрія Шуйського.
Молодого великого князя обурювали неправедні справи бояр в містах іволостях - захоплення селянських земель, хабарі, судові штрафи та інше.
Від їх здирства страждали «чорні люди» - селяни і ремісники, іголовне (в очах Івана IV), скарбниця, порядок і спокій в державі.

Перші роки правління.
Боротьба бояр і княжат тривала. ШуйсьКих змінили Воронцови і Кубенське, аїх - Глинські, родичі великого князя по матері. Чвари вельмож -правителів, розгул і утиски викликали загальне невдоволення селян,посадських людей, дворян, значної частини боярства та духовенства. Знадією багато хто дивився на Івана IV. Коли він увійшов до «вік», йоговінчали на царство. У січні 1547, коли Іванові було 16 років, йогокоронували в Успенському соборі Московського Кремля. За «чину вінчання»,складеному митрополитом Макарієм, переконаним прихильником єдинодержавіюмосковського государя, Іван Васильович став іменуватися «царем і великимкнязем всея Руси ». Його влада, як наголошувалося, має божественнепоходження. Тим самим підвищувався авторитет російського правителя, нарякого, як тоді вважали московські політики, сходить до Августу,наступнику Юлія Цезаря. Від імені останнього йде титул «цар».
В наступному місяці молодий цар одружився з Анастасією Романівні Юр'євої,дочки окольничого Романа Юрійовича Захар'їна-Юр 'єва. Нові родичіцаря, що з'явилися при дворі і отримали високі чини і посади,митрополит Макарій, їхні прихильники з бояр і князів незабаром об'єдналасяпроти ГлинсьКих, які очолили уряд. Представився і підходящийвипадок.
Влітку 1547 у Москві спалахнуло повстання. 21 червня величезний пожежа майжедотла спалив дерев'яну столицю - згоріло 25 тисяч дворів, залишилися бездаху над головою 80 тисяч москвичів, майже всі її населення, 1700 чоловік загинули.
Почалися епідемія і голод косили людей. Поповзли чутки: «Москву-депідпалили Глинські, а баба царя Анна Глинська чаклувала: виймала серцялюдські і клала їх у воду та тою водою, їздячи по Москві, кропила, івід того Москва вигорала ». Такий поворот подій виявився вигідний для
Захар'їним та їх прихильників.
Падіння уряду прискорило виступ простих москвичів. 26 червня вонизібралися на віче, і за його рішенням повсталі рушили в Кремль, схопилиі вбили одного з ГлинсьКих - дядька царя боярина князя, Юрія Васильовича, йогобрат Михайло Васильович Глинський встиг втекти зі столиці. Двори ненависнихправителів зазнали розгрому.
Цар Іван, який виїхав з-за пожежі з Москви, відсиджувався в підмосковному селі
Воробйовому (на Воробйових горах). Сюди 29 червня з'явилися повстанці,озброєні, чим попало, і зажадали у царя віддати їм на розправу Анну і
Михайла ГлинсьКих. Іван умовляв припинити повстання, запевняв, що
ГлинсьКих у нього немає. Москвичі, повіривши йому, ввійшли до міста. Повстання незабаромстихло. Пам'ять про нього Іван IV зберіг на все життя:
- Від цього увійшов страх в душу мою і трепет в мої кості, і змирився дух мій.
Повстання призвело до падіння уряду ГлинсьКих і приходу до влади
Захар'їним.

