ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. Основна частина.

1. Поняття "держави", умови виникнення.

2. Початки державності в Україні.

3. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство - ранньофеодальні монархії.

4. Українські землі у складі Великого князівства Литовської та

Речі Посполитої.

5. Запорізька Січ - "козацька християнська республіка''та

Гетьманщина.

6. Українські землі під владою Росії та Австро-Угорщини.

7. Українська державність на початку ХХ ст.

8. Радянські часи і Україна.

9. Україна в умовах незалежності.

ІІІ. Заключна частина.

ВСТУП

І. Складно, важко, але безупинно, український народ йде шляхомрозбудови своєї демократичної держави. В демократичному ж суспільствіполітична влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичномужитті.

Адже демократія це влада, що виходить з народу, змінюється народом ів інтересах народу. Проте в Україні ще не сформована модерна нація їїповноцінна політична еліта, спрямована взяти відповідальність засуверенізацію та самостійний повноцінний розвиток українського суспільства.
Україні потрібна маса свідомих громадян, залучених до інтересів своєїдержави і достатньо компетентних, щоб бути повно вартим носіями ісуб'єктами державно владних відносин.

Україна друга за величиною країна Європи. За чисельністю населеннявона наближається до Франції, а за обсягом ВНП - до Італії. Проте політичніправа України як нації мінімальні - не лише на європейській арені, а й увласній державі. "В той час, як найубогіші країни світу користуються повнимсуверенітетом - пише видатний дослідник української історії. О. Субтельний,
- Україна тільки но проголосила його на початку 90-х ". Ця кричущаневідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле,яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше не знаходила розуміння ".

Досліджуючи історію України, я зосереджено на багатьох проблемахрозвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українціввласної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є переважною рисоюісторії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхніневдачі у спробах здобути самостійність складають один із основних аспектівнаціонального досвіду. Отже, українське минуле - це головним чином історіянароду змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чиіншої цілком спрямованої держави.

Основна мета даного дослідження - відслідкувати процесдержавотворення в Україні та історіографічного питання.

Розвиток новітнього українства й відродження української національноїідеї ще кінці 19 ст. поставили перед українською наукою завдання створитинову синтезу історії українського народу. Але тогочасна Україна таукраїнська історіографія не була ще готова виконати це завдання. Історики
19 ст. вважали за свій головний обов'язок збирати "цеглини" для майбутньоїбудови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спробсинтезування української історії, що ними чимраз більше починало цікавитисяпокоління істориків століття ХХ: М. Грушевський, Д. Дорошенко, І.
Крип'якевич, О. Апанович, Н. Полонська-Василенко, В.
Винниченко, О. Субтельний, М. Брайчевський.

Сподівалюсь, що робота над моїм першим дослідженням викличе не абиякий інтерес не тільки у мене, а й у всіх тих хто прийме участь у написанній обговоренні проблеми великого українського народу. Тим самим повнішоюстане перед нами, сучасниками складна й суперечлива картина минулого, якуможна відтворювати нескінченно.

ІІ. (1). Основою будь якого суспільного розвитку є спосіб виробництваматеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні,моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління,що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільнефункціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами узміні в стані суспільства, ускладненням власне соціального життя.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнароднихвідносин як єдність території, населення і суспільної влади.

Отож, держава це суверенна, політично-територіальна організація владипевної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що маєспеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робитисвоє веління загально - обов'язковими для населення всієї країни, а такожздійснювати керівництво та управління загальносуспільнімі справами.

Наш огляд українського державотворчого процесу почнемо від короткогоогляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю назародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається зааксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик
Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це єприрода його землі. Отже, прідівімось до природи тої землі, на якійоселились предки українського народу і на якій і досі майже на тих самихмісцях живуть і нащадки. Як ми далі побачимо, український народ єавтохтоном на своїй землі. Це значить що український народ живе на тійсамій території яку здобув в початках свого розселення в східній Європі,дуже мало поступившись з цієї території чужим народам, а те, що вінздобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселений просторів, зяких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народбув не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етнографічнаукраїнська територія майже в цілості покривається з географічною.