Указ про опричнині.
Для розправи з зрадниками і ослушників цар запропонував заснуватиопричнину. Це був особливий двір, який творив собі цар, з особливимибоярами, з особливим дворецьким, скарбника та іншими управителями, дяками,всякими наказовими і дворовими людьми, з цілим придворним штатом. Літописецьпосилено вдаряє на цей вираз «осібність двір», на те, що царзасудив все на цьому подвір'ї «учинити собі осібність». З службових людей вінвідібрав у опричнину тисячі чоловік, яким у столиці на посаді за стінами
Білого міста, за лінією нинішніх бульварів, відведені, були вулиці
(Пречистенка, Сивцев Вражек, Арбат і ліва від міста сторона Нікітській) здекількома слободами до Новодівичого монастиря; колишні обивателі цихвулиць і слобід з служилих і переказних людей були виселені зі своїх будинків уінші вулиці московського посада. На утримання цього двору, «на свійпобут »і своїх дітей, царевичів Івана і Федора, він виділив зі свогодержави до 20 міст з повітами і кілька окремих волостей, вяких землі роздано, були опричникам, а колишні землевласники виведенібули зі своїх вотчин і маєтків і отримували землі в неопрічних повітах. До 12тисяч цих виселенців взимку з родинами йшли пішки з відібраних у нихсадиб на віддалені порожні помістя, їм відведені. Ця виділена здержави опрична частина не була цілісна область, суцільна територія,склалася з сіл, волостей, міст, навіть тільки частин інших міст,розсіяних там і сям, переважно в центральних та північних повітах
(Вязьма, Козельск, Суздаль, Галич, Вологда, Стара Руса, Кагрополь іінші; після взята в опричнину Торгова сторона Новгорода). «Державаж своє Московське », тобто всю іншу край панування московськимгосударя, з її військом, судом, управою цар наказав відати і всякі справиземські робити боярам, яким велів бути «в земських», і ця половинадержави отримала назву Земщина. Усі центральні урядовіустанови, що залишилися в Земщина, накази, повинні були діяти по -як і раніше, «управу чинить по старовині», звертаючись по всяких важливим земськимсправах в думу земських бояр, яка правила Земщина, доповідаючи государютільки про військові і найважливіших земських справах. Так вся держава поділялосяна Земщина і опричнину: на чолі другого безпосередньо встав сам цар, невідмовляючись і від верховного руководітельства думою земських бояр. «За підйомж свій », тобто на покриття витрат по виїзду зі столиці, цар стягнув зЗемщина як би за службове відрядження за її справах підйомні гроші - 100тисяч рублів (близько 6 мільйонів рублів на наші гроші 1993р.) так виклаластара літопис не дійшла до нас «указ про опричнині», мабуть,заздалегідь заготовлений ще в Олександрівській слободі і прочитана назасіданні державної ради в Москві. Цар поспішав: не зволікаючи, надругий же день після цього засідання, користуючись наданим йомуповноваженням, він взявся на зрадників своїх опали класти, а частину їх стратити,почавши з найближчих прихильників втікача князя Курбського; в один цей деньшестеро з боярської знаті були обезголовлені, а сьомий посаджений на кіл.

Життя в слободі.
Почалося улаштування опричнини. Перш за все, сам цар, як перший опричники,поквапився вийти з церемоній, чинного порядку государевої життя,покинув свій спадковий кремлівський палац, перевіз на новеукріплене дворище, яке звелів побудувати собі десь серед своєїопричнини, між Арбатом і Нікітській, в той же час наказав своїм опричнихбоярам і дворянам ставити собі в Олександрівській слободі двори, де їмтреба жити, а також будівлі урядових місць, призначених дляуправління опричнина. Скоро він і сам оселився там же, а до Москви ставприїжджати «не на великий час». Так виникла серед глухих лісів новарезиденція, опрична столиця з палацом, оточеним ровом і валом, зсторожовими заставами по дорогах. У цій барлозі цар влаштував дикупародію монастиря, підібрав три сотні найзапекліших опричників, якістановили братію, сам прийняв звання ігумена, а князя Афанасія Вяземськогозодягнув у сан келаря, покрив цих штатних розбійників чернечими скуфейкамі,чорними рясамі, склав чернецький статут, сам з царевичами вранцілазив на дзвіницю дзвонити до утрені, в церкві читав і співав на криласі іклав такі земні поклони, що з чола його не сходили синці. ПісляСлужби Божої за трапезою, коли весела братія об'їдалися і опівалась, цар зааналоєм читав повчання отців церкви про піст і стриманість, потім самотньообідав сам, після обіду любив говорити про закон, дрімав або йшов у катівнябути присутнім при тортури запідозрених.

Опричнина і земщина.
Опричнина при першому погляді на неї, особливо при такій поведінці царя,видається установою, позбавленим будь-якого політичного сенсу. У самомусправі, оголосивши в посланні всіх бояр зрадниками і розкрадачами землі, царзалишив управління земельними ресурсами в руках цих зрадників і хижаків. Але й уопричнини був свій сенс, хоча і досить сумний. У ній треба розрізнятитериторію і мета. Слово опричнина в 16 столітті було вже застарілим терміном,який тодішня московська літопис перевела виразом осібність двір. Чи нецар Іван вигадав це слово, запозичене з старого питомої мови. Упитомий час так називалися особливі виділені володіння, переважноті, які віддавалися у повну власність княгиня-вдовам, на відміну відданих у довічне користування, від прожитку. Опричнина царя Івана булаДворцове господарсько-адміністративну установу, що завідували землями,відведеними на утримання даного двору. Подібне установа виникло у наспізніше, в кінці 18 століття, коли імператор Павло законом 5 квітня 1797 проімператорського прізвища виділив «з державних володінь особливінерухомі маєтки »в кількості понад 460 тисяч душ селян чоловічої статі,перебували «в державному численні під найменуванням палацовихволостей і сіл »і отримало назву питомих. Різниця була лише вте, що опричнина з подальшим приєднанням захопила ледь не половинувсієї держави, тоді як у питоме відомство імператора Павла увійшлалише 1/38 тодішнього населення імперії. Сам цар Іван дивився назасновану ним опричнину, як на своє приватне володіння, на особливий двір абоспадщини, що він виділив зі складу держави, він призначав після себеЗемщина старшому своєму сину як царю, а опричнину - молодшому, якпитомою князеві. Є звістка, що на чолі Земщина поставлений був хрещенийтатарин, полонений цар казанський Єдігер-Семеона. Пізніше, в 1574 р., цар
Іван вінчав на царство іншого татарина, Касимівське хана Саїна-Булата, --у хрещенні Симеона Бекбулатовіча, давши йому титул государя великого князявсієї Русі. Перекладаючи цей титул на нашу мову, можна сказати, що Іванпризначав того й іншого Симеона головами думи земських бояр. Симеон
Бекбулатовіч правил царством два роки, потім його заслали до Твері. Всіурядові укази писалися від імені цієї Симеона як справжньоговсеросійського царя, а сам Іван задовольнився скромним титулом государякнязя, навіть не великого, а просто князя московського, не всія Русі, їздив до
Симеона на поклін, як простий боярин, і в чолобитних своїх до Симеонаназивав себе князем московським Іванцем Васильєвим, який б'є чолом «зсвоїми дітьми », з царевичами. Можна думати, що тут не все --політичний маскарад. Цар Іван протиставляв себе як князямосковського питомої государя всієї Русі, що стояв на чолі Земщина;виставляючи себе особливим, опричних князем московським, Іван нібивизнавав, що вся інша Руська земля становила відомство ради,що складався з нащадків її колишніх володарів, князів великих і удільних,з яких полягало вища московське боярство, що засідали в земській думі.
Після Іван перейменував опричнину у двір, бояр і службових людей, опричниху бояр і службових людей дворових. У царя в опричнині була своя дума, «своїбояри »; опричного областю керували особливі накази, однорідні з старимиземськими. Справи загальнодержавні, як би сказати імперські, вела здоповіддю царя земська дума. Але інші питання цар наказав обговорювати всімбоярам, земським і опричних, і «бояри шпалери» ставили спільне рішення.