На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-меншпо поріччу Прип'ять, Десну, Сейму, на південному заході, йде понад Прутомдо нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губитьсявона серед мішаного населення Вороніжчини й Донщини, а на південнім Сході вбасейні Кубані досягає кавказьких гір.

ІІ. (2). Але розглянемо ж першу державу засновану на українськихземлях, її політичний устрій, та правничі пам'ятки що зостались з давнини.
Перша держава часів первісного ладу, де пануючою верств були жерці відуні -Рахманом. Тому устрій згаданої держав визначають "священною демократією".
Окрім жерців відомі слідуючи верстви: хлібороби - скотарі, воїни, тощо.

Аратта (V-III с до н.е.) держава трипільська розташована між Дністромі Дніпром. Політичний центр знаходився в межах сучасної Черкащини біляміста Сміла.

правничі пам'ятки зіставлені Араттою до наших часів є такі, як
"Рігведа" - збірка арійських священних гімнів. Трипільці мали писемність.
Знайдено понад сто глиняних табличок з написами у вигляді клинопису.
Дослідження її почав український археолог, історик і мірознавець В.М.
Даниленко справа де шифровки писемності араттійців продовжується.

На думку дослідника трипільської археологічної культури Ю. Шилова
"Цивілізація тобто державність виникла на території України у V тисячоліттідо н.е. разом з тріпільською археологічної культурою ". Остання визнанаявищем загальнолюдського історичного розвитку суспільства періоду дитинствацивілізації: так 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО "роком культури трипілля",відкритою В. Хвойкою 100 років тому.

Що до етнічної приналежності трипільської, землеробських культури тадержави Аратта думки дослідників неоднозначні. В. хвойда вважав трипільцівпрямими нащадками українців, які зберегли "край предків" до цього часу.

Ю. Шилов кваліфікує трипільську культуру як культуру ранніх ще нерозмежованою індоєвропейців. Підкреслює спорідненість Аратти с культурою
Греків, Слов'ян, індусів. Однак визнає її про материком Українськоїкультури.

В. Петров пропонує розрізняти лінію культурно історичних традицій талінію власно-етнічніх зв'язків і на підставі цього не вважає Українцівнащадками трипільців.

Арії (орії) - з індоєвропейської (плуг, рало), орачі - це ірано-
Індійське відгалуження трипільців (аратів), мекала у пониззі Дніпра
(Азовсько-Причорноморський район). Це державотворення існувало у другомутисячолітті н.е. Частина оріїв перемогла в Індію, а ті що залишилися набатьківщині утворили Індоорійській союз племен - Кімерійській. На думки О.
Шоку, формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різнихплемен довкола осерця духовної традиції створеної автохтонами України -
Оріямі, хліборобами.

Г. Василенко вважає трипільську культуру слов'янською.

Поки український народ виступив як самостійний цінник історії упівденній Україні, існували державні організації інших народів. Від VIIстоліття до н.е. на побережжі Чорного і Азовського морів осіли численні
Грецькі колонії засновані з малоазійського Мімту: Тіра, Ольвія, Херсонес,
Теодосія, Паніка-Пей, Фана-горія, Танаїс і ін. Греки намагалися використатиприродні багатства країни зорганізувати широку рибну промисловість,заходилися розводити хліборобство і віноградство дбали про годівля худобиале найбільшу увагу звертали на торгівлю з сусідніми племенами і на вивізмісцевих продуктів до Греції.

Грецькі колонії не творили однієї держави, а кожне місце було окремоюреспублікою, з демократичним ладом але фактично під проводом багатіїв --купців і промисловців. Тільки міста над Азовським морем у V століття дон.е. зорганізуваліся в Боспорське державу під проводом династії
Спартокідів. У 107 році до н.е. ця держава прийшла під владу царя Понту
Мітрадата Євпатора, що намагався створити з чорноморських країн однумогутню державу, яка б мала стати базою для боротьби з Римом. Алечорноморські Грекі не виявили порозуміння для його планів і цей "другий
Ганібал "упав у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли під владу Риму.