Призначення опричнини.
Але, питається, навіщо знадобилася ця реставрація або ця пародія спадку?
Установі з такою застарілою формою і з таким архаїчним назвою царвказав небувалу досі завдання: опричнина одержала значення політичногопритулку, куди хотів сховатися цар від свого крамольного боярства. Думка,що він повинен бігти від своїх бояр, поступово заволоділа його розумом, сталайого безотвязной думою. У духовній своєї, написаної около1572 р., царпресерьезно зображає себе вигнанцем, заволокою. Тут він пише: «Забезлічі провин моїх розпростерся на мене гнів божий, вигнаний я боярамизаради їхнього самовольства зі свого надбання і скитаюсь за країною ». Йомуприписували серйозний намір бігти до Англії. Отже, опричнина з'явиласяустановою, яка мала захищати особисту безпеку царя. Їйвказана була політична мета, для якої не було особливого установи віснував московському державному устрої. Мета ця полягала втому, щоб винищити крамолу, гніздиться в Руській землі, переважнов боярської середовищі. Опричнина отримала призначення вищої поліції у справахдержавної зради. Загін в тисячу чоловік, зарахований до опричнину іпотім збільшений до 6 тисяч, ставав корпусом Дозорець внутрішньоїкрамоли. Малюта Скуратов, тобто Григорій Якович Плещеєв-Бєльський, родичсв. митрополита Олексія, був як би шефом цього корпусу, а цар випросивсебе у духовенства, бояр і всієї землі поліцейську диктатуру для боротьби зцієї крамолою. Як спеціальний поліцейський загін опричнина отримала особливиймундир: у опричника були прив'язані до сідла собача голова і мітла - цебули знаки його посади, що складалася в тому, щоб вистежувати, винюхувати івимітати зраду і гризти государевих лиходіїв-крамольників. Опричник їздиввесь у чорному з голови до ніг, на вороному коні в чорній же збруї, томусучасники прозвали опричнину «пітьмою непроглядній», говорили про неї: «яконіч, темна ». Це був якийсь орден пустельників, подібно ченцям від землівідреклися і з землею боролися, як ченці борються з спокусами світу.
Найбільший прийом у опричних дружину обставлений був не те конспіративноїурочистістю. Князь Курбський у своїй Історії царя Івана пише, що царзі всієї Руської землі зібрав собі «людей, поганих і всякими злістьвиконаних », і зобов'язав їх страшними клятвами не знатися не тільки здрузями і братами, але і з батьками, а служити тільки йому і на цьомузмушував їх цілувати хрест. Згадайте при цьому, що я сказав промонастирському чині життя, яким встановив Іван у слободі для своєї обраноїопричного братії.

Протиріччя в устрої держави.
Таке було походження і призначення опричнини. Але, пояснивши їїпоходження і призначення, все-таки досить важко зрозуміти її політичнийсенс. Легко бачити, як і для чого вона виникла, але важко усвідомити собі,як вона могла виникнути, як могла прийти царя сама думка про такеустанові. Адже опричнина не відповідала на політичне питання, що стоявтоді на черзі, не усувала труднощі, яким була викликана.
Утруднення створювалося зіткненнями, які виникали між государем ібоярством. Джерелом цих стілкновеній були не суперечливі політичніпрагнення обох державних сил, а одне протиріччя в самомуполітичному ладі Московської держави. Государ і боярство НЕрозходилися один з одним непримиренно у своїх політичних ідеалах, впланах державного порядку, а тільки натрапили на однуневідповідність у сталому вже державним порядком, з якою незнали що робити, Що таке було насправді Московська держава в XVIв.? Це була абсолютна монархія, але з аристократичним керуванням, тобтоурядовим персоналом. Не було політичного законодавства,яке визначало б кордону верховної влади, але був урядовийклас з аристократичної організацією, яку визнавала сама влада. Цявлада зростала разом, одночасно і навіть об руку з іншою політичноюсилою, її соромитися. Таким чином, характер цієї влади не відповідаввластивості урядових знарядь, за допомогою яких вона повинна буладіяти. Бояри уявили себе владними радниками государя всієї Русів той самий час, коли цей государ, залишаючись вірним погляду питомоївотчинника, згідно з давньоруським правом пожалував їх, як дворових слугсвоїх, у звання холопів государевих. Обидві сторони опинилися в такомунеприроднім відношенні один до одного, якого вони, здається, не помічали,поки воно складалося, і з яким не знали що робити, коли його помітили.
Тоді обидві сторони відчули себе в незручному становищі і не знали, якз нього вийти. Ні боярство не вміло влаштуватися і влаштувати державнийпорядок без государевої влади, до якої воно звикло, ні государ не знав,як без боярського сприяння впоратися зі своїм царством у його новихмежах. Обидві сторони не могли ужитися один з іншого, ні обійтися один безодного. Не вміючи не порозумілися, ні розлучитися, вони спробували розділитися --жити поруч, але не разом. Таким виходом зі скрутного становища ібула опричнина.