Пізніше у хуртовині переселення народів грецькі міста були знищенні ітільки Крим залишився в руках Візантії.

Історичне значення грецьких колонії в тому що це були першізорганізовані міста на території Україні, перші центри торгівлі і культурищо мали великий вплив на сусідні племена. Але на тому їх роль кінчається.
Ані грецьких міст, ані Боспорської держави неможна вважати представникамиукраїнської державності, хоч вони й діяли в Україні.

Серед племенних союзів згаданих Геродотом у V ст .. до н.е. при описі
Скіфії - гелони та скіфи-орачі. На думку Ю. Шилова це нащадки Аратти, щозберегли живий корінь колишньої індоєвропейської спільноти.

Гелон - сонцепоклоннікі шанувальники бога Сонця - Сварога. На думку
Г. Василенко це поляни. Отже, традиція Аратти, через ці слов'янські племена
Подніпров'я проіснувало до часів Київської - Русі.

Племінні союзи на думку послідовників це перший щабель державноїорганізації примітивні царства.

Але правничих пам'яток цього періоду ми не знаходимо.

Хоча і історичне значення державного утворення досить велике -

В. Рибаков, Г . Василенко, М. Брайчевський, пов'язують зародженняслов'янської державності з скіфською епохою (V ст .. до н.е.). Київська Русь
ХІ - ХІІ ст., На їх думки ще не перша форма слов'янської державності, алише новий етап піднесення.

Г. Василенко зазначає що Київська - Русь виникла не у ІХ ст. (882р.)за помахом "чарівної палички". Щоб вийти на рівень державності слов'янськесуспільство мусило пройти довгий час від родового ладу до народноїдемократії. Досягнення археології до останніх десятиліть дозволяє відсунутипоріг слов'янської цивілізації в глиб віків на V ст. і визнати щослов'янська цивілізація була одною з найдавніших в Європі.

ІІ. (3). На історичну арену слов'янська держава вийшла у ІV ст.
(Антського Союзу), а найбільшої могутності досягла під час правління князя
Кия (кінець V початок VI ст. Н.е.). Антського царство, Антські царі (Бож,
Ардагаст, Мусокій) їх влада не була абсолютна, вона обмежувалась народнимизборами - ВІЧЕМ (народна демократія). Соціальна диференціація антськогосуспільства в умовах панування індивідуального господарства вела до розладу общинного ладу, однак рабовласництва НЕ набувало завершеного вигляду авідбувалося становленням феодальної системи.

М. Грушевський вважав антів тогочасною назвою українців

М. Брайчевський уточнює безпосередніми предками українців були нетільки племена черняхівської культури (ІІ-VII ст.) а й поляни, сіверяни ідревляни.

Тривале історичне значення здобула тільки Київська держава.
Літописець виводить її на початок від Полянського князя Кия і його братівщо перші здобували місто у Києві; коли ж вони повмирали "рід їх почавдержати князювання над полянами ".

Про діяльність цієї першої Київської династії історичних відомостейНЕ захувалось. Але багаті археологічні пам'ятки на терені міста Києва і вйого околицях дають свідоцтво що вже в VI-VII ст. Київ був могутнімторговим і культурним, мілітарнім осередком, був великим містом найбільшимна всю східну Європу. За Крип'якевича: значення надавав Києву передусімдніпровський шлях, що з'єднував північні країни з Чорним морем.

Через Київ переходив також другий великий торговий шлях зі Сходу, від
Азії до Середньої Європи, а в Києві був давній перевіз через Дніпро.

Недостача джерел не дозволяє нам ствердити напевно чи стояла Київськадержава в безпосередньому зв'язку з державою антів. Але вже те що Київськадержава так само як анти скерувало головну свою експансію на Чорне море,робить правдоподібнім здогад що між обома державами йшла безперервна лініярозвитку.