безцільність опричнини.
В усякому разі, обираючи той чи інший вихід, треба було діятипроти політичного становища цілого класу, а не проти окремих осіб.
Цар вступив прямо навпаки: запідозривши все боярство у зраді, він кинувсяна запідозрених, вириваючи їх поодинці, але залишив клас на чолі земськогоуправління, не маючи можливості зруйнувати незручний для ньогоурядовий лад, він став винищувати окремих підозрілих абоненависних йому осіб. Опричники ставилися не на місце бояр, а проти бояр,вони могли бути по самому призначенням своєму не правителями, а тількикатами землі. У цьому полягала політична безцільність опричнини;викликана зіткненням, причиною якого був порядок, а не особи, вона буласпрямована проти осіб, а не проти порядку. У цьому сенсі і можна сказати,що опричнина не відповідала на запитання, що стояв на черзі. Вона могла бутивселено царя тільки неправильним розумінням положення боярства, як і своговласного становища. Вона була в значній мірі плодом занадтополохливого уяви царя. Іван спрямовував її проти страшної крамоли,нібито гніздиться в боярської середовищі і загрожувала винищенням всієїцарської сім'ї. Але чи дійсно така страшна була небезпека? Політичнасила боярства і крім опричнини була підірвана умовами, прямо абопобічно створеними московським збиранням Русі. Можливість дозволеного,законного від'їзду, головної опори службової свободи боярина, до часу царя
Івана вже зникла: крім Литви, від'їхати було нікуди, єдинийуцілілий питома князь Володимир старицький договорами зобов'язався неприймати ні князів, ні бояр і ніяких людей, від'їжджали від царя. Службабояр з вільної стала обов'язковою, мимовільною. Місництво позбавляло класздатності до дружнього спільному дії. Поземельна перетасовуваннянайважливіших служилих князів, що робила за Івана III та його онуказа допомогою обміну старовинних князівських вотчин на нові, переміщати князів
Одоєвським, Воротинського, Мезецкіх з небезпечних околиць, звідки вони могли завестизносини з закордонними недругами Москви, куди-небудь на Клязьмі або наверхню Волгу, в чуже середовище, з якою у них не було жодних зв'язків.
Найвідоміші бояри правили областями, але так, що своїм управлінням, ні внароді, ні навіть у своїй станової організації, і цар повинен був знати цекраще за своїх бояр. Серйозна небезпека загрожувала при повторенні випадку 1553р., коли багато бояри не хотіли присягати дитині, сину небезпечно хворогоцаря, маючи на увазі звести на престол питомої Володимира, дядька царевича.
Ледве перемогавшій цар прямо сказав присягнув боярам, що у разі своєїсмерті він передбачає долю свого сімейства за царя-дядька. Це - доля,звичайно осягається принців суперників у східних деспотіях. Власніпредки царя Івана, князі московські, точно так само розправлялися зі своїмиродичами, ставали їм дорогу, так само розправився і самцар Іван зі своїм двоюрідним братом Володимиром Старицьким. Небезпека 1553р. багато бояри стали на бік царевича, і династична катастрофа моглане відбутися. У 1568 р. у разі смерті царя навряд чи була бдостатньо прихильників у його прямого спадкоємця: опричнина згуртувалабоярство інстинктивно - почуттям самозбереження.

Судження про неї сучасників.
Без такої небезпеки боярська крамола не йшла далі помислів і спроб втектидо Литви: ні про змови, ні про замахи з боку бояр не говорятьсучасники. Але, якби й існувала дійсно бунтівна боярськакрамола, царя варто було діяти інакше: він повинен був направляти своїудари виключно на боярство, а він бив не одних бояр і навіть не боярпереважно. Князь Курбський у своїй Історії, перераховуючи жертви Івановоїжорсткості, нараховує їх понад 400. Сучасники-іноземці вважали навітьза 10 тисяч. Здійснюючи страти, цар Іван по побожності заносив іменастрачених в Помянник (синодики), які розсилав по монастирях дляпоминання душ покійних з додатком поминальних вкладів. Ці Помянник --дуже цікаві пам'ятки; в деяких з них кількість жертв зростає до 4тисяч. Але боярських імен в цих мартирологах порівняно небагато, зате сюдизаносилися перебиті масами і зовсім не винні в боярської крамолудворові люди, піддячі, псарі, монахи і монахині - «померлихристияни чоловічої, жіночої та дитячої чину, імена яких ти сам, Господи,весі », як нудно голосить синодик після кожної групи вбитихмасами. Нарешті, черга дійшла і до самої «тьми непроглядній»: загинулинайближчі опричних улюбленці царя - князь Вяземський і Басманови, батько з сином