Київська Русь ІХ-ХІІ ст. ранньофеодальних монархія. На чолі держави --князь, що зосереджував у своїх руках законодавця, адміністративну цівійськову владу. Діяльність князя направляла радою феодалів - Боярськийдумою.

Дослідники виділяють два етапи розвитку давньоруської держави:

1. ІХ-Х ст. - Завершення об'єднання всіх східнослов'янських земель вєдину державу, та становлення державного апарату, військової організації.

2. Х-І половина ХІ ст. розквіт держави (оформлення феодальногоземлеволодіння і станової структури суспільства).

Єдиною значною правничо пам'яткою є "Руська правда" - це кодексправа давньоруської держави ХІ - І чверть ХІІ ст.

Сучасна історична наука вважає давньоруську державу спільною державоютрьох східнослов'янських народів. Дослідники хоча й поділяють тезу
Радянської історіографії про Київську Русь, як "колиску трьох братніхнародів ", однак критикують підхід у визначенні етнічної приналежності Росіївключно як попередніці Російської держави, що відмовляє українськомународу.

Існування своєї держави до середини ХVII ст., а білоруському - до
1917р. Історики вважають що субстрат (Середня Наддніпрянщина - Первісна
Русь) - основа давньоруської народності. Так, на думку М. Брайчевськогостановлення давньоруської держави почалося у ІІ - ІХ ст. (Антського царство);
VI - VII ст. - Початкова Русь; ІХ - ХІ ст. Київська Русь.

У ХІ ст. від спільного слов'янського стовбура відгалужуєтьсябілоруська етнічна спільнота (Половецька держава). У ХІІ ст. визначаласяросійська спільнота. Генетичною базою формування українського народу надумку дослідник, залишився первісний загально руський стовбур.
Обгрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник - історик
М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого (1054р.) єповоротним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руськіземлі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино. Серед причин такого розпадувін називав "розмноження" князів, а також "стремленіє саміх' племен Кьсамобутнього існування, тому що передувала епоха, хоча додалавідоме єдність племеннам', створила відому свіязь між ними, алеаніскільки не стерла їх племенних' отлічій, не заглушила влеченія Кь їхособливостям ".

1054 р. взято М.С. Грушевським очевидно не без впливу

М.М. Карамзіна, котрий писав що "Древняя Русь похоронила съ Ярославомсвоє могушество і добробут ... втратило силу, блеск' та цивільнещастя, будучи знову роздробленою на малі області ... ".

Інші історики відносили початок роздробленості Русі до 1097, 1032,
1069 років. Повні сумніви що до цього мав і Грушевський вважаючи що першастадія в процесі державного розладу Русі закінчилася зі смертю Мстислава
Великого (1032р.), а переможним і принижений він військом Андрія
Боголюбський.

принижений то принижений ... Але виявляється і в приниженому становищі
Київ залишався "центром' руської життя, задававшім' їй тон'", а "Кіевскійкнязь ... de jure оставався старім' ... і для Суздальського князя; вцервоном' отношеніі ... Суздальська область залежали від кіевскогомитрополита, свою чергу находівшагося под вліяніем' кіевскогокнязя ...". Цією фразою відображають сутність історичного процесу в
Київській Русі ХІІ-ХІІІст

В південно Західний Русі існували Київське Чернігівсько-Сіверське,
Переяславське, Галицьке і Волинське князівства у ІІ третині ХІІ ст. --середині ХІІІ ст. Практично кожна князівство в мініатюрі відтворювалополітичну структуру Київської держави. Ну, а як норми права визнавали
"Руську правду".

Але правопріємніцєю Київської Русі ми можемо зазначити лише Галицько-
Волинською державою (перше українське королівство) існуючу у ІІ половині
ХІІІ ст. - 1365р. Це була монархія. Законодавча та виконавча влада в рукахкнязя, влада якого була спадковою.

У 1263 році Галицько-Волинський князь Данило Романович бувпроголошений королем Русі. У 1366 році в наслідок дінастічної кризикоролівство Руське було поділено мін польським королівством (Галичина) івеликим князівством Литовським (Волинь).

Сучасні історики вважають що у другій половині ХІІ ст. сформувалисятри центри об'єднавчих сил населення колишньої Русі. Один із сил --український: Галицько-Волинська держава, що намагалась у першій половині
ХІІ ст. об'єднати більшість українських земель (Волинь, Галичина, Поділля,
Київське і Переяславське князівства).

Фактично Галицько-Волинська держава це друга велика держава наукраїнський землі збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати білясебе більшу частину української етнографічної території свого часу,фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Але півтора століття їїіснування не проминуло безслідно для подальшої долі українського народу --так вважав Дорошенко. Новіший дослідник професор С. Томанівській дужевисоко ставить заслуги Галько-Волинської держави перед українським народом.
Ця держава, каже, він зберегла Україну перед передчасним опануванням іасиміляцією з боку Польщі. Розірвавши династичні й церковно - політичнізв'язки з Суздалі, вона з другого боку припинила процес асиміляціїукраїнського елементу з великоруських з перевагою велікорущіні.

Нарешті вона відкрила західно - європейським впливом доступ вглибокий мірі й нейтралізувала однобічність впливів візантійських. Як пишевизначний історик, науковець Д. Дорошенко - "ця держава перейняликультурно національні традиції Київської Русі свою політичну й соціальнуреволюцію розвивала як сильним впливом тих відносин які існували в середній
Європі. Хоч Роман і провадив жорстку боротьбу з боярам, але зломити їхполітичного значення та їх економічної сили не міг. Політичні завірюхипершої половини ХІІІ віку дуже сприяли Боярським претензіям, і самому
Данилові, на верху його успіхів раз - у - раз доводилося рахуватися збоярських олігархією. "Не дурно літописець в одному місці каже," галицькібояри називали Данила князем а насправжки самі в своїх руках тримали всюземлю. Дояр навіть завоювали собі право роздавати землі і Данилові разом з
Васильком довелося боротися з ними за право роздавати виробку учасників зсіллю в Коломиї своїм дружинників. Галицьке боярство зробилося справжньоюарістократією яка прийняла в свої ряди декого з дрібних збіднілих князівякі ставали на службу до галицьких князів і звалися "служебник князями" ".
Бояри як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія Болеслава
Тройдіновіча але й обох останніх князів з дому Данила - Льва ІІ та Андрія,щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, якувже було згадував, вели землеволодіння, котре приносило значні доходисільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагаченняслужили й виші адміністративні посади, зв'язані з одержанням прибутків здоходів з землі, так звані "кормління". Головною робочою силою замаєтностях були люди не вільні, раби, або на-пів вільні, які не мали прававільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися під польськимвпливом кметя. Вони поділилися на данників, які платили данину князям абобоярина і на службових, які були зобов'язані на користь земельних власниківрізними службовими повинностями. В середині ХІV ст. Перехід Галичини підпольську владу потягнув з 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.

В той час як на заходів виростав і скріплявся новий осередокукраїнського політичного й культурно-національного життя, намагаючисьоб'єднати принаймні Західно - Українські землі й Правобережжя - на сході,над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя йнароджувалися нові, в котрих вже можна добачіті ембріони, зародки будучихчинників.

Татарський погром, плинув на зміну політичних відносин на цілім сході
Європи. На землях великоруських, що об'єднувалися головним чином біля
Суздальське-Володимирського князівства, татарщини залишила глибокий слід навсіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинахсоціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не такглибоко, але рішуче відбилася татарщини й на наших землях. Передовсім воназавершили політичний занепад. Наддніпрянщини з її осередком Київщини. Цейосередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Ставсяостаточний розрив із північною Суздальський Руссю: розірвалися зв'язкидинастичні, політичні, економічні, й культурні. Історичні шляхи народівукраїнського й руського розходяться.

Коли вже говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну
- Русь, перш за все постає питання - на скільки справді ця країна повела дозапустіння Наддніпрянської України й до зв'язаних із цим запустіннямпізніших змін в складі самого населення? У російській історіографіїустановівся був погляд, ніби по татарській приклад, Ключевський так простой каже: "запустіння Наддніпрянської Русі, почавшись у ХІІ віці, булодовершена татарським погромом 1240 року. З цього часу старі обласні цієї
Русі, колись там густо залюднені, на довгі часи обертаються в Пустинно змізерними останками колишнього населення ". В залежності від такого поглядуповстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі
Наддніпрянщини Українців з Підкарпаття. Польська історіографія, особливо з
ХІХ ст., Також піддержувала цій погляд, щоб довести засмугі польськогоелементу в ділі колонізації "руської пустині" й завершення на нійкультурного життя.

Вже історія Г - В держави ХІІІ ст. тісно в'яжеться з новим політ - їмчинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світу.

Цим чинником була Литва. Ще в ХІІ ст. супроти систем руськихкнязівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялася слабким імало важливим сусідом.

У ХІІІ ж столітті вона об'єднується в другу державу, здобуває чим разбільше значення, а з початком ХІV ст. виступає вже в ролі "збирача розбитихбілоруських і українських земель ", як пише Д. Дорошенко. В житті народів зцього часу і аж до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючі роль, а збілорусами вона тісно зв'язана й до сьогодні. Все те примушує звернутидокладнішу увагу в нашім загальні огляді на литовський елемент і насформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох столітьбула державною й українського народу, була тогоспільною будовою, де доситьмирно та спокійно жили поруч себе народи литовський український ібілоруський.

Українські землі (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля та Волинь) ускладі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського у 60-70роках ХVІ ст. - 1569 рік.

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ВКЛ) трактують докінця ХV ст. федерацією окремих земель під верховенством великого князя
Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а з 1501 р..
-Парламентська шляхетська республіка. Зважаючи, що ВКЛ у ХІV - ХVІ ст.успадкувала традиції Київської Русі (державні, культурні, правничі) та те,що слов'яни (Західна і Південно-Західна Русь) становили основнийдемографічний потенціал країни, окремі сучасні дослідники поділяють оцінкипредставників дожовтневої української історіографії В. Антонович, М.
Грушевського, про ВКЛ як литовсько-руську державу.

Українські землі що до 1471 року мали широку автономію продовжуваливикористовувати Руське право - "Руську Правду". З кінця ХV ст. з'явилосяписання литовське право, яке виросло і розвинулося на групі староруськогоправа, та його судової практики. Литовський статут у редакціях 1529, 1566,
1588 рр.. - Кодекс законів ВКЛ що визначив конституційні положеннядержавного устрою, містив зводи цивільного, карного та сімейного права.

Крип'якевич І.П. вважає що два століття прожиті у ВКЛ мали позитивнезначення для формування українського народу та його державності.

М. Грушевський наголошував, що Київський період перейшов не у
Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, потім в литовсько -польський ХІV-ХV ст.

М. Брайкевич трактує друге Українське королівство втіленнямневмирущого потягу українського народу до державності ліквідація якої у
1471 р. висловила неодноразові виступи української знаті, спрямовані навідродження української державності у складі ВКЛ.

ІІ. (4). В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішогоз'єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівствопід свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, щобули невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, якмала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо будеукладена тісніша унія з Полька. Таким чином у самому Великому князівстві.
Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани литовськихсамостійників. В обороні державної незалежності Великого князівствавиступала вже тільки невелика група литовських і українських попів.
Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин,то перебачалі поширення впливів католицької церкви.

Король і великий князь Жигмонта серпня під натиском поляків скликав
1569р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовські князівство мало бутисполучення з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільнимсеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація ісудівніцтво.

Як пише М. Грішевській в своїй праці "Історія Русі": "Котрі земліпереходили під Польшу, заводили там поляки польські порядки: спочатку в
Галичині, потім - на Поділлі, а тепер і по всій Україні. А були ті порядкидля українських людей простих - дуже добрі, деякі гірші, ніж були вдержаві ".

Одним з важливіших наслідків Люблінської України, для українськогонароду було те, що Українські землі ті, що належали перед тим до Литви
(Київщина з Задніпрянщіною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до
Польщі (Галичина, з Холмщині), знайшлися тепер разом в одній державі і,не вважаючи на певні різниці в політичному й соціальному устрою, змоглизнову тісніше зблизити і впливати взаємно, перш за все на полі духовноїкультури. Ослаблення матеріально, український елемент західноукраїнськихобластей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись наморальну й матеріальну піддержку східноукраїнських областей, за дужекороткий час після об'єднання встиг розвинути у себе живий культурно -національний рух, який повів до загальнонаціонального відродженняукраїнського народу.

"Український, а навіть литовський (поки литовські кати не почализаводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати й за своєювласною державою, та нічого, робити: тепер усім рядном поляки, а українціне мали ні в чім голосу.

Поляки були католики, а мали то собі за обов'язок, щоб своюкатолицьку віру ширити, а інші віри тісніті, аби люди на католицьку вірупереходили; так учили їх духовні, і так їх королі та пани старались робити.
Українці ж були православними, і для того у всім мали прикрості і не булоїм ходу ні в чім ".

Вже в кінці ХVІІ століття нові форми політичні й соціально -економічного укладу життя, які стали закріплятісь на східноукраїнськихземлях після Люблінської унії, починають викликати до себе опозицію з бокуглибоких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоропереходити в одверті конфлікти, які згодом ускладнюються ще й через питаннярелігій. В цих конфліктах українського населення з новим режимом козаччинавідіграла провідну роль. Тут ми підходимо до одного з основних питань новоїукраїнської історіх, до козацько-польської боротьби, що займає дуже значнемісце. Нема нічого дивного, що обидві сторони мають неоднакові погляди напричини й навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох суспільних,споріднених і близько історичною долею народів. Не залишилося безпосередньой третя сторона - російська, для якої утиски над українським народом, аособливо над православною вірою в старій польській Речі Посполітої, служилинемов історичним оправдання тих утисків, яких зазнавала польськанародність у Росії після упадку Речі Посполитої й невдалих польськихповстань.

Запорізька Січ, в середині ХVІ ст. - Середину ХVІІ ст. була козацькоюдемократичною республікою. Українська державність, що існувала у виглядіширокої автономії у складі Великого князівства Литовського (до кінця ХVст.) не була знищена: вона перейшла в інші соціальні підвалини.

Козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливихумов українського життя ХV і ХVІ століть на степовім пограниччі всуспільстві з татарським Кримом. Процес її зародження й формування бувдовгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були мало помітні й непіддавалися за фіксуванню тим більш, що саме життя козаччини проходило вглухих степових просторах, Делано від культурних осередків. Це призвело, дотого, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, яксформований військовий клас, то на питання. Як вона повстала й звідкивзялася, ніхто не умів дати ясної й точної відповіді. А тим часом інтересдо повстання козаччини, до її походження, виник в початку ХVІІ віку, колище не раніш. Польські й чужоземні писемними, стаючи перед фактом існуванняоригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої вони піде не моглизнайти, пробували по свойому пояснити звідки взялися козаки й хто вонитакі. Від них не відставали й самі козацькі літописці. У дусі зрозуміти свогочасу й ті, й другі намагалися пояснити назву та походження козаків, відякогось імені, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-Литовський
Хроміст другої половини ХVІ віку Матвій Стрійківській виводив козаків одякогось стародавнього ватажка "Козака", що мовляв, щасливо боровся зтатарами. Польський історик ХVІІ ст. Павло Плацькій і Веспасілі Коховськоговиводили назву козаків від слова "Коза", бо вони були такі ж прудкі,проворні, як, кози. Григорій Грабянській козацький літописець початку ХVІІІст. виводив козаків від хозар, а другий козацький літописець Петро
Сімоновській, з другої половини ХVІІІ ст. вичитав у одного римськогогеографа, що на Кавказі була область Гірканія, вважав її за батьківщинукозаків, бо hircus по латині означає козел, от же звідти, і пішли козаки.
Були й інші, не лише фантастичні теорії походження козаків.

Дехто з старих письменників наприклад, польський історик ХVІ ст.
Мартін Бєльський, французький інженер Боплан (автор відомого "Опису
України "1940р.) І наш козацький літописець Самійло Величко з початку ХVІІІвіку вважали козаків за місцевий, тубільній стан, хоч тож, як і Величко,називали його сарматами або козаками.

П. Куліш у своїм "першім періоді козацтва аж до ворогування зшляхами "(1868р.), а потім і в" Історяй возсоеднанія Русі "(1873р.),говорячи про походження козаччини, підкреслював про козаччина булапродуктом степового життя. Козаки були волками-добічнікамі: вони складаливатаги й рушали в степ під проводом обібраніх ними: отаманів і тампромишляли полюванням і риболовства, а потім здобували в містах продуктисвого здобічніцтва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добрепристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вониздобічнікамі татарськими. Козацька верства складалася з різних елементівукраїнського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці ХVвіку. Погранічні старости використовували козаків для своїх завдань,охорони пограничних областей від татар.

Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем,викликаним суспільством українського народу з кочовим хижацьких степом.
Вона була навженної боротьби осілого хліборобського народу з кочовимрозбішацькім населенням степу.

Але хоч козаччина має певні сталогії до різних явищ українськогожиття попередніх століть, її неможна безпосередньо від них виводити, якокрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією,козаччина почала формуватись лиш в ХVІ столітті й остаточно приймає певнівироблені форми лише на порозі ХVІ та ХVІІ століть. Справді короткий оглядумовін, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це став показуютьдокументи, впевні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які йбули загальною прийняті в українській науці.

Степові здобічнікі - воїни дістали ім'я козаків. Ця назва турецькогопоходження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в
ХІV ст. у полівіцькому словнику і в актах кримських і тайських колоній, айшло 1490р. вона з'являється вперше і в Україні - на означення людей, щоходили в степи для здобич і боротьби з татарами. "Їздили в козацтво",
"Козакувалі" означало промішляті в степах. Унія козаків спершу не означалаякогось стажу чи класу, а тільки вказувало на заняття - степові промисли.
Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами
Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпітіся. Перший фортифікаціїпоклав тут князь Дмитро Вишневський, волинський магнат, що для боротьби зтатарами зібрав кілька сот козацьких охотніків. Він побудував невеликийзамок на острові маній Хортиці і тут двічі оборонявся від татар (1557р.)
Вишневецький уклав широкі плани боротьби з турками і татарами за допомогою
Литви та Московщини і організували похід на Крим. Але пізніше втрутився вмолдавські справи, попав у турецький полон і в 1563р. був покараний смертюв Константинополі.

Дальнішу організацію Запорозького Війська проводили вже народніватажки, мало відомі з імен і дія. Військовий центр, Січ, переходив зострова на острів, врешті і осів на Микитину Розі, в Базавлука. Це бувзамок на зразок інших українських замків, обведений валами і палісадамі, збалтами і стрілемцямі, укріпленій артілерією. Запорожці жили на Січі упростих куренях або промишляли по угодах, татарських переправах, Зимовище.
Під кінець ХVІ ст. жило вже тут кілька тисяч людей.

Упродовж дальшого часу на Запоріжжі зорганізувався окремийвійськовий і соціальний устрій. Доступ на Січ мав кожний, хто тут бажавпоселитися: "З віків за пороги вільно кожному приїхати і виїхати хоч би яквін називався ". Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давністуденти чи бурлаки, шляхта, навіть панове з визначених родів. Одніприходили для здобич і степового господарювання, інші - для боротьби зтатарами і лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища,щоб затерти своє походження і минуле. Молоді хлопці проходили час проби якджури і досвідчених войовніків, хто до війська не підходив, того з Січівідсілалі.

Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами і мали ті саміправа.

Запорізька Січі на думку М. Брайчевського, бере на себе функцію носіяукраїнської державності і створює