Глибоко зниженим, стримано обурених тоном оповідають сучасники просмути, яку внесла опричнина в розум, незвичні до таких внутрішнімпотрясінь. Вони зображують опричнину як соціальну усобиць. Спорудивцар, пишуть вони, крамолу міжусобну, в одному й тому ж місті одних людейна інших напустив, одних опричних назвав, своїми власними вчинив, аінших Земщина найменовував і наказав своїй частині іншу частину людейгвалтувати. Смерті зраджувати і доми їх грабувати. І була туга і ненавистьцаря в миру, а кров, і страти учинилося багато. Один спостережнасучасник зображує опричнину якоїсь незрозумілої політичною гроюцаря: усю державу свою, як сокирою, навпіл розсік і цим всіх збентежив,так, Божими людьми граючи, став змовником проти самого себе. Царзахотів у Земщина бути государем, а в опричнині залишитися вотчинника,питомою князем. Сучасники не могли усвідомити собі цього політичноголицемірства, але вони зрозуміли, що опричнина, виводячи крамолу, вводила анархію,оберігаючи государя, коливалася самі основи держави. Спрямована протиуявної крамоли, вона підготовляв дійсну. Спостерігач, словаякого я зараз навів, бачить прямий зв'язок між Смутного часу, коливін писав, і опричнина, яку пам'ятав: «великий розкол землі всієї створивцар, і це розділення, думаю, було прообразом нинішнього всеземскогорозбіжності ». Такий образ дій царя міг бути наслідком неполітичного розрахунку, а спотворили політичного розуміння.
Зіткнувшись з боярами, втративши до них всяке довіру після хвороби 1553і особливо після втечі князя Курбського, цар перебільшив небезпеку,злякався: «за себе есми став». Тоді питання про державний порядкуперетворився для нього в питання про особисту безпеку. І він, як не в міруперелякана людина, закривши очі почав бити направо і наліво, не розбираючидрузів і ворогів. Значить, в напрямку, який дав цар політичномузіткнення, багато винен його особистий характер, який тому й одержуєдеяке значення в нашої державної історії.

Висновок.
Опричнина Івана Грозного була одним із сумних уроків правителям
Російської держави. Вона показала, що використання терору правлячоїверхівкою підриває політичний, економічний і соціальний лад країни.
Хоча через багато століть щось подібне повернулося до Росії в 30-х, 50-хроках двадцятого століття за правління комуністів на чолі зі Сталіним. Унаших силах все, щоб не повторилося більше подібного хаосу. І недопустити приходу до влади лівих опозицій, які створюють пряму загрозувсьому населенню країни. В даний момент в Росії, уряд бореться зміжнародним тероризмом, це багато в чому зумовить позитивнийрозвиток всіх галузей держави. Буде менше соціальних потрясінь ікатаклізмів.
Перший цар допустив величезну помилку, застосувавши насильство, як засібзміцнення влади. Це позначилося на розвитку всієї Росії і відкинуло її врозвитку на 200 років тому.
Є надія, що такого більше не повториться ніколи.

Список використаної літератури:
1.Ключевскій В. О. «Про російської історії» Москва 1993.
2.Сахаров О. М., Буганов В. И. «Історія Росії з найдавніших часів до кінця
XVII століття »Москва 1997.
3.www.museum.ru Третьяковська галерея.
4.Web-вузол Аскер - Асса.
Ілюстрації: Рєпін І. Е. "Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581,р., Васнецов В. М. "Цар Іван Васильович Грозний